Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
На першому етапі, який включав більшу частину 1990-х років, створювалися базові інститути ринкової демократії і відновлювалася стабільність - макроекономічна і політична. Наведення економічного і політичного порядку в основних рисах було завершено до 1999 р., результатом чого був початок економічного зростання.
На кінець 1991 р. в Росії були практично повністю відсутніми інститути, які повинні забезпечувати стабільне функціонування і навіть існування будь-якої країни. Були зруйновані економічні інститути, що проявилися в масштабних ринкових дисбалансах (економічний спад, товарний дефіцит, очікувана загроза холоду і голоду). Але ще більшу небезпеку становило те, що з розпадом СРСР в Росії були зруйновані інститути державної влади [99].
Влада в Центрі і регіонах практично не діяла. В органах виконавчої влади виявилося багато некомпетентних людей, що не мали практичного досвіду управління економікою, які призначалися не за діловими якостями, а за їхньою приналежністю до визначеного кола, „родини" [102].
Основною причиною проблем в економіці були принципові помилки в ринковому реформуванні. Перша помилка полягала в тому, що в умовах, коли 50 % власності залишалося в руках держави, ринкові закони майже не могли діяти. Друга помилка - однаковий підхід до підприємств, що функціонують у монопольному і конкурентному секторах економіки. Третя помилка - безоплатна передача в приватні руки підприємств, побудованих на держбюджетні кошти. Практику проведення приватизації у Великобританії і у Франції в Росії не вивчали і не використовували. Поспішали за 100 днів перейти до ринку. У результаті велика частина народного надбання перейшла в руки приблизно 10 олігархів. Помилки, допущені при приватизації, потребують внесення змін у закон про приватизацію, зосередження підприємств, що функціонують на монопольних ринках, у держави і звільнення держави від підприємств, що функціонують на конкурентних ринках.
Ще одна проблема, що гальмувала економічне зростання, - відсутність повноцінного грошового обігу, необхідної пропорції між обсягом виробленої продукції й обсягом грошової маси. Наступна проблема - необізнаність чиновників із процесами, що відбувалися на підприємствах, що призводило і до введення нових податків. Збільшення податків видавалося для них невеликим навантаженням для підприємств. У результаті збільшення податкового навантаження ціна продукції підвищувалася, продукція ставала ще більш неконкурентоспроможною, обсяги виробництва і надходжень у бюджет скорочувалися, у системі управління з'являлися нові структури, що не створювали доданої вартості.
Тому найважливішою задачею було відновлення елементарних інститутів, без яких не може існувати ні одна держава, перш за все, державних інститутів, хоча б елементарних економічних механізмів, а також відношень власності.
На кінець 1990-х pp. були вирішені такі задачі:
- створені і зміцнені базові політичні інститути, упорядковані федеративні відносини;
- здійснена макроекономічна стабілізація, в результаті країна отримала стабільну валюту і збалансований бюджет;
- проведена масова приватизація, яка заклала основи переходу російської економіки на ринкові рейки.
Другий етап в основному відноситься до 1999-2003 pp. Суть його полягала в тому, що на основі досягнутої стабільності почалося формування економічних інститутів, характерних для сучасного суспільства і більш точно орієнтованих на особливості Росії. Основна увага була приділена створенню таких базових інститутів, як цивільний, податковий, бюджетний, трудовий і земельний кодекси, пенсійне законодавство. Почалися процеси перегулювання (зниження адміністративних бар'єрів підприємницької діяльності), приступили до реформування природних монополій тощо. Були зроблені кроки по приєднанню до світової організації торгівлі. Реалізація цих та інших реформ дозволила Росії просунутися по шляху економічних перетворень, забезпечити економічне зростання. Швидко зростали золотовалютні резерви Центрального банку, поступово знижувалася інфляція.
Економічне зростання на цьому етапі мало переважно відновлю-вальний характер, тобто опиралося на активне залучення у виробництво не задіяних в період кризи виробничих потужностей. Другою особливістю відновлювального зростання є його поступове затухання в силу вичерпання вільних і придатних для використання потужностей.
Сьогодні можна говорити про перехід на третій етап економічних реформ і відповідної економічної політики. Мова повинна йти про відпрацювання стратегії соціально-економічного прориву в умовах сучасного постіндустріального суспільства. Ці задачі є надзвичайно складними [99].
Перша особливість постіндустріального суспільства - новий технологічний устрій, перехід від механічної технології впливу на зовнішню форму предмета праці до фізико-хімічного і біологічного впливу на його молекулярно-атомну і генно-клітинну структуру за допомогою нанотехнології і нових джерел енергії. Цей устрій визначають 50-55 критично важливих технологій, з яких 45-46 монополізовані країнами „великої сімки", що контролюють більше 90 % світового ринку високих технологій. Обсяг останнього на початку XXI ст. перевищив 2,3 трлн. дол. Частка США на цьому ринку 39%, Японії - 30%, Німеччини - 16 %, Росії - 0,5 %. Однак Росія зберегла конкурентоспроможність за 10-12 базовими технологіями в галузі авіації і космонавтики, нових матеріалів, паливних елементів, атомної енергетики, плазмових, лазерних, інформаційних і біотехнологій. Але ці технології дають лише кілька відсотків ВВП. Для відновлення устаткування в масштабах, необхідних для того, щоб почати перехід до нового технологічного устрою, потрібно не менш 100 млрд. дол. [101].
Сучасні економісти відзначають, що у суспільстві, насиченому знаннями й інформацією, межа між „моїм" і „твоїм" стає усе менш чіткою, ринки перетворюються в комунікаційні мережі, а суспільство -у сукупність мережевих структур. У результаті змінюється сама якість економічного зростання: його темпи, стійкість визначають не природні ресурси, чисельність робочої сили й інші екстенсивні фактори, а ефективність управління й інформаційного обміну.
За останні роки погляди російських економістів і на цей аспект реформ істотно зблизилися: усі підтримують багатоустрійну ринкову економіку й адаптацію до нових умов господарювання. Так, Л.С. Бляхман [101] вважає, що успіх реформ, у кінцевому підсумку, залежить від вибору між трьома концепціями - ліберально-моне-тарної, державницької та інституціональної. Перша з них базується на ідеях індивідуалізму, прийнятих у класичній і неокласичній політекономії. Людина сприймає й обробляє ринкову інформацію, приймає раціональні рішення, орієнтуючись на особисту вигоду, але сприяє тим самим загальному благу. Державі залишається лише розробляти закони, контролювати їхнє виконання і регулювати грошово-кредитну сферу. Головна мета реформ у цьому випадку - розвиток економічної свободи і скорочення частки державних витрат у ВВП.
Скорочення адміністративних функцій і витрат держави, а також підвищення рівня монетизації економіки дійсно необхідні. За останні роки цей рівень виріс у РФ до 22 %. Але в ряді країн, що розвиваються, він становить 40-60 %, а в розвинених - 80-100 %. Тут є чому повчитися у Казахстану, що провів банківську і соціальну реформу, знизив інфляцію і випередив Росію за темпами економічного зростання. Однак ця концепція викликає і серйозні заперечення. Людина не може одержати повну і надійну інформацію про стан глобального ринку, тим більше, що її навмисно приховують виробники, особливо вищі менеджери корпорацій.
Не підтверджується прямий причиновий зв'язок між індексом економічної свободи (за М. Фрідманом, він враховує рівень бюджетних витрат, частку державного сектора економіки, ступінь відкритості економіки тощо) і національним добробутом (ВВП на душу населення). Зв'язок тут, скоріше, зворотний - висока конкурентоспроможність економіки, досягнута за допомогою держави, дозволяє розширити економічні свободи.
США в 1930-ті pp., а країни ЄС - у 1950-1960 pp. нарощували державні витрати, стимулюючи попит. Те ж робить адміністрація Буша сьогодні. Частка бюджетних витрат у Фінляндії, Норвегії і Швеції, що займають перші місця у світовому рейтингу конкурентоспроможності, не нижча, ніж у Росії. Сінгапур має в цьому відношенні перевагу перед Росією тому, що не повинен утримувати сильну армію, Китай - тому, що 70 % населення (селяни) не одержують ні пенсій, ні дотації, європейські країни - тому, що не повинні субсидіювати ЖКГ, а також тому, що средньогодинна зарплата в Німеччині становить 24, а в Росії - лише 1,7 дол.
Тому виявляється ґрунтовною і друга концепція. „Державники", беручи за основу ідеї К. Маркса і Дж. Кейнса, орієнтують реформи на посилення регулюючої і перерозподільної ролі держави, її прямі інвестиції в пріоритетні сфери, розширення державного попиту на товари і послуги, активну підтримку вітчизняного виробника за допомогою тарифної політики. Заслуговують усілякої підтримки пропозиції прихильників цієї концепції по розвитку високих технологій, заміні ряду податків рентними платежами, державній підтримці науки, освіти, охорони здоров'я, родини і молоді.
Однак державним чиновникам, зокрема, російським, не можна доручати встановлення галузевих пріоритетів і розподіл інвестицій. Однакові і сприятливі умови для конкуренції повинні одержати всі інформаційно відкриті підприємства. Протекціонізм, відгородження від закордонних конкурентів лише збільшать відставання. У лібералів і державників, незважаючи на їхні політичні розбіжності, є одна загальна риса - прагнення знайти „золотий ключик", що відкриває двері в чарівний сад. Перші вбачають в цьому скорочення державних витрат, другі - вилучення прибутку видобувних галузей. Однак різке збільшення податків унеможливить освоєння нових районів на Півночі і Сході РФ, зменшить інвестиційний попит, попит на вітчизняну продукцію, а у випадку зниження цін на сировину на світовому ринку - призведе до занепаду бюджетоутворюючих галузей.
Найбільшою мірою відповідає умовам Росії інституціональна концепція структурних реформ. Соціальні інститути - це сукупність правил, механізмів їхньої реалізації, норм поведінки, що перетворюють безліч підприємств і інших організацій у соціально-економічну систему, забезпечують їхню ефективну взаємодію. При цьому, як відомо, життєздатні лише правила, вироблені господарським досвідом, а не насаджені зверху. Інституціональна концепція розглядає економіку тільки як підсистему суспільства, а ринкові реформи і збільшення ВВП - як засіб розв'язання протиріч суспільного розвитку, а не самоціль. Сучасна соціоекологоекономічна наука вивчає поведінку господарських суб'єктів, що визначається не тільки економічними законами. Ключові проблеми структурних реформ пов'язані не з економікою у вузькому значенні цього слова, а з відсутністю довіри між підприємствами, громадянами і владою, незахищеністю особистості і власності. Тому головна задача російських структурних реформ - перетворення інституціонального середовища, що визначає здатність задіювати національне багатство в ринковий оборот, забезпечувати комерціоналізацію інтелектуальної власності, підвищувати низьку ділову активність маси населення і якість управління.
Але потрібно враховувати, що соціальні інститути багато в чому обумовлені історичними традиціями і менталітетом населення. Не випадково не дали результатів спроби механічно використовувати в російських умовах деякий досвід, що виправдав себе на Заході. Закон про банкрутство, що успішно діє в Німеччині і скопійований у Росії без врахування особливостей її адміністративно-судової системи, фактично призвів до кримінального перерозподілу власності. Те ж стосується до спроб використовувати методи реструктуризації підприємств, що виправдали себе в Москві і Санкт-Петербурзі, у ряді південних і східних регіонів Росії. Господарське законодавство в Росії повинно відповідно орієнтуватися не на абстрактні ідеали, а на реально досяжний розвиток соціальних інститутів.
Основні напрямки структурних реформ повинні визначатися з врахуванням гостроти нинішніх проблем, оцінюваної з позицій більшості населення, а не фінансової чи політичної еліти. За 1992— 2000 pp. частка Росії у світовому населенні скоротилася - з 2,73 до 2,43 %, а у світовому ВВП (за паритетом купівельної спроможності) з 2,79 до 1,64%. Це значить, що раніше Росія перевершувала за економічним розвитком світове господарство, а тепер поступається йому, хоча володіє унікальними природними багатствами (у тому числі 25 % світових ресурсів лісу і прісної води) і відносно високим людським капіталом, незважаючи на те, що він зменшився в останні роки. Вся справа в нераціональному використанні національного багатства. До 1960-х pp. відставання за продуктивністю праці від найбільш розвинених країн в Росії скорочувалося, потім стало збільшуватися і нині у ряді галузей стало десятикратним.
Особливу проблему становлять міжрегіональні відмінності. Виробництво ВВП на душу населення, за даними статзбірника „Регіони Росії", у 2002 р. по регіонах РФ відрізнялося в 30 разів, інвестиції в основний капітал у розрахунку на душу населення — у 180 разів, офіційне безробіття - у 20, відношення середнього розміру доходу на душу населення до прожиткового мінімуму - у 15 разів. Це нерідко перевищує розбіжності між США і країнами Африки, не кажучи вже про розбіжності між країнами в ЄС.
За даними Держкомстату РФ, у 2003 р. 22,5 % ВВП виробила неофіційна економіка (за оцінками закордонних економістів, ця частка становить в країнах СНД до 48 %, у Центральній і Східній Європі -22 %, на Заході - 5 %). За оцінкою Ради безпеки Росії, доходи тіньової економіки порівнянні з доходами федерального бюджету, причому 9 млн. чоловік певним чином пов'язані з криміналом.
Головна проблема малого і середнього бізнесу - розвиток його зв'язків з великими корпораціями, що у розвинених країнах виступають як головні замовники й інвестори мережі малих і середніх фірм. Так, у Сан-Франциско (США) малий бізнес дає 50 % робочих місць і надходжень у міський бюджет, у Москві - 25 % , у містах Сибіру - менше 5 %. Щодо змін у сфері промислової політики, то потрібно брати до уваги, що в США, наприклад, функції міністерств виконують транснаціональні корпорації, багато з них („Дженерал Електрик", „Майкрософт" та ін.) за ринковою капіталізацією перевершують усі російські компанії разом узяті. Курс їх акцій залежить від того, наскільки реалізуються подані на сайтах квартальні плани. Ці плани втілюються в замовленнях тисячам постачальників і субпідрядників по усьому світі. І Росія переходить не від планової до ринкової економіки, а від адміністративного до обґрунтованого економічного планування.
На переконання Л.С. Бляхмана, реформа структури російського господарства потребує:
- підтримки прискореного розвитку переробної промисловості, у першу чергу, машинобудування й інформатики, сфери послуг, розширення внутрішнього попиту на їхню продукцію;
- розвитку експорту продукції з високою доданою вартістю (техніка в Китаї становить 47 % експорту, а в Росії - лише 15 %). За оцінкою американських експертів, у найближчі 15 років зі США буде переведено за кордон 3,3 млн. робочих місць, в основному в сфері інформатики і сервісних послуг. Значну їх кількість могла б отримати Росія. Не можна погодитися з пропозиціями про орієнтацію Росії на експорт сировини в Китай. Головне - відмова від протиставлення видобувної і переробної промисловості, перетворення видобутку сировини в галузь високих технологій;
- скорочення неринкового сектора, у якому 31 % працівників створює всього 12 % ВВП (за розрахунками Е. Ясіна);
- реструктуризацію підприємств на основі ліквідації або консолідації безперспективних (майже половини їх загальної кількості), підтримки успішно працюючих (близько 20 %) і оздоровлення потенційно конкурентоспроможних (30 %) [101].
С.М. Бляхман [108] вважає, що російська економіка за останнє десятиріччя стала ринковою в тому сенсі, що вона приватизована, не є об'єктом державного планування, а значною мірою відкрита світовому ринку, реагує на зміну його запитів, забезпечує платоспроможних покупців товарами та послугами. В останні роки вона характеризується бездефіцитним бюджетом, зниженням боргу, приростом ВВП. Однак економіка Росії та інших країн СНД, на відміну від держав Балтії, Польщі, Угорщини тощо, являє собою особливу, невідому науці раніше систему, нездатну конкурувати на світовому ринку. Вказана відмінність полягає в такому.
Основний суб'єкт російської економіки - акціонерні товариства (AT), - їх кількість перевищує 300 тис. 200 найбільших вертикально інтегрованих структур (де-факто це холдинги, хоча в законодавстві таке поняття досі відсутнє) виробляють більше половини промислової продукції. Однак ці структури відповідають закордонним AT лише за назвою. Більшість AT не зареєстрували емісію акцій і не зберігають їх в депозитаріях (як передбачено законом), їх статутний капітал набагато менше реальних масштабів діяльності, тобто юридично усі їх угоди можуть бути оголошені мізерними. Невідомі фактичні власники найбільших структур, які визначають долю російської економіки, основні рішення приймаються в офшорних центрах за межами Росії.
Прибуток не є кінцевим результатом діяльності російських фірм. Лише 20 % з них (паливні і оборонні фірми не враховувалися) конкурентні на світовому ринку. 30 % реалізують продукцію всередині країни лише поки ринок захищений від імпорту, а майже 50 % впродовж тривалого часу нерентабельні. В нормальній ринковій економіці такі фірми не можуть існувати, у нас же їх директори роз'їжджають на „мерседесах". Їх реальні фінансові потоки приховані в розрахунках з підставними, в тому числі закордонними, структурами і не мають нічого спільного з офіційними звітами. До 40 % виробляє тіньова економіка, 20 млрд. дол. щорічно вивозиться за кордон.
Реальна конкуренція в більшості галузей відсутня. Банки не виконують свою головну функцію - перетворення збережень (їх частка в Росії не нижча, ніж в розвинутих країнах) в інвестиції, їх перерозподіл в найбільш ефективні галузі, організацію лізингу (за кордоном в цій формі реалізується до 1/3 інвестицій), управління активами і венчурне фінансування (основу інноваційної активності). Ринкова капіталізація усіх російських компаній, а їм належить 13 % запасів нафти та приблизно 30 % газу тощо, менше, ніж в одній фінській компанії Nokia.
Не досягнутий для ринкової економіки реальний взаємозв'язок цін і оплати праці. Мінімальна зарплата в 2002 р. становила 300 руб. при прожитковому мінімумі 1500 руб. Частка зарплати в російському ВВП вдвічі нижча, ніж за кордоном. Оклад російського професора на порядок нижчий, ніж в країнах Балтії.
Чому навіть з урахуванням успіхів останніх років ВВП Росії і промислове виробництво в 2002 р. виявилися на 27-33 %, а в науко-ємних галузях на порядок нижче, ніж в 1990 р.? Тут зіграли роль і об'єктивні фактори. Більша частина військової продукції (Росія випускала більше танків, ніж всі інші країни світу) виявилася непотрібною. Ринкові реформи почалися одночасно з розпадом великої держави, держава не контролювала свої кордони і збирання податків. Однак головні причини, які відкинули Росію на узбіччя глобалізації, були ініційовані державою.
Ще в 1920-х pp. було узаконено „повне господарське ведення", яке дозволило на початку ринкових перетворень директорам держпідприємств продати найбільш цінні активи підставним „малим" і „кооперативним" фірмам, залишивши за державою зобов'язання виплачувати робітникам, які залишилися, заробітну плату. „Виборність" керівників, затіяна в кінці 1980-х pp., дозволила замінити багатьох принципових керівників псевдодемократами, які крали самі і не заважали це робити підлеглим. В тому ж руслі діяла небачена в світовій практиці здача в „оренду" з наступним викупом за балансовою вартістю (без урахування гіперінфляції) великих підприємств (так було знищене високорентабельне Балтійське пароплавство). Була ліквідована без усякої реальної заміни середня ланка управління - галузеві міністерства і главки, що підсилило хаос в економіці.
Естафета „перебудови" була продовжена в роки обвальної приватизації. Одночасна відміна монополії зовнішньої торгівлі дозволяла у співробітництві з владою скуповувати за мізерними цінами стратегічні запаси і продавати їх за валюту. Прибалтика стала найкрупнішим експортером металу і металобрухту. Так з'явилися російські олігархи. На відміну від Форда, Рокфеллера або Дюпона вони не створили ніяких нових виробництв. Але скупили задарма ваучери, які дісталися рядовим працівникам. Успішно провели реформи лише ті країни, які почали приватизацію з малого бізнесу, а великі заводи продавали лише стратегічним інвесторам.
Особливо слід^ відзначити указ Бориса Єльцина про свободу торгівлі алкоголем. Його частка в доходах бюджету скоротилася у 8 разів, а смертність від сурогатів в 2001 р. перевищила 35 тис. осіб -більше, ніж усі втрати в Афганістані і Чечні. Так були створені кримінальні капітали, до яких на службу перейшло багато працівників правоохоронних органів, які місяцями не отримували зарплату.
Слід визнати, що відставання Росії почалося ще з 1970-х pp., коли не були підтримані пропозиції видатних вчених щодо використання виручки від нафтогазового експорту (ціни на нафту в ті роки досягали в переводі на нинішній курс 70 дол. за барель - в 3,5 рази вище, ніж зараз) на розвиток інформатики, кібернетики („продажної дівки імперіалізму") і біотехнологій, а не на гонку озброєнь і утримання закордонних „друзів" [108].
Оцінка етапу виходу з кризи
Після тривалої кризи, найглибшої в російській історії, подальший розвиток спочатку був пов'язаний з ефектом короткострокового від-новлювального зростання. Потім величезний вплив відіграв фактор девальвації рубля після дефолту 1998 p., коли купівельна спроможність національної валюти знизилася в 4 рази, а ціни зросли на 84 %. Цей розрив викликав різке зростання ефективності експорту, який щорічно збільшувався на 10 % і досяг майже 30 % ВВП. В підсумку експорт виступив рушійною силою, потягнувши за собою інші галузі. З другого боку, чотирикратне збільшення ціни долара призвело до скорочення імпорту в 2 рази. При цьому ввезення споживчих товарів з-за кордону зменшилося в 3 рази. Вивільнилися величезні ніші, куди хлинули вітчизняні товари. Легка промисловість зросла в 1,5 рази, машинобудування і хімічна індустрія - на 35 %, лісовий комплекс - більше ніж на 30 %. Значною мірою це було пов'язано з імпорто - заміщенням. Однак сьогодні роль девальвації як фактора зростання поступово зводиться нанівець. Завдяки тому, що курс долара після п'ятикратного підвищення в 1998 р. зростав дуже повільно, а ціни в цілому за 4 роки підвищилися більше ніж вдвічі (в 1999 р. - на 37 %, в 2000 р. - на 20 %, в 2001 р. - на 19 % і в 2002 р. - на 15 % ), різниця між цінами споживчого ринку і долара залишалася невеликою: раніше вона була у відношенні 1:2, а тепер - 1:1,25. Тому цей фактор уже практично не діє. Непрямою ознакою зміцнення рубля є різке зростання імпорту. Скоротившись в 2 рази в 1998-1999 pp., імпорт в 2000 р. зріс на 11 % в основному із країн СНД, а потім наступив період закупівель з далекого зарубіжжя. В 2001 р. вони збільшилися на 20 %, в 2002 р. - на 16 %, тобто зростали втричі швидше виробництва і стали витісняти з ринку вітчизняну продукцію, яка виявилася неконкурентоспроможною.
Причина в тому, що в більшості галузей - легкій, лісовій промисловості, хімії, машинобудуванні - випуск споживчих товарів збільшився не за рахунок оновлення основних виробничих фондів і вводу нових потужностей, а за рахунок використання не завантажених технологічних ліній без їх суттєвої модернізації. Але на старому обладнанні не можна виробляти конкурентоспроможну продукцію. В результаті після злету в 1999-2000 pp. машинобудування в 2002 р. зросло лише на 2 %, виробництво хімічних виробів після зростання на 20 % збільшилося менше ніж на 2 %. І лише кольорова металургія, пов'язана із сприятливою світовою кон'юнктурою, мала позитивну динаміку і оновлювала основні фонди. Серйозно модернізується чорна металургія, хоча і зростає повільно внаслідок обмежень світового ринку.
В легкій промисловості після швидкого зростання виробництва в 1999-2000 pp. (по 20 % на рік) в 2001-2002 pp. відбувся різкий спад випуску товарів. В ці ж роки реальні доходи виросли на 9 %, а попит на промислові товари масового споживання збільшився на 10%. Продукція російських підприємств виявилася неконкурентоспроможною, і ця ніша була зайнята імпортом. Сьогодні лише сприятлива світова кон'юнктура залишається фактором руху в російській економіці [106]. В першому кварталі 2003 р. середня ціна нафти становила 30 дол./бар., в 2004 р. - 38,21 дол./бар., а у вересні-жовтні 2005 р. досягла 62-67 дол./бар. Слід також відзначити, що в Росії собівартість видобутку 1 т нафти в 6-7 разів вище, ніж в країнах ОПЕК.
Незважаючи на сприятливі умови розвитку, які склалися в останні роки, збитковими є 40 % російських підприємств, а 20 % дають нульовий прибуток. Таким чином, 60 % господарств не беруть участі в економічному зростанні. Розрив між 10% багатих і 10% бідних становить 12-17 разів, в той час в Європі він становить 7 [106].
Академік РАН Микола Петраков [109], вважає, що російська економіка далеко не ринкова, навіть якщо формально їй і буде надано новий статус. Від того, що державні монополії перейшли в приватні руки, не з'явилося ні ринку, ні конкуренції. Це стосується не тільки сфери великих природних монополій. Нормальної конкуренції немає навіть в торгівлі овочами на московських ринках, де абхазький мандарин і астраханський помідор давно витіснені продукцією з Іспанії і Марокко. Отже, Росія створила не ринкову, а псевдоринкову економіку.
На думку М. Петракова, джерелами наповнення дохідної частини бюджету можуть бути:
1) повернення капіталів-утікачів (мова йде про 150-200 млрд. дол.);
2) залучення внутрішніх збережень населення - тільки в іноземній валюті громадяни зберігають приблизно 60 млрд. дол.;
3) помірна інфляція. Політика інфляційного перерозподілу фінансових потоків активно використовувалася впродовж останніх років в інтересах невеликої групи населення („нових росіян"). На інфляції наша країна виростила „жирні" комерційні банки і олігархів. Цей же важіль може використати і держава для підйому національної економіки;
4) доходи від високих цін на нафту - джерело, безумовно, тимчасове. Однак наші стратеги чомусь хочуть пустити ці доходи на погашення зовнішніх боргів.
На початку перебудови домінувала теза: державна власність неефективна і лише її приватизація, передача в приватні руки здатна сформувати успішних власників і, таким чином, підняти економіку. На практиці виявилося, що провідним елементом у цій структурі став не той, хто володіє власністю, а хто нею управляє.
На жаль, питання підвищення ефективності виробництва поки ще не стали першочерговими для підприємств. Лише 5-7 % підприємств оновлюють продукцію. В приватному секторі поки переважає філософія „тимчасових правителів".
Менеджери виховані на принципах вижимання якомога більше з того, що є, а там видно буде. Ідуть самим простим для сьогоднішніх монополій шляхом - підвищувати ціни і тарифи. Потрібний прибуток - їх збільшують. І ніхто з них не пропонує, наприклад, програму модернізації, зниження собівартості електроенергії, програму стабілізації енергосистеми, не дають гарантії забезпечення електроенергією тощо.
В Росії свободу ціноутворення зрозуміли як право довільно встановлювати ціни на продукцію. Це можна робити, коли ти працюєш у приватному магазині, а не в системі монополій. Але цей принцип у Росії порушений, і ринок виявився без реальної конкуренції, що негативно вплинуло на психологію російських менеджерів. Замість того, щоб займатися модернізацією виробництва і на цій основі підвищувати ефективність і конкурентоспроможність, вони стали „продавлювати" у певних урядових структурах більш високі тарифні ставки.
Досвід підготовки висококваліфікованих робітників у світі також накопичений, особливо в Азії. Перший етап - викруткове виробництво, тобто підготовка кадрів у рамках збирання закордонних телевізорів, авт тощо. Другий етап - перехід до власного виробництва. Цей шлях, зокрема, пройшла Південна Корея. Раніше в цій країні не було автомобільної промисловості, а сьогодні рівень автоматизації на південнокорейських автозаводах вищий, ніж на японських. І цей шлях може бути найприйнятнішим для Росії.
Росія сьогодні знаходиться в дуже вигідній ситуації. їй уперше не загрожує велика війна, не потрібно витрачати величезні ресурси на підтримання військово-промислового комплексу, і вона вперше звільнилася від зобов'язань політичного характеру, які завдавали величезної шкоди економіці тощо. Проблема в тому, як скористатися наданим шансом для ефективного розвитку економіки [109].
Економічне зростання в Російській Федерації в останні роки відбулося не за рахунок підвищення ефективності виробництва, а, по-перше, за рахунок високих цін на експортовану нафту і, по-друге, за рахунок додаткового завантаження невикористаних виробничих потужностей. Подібне недозавантаження в окремих галузях коливається від 30 до 50 %. Але якщо врахувати, що недозавантажені потужності являють собою переважно застарілі основні фонди, то в подальшому їх експлуатація ніякого економічного зростання не обіцяє.
На частку державної сьогодні в Росії припадає всього 15 % власності. Вся інша власність - приватна в тій чи іншій формі. Приблизно 2/3 приватизованих підприємств, по суті, збиткові.
Абсолютизуючи роль приватної власності, вітчизняні реформатори не врахували, що будь-яка форма власності сама по собі нейтральна відносно ефективності виробництва. Певний рівень ефективності виробництва забезпечує не стільки форма власності, скільки конкретний механізм господарювання, який використовується в тій чи іншій галузі або в країні. Існує багато прикладів, коли при використанні тієї чи іншої форми власності (в тому числі і приватної) рівень ефективності суспільного виробництва суттєво відрізняється. Із 180 ринкових країн, де панує приватнокапіталістична власність, лише приблизно три десятки можна віднести до країн з ефективно розвиненою економікою [110].
Погляд на російську економіку Маршалла А. Голдмана (Гарвардський університет, США)
Безумовно, Росії вдалося перебороти багато труднощів. її економіка не тільки стабілізувалася, а й почала зростати. Крім того, значне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі викликало значний приріст валютних резервів. Після скорочення в 1998 р. до рівня, що ледь перевищував 10 млрд. дол., у середині 2002 р. вони зросли до більш ніж 40 млрд. дол. і до 125 млрд. дол. на кінець 2004 р. Подібне „оздоровлення" позбавило Росію від необхідності шукати нові міжнародні позики і на здивування багатьох вона стала добровільно здійснювати дострокові виплати по деяких боргових зобов'язаннях. Під впливом позитивних змін поступово знайшов "другий подих" російський фондовий ринок, що наприкінці 2001-початку 2002 pp. став одним із самих динамічних у світі.
Серед багатьох факторів, що призвели до краху радянську економіку на початку 1990-х pp., найважливішу роль зіграло руйнування великих секторів військово-промислового комплексу (ВПК) після закінчення „холодної війни". За даними, що наводив М. Горбачов, на ВПК припадало в СРСР не менш 20 % ВНП, за іншими оцінками - ще більше. У деяких частинах країни з ВПК було зв'язано 70 % регіональної промисловості (у м. Санкт-Петербурзі - 80 %). Після підписання серії угод по контролю за озброєнням Горбачовим і Рейганом більшість цих виробництв майже відразу стало непотрібним. Конверсія підприємств, що виробляють військову продукцію, є важкою справою і для США. У Росії ж, де співвідношення між ВПК і ВНП було набагато вище, задача виявилася набагато складнішою.
Візьмемо алюмінієву промисловість. В часи "холодної війни" статистика по виробництву алюмінію в СРСР була закритою, тому що майже вся продукція йшла на військові потреби. До 1992 p., коли в Росії вже майже ніхто не був зацікавлений у виробництві літаків як військових, так і цивільних, тільки 200 тис. т зі зроблених за цей рік 4 млн. т алюмінію (або 5 %) знайшли покупця. Інша продукція складувалася, щонайменше, доти, поки не були задіяні експортні ринки.
Протягом десятиліть у СРСР мало кого хвилювала проблема фінансової життєздатності ВПК, який як і більшість виробництв невоєнного призначення в умовах централізованого планування був позбавлений зіткнення з питаннями, які цікавлять капіталістичну економіку, - ринковою дисципліною, жорсткими бюджетними обмеженнями, фактором прибутковості. Натиск робився на технічну сторону виробництва й ефект масштабу. Теоретично, при надмірному акценті на технічні аспекти масове і низьковитратне виробництво повинне було стати можливим (світ, про який мріяв американський економіст і соціолог Торстен Веблен). Не дивно, що в таких умовах увага, що приділялася "марнотратним" сферам діяльності - продажу, маркетингу і фінансам, була незначною.
Подібна „позаринкова" практика, тобто підвищений інтерес до технічної сторони виробництва і ціноутворення за принципом "ви-трати-плюс", могла існувати як звичайне явище і, навіть таке, що підтримується в умовах значних надходжень від експорту сировини, особливо нафти. Однак коли військові перестали в необмежених масштабах купувати військову техніку, знайти інших покупців, готових на подібні витрати, виявилося неможливим. У результаті підприємства, особливо оснащені самою передовою технікою, позбавилися джерел доходів. При найсприятливішому збігу обставин вони могли працювати один-два дні в тиждень.
Проблема збільшилася після розпаду СРСР, що за своїми наслідками був дивовижно руйнівним. На довершення до цього процес реформ, що супроводжувався приватизацією і заставними аукціонами, фактично зробив неминучим подальший хаос. Замість того, щоб діяти на користь всіх громадян, відповідальні за здійснення зазначених заходів особи прагнули скористатися новими можливостями, щоб набути особистого капіталу, вилучити цінні державні активи і покласти їх у власну кишеню. В умовах подальшої нестримної інфляції і господарської паніки майбутні олігархи були більше стурбовані злодійством і отриманням вигоди, ніж будівництвом і інноваціями. Присвоєння награбованих нових активів очолювало їх "послужний список", тоді як економічне зростання займало у ньому останнє місце.
Грабежам і крадіжкам колись повинен був покладений кінець. Однак змінити ситуацію до кращого допоміг ряд специфічних факторів. Найбільш значимим з них став відносно швидкий триразовий стрибок цін на нафту в 1998 і 1999 pp., що зненацька приніс нафтовим олігархам величезні прибутки. Хоча вони продовжували відбирати один у одного активи і власність, нові доходи виявилися настільки великі, що в кінцевому підсумку ними змогла скористатися навіть держава. При ціні на сиру нафту 30 дол. США за барель деякі нафтові олігархи стали усвідомлювати, що в такій ситуації замість того, щоб грабувати, варто зайнятися капіталовкладеннями. У результаті вони не тільки продовжували розкошувати за рахунок високих цін на нафту, але в умовах зненацька „модної" прозорості (або більшої прозорості замість колишньої закритості) могли залучати іноземних інвесторів, які жадали бути спільником у тому, що сприймалося ними як „щедрий подарунок". Це сприяло підвищенню котирувань корпоративних цінних паперів. До 2002 р. курсова вартість акцій нафтової компанії „ЮКОС" виросла в десятикратному розмірі в порівнянні з 1998 р. Підсумковий ефект - зростання обсягу видобутку й експорту нафти, що наступив після спаду, який тривав багато років (у 2001 р. видобуток нафти збільшився на 8 %), а в 2002, 2003 і 2004 pp. відповідно на 9,0; 11,0 і 8,9 %.
Іншим фактором, що стимулював зростання, виявилася 400 % девальвація рубля після фінансової кризи в серпні 1998 р. Парадокс у тому, що хоча ця криза означала величезний удар по економіці Росії, у тому числі її фінансовій сфері, вона, разом з тим, принесла виграш обробній промисловості і сільському господарству. Це було пов'язано з тим, що від різкого зниження загального обсягу споживання і роздрібної торгівлі найбільше постраждали імпортери й іноземні виробники (саме на них у докризовий період припадало 60 % роздрібної торгівлі в Росії), основна частина яких не змогла витримати конкуренції на російському ринку. Вітчизняні виробники почали повільно, але правильно заповнювати вакуум. Усупереч наполегливим рекомендаціям Міжнародного валютного фонду по забезпеченню твердого рубля саме його падіння уможливило перший етап реального стійкого економічного зростання після розпаду СРСР.
З приходом Володимира Путіна підвищилась увага до необхідності здійснення ряду структурних змін. Його підтримка зіграла свою роль у прийнятті важливих рішень, пов'язаних із уведенням єдиного 13 % прибуткового податку з фізичних осіб і зниженням податку на прибуток (з 35 до 24%), допущенням приватизації земель, стимулюванням нових підприємств малого бізнесу, скороченням кількості приватних підприємств, що підлягають ліцензуванню, спрощенням Кодексу про працю, змінами в адміністративній структурі країни. Відіграло роль також прагнення влади усунути деяких з найбільше „по-хижацькому" налаштованих олігархів.
Усі відзначені зміни важливі, і їх можна вітати. Однак поки залишається незрозумілим, настільки вражаючі зусилля є далекоглядними. Якщо спроби стимулювання малого бізнесу будуть довгостроковими і успішними, - це, на думку Голдмана, може сприяти відродженню Росії як великої економічної держави. Разом з тим, з урахуванням історичного фону, на якому розвивається російська економіка, залишається велике поле для скепсису.
Розглянемо проблему структурного характеру. Історично за всіх часів благом і одночасно лихом для Росії є надмірна опора економіки на виробництво й експорт сировини. У XVIII ст. це були залізо і сталь, у XIX ст. - зерно, у XX ст. і донині - нафта і продукція металургії. Саме перевага сировинного сектора, за рахунок якого можна фінансувати економіку, частково „відповідальна" за відсутність у Росії трудомісткої обробної промисловості. Якщо до революції деяка кількість таких виробництв існувала, то в радянський час їх було вкрай мало, а сьогодні пропозиція про створення чогось подібного викликає несприйняття більшості росіян.
На противагу цьому переважає точка зору, що при формуванні вітчизняного сектора обробної промисловості необхідно відроджувати високі технології, важке машинобудування і складальне виробництво. Стимулювання цього процесу, з огляду на труднощі адаптації до вимог ринку, повинне, мабуть, корегуватися державою, як це було в умовах централізованого планування. Державна власність на всі засоби виробництва незалежно від недоліків радянської моделі означала, що держава на свій розсуд могла направляти надходження від експорту на створення і розвиток того або іншого сектора економіки, наприклад, ВПК, що, у свою чергу, був локомотивом зростання, який тягнув за собою провідні галузі господарства.
Щоб аналогічним чином використовувати ВПК сьогодні, необхідно знайти джерела фінансування. З огляду на здатність податкової системи виступити в такій ролі, а також та обставина, що тепер характер розподілу надходжень від продажу природного газу і нафти визначається приватними власниками, важко уявити, яким чином без ренаціоналізації цієї власності можна одержати необхідне фінансування під гарантії держави.
Якщо держава втратила головну роль в економіці, виникає необхідність залучення приватних інвесторів для розвитку виробництва. Це складне завдання. Хоча в Росії сьогодні праця дешева, рівень її продуктивності навряд чи досить високий, щоб забезпечити інвестиції в експорто орієнтовані галузі обробної промисловості. Однак навіть якби продуктивність праці в Росії була конкурентоспроможною за світовими стандартами, інвестиційний клімат у країні скоріше відлякує, ніж залучає прямих вкладників капіталу як російських, так і закордонних (для порівняння відзначимо, що прямі інвестиції в економіку Шанхая перевищують аналогічний показник для Росії в цілому).
Для цього існують вагомі причини. Хоча на середину 2002 р. приплив капіталу почав компенсувати його відплив, багато інвесторів, що здійснюють як прямі, так і портфельні вкладення, зазнали втрат. Останнім часом шахрайських маніпуляцій стало, начебто, менше, однак постійно є свіжі приклади „розбазарювання" активів, крадіжки власності з посиланням на прийняті до 2002 р. закони про банкрутство, підкупу співробітників правоохоронної системи і суддів (серед потерпілих компаній можна назвати Sabway Sandwich у м. Санкт-Петербургі, Norex Petroleum, Sawyer Research у м. Володимир та інші).
Якщо Росія має намір повернути собі роль великої економічної держави, їй доведеться змінити лінію поведінки і залучити нових інвесторів. Які перспективи цього і які галузі економіки зможуть з великим ступенем ймовірності розвиватися успішно?
Найбільш реальним кандидатом для майбутнього зростання традиційно залишається сировинний сектор. У визначених межах буде також розвиватися переробка сировини, наприклад, нафтопереробка. Росія має збільшити використання природного газу для виробництва азотних і мінеральних добрив. У чорній металургії можна чекати збільшення доданої вартості в результаті виробництва сталевого прокату. З урахуванням великих лісових масивів можливе зростання меблевої промисловості і промисловості будматеріалів.
Цілком ймовірно і збільшення інвестицій у виробництво споживчих товарів, зокрема продуктів харчування і побутової хімії. У зв'язку з відносно низькою прибутковістю і високими транспортними витратами стосовно обсягу продажів це саме ті галузі, що при помірному захисті внутрішнього ринку за допомогою ввізного мита будуть почувати себе відносно застрахованими від конкуренції з боку імпорту. Приміром, такі компанії, як Mars, Wrigleys, Cargill, Dirol, Interbrew, Wimm Bill Dann, Nestle, Kraft уже досить довго працюють у Росії, їхня продукція користується попитом у російських споживачів. При цьому фірма Mars пережила кілька важких років, а діяльність Wimm Bill Dann протікає успішно, і компанія приступила навіть до експорту деяких видів своєї продукції.
Росія, мабуть, залишиться виробником військової продукції, що більшою мірою буде результатом колишніх капіталовкладень, а також тривалих, хоча в набагато менших обсягах, державних субсидій. Військова продукція, як і в радянську епоху, є одним із небагатьох придатних для експорту товарів російського виробництва. Однак в умовах припинення „холодної війни" важко передбачити, яким чином Росії вдасться підтримувати на належному рівні НДКР і створювати конкурентоспроможні за світовими мірками технології, які можна було б експортувати.
Знаючи про зусилля СРСР по формуванню науково-дослідних інститутів світового класу, можна було б очікувати від Росії використання результатів їхніх розробок в сфері нових технологій у цивільних галузях. Деякі успіхи в цьому напрямку досягнуті. Однак з огляду на, зокрема, ослаблення інтелектуального потенціалу країни, оскільки значна частина талановитих вчених емігрувала або перейшла в інші сфери діяльності, буде потрібно тривалий час і великі зусилля, щоб високі технології стали життєздатним сектором російської економіки.
Чи є майбутнє для трудомістких типів галузей, виробництва стандартного машинного устаткування, а також виробництва низького і середнього технічного рівня? Як відзначалося вище, Росія навряд чи стане центром трудомісткої обробної промисловості, оскільки це не входить в арсенал традиційної російської культури. Важко очікувати, що численні виробники іграшок, текстилю і комп'ютерних чипів переключаться з Китаю або Бангладеш на Росію.
Більш райдужно виглядають перспективи для традиційного машинобудівного виробництва. Деякі закордонні виробники, наприклад Gillette, Caterpillar, General Motors, Ford, уже відкрили або відкривають у Росії свої дочірні фірми. Якщо Росія трансформується в машинобудівну державу, то саме зазначений тип базового машинобудування буде основним об'єктом її зусиль. Той факт, що ряд іноземних інвесторів вирішили випробувати ринок разом з російськими виробниками, такими, як Уралмашзавод, і що деякі сировинні олігархи розширили капіталовкладення в автоскладальні і машинобудівні підприємства, служить позитивним сигналом.
Чи стане Росія світовою економічною силою великою мірою залежить від того, чи зможуть ці основні виробники здійснювати свою діяльність успішно або зазнають фіаско. Важливим для Росії позитивним фактором є наявність величезного потенціалу ринку і відносна ізольованість від інших центрів виробництва.
Однак є істотні перешкоди. Одна з них пов'язана з наміром Росії вступити у Всесвітню торговельну організацію. Якщо їй вдасться домогтися членства, вона не зможе забезпечувати захист внутрішнього ринку за допомогою митних тарифів, на чому наполягають майже усі виробники автомобілів у Росії, включаючи компанії Ford і General Motors, що прагнуть до прибуткового бізнесу (саме відсутність ефективної тарифної політики змусила, наприклад, компанію IBM згорнути збирання комп'ютерів).
З урахуванням сумного досвіду численних інвесторів як російських, так і іноземних, є зрозумілим, чому потенційні вкладники капіталу вагаються в прийнятті рішень. Керівництво країни розуміє це й акцентує увагу на заходах для створення сприятливого інвестиційного клімату (зниження податків, ослаблення регулювання і т. ін.). І все-таки ситуація залишається складною, періодично повідомляється про викрадення людей, різні порушення правового характеру тощо. Крім того, якщо судити за деякими інтерв'ю, після 2004 р. держава може затребувати частину дорогих активів, контрольованих нині деякими олігархами. Це означало б як мінімум підвищене оподатковування ресурсів, а в крайньому випадку імовірність ренаціоналізації деяких з найбільш дорогих сировинних активів, особливо нафтових. Такі перспективи, безсумнівно, вплинуть на рішення потенційних інвесторів.
Існує ще одна дилема, з якою зіштовхнуться прихильники відтворення обробної промисловості, значною мірою похідна від багатства Росії - сировинних ресурсів. Справа не тільки в тому, що доти, поки Росія знаходить численні ринки збуту для своєї сировини, інша частина її економіки може „не метушитися". Навіть якщо підприємці від економіки захочуть розвивати обробну промисловість або розвертати діяльність у несировинній сфері, несподівані валютні доходи від експорту сировини, особливо нафти, будуть зміцнювати рубль і піднімати співвідношення рубль-долар.
Саме падіння обмінного курсу рубля до долара в серпні 1998 р. і зростання цін на іноземну продукцію дозволили російським виробникам просунутися на ринки, де раніше панував імпорт. Ця обставина пояснює зниження в 1999 р. імпорту в порівнянні з попереднім роком на 33 %, при цьому експорт залишився приблизно на колишньому рівні. Однак у 2000 p., оскільки ціни на нафту продовжували зростати, експорт збільшився на 40 %. Імпорт також почав підвищуватися, але всього на 14 %. Разом з тим, тривала інфляція і відносно стабільний обмінний курс рубля до долара сприяли зростанню цін на російські товари в порівнянні з імпортними. Саме з цим пов'язано в основному зниження в 2001 р. експорту приблизно на 3 % проти 2000 р., у той час, як імпорт зріс на 19%. Підвищення цінової привабливості імпорту допомагає також пояснити, чому в травні 2002 р. російське машинобудування скоротило обсяг виробництва на 63 % у порівнянні з попереднім роком. Змінити дані тенденції при загальній згоді на цс можна було б за допомогою багатьох факторів. Більше того, Центральний банк Росії при бажанні міг би вжити заходів для того, щоб нейтралізувати приплив доларів і тим самим знизити вартість рубля.
З усього вищесказаного аж ніяк не випливає, що Росії було б краще при відсутності в неї сировини для експорту. Однак навіть у тому випадку, якби одна половина її населення раптом зайнялася підприємництвом, а інша - вирішила присвятити себе інтенсивній багатогодинній праці, то і тоді російська промисловість, як і раніше, повинна була б проводити обмінні операції з рублем, курс якого при постійній тенденції до його завищення сприяє імпорту. Від цієї проблеми врятована більшість європейських і азіатських країн.
Той факт, що Росія не здатна сьогодні бути великим промисловим конкурентом, аж ніяк не означає, що вона не зможе в перспективі трансформувати свою промисловість. Однак з огляду на усі фактори, які необхідно задіяти, щоб відродити конкретні галузі, не можна не визнати, що Росії буде нелегко ввійти до індустріально могутніх країн. Нові технології і відкриття, безсумнівно, мають велике значення, але на доступне для огляду майбутнє важко пророчити, чи буде їхній вплив достатньо значимим і глибоким, щоб могла відбутися така трансформація.
З 1999 р. і досі у Росії відбувається достатньо швидке економічне зростання. Зростання соціальних показників почалося на рік пізніше, з 2000 р. До того була глибока соціально-економічна криза, нижня точка якої за економічними показниками пройдена в період дефолту 1998 р., а за соціальними - у 1999 p., коли знижувалися реальна заробітна плата, доходи, зростало безробіття тощо. В цілому за п'ять років валовий внутрішній продукт виріс приблизно на 30 %, промисловість - на 35, інвестиції - на 40, продукція сільського господарства - на 24, реальні грошові доходи - на 45, реальна зарплата за чотири роки збільшилася на 75 %.
Сьогодні Росія вже досягла 3/4 від рівня 1989 р. за валовою продукцією, 2/3 - за обсягами промисловості, 1/3 - за інвестиціями, більше 70 % - за реальними доходами. Безробіття становить 8 %, або приблизно 6 млн. людей. Але, щоб досягти рівня 1989 р., потрібно пройти ще 60 % шляху. Якщо збережеться такий же високий темп, який мав місце дотепер, то докризовий рівень може бути досягнутий у 2009-2010 pp. Тому, кажучи про російське велике зростання, потрібно оцінювати його адекватно. Росія поки знаходить на стадії виходу з кризи, і до повного виходу ще дуже далеко [108].
Сьогодні Росія розвивається досить упевненими темпами, і виникає важливе питання: за рахунок чого вона розвивалася ці п'ять років? Які глибинні фактори рухають російську економіку вперед? Це важливо проаналізувати, щоб відповісти на запитання, що буде далі?
Перший фактор - так зване відновлювальне зростання. Коли в економіці починається значний спад, то часом виникає реакція проти цього спаду. Зростання спостерігалося у всіх країнах СНД після 1998 p., незалежно від інших умов. Воно особливо помітне в перші два роки післякризового піка - у 1999-2000 pp. Потім це зростання затухає.
Другий, більш важливий для Росії, фактор - девальвація рубля, позитивний вплив девальвації на темпи економічного зростання після дефолту 1998 р. В результаті фінансової кризи курс долара підскочив до кінця року з 6 руб. 20 коп. приблизно до 25 руб. А ціни зросли лише на 84 %. Експорт став вдвічі вигіднішим, тому що, якщо щось продається за долари, то ці долари обмінюються за високим курсом. І рублів виявляється вдвічі більше, ніж у тому випадку, якби торгували на внутрішньому ринку. Тому після девальвації усі кинулися експортувати, навіть ті, хто в житті не експортував. Експорт за фізичним обсягом став зростати - по 10 % у рік. А оскільки експорт становить 30 % усієї російської продукції, то отримуємо значний приріст, що витягує за собою всі суміжні галузі.
З імпортом з далекого зарубіжжя - протилежна картина. Як тільки долар подорожчав у 4 рази, імпортні ціни миттєво виросли. А російські внутрішні ціни збільшилися в 1,8 рази. До того ж, на 25% знизилися реальні доходи населення. Підприємства втратили частину грошей у результаті дефолту. Хто буде купувати імпортні товари за такими цінами? Неминуче в 1998-1999 pp. імпорт скоротився майже в 2 рази, споживчих товарів - у 3 рази. Вивільнилися величезні ніші. Імпортні товари, що раніше витісняли вітчизняні, перестали купуватися. Ці ніші зайняли російські товари, тим більше, що в результаті кризи виробничі потужності не були завантаженими і легко могли включитися у виробництво таких товарів.
Тому спостерігалося феноменальне зростання легкої промисловості: у 1999 р. - на 20 %, у 2000 р. - на 22 % (за два роки ривок майже в 1,5 рази). Машинобудування - по 17 % на рік (34 % за два
роки). Ліс - повністю припиняється купівля фінського паперу, картон і пакувальний папір теж виробляється на російських заводах; деревообробна і целюлозно-паперова промисловість за два роки зростають майже на 30 %. Хімія і нафтохімія - припиняється купівля фарб, лаків, багато видів пластмас - зростання на 35 %.
Російське зростання пов'язане з „подвійною тягою": експорт - одна „тяга", імпортозаміщення - інша. Тому російська промисловість, скоротившись на 5 % у 1998 р., у 1999 р. зробила ривок на 11, у 2000 р. - на 11,9 %. Слід відзначити, що паливна промисловість у ці роки не зростає і помітного впливу на темпи зростання не здійснює. В 1999 р. вона зросла всього на 2,4, а в 2000 р. - на 5 %.
З 2000 р. фактор девальвації підсилюється завдяки дуже високим закупівельним цінам на російські експортні продукти. Якщо за 100 % прийняти все, що продає Росія, то приблизно 38 % - це нафта і нафтопродукти, 18 - природний газ, 15 - чорні і кольорові метали. В підсумку, паливо і метали - 70 %. Ще 3 % - ліс і лісопродукти, 3 -добрива й інша хімія, 2 - алмази, 1 - золото, 1 % - уран. Ще 2 % в минулому році - зерно. Разом 80 %. Ще 5 % - озброєння і 15 % - все інше.
Паливо, матеріали і сировина в останні роки різко подорожчали. Порівняно з 1999 р. експортні ціни в 2000 р. підвищилися на 28% плюс на 10 % зріс фізичний обсяг експорту. Тому весь експорт за
2000 р. зріс на 41 % і перевищив межу 100 млрд. дол. До цього експорт приносив 74-75 млрд. дол. У 2001-2003 pp. ціни в основному зберігаються. Це видно по ціні нафти - головного експортного товару Росії. Барель (бочка в 159 кг.) у 1998 р. коштував 9 дол., у 1999 р. -13, у 2000 р. - 27, у 2001 р. - 22, 2002 р. - 24, 2003 р. - 28, в 2004 р. -38,2 дол. Виручка від експорту нафти і основних нафтопродуктів становила в 2000 р. 34,9 млрд. дол., а в 2004 р. - 67,6 млрд. дол. За останні п'ять років Росія отримала від експорту нафти 226 млрд. дол.
Зрозуміло, що і девальвація рубля, і сприятлива торгова кон'юнктура - це фактори нерукотворні, стихійні, вони не створені російськими політиками й економістами.
Курс долара перестав зростати. З 1998 р. до цього часу він виріс менше ніж на 20 %, з 25 до приблизно 29,8 руб. А ціни зростали з іншим темпом. В 1999 р. ціни виросли на 37%, в 2000 р. - ще на 20%, у 2001 р. - на 19, у 2002 р. - на 15, у 2003 р. - приблизно на 12-13 %. Інакше кажучи, долар виріс на 20 %, а ціни - в 2,5 рази! Поступово позитивний ефект від девальвації зник. Якщо порівнювати курс долара і ціни в середньому до дефолту і зараз, то курс долара за цей час змінився в 4,8 рази, а ціни виросли в 4,7 рази. Це одразу ж вплинуло на приріст обсягів імпорту. В 1998-1999 pp. він знизився вдвоє. В 2000 р. він виріс на 14 %, в 2001 р. - на 20, в 2002 р. - на 13, в 2003 р. - на 22 %, в 3 рази швидше російського виробництва. Природно, він витісняє російських виробників.
Більшість спеціалістів вважають, що фактори економічного зростання, які штовхають Росію вперед, вичерпуються. Фактори відновлю-вального зростання, девальвації перестали діяти, залишився лише фактор високої кон'юнктури. Але висока кон'юнктура не буває вічною. Незважаючи на зростання експортних цін нафти порівняно з 2004 р. майже в двічі, загальна макроскономічна ситуація в Росії в 2005 р. почала погіршуватися. За сім місяців зростання ВВП становило 5,7 % (в 2004 р. - 7,1 %), приріст промислового виробництва - 4,1 % (в 2004 р. -6,1 %), інфляція - 11 %.
Дата: 2019-05-29, просмотров: 233.