Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Загальним критерієм ефективності є співвідношення між результатами діяльності і витратами на неї (при загальному прагненні підвищити результати й одночасно зменшити усі види витрат).
При визначенні критерію ефективності в сфері фізичної культури і спорту насамперед необхідно з'ясувати, яких результатів потрібно досягти.
Особливість фізичної культури і спорту полягає в тому, що вони мають як "зовнішній" (народногосподарський), так і "внутрішній" (сфера фізичної культури і спорту) аспекти діяльності.
Під "зовнішнім" аспектом мають на увазі вплив фізкультурних і спортивних заходів на різні сторони громадського життя за межами самої сфери фізичної культури і спорту.
Ефективність у сфері фізичної культури і спорту виявляється в наступних факторах:
1) у підвищенні престижу держави: спорт як соціальний інститут має дуже високий суспільний статус, і перемоги в міжнародних спортивних змаганнях зв'язуються, як правило, з перевагами суспільної системи, є показником життєздатності і здоров'я нації;
2) як міра впливу на виховання мас: спорт вищих досягнень у силу великого емоційного впливу на глядачів здатний формувати певні моральні, етичні і естетичні ідеали і смаки;
3) у розвитку суспільних відносин, у зміцненні взаємного спілкування різних соціальних груп населення, у підвищенні трудової активності;
4) як міра впливу на матеріальне виробництво, незважаючи на те, що дана галузь відноситься до сфери невиробничої діяльності і не має визначеного матеріального вираження. На конкретному економічному відрізку часу сфера фізичної культури і спорту може перетворитися зі споживача ресурсом суспільства у джерело зростаючих доходів держави.
Таким чином, говорячи про "зовнішній" аспекті ефективності фізичної культури і спорту, важливо розуміти, яке місце займають вони і які потреби у населення вони задовольняють. Ефективність тут, власне кажучи, може бути оцінена в зіставленні суспільних потреб у послугах, наданих фізичною культурою і спортом, з одного боку, і ресурсів суспільства, необхідних для досягнення цих цілей, з іншої.
Під "внутрішнім" аспектом розуміють ефективність функціонування самої сфери фізичної культури і спорту, тобто найбільша віддача від застосування усіх видів ресурсів для подальшого розвитку фізичної культури і спорту. Найбільша ефективність при цьому досягається при раціональному керуванні і умілому використанні економічних методів і важелів керування: планування, господарського розрахунку і т.д.
Упорядкування фінансово-господарської діяльності означає суворе і чітке нормування витрат усіх видів ресурсів. Чим вище економічна організація в області фізичної культури і спорту, тим вагомішим є вплив на показники різних галузей господарювання.
При оцінці результатів діяльності фізичну культуру і спорт необхідно розглядати як галузевий народногосподарський комплекс зі змішаним характером господарювання, де поряд з матеріальним виробництвом існує виробництво послуг. Характерно, що область фізичної культури і спорту охоплює усі види діяльності: виробництво матеріального продукту (спортивного устаткування, інвентарю, товарів), надання матеріальних послуг (прокат інвентарю) і послуг у чистому вигляді (робота тренерів).
Усі ці види діяльності, знаходячись у нерозривній діалектичній єдності, залежать одне від одного, і роздільне існування їх неможливе.
Головним специфічним видом діяльності в сфері фізичної культури і спорту є надання спортивних послуг, що можливо лише при наявності необхідного "забезпечуючого блоку". Під цим терміном розуміють різні методичні служби, обслуговування, а також спеціальні види виробництва, що працюють на забезпечення специфічної діяльності. „Забезпечуючий блок”, виступає як галузевий комплекс, що має свої установами й організаціями, специфічну матеріально-технічну базу (спортивні споруди), кадри фахівців, навчальні заклади і науково-дослідні установи.
Для досягнення нормативних вимог по забезпеченості населення спортивними спорудами по комплексній програмі науково-технічного прогресу в майбутньому буде значно збільшена загальна кількість спортивних споруд.
До складу галузевого комплексу входять також збутові організації, промисловість по виготовленню спортивних товарів і устаткування, інвентарю.
Елементами забезпечуючої діяльності, є ресурси і суспільна праця в різних його формах, а також інформація, тобто наявні в розпорядженні суспільства наукові дані з проблем фізичної культури і спорту.
Фізична культура і спорт є винятково капіталомісткою галуззю. Загальні фінансові витрати на фізичну культуру і спорт щорічно зростають і за прогнозом надалі значно збільшаться.
Народногосподарські витрати складають своєрідний фонд фізичної культури і спорту, що є одним з елементів національного багатства.
Зміна обсягу і структури усіх видів ресурсів у сфері фізичної культури і спорту свідчить про ефективний її розвиток. Витрати суспільства в розрахунку на одну залучену людину у фізкультурно-спортивний рух зростають відносно більш високими темпами, ніж у більшості галузей невиробничої сфери і народному господарстві в цілому.
Діяльність у сфері фізичної культури і спорту приводить до соціальних і економічних результатів, що є продукцією даної галузі.
Це насамперед люди, що займаються фізичною культурою і спортом протягом тривалого часу і з певними результатами: спортсмени, що набули спортивної форми; фахівці, що одержали навички і знання в даній області; дошкільнята, школярі, студенти, що одержали фізичне виховання; люди, що зміцнили здоров'я в результаті занять фізичною культурою; глядачі, які проводять дозвілля на спортивних видовищах, і т.д. Цей вид продукції має назву соціальних результатів.
До соціальних результатів відносяться також перемоги в міжнародних змаганнях; спортивні результати як особисті досягненні; спортивні видовища з їх сильним емоційним впливом.
Таким чином, соціальними результатами діяльності в сфері фізичної культури і спорту як у державному масштабі, так і на рівні окремих колективів фізичної культури є гармонічний духовний і фізичний розвиток людини (тобто зміцнення здоров'я, продовження життя, підтримка її інтенсивності).
Діяльність в області фізичної культури і спорту стосується й інших сфер громадського життя.
Наприклад, спортивна інформація являє собою не тільки забезпечення специфічної діяльності, але також збільшує знання, що знаходяться в розпорядженні суспільства, із проблем фізичної культури і спорту, піднімає їх соціальний престиж на шкалі суспільних цінностей. Спортивна наука не тільки забезпечує спортивну підготовку, але і готує вчених, педагогів і т.д.
Поряд із соціальними в сфері фізичної культури і спорту досягаються й економічні результати, що поділяються на два види - непрямі і прямі.
Непрямі економічні результати виявляються за межами сфери фізичної культури і спорту. Вони досягаються під впливом активних занять людей фізичною культурою і спортом, у результаті чого на окремих підприємствах (за рахунок підвищення продуктивності і якості праці) збільшується обсяг суспільного виробництва, підвищується якість продукції, зростання прибутку, подовжується період виробничої діяльності, збільшується фактично відпрацьований робочий час. Непрямий економічний ефект виявляється й у вигляді економії державних засобів за рахунок зниження захворюваності.
Крім непрямих економічних результатів існують і прямі економічні результати:
- економія капітальних вкладень або експлуатаційних витрат;
- прибуток від реалізації послуг на підприємствах сфери фізичної культури і спорту, що діють на основі розрахунку. Так, істотний економічний ефект може дати раціональна, рентабельна експлуатація спортивних споруд;
- одержання засобів від проведення масових фізкультурно-спортивних заходів, спортивних видовищ, лотерей і т.д. ;
- доходи від комерційних заходів. У перелік комерційних спортивних заходів входять різні показові виступи спортсменів за кордоном;
- доходи від виробництва і реалізації товарів спортивного і туристського призначення.
Таким чином, у сфері фізичної культури і спорту поняття "ефективність" ширше, ніж поняття "економічна ефективність", тому що крім економічних воно включає і соціальні ефекти.
Наприклад, ефективність діяльності спортивних споруд, як правило, являє собою сукупність соціального ефекту (зміцнення здоров'я людей, зростання їх спортивних результатів і т.п. ) і економічного ефекту (доходи від здачі цих установ в оренду, проведення платних масових заходів).
Важливо відзначити, що в сфері фізичної культури і спорту соціальні результати виступають як пріоритетні; економічні ж оцінюються як супутні, як засіб досягнення соціальних цілей.
У більшості випадків піки соціальних і економічних ефектів не збігаються. Так, витрати на підготовку олімпійських чемпіонів нерентабельні, однак одержуваний соціальний ефект спонукує суспільство вкладати всі нові і нові засоби в цю область діяльності. Навпаки, найбільший касовий виторг спортивним організаціям найчастіше дають видовищні масові заходи, що, однак, йде на шкоду соціальним цілям, що полягають у максимальному використанні їх для спортивно-оздоровчих, а не комерційних заходів.
Одночасний облік не тільки економічних, але і соціальних результатів обумовлює необхідність диференціювання норм економічних витрат: чим вище значимість соціального результату, одержуваного на підставі витрат ресурсів різного виду, тим вище повинні бути встановлені нормативи економічних витрат, і навпаки.
При розрахунку показників, що характеризують соціально-економічну ефективність у сфері фізичної культури і спорту, виникають наступні труднощі.
По-перше, загальні методологічні труднощі оцінки соціально-економічної ефективності в сфері фізичної культури і спорту полягають у наявності безлічі цільових настанов. Незважаючи на те що цільові настанови характеризуються, внутрішньою єдністю, що випливає з єдності культурно-виховної функції сучасної держави, сфера фізичної культури і спорту функціонує як цілісна система з безліччю різнорідних державних цілей. Серед них - політичні установки, вимоги економіки й оборони, ціннісні орієнтири, соціальні інтереси населення і т.д.
В даний час у рамках сфери фізичної культури і спорту можна виділити принаймні три рівні організації, кожний з яких орієнтується на свої власні довгострокові цілі розвитку. Це олімпійський спорт і спорт вищих досягнень, масовий спорт, фізична культура.
Сфера фізичної культури і спорту як багатоцільова система припускає безліч соціальних результатів. Це спричиняє труднощі визначення її загальної ефективності, оскільки якісно різні соціальні результати праці але порівнювати між собою, як і порівнювати результати за витратами.
Дійсно, якщо економічні результати оцінюються в матеріальній або вартісній формі, то соціальні результати можуть виражатися в натуральних, трудових, відносних показниках, таких, як різні коефіцієнти, питомі величини і т.д.
У натуральних показниках виражається, наприклад, пропускна здатність, місткість спортивних споруд (число місць на трибунах у розрахунку на 1000 жителів при дотриманні прийнятих будівельних нормативів).
У відносних показниках може виражатися якісна оцінка об'єктів (наприклад, бальна оцінка якості футбольних полів).
При цьому відзначимо, що якщо економічний ефект вимірюється однозначно і може бути підрахований за даними існуючої статистики, то соціальний ефект як результат розвитку фізичної культури і спорту може бути визначений лише після проведення спеціальних досліджень. Наприклад, для оцінки таких соціальних ефектів, як фізичний стан, комфорт, естетичне сприйняття, рівень обслуговування, інструментом для вимірювання може служити тільки суб'єктивне ставлення людей. Але він, власне кажучи, не дає однозначної відповіді, і оцінка може бути отримана лише в результаті масових досліджень на базі спеціально формульованих принципів, розроблених методів вимірів.
На соціальні ефекти, одержувані в результаті дії фізичної культури і спорту, впливають також удосконалювання системи охорони здоров'я, підвищення матеріального добробуту народу, зростання культурного рівня і т.д. Виявлення міри такого впливу також вимагає спеціальних досліджень.
Розрахунки й обґрунтування соціально-економічної ефективності сфери фізичної культури і спорту повинні виконуватися з дотриманням народногосподарського підходу, тобто з урахуванням соціально-економічних наслідків планованих заходів і програм поза межами самої галузі.
Складність оцінки "внутрішньої" ефективності пов'язана з безліччю специфічних факторів, властивих розглянутій області, і насамперед зі складною організаційною структурою сфери фізичної культури і спорту. Специфіка полягає в тому, що сфера фізичної культури і спорту містить у собі ряд підсистем, керівництво в кожній з яких здійснюється різними органами керування в рамках своєї компетенції.
Організаційна структура органів фізичної культури і спорту має "кущову" будову, оскільки кожна з підсистем має один або кілька центрів управління.
У підсистемах фізкультурна і спортивна діяльність відбувається в різних економічних умовах: по-різному вирішуються питання матеріально-технічного забезпечення, оплати праці, капіталовкладень, амортизаційних відрахувань, використання прибутку. Так, у сфері фізичної культури і спорту склалася система фінансування, при якій велика частина фінансових ресурсів, які виділяються у країні на розвиток фізичної культури і спорту, проходить по не підвідомчих каналах, тобто по лінії міністерств і відомств, а також громадських організацій. При цьому основним джерелом фінансування розвитку фізичної культури і спорту є засоби профспілок.
Аналогічна структура фінансових витрат збережеться й у перспективі.
Здатність сфери фізичної культури і спорту функціонувати як єдине ціле залежить від наявності системоутворюючих фінансово-господарських зв'язків, їх числа, потужності і значимості для окремих підсистем сфери. Одний з таких зв'язків (задачі координації) здійснює Спорткомітет, що у межах своєї компетенції має право видавати інструкції, постанови і т.д., обов'язкові для міністерств, відомств, громадських організацій.
Однак специфічність економічної організації в сфері фізичної культури і спорту полягає в тому, що Спорткомітет не зосереджує у своїх руках ключових позицій керування, тобто повноважень за розпорядженням матеріальними і фінансовими ресурсами, а поділяє їх з іншими підсистемами, що контролюють основну частину галузевих ресурсів. Унаслідок цього Спорткомітет позбавлений можливості регулювати фінансово-господарську діяльність у рамках усієї системи фізичної культури і спорту. Як результат такого положення в сфері фізичної культури і спорту немає поки єдиних планових норм і процедур фінансування і матеріально-технічного забезпечення, що ускладнює встановлення зв'язку між виробничим і фінансовим планами, порівняння результатів діяльності з витратами, тобто ускладнює розрахунок соціально-економічної ефективності.
Нарешті, у сфері фізичної культури і спорту при оцінці економічних ефектів критерії ефективності відрізняються від діючих у сфері матеріального виробництва. Питання про економію праці або матеріальні витрати як критеріях ефективності часто постає по-іншому, ніж у матеріальному виробництві. Якщо у виробничих галузях скорочення матеріальних витрат на одиницю продукції виступає як фактор підвищення ефективності виробництва, а зниження поточних витрат є найважливішим напрямком поліпшення господарювання, то по-іншому обстоїть справа з витратою матеріальних ресурсів і поточних витрат в області фізичної культури і спорту. Звичайно, ощадливе їх використання і тут є обов'язковою умовою організації діяльності, однак скорочення рівня використання матеріальних ресурсів у галузях обслуговування не може розглядатися в якості непорушної господарської необхідності. Навпаки, якість споживаних послуг залежить, за інших рівних умов, від рівня витрати супутніх матеріальних витрат. Тут підвищення рівня використання матеріальних ресурсів і поточних витрат часто є умовою підвищення якості обслуговування, фактором, що сприяє більш ефективному функціонуванню відповідних галузей фізичної культури і спорту.
Зниження поточних витрат у процесі експлуатації спортивних споруд може негативно відбитися на соціальних результатах: на комфорті, ступені задоволення духовних потреб і т.д. Заощаджувати на цих витратах було б нерозумно, тому що їх збільшення диктується вимогами соціального прогресу.
ВИСНОВКИ
1. Надавати платні послуги оздоровчого характеру можуть суб`єкти, які мають реєстрацію приватного підприємця. Державна реєстрація підприємців проводиться за місцем проживання даного суб`єкта. Підприємець повинен підготувати певний пакет документів для проходження реєстрації. Захист прав споживачів щодо отримання платних послуг оздоровчими центрами регулюється Законом „Про захист прав споживачів” та контролюється відповідними державними органами.
2. Сучасні оздоровчі центри мають на меті реалізовувати оздоровчу політику держави, сприяти профілактичній роботі з негативними соціальними чинниками серед молоді, профілактиці захворювань, відновленню здоров`я. Оздоровчі центри комерційного типу повинні мати відповідне обладнання та оснащення залів для занять. Серед основних типів оздоровчих закладів виділяють: фітнес-клуби, басейни, спортивні клуби.
3. В основі роботи оздоровчих центрів з клієнтами лежить індивідуальний підхід. Потрібно диференціювати навантаження відповідно до вікових, фізіологічних та фізичних можливостей початківців. Тренування потрібно проводити за принципом безперервності та поступовості. За проведенням тренувальних занять та проводити технічну перевірку обладнання постійно повинні тренери.
4. В основі розрахунку загальної економічної ефективності комерційних оздоровчих закладів лежить принцип декомпозиції. У практиці можна використовувати два основних методи розрахунку ефективності: нормативний та ідеальний.
5. Особливість фізичної культури і спорту полягає в тому, що вони мають як "зовнішній" (народногосподарський), так і "внутрішній" (сфера фізичної культури і спорту) аспекти діяльності. Упорядкування фінансово-господарської діяльності означає суворе і чітке нормування витрат усіх видів ресурсів. Чим вище економічна організація в області фізичної культури і спорту, тим вагомішим є вплив на показники різних галузей господарювання.
6. Фізична культура і спорт є винятково капіталомісткою галуззю. Загальні фінансові витрати на фізичну культуру і спорт щорічно зростають і за прогнозом надалі значно збільшаться.
ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Для відкриття оздоровчого центру та надання платних послуг населенню цим центром потрібно зробити декілька кроків, а саме:
1. Дослідити попит населення на послуги оздоровчого характеру (маркетинг).
2. Ознайомитись з законами України про підприємницьку діяльність.
3. Зареєструватися як приватний підприємець.
4. Орендувати приміщення.
5. Провести розрахунки щодо вартості пропонованих послуг оздоровчим закладом та оплати роботи спеціалістів.
6. Закупити та встановити необхідне обладнання, провести рекламну компанію.
7. Набрати штат кваліфікованих працівників.
8. Провести презентацію відкриття оздоровчого центру.
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Абаскалова Н.П. Теорія і практика формування здорового способу життя учнів і студентів у системі «школа-вуз»: Автореф. докт. дис. Барнаул, 2000. - 48 с.
2. Амосов Н.М., Бендет Я.А. Физическая активность и сердце. — Киев: Здоров'я, 1984. — 232 с.
3. Апанасенко Г.А., Волков В.В., Науменко Р.Г. Лечебная физкультура при заболеваниях сердечно-сосудистой системы. - Киев: Здоров'я, 1987. - 120 с.
4. Больсевич В.К., Лубышева Л.И. Фізична культура: молодь і сучасність //Теор. і практ. фіз. культ., 1995, № 4, с. 2-7.
5. Бутова Т.П. и др. Исследование предложений населения в занятиях физической культурой в условиях формирующегося ринка услуг. // Теория и практика физической культуры. – 2006. - № 3. – С. 18 – 20.
6. Вайцеховский С. М. Книга тренера. — М.: ФиС, 1971.
7. Вакулов А.Д., Бутин И.М. Развитие физических способностей детей: книга для малишей и их родителей. – М., 1996.
8. Волков В. М. Тренеру о подростке. — М.: ФнС, 1973.
9. Волков Л.В. Методика виховання фізичних здібностей учнів. — К.: Радянська школа, 1980.
10. Волков Л.В. Физическое воспитание учащихся: Пособие для учителей. – М., 1988. – 360 с.
11. Довгань В.И., Темкин КБ. Механотерапия. — М.: Медицина, 1981. — 127 с.
12. Епифанов В.А. Лечебная физическая культура / Учебное пособие для вузов. М.: Издат. дом «ГЭОТААМЕД», 2002. С. 560.
13. Загальна фізіотерапія і курортологія /Є.М. Панасюк, Я.М. Федорів, В.М. Модилевський. — Львів: Світ, 1990. — 136 с
14. Карепов Г.В. ЛФК и физиотерапия в системе реабилитации больных травматической болезнью спинного мозга. Киев: Здоров'я, 1991. С. 184.
15. Качесов В.А. Основы интенсивной реабилитации. - М , 1999, - 126 с.
16. Келлер B.C., Платонов В.Н. Теоретико-методические основы подготовки спортсменов. — Львов, 1993. — 270 с.
17. Клиническая физиотерапия /И.Н. Сосин, Л.Д. Тондий, Е.В. Сергиени и др /Под ред. И.Н. Сосина. — Киев: Здоров'я, 1996. — 624 с.
18. Комарова Л.А., Терентьева Л.А., Егорова Г.И. Сочетанные методы физиотерапии. — Рига: Знание, 1986. — 173 с.
19. Лечебная физическая культура. Справочник. / Под ред. проф. Епифанова В.А. М.: Медицина, 2001. - С. 592.
20. Лечебная физическая культура. Учебник для студентов ин-тов физ. культ. / Под ред. проф. Попова С.Н. М.: ФиС, 1988. С. 270.
21. Лікувальна фізкультура та спортивна медицина /В.В. Клапчук, Г.В. Дзяк, І.В. Муравов та ін /За ред. В.В. Клапчука, Г.В. Дзяка. — Киев: Здоров'я, 1995. — 312 с.
22. ЛФК в системе медицинской реабилитации / Под ред. проф. Каптелина А.Ф. и Лебедевой И.П. – М.: Медицина, 1995. С. 98.
23. Методика физического воспитания школьников./ Под ред. Г.Б. Мейксона, Л.Е. Любомирского. – М.: Просвещение, 1989. – 143 с.
24. Мошков В.Н. Общие основы лечебной физической культуры. - М.: Медицина, 1954.
25. Мухін В.М. Фізична реабілітація. – К.: Олімпійська література, 2000. – 423 с.
26. Павлова И.В. Удосконалювання валеологического утворення студентів фізкультурного вузу; Автореф канд. дис. Омськ, 1999. - 20 с.
27. Пархотик И.И. Лечебная физическая культура. — Киев, 1986. — 156 с.
28. Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. — К.: Олимпийская литература, 1997. — 584 с.
29. Платонов В.Н., Булатова М.М. Фізична підготовка спортсмена. — К.: Олімпійська література, 1995. — 320 с.
30. Свириденко С. Дбаємо про здоров’я дітей: Програма основ здорового способу життя. Початкова школа, - 1998, №9.
31. Справочник по детской лечебной физкультуре. / Под ред. М.И. Фонарева. — Л.: Медицина, 1983. — 360 с.
32. Столярів В.И., Биховська И.М., Лубишева Л.И. Концепція фізичної культури і фізкультурного виховання (інноваційний підхід) //Теор. і практ. фіз. культ., 1998, № 5, с. 11-15.
33. Стриковская В.Л. Лечебная физкультура в реабилитации больных и детей группы риска первого года жизни. — Л.: Медицина, 1991. — 158 с.
34. Теория и методика физического воспитания: Учедное пособие для студентов./ под ред. Б.А.Ашмарина. – М.: Просвещение, 1979. – 360 с.
35. Трещева О.Л. Програмно-методические основы обучения здоровому образу жизни учащихся. Теория и практика физической культуры. - 2000. № 10.
36. Физкультурно-оздоровительная работа в школе: Пособие для учителя. /Под ред. А.М. Шлемина. – М., 1988.
37. Филиппов С.С. Система информационного обеспечения коммерческой физкультурной организацией. // Теория и практика физической культуры. – 2006. - № 3. – С. 15 – 17.
38. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Ч.1. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2001. – 248 с.
39. Экономика физической культуры и спорта. / Под ред В.У. Агеевца. – М.: Физкультура и спорт, 1983. – 135 с.
Дата: 2019-05-29, просмотров: 187.