До азональних антропогенних ландшафтів Г.І. Денисик та Ф.М. Мільков відносять селитебні, промислові, водогосподарські та дорожні ландшафти. Ми, в даній науковій роботі пропонуємо продовжити даний ряд тафальними та сакральними ландшафтами.

Отож перейдемо до характеристики азональних антропогенних ландшафтів.

Селитебні ландшафти.

Ландшафти заселених територій, або селитебні, займають особливе місце в системі, антропогенних ландшафтів. З їх появою почався активний процес антропогенізації натуральних та формування антропогенних ландшафтів. Створена система поселень формує своєрідний каркас антропогенних ландшафтів України, а люди і техніка, що тут знаходяться – основне джерело їх подальшого формування. У спеціальній географічній літературі термін „селитьба” використовується мало, частіше його заміняють словом „поселення”. Є.Б.Алаєв поселення визначає як територіально цілісний, комплексний ареал концентрації заселення з усіма необхідними умовами для життя, праці та відпочинку людей. З ландшафтознавчого погляду вперше селитьбу розглянув Ф.М.Мільков – „селитебні ландшафти” – це антропогенні ландшафти населених пунктів: міс і сіл, з їх будовами, вулицями, дорогами, садами і парками. Враховуючи глибину перетворення природних ландшафтів, більшість авторів розділяють селитебні ландшафти на два типи; міські та сільські антропогенні ландшафти. Складність полягає в тому, що в наш час не існує точних та універсальних ознак для розмежування міста та села. Більше того, всі землі населених пунктів розподіляють на три групи: землі міст, землі селищ міського типу, та землі сіл.

Міські ландшафти.

Міста з їх господарством і їх скупчення населення являють собою найбільш активну форму впливу людини на природу. Природні ландшафти при цьому докорінно перебудовуються, на їх місці формуються якісно нові антропогенні комплекси і системи, що отримують назву міських ландшафтів. Різноманітні методи і підходи дали можливість досліджень дали можливість встановити, що якісні відміни сучасної структури міських ландшафтів України, зумовлені просторовим розповсюдженням міст, особливості структури попередніх ландшафтних комплексів, історією формування та архітектурно–планувальним рішеннями, їх будівництва, розмірами і функціями, а власне характером та напрямом розвитку нових взаємозв’язків, що виникають в природі. Виникнення та розвиток останніх зумовлений переходом в межах міст натуральних компонентів і ландшафтних компонентів в антропогенні. Подальше їх функціонування проходить в структурі міських антропогенних ландшафтів та ландшафтно–технічних систем. Географічне поширення міських антропогенних ландшафтів приурочене до найбільш густозаселених областей України, що зосереджені на сході (Донецька, Луганська та Харківська області).

Малоповерховий тим міських ландшафтів.

Завдяки тому, що в Україні історично склався екстенсивний тип територіального розвитку міст, цей тип ландшафтів широко розповсюджений і займає великі площі. В багатьох містах він домінує, або складає основну адміністративних районів міста. Розширення площ цього типу ландшафтів проходить завдяки включенню в межі міст населених пунктів прилеглих територій та виділення ділянок під індивідуальну забудову. Займає схилові, розчленовані балками, і навіть яри та горбисті місцевості, рідше формуються в межах терасового комплексу та вододілів. Забудова малоповерхового типу міських ландшафтів сучасними жилими комплексами та промисловими забудовами призвела за останнє десятиріччя до поступового зменшення його площ і трансформації в інші типи міських ландшафтів, здебільшого багатоповерховий. Малоповерховий тип міського типу ландшафту – це складна мозаїка не великих за площею ландшафтно–технічних комплексів й антропогенних ландшафтів. Ландшафтно–техногенні комплекси представлені, одно – і двоповерховими будовами; ландшафтно–інженерні – теплицями, невеликими промисловими об’єктами, діючими кар’єрами, і займають не більше 20–24% території. Однак їх площі постійно зростають. У структурі антропогенних комплексів переважають присадибні ділянки, інколи незначні ділянки лісових масивів, яри покинуті кар’єри. Дещо вищі (на 1–3 градуси) середньорічні температури в містах і висока агрокультура дозволяють в межах України вирощувати на присадибних ділянках незональні види плодових дерев, кущів та винограду.

Багатоповерховий тип міських ландшафтів формує „образ” і основні риси ландшафтної структури великих і значної частини середніх міст. У нових, побудованих біля теплових, атомних, гідроелектростанцій, великих промислових об’єктів і кар’єрів містах – цей тип ландшафту домінуючий. Розширення його території йде за рахунок сільськогосподарських і лісогосподарських угідь, а в містах – території малоповерхового типу ландшафтів та населених ділянок терас. Багатоповерховий тип міського ландшафту в основному утворюється на вирівняних і слабо хвилястих поверхнях вододілів (Житомир, Полтава, Кіровоград), терас (Черкаси, Канів), за останні десятиріччя райони побудов охоплюють долини річок (Хмельницький, Тернопіль), крупних балок, а також насипні ділянки.

У структурі багатоповерхового типу ландшафтів переважають ландшафтно–технічні комплекси у вигляді багатоповерхових будинків, асфальтованих доріг і площ.

На особливу увагу заслуговують характерні для міст України історико –архітектурні комплекси (Львів, Кам’янець–Подільський, Полтава, Чернігів) з їх дуже щільною середньоповерховою периметральною забудовою та оригінальною архітектурою. Ускладнюють структуру багатоповерхового типу міського ландшафту ділянки з малоповерховою та промисловою забудовами.

Промислово–селитебний тип міського ландшафту.

Формується з середини ХІХ ст. завдяки будівництву в містах крупних промислових об’єктів. Приурочений до вирівняних або слабо хвилястих поверхонь терас (Вінниця, Луцьк, Черкаси, Полтава) або вододілів (Тернопіль, Кам’янець–Подільський). Наявність великих масивів „закритих” ґрунтів з асфальтовим і кам’яним покриттям, висока ступінь насичення техногенними об’єктами особливого функціонального призначення і своєрідні мікрокліматичні умови – характерні ознаки промислово–селитебного типу міського ландшафту. Завдяки їм біоценози промислових територій помітно відрізняються від біоценозів інших типів міських ландшафтів, які їх оточують.

Структуру промислово–селитебних ландшафтів урізноманітнюють ділянки і масиви мало і багатоповерхової забудови, технічні водойми, рекреаційні комплекси та зелені насадження. Цей тип ландшафту визначає сучасну екологічну ситуацію в містах України.

Водно–рекреаційний тип міського ландшафту займає 0,4–4% території сучасних міст. Помітно зростає його значення в містах, розташованих на берегах великих водосховищ і річок. Крім водосховищ, в структуру водно–рекреаційного типу ландшафту входять ставки та водні комплекси у відпрацьованих кар’єрах, „міські” ділянки каналів, русел річок, а також прибережні смуги вздовж них, що інтенсивно використовуються міськими жителями для рекреації.

У процесі рекреаційного використання ландшафтні комплекси зазнають тут докорінних змін. У них спрямляють і поглиблюють русла річок, засипають мілководдя або на їх місці створюють штучні пляжі, береги річок перетворюються в монолітні набережні або дамби. Водні комплекси даного типу ландшафту хоча і вирішують окремі проблеми міст (рекреаційні, водозабезпечення, частково транспортні), проте не завжди сприятливо впливають на загальний стан функціонування екосистеми міст. Займаючи найнижчі ділянки території міст, вони концентрують в собі значну частину стоків, сильно забруднені. У структурі водно–рекреаційного типу міського ландшафту частка ландшафтно–техногенних комплексів незначна: будівлі електростанцій, дамби, спортивні комплекси.

Садово–парковий тип міського ландшафту.

У містах України, особливо у її центральних і західних районах, активно формуються з 17–18ст. Тепер сади і парки відіграють помітну роль у ландшафтній структурі міст і займають від 6–8 до 18% їх території (Львів, Гадяч, Конотоп, Умань). Вони приурочені до крупних схилів і заплав долин річок, балок, значно менше зустрічаються на вододілах. Це оригінальні зразки садово–паркової архітектури з багатим видовим складом місцевих та інтродукованих дерев і кущів, мальовничих полян і водойм, концертних та спортивних майданчиків. Наявність останніх та гута мережа пішохідних доріг, оглядових майданчиків збільшує тут кількість площі ландшафтно–техногенних комплексів. У середніх і малих містах садово–парковий і водно–рекреаційний типи ландшафтів органічно зливаються та їх доцільно об’єднати в один парково–рекреаційний тип.

Сільські селитебні ландшафти.

На розташування сільських населених пунктів впливали різні чинники – природні, історичні й екологічні. Природні чинники завжди мали вирішальне значення, однак за останнє десятиріччя роль екологічних чинників помітно зросла. Більше 360 населених пунктів „перенесено” на вододіли при будівництві каскадів водосховищ на Дніпрі та Дністрі; десятки нових сіл побудовано для жителів Чорнобильської зони, села формуються біля розробок корисних копалин, об’єктів сільського виробництва. Значно зросла площа сільських селитебних ландшафтів за рахунок дачних масивів.

Як тип ландшафту, села більш стародавні ніж міські поселення. На території України почали формуватися у пізньому палеоліті (35–40 тис. р.). У подальшому система сільських поселень постійно розширювались, села неодноразово міняли своє місце розташування, зникали і знову відроджувались, охоплюючи все нові і нові території.

Першими зазнають зміни рослинність і пов’язаний з нею тваринний світ. Тут переважають насадження плодових дерев і кущів, а також овочеві культури. Ґрунти присадибних ділянок добре угноєні, доглянуті та інтенсивно використовуються. Будівлі та розорювання міняють поверхневий стік в селах: у смузі мішаних лісів характерні канали для відводу зайвих вод, в степу і лісостепу – дамби для їх затримки. У кожному селі пробурені свердловини і побудовані колодязі, що дозволяє частково використовувати підземні води. У „старих” селах помітно змінений рельєф: терасові круті схили, засипані невеликі яри, впадини, кар’єри. Найбільше сільськогосподарський тип селитебних ландшафтів приурочений до найменш заселених регіонів (Чернівецька, Івано-Франківська, Закарпатська, Хмельницька, Волинська).

Крім природних компонентів, докорінно перебудовуються ландшафтні комплекси. У сучасній структурі селитебних ландшафтів домінують власне антропогенні; ландшафтно–технічні і, частково, натуральні комплекси. В Україні мало придатними для заселення вважаються останцево–вододільний і вододільний типи місцевостей. Вони характеризуються глибокими заляганнями ґрунтових вод, несприятливим для життя людей вітровим режимом і наявністю родючих ґрунтів. Завдяки цьому сіл тут мало, вони не великі, часто займають верхів’я ложбин, ставків. У ландшафтній структурі домінують антропогенні урочища присадибних ділянок і городів, ландшафтно–техногенні комплекси жилих і господарських споруд.

Порічковий тип місцевостей щільно заселений повсюдно. На Середньому Придністров’ї, Правобережжі Дніпра, Волинській і Середньо руській височинах та схилах долин річок розташовано 78% сіл. Цьому сприяють близькість до річкової води та неглибоке залягання ґрунтових вод у балках, сприятливі мікрокліматичні умови. Житлові будинки, дороги, господарські споруди, городи і сади розташовані на штучних терасах або в нішах схилів долин річок і балок. Техногенні комплекси займають 38 % селитебних ландшафтів. Антропогенні урочища садів і городів у прирічкових селах займають родючі землі заплав або при вододільних просторів. Структуру сільських селитебних ландшафтів, приурочених до схилового типу місцевостей, ускладнюють натуральні ландшафтні комплекси – ділянки лісу, яри і балки, виходи корінних порід.

Процеси утворення селитебних ландшафтів: концентрування людей, матеріальних та ідеальних систем, енергії, інформації, зв’язків та стосунків; агломерування; взаємодія та інтегрування, трансформування та перетворення; диверсифікація, диференціювання, дифузування.

Водні антропогенні ландшафти.

У структурі водних антропогенних ландшафтів України переважають водосховища, ставки та канали.

Водосховища – основа водних антропогенних ландшафтів України. Більшість водосховищ України в наслідок невеликих розмірів, є складовими частинами наземних ландшафтів фізико–географічних районів. У їх ландшафтній структурі домінує мілководний тип ландшафту. Всю акваторію він займає на акваторіях малих і середніх річок. Багатство рослинного і тваринного світу зробили цей тип ландшафту приданими для потреб рекреації. Пройде час, коли мілководні водосховища перетворяться у низинні болота або будуть спущені. Глибоководний тип ландшафту характерний для невеликої кількості водосховищ, де він займає від 24 до 62% площі водойм. На водосховищах Дніпра і Дністра цей тип ландшафту – пануючий. Накопичення намулу тут продовжується активно і в зрілу стадію розвитку, постійно зростає концентрація органічної речовини.

Ставки – характерна ознака ландшафтів України. Маючи значні розміри та об’єми води, вони представляють собою урочища або групу урочищ відповідного типу місцевостей наземних ландшафтів. Саме належністю до певного типу місцевостей визначаються основні риси ставків – розміри та морфологія, інтенсивність замулення, характер зростання. Своєрідною різновидністю антропогенних водойм є „кополі”, що отримали широке розповсюдження в межах України з ХІХ ст. Їх розміри 5*10, 10*20м, форма різноманітна, глибини 1–1,5 м.. Створюються в садах, на городах, що примикають до заплав, біля річок, в балках. Ставки поширені у лісостепу, степу, менше − на Поліссі.

Канали.

Канали – антропогенна „річкова мережа” України, створена протягом останнього сторіччя. Їх довжина перевищує довжину русел річок першого та другого порядку. Існуючі канали розподіляють на 2 типи: річкові та магістральні. Для України характерними є річкові канали. Вони створені шляхом поглиблення та випрямлення натуральних русел річок або в заплавах з метою осушення. Їх будівництво активно велося у 60–70х. р. ХХ ст. У 80–х роках русла річок меліоровані (замінені каналами) вздовж 18 000 км², верхів’я річок, а також їх притоки, перетворені в систему каналів. До таких відносяться верхів’я лісових приток Дністра, притоки верхньої часини басейну Південного Бугу, річки Горинь, Случ, Рось. Канали не глибокі (1–2,5 м), шириною 2–3 м., інколи до 5 м. Схили каналів як і вони біля них, не закріплені, часто розливаються, що призводить до їх замулення і заростання болотною рудеральною рослинністю.

Річкові канали виконують дві функції: знижують рівень ґрунтових вод у заплавах, болотах з метою більш раціонального використання зволожених земель або відводять воду з основного русла в заплави, ставки, на млини, турбіни електростанцій, заводи. Після завершення експлуатації канали заростають і поступово перетворюються у лінійно витягнуті болота або сухі, інколи з вологим дном, пониження. Натуральними аналогами покинутих каналів є стариці та сухі русла річок. Деколи їх важко розрізнити. Проте від річки канал відрізняє водний режим, від стариці – високі (до 1,5 м.) незаболочені береги. Поширені в степу, лісостепу (АРК, Донецька, Одеська та Миколаївська області). Канали, як і ставки, докорінно перебудовують ландшафтну структуру русел річок та їх заплав.

Промислові (гірничопромислові) ландшафти.

Гірничопромислові ландшафти, що сформувалися в Україні, відрізняються складною внутрішньою структурою. Їх особливості залежать від способу розробки, технології видобутку сировини, рельєфу, гідрологічного режиму і ґрунтів відпрацьованих ділянок, характеру оточуючих ландшафтів. Переважно це азональні ландшафтні комплекси, у структурі яких виділяється 3 типи: кар’єрно–відвальний, торфово-болотних пустошей і териконно−псевдокастовий.

Кар’єрно–відвальний тип ландшафту. Цей тип промислових ландшафтів займає особливе місце в структурі ландшафтів України 82% корисних копалин видобувається відкритим способом. За багатовікову історію освоєння мінеральних ресурсів сформувались різновікові кар’єрно–відвальні комплекси. Вони знаходяться на різних стадіях розвитку. Частина з них рекультивована, але більшість відноситься до категорій тих, що самі регулюються. Окремі з них можуть бути віднесені до розряду окультурених; вони давно стійко використовуються в рекреації, як пасовища та сінокоси. Тому в структурі кар’єрно–відвального типу ландшафтів виділено два підтипи: пере культивований і рекультивований.

Не рекультивовані кар’єрно–відвальні ландшафти представлені декількома типами місцевостей та їх варіантами.

Тип місцевостей „кам’янистий бедленд”. Цей тип місцевості вперше був виділений Ф.М. Мільковим. У межах України він розповсюджений повсюдно і займає близько 46% площі гірсько промислових ландшафтів (Черкаська. Донецька, Кіровоградська, Луганська, Львівська області). „Кам’янистий бедленд” приурочений до корінних схилів, балок, ярів, терасового комплексу та вододілів. У більшості випадків викопна порода відіграє головну роль у формуванні даного типу місцевостей. Вона є основою літогенної будови її фундаменту. Характерні риси „кам’янистого бедленду” визначаються наявністю крутосхилових кам’янистих територій, бідною пустинною трав’янистістю або розрідженою деревно–чагарниковою рослинністю, несприятливим гідрологічними режимом. Від інших типів відрізняється значним вертикальним розгалуженням, наявністю крупних комплексів з багатоступінчастим або прямовисним схилом, кам’янистими відвалами з різновікових порід. „Кам’янистий бедленд” впродовж тривалого часу існує без рослинного покриву. Це негативно впливає на оточуючі ландшафти. Тут завжди забруднене повітря, рослинність пригнічена, покрита товстим шаром пилу. „Кам’яний бедленд” України представлений 8 варіантами: вапняковим, гранітним, залізорудним, пісковим, крейдяним, гіпсовим, доломітно-мергелевим.

Монокотловинні місцевості. Своєрідність структури даного типу місцевостей визначають комплекси, створені у результаті антропогенної денудації неглибоких (10–25м.) котловин.

Вони виникають в процесі видобутку глин, суглинків та пісків, які залягають близько до поверхні. Монокотловинний тип місцевостей широко розповсюджений в Україні (Одеська, Донецька, Вінницька, Житомирська області та АРК). Відмінності у формуванні ландшафтної структури найбільш конкретно виражена в літології порід і рослинному покриві, дозволяють виділити суглинковий (лесовий) та піщаний варіанти.

Місцевості платоподібних кар’єрно–відвальних пустошей.

Даний тип місцевості формується в районах видобутку залізних (Кіровоградська область) та марганцевих (Запорізька та Дніпропетровська обл.) руд, вугілля. Відвали розкривних порід (лесоподібних суглинів, червоних глин, пісків, залізистих піщаників і руд) складають на рівних поверхнях, мають висоту 10 до 25–30 м., часто еродовані. Через високу кам’янистість та несприятливий водний та кліматичний режим такі місцевості майже не мають рослинності. Біля підніжжя відвалів де спостерігається концентрація дрібних глинисто–піщаних часток, занесених водою, проективне покриття рудеральною рослинністю складає 25–37%. Верхні частини не мають рослинності і часто „пилять”. Між відвалами на весні формуються невеличкі озерця, які пересихають до середини літа. У районах видобутку бурого вугілля формуються та інтенсивно ростуть площі озерно–горбистого оглинно–пустирного типу місцевості. Тут характерний сильно пересічений рельєф з витягнутим горбами відвалів висотою 7–10 м. Та схилами 34–36 градусів. Пониження між горбами заповнені водою. Такі відвали добре заростають різнотрав’ям, відносно легко рекультивуються.

Озерно–пустошеві місцевості.

Цей тип місцевості формується там, де з відходів переробки залізних, марганцевих та інших руд створюються шлакосховища (Полтавська, Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська обл. та АРК). Це обваловані ділянки, заповнені кінцево–залізнистим піском з водоймами глинистого 2–2,5 м. Без рослинності. Однією з різновидностей даного типу місцевостей шлаковідстійники теплових електростанцій.

Просадочно–териконовий тип ландшафту.

Даний тип ландшафту формується в районах видобутку корисних копалин – Львівський і Донецький кам’яновугільні басейни, Середнє Придністров’я, райони Кіровоградської. Порушення природних ландшафтів тут менш помітне і частіше має плямистий малюнок. Однак саме вони формують „образ” територій і мають вплив на розвиток ландшафтів. У структурі просадочно–териконового ландшафту України переважають териконники.

Териконники. Цей тип місцевості утворений високими (25–80м.), у вигляді конусів, або зрізаних конусів, відвали що виникають при підземному видобутку вугілля. Терикони відомі в Донбасі та в західних районах України . Частина териконів рекультивовані у невисокі (12–16м.) горби з не крутими (5–7 градусів) схилами, які засаджені мохом сріблястим, акацією білою, кленом татарським Але більшість териконників рекультивації підлягають погано, їх нижні частини частково заростають різнотрав’ям, круті (30–35 градусів) схили сильно еродовані, не мають рослинності. Це інтенсивно діючі осередки – забрудники повітря, підземних і поверхневих вод, ґрунтів околиць.

Тип ландшафту торфово–болотних пустошей. Формується в місцях торфорозробок. Його площі ростуть постійно і дуже швидким темпом. В Україні під торфорозробками зайнято 93 тис. га. Торфорозробки приурочені до заплавно і надзаплавно–терасового типів місцевостей. На Поліссі вони займають (Житомирська, Київська, Волинська, Чернігівська обл.) обширні простори вододілів. Структура ландшафтів, які виникають у результаті видобутку торфу та різноманітність місцевостей здебільшого визначаються способом розробки торфу і водним режимом території.

Місцевості траншейно–болотних пустошей.

Вони формуються при розробці торфових покладів машинно–формовочним способом, широко поширеним в 50–60рр. Зараз цим способом видобувається менше 20% торфу. Під час видобутку торфове болото формується та порушується траншеями, які зразу ж заповнюються водою. Між ними залишаються невироблені ділянки торфу з сильно порушеними біоценозами. Траншейно–болотні пустоші сформовані переважно в заплавах річок Південний Буг, Вовк, Західний Буг, Ірпінь, Горинь, нижніх частинах лівих приток Дніпра. Траншейно–болотні пустоші важко піддаються рекультивації і протягом багатьох років відносяться до покинутих земель. У верхів’ях Південного Бугу та середнього Дніпра такі пустоші заселяються водоплавним птахами, ондатрою і мають стати основою для організації заказників.

Місцевості котловинно–торфових пустошей.

Вони поширені повсюдно в північних районах України, в долинах річок центру України і формуються в хорі розробок торфу фрезерним способом. Це більш ефективний спосіб видобутку, так як після розробок родовища не залишається не відпрацьованих ділянок. На відміну від траншейного–болотних пустошей, даний тип місцевості менше зволожений, їх поверхня трохи горбиста, вони часто заростають хвощово–осоковими асоціаціями. Такі ділянки менше піддаються рекультивації. У господарствах Хмельницької, Тернопільської та Київської області вони використовуються під вирощування сільськогосподарських культур льону, кукурудзи, кормового буряк [14, с.175].

Тафальні ландшафти. З розвитком та поглибленням антропогенного ландшафтознавства в наукових працях з’являються нові види антропогенних ландшафтів. До таких зокрема належать тафальні та сакральні антропогенні ландшафти. Тафальні (від грецького taphe – поховання, могила) ландшафти почали формуватись з прадавніх часів коли місця поховання вибиралися досить різноманітні: від звичайного закопування в землю, до екзотичних поховань – на спеціальних помостах, чи деревах. Прикладом давніх тафальних ландшафтів на території України є кургани, які послужили витоками сучасних цвинтарів.

Значну кількість тафальних ландшафтів можна віднести до власне антропогенних ландшафтів, а та їх частина, де відбувається подальше функціонування, – ландшафтно інженерних систем (зокрема діючі цвинтарі де серед найбільш відомих можна назвати – Байковий (Київ). Тафальні ландшафти дуже відрізняються між собою як за розмірами – від невеликих склепів та курганів (3–4 м² ) до гігантських споруд (з площами до 400 га. та висотами 120–130 м.), – так і структурою. Якщо розглядати тафальні ландшафти в історичному розрізі, то слід їх віднести їх до одного з видів пам’яток, а саме поховання. Найбільш поширені види поховань – кургани та ґрунтові могильники.

Кургани – це горби насипані над могилою зазвичай круглої форми або висоти від 20–30 см до кількох м. Ґрунтові могильники не мають насипу, їх важче відшукати. Кургани та могильники поширені по всій території України, а саме, там де були стоянки давніх племен.

Сучасні тафальні ландшафти, а саме кладовища поширені поблизу населених пунктів, а можливо і на їх території у зв’язку з розростанням територій цих пунктів [7, с.9].

Сакральні ландшафти. Сакральними ландшафтами називаються природні або природно–антропогенні геосистеми, які виконують духовну функцію, пов’язану з релігійними запитаннями людства, які є об’єктами паломництва, тобто викликають у певної категорії населення прагнення до спілкування з ним. Важливою ознакою сакральних ландшафтів є збереження духовної функції територій протягом значного часу, навіть при зміні релігійної та етнічної належності. Спілкування з цими місцями завжди супроводжуються особливими ставленнями до них. Сьогодні відвідання святих місць стало вагомою часткою туризму. Відвідання святих місць є складником багатьох турів, навіть не пов’язаних з паломництвом, тому сакральні ландшафти можна зараховувати до рекреаційних територіальних комплексів з усіма притаманними їм привілеям та інфраструктурними компонентами.

Не можна забувати, що святі місця завжди були джерелом натхнення народній творчості і мистецтва, чинником формування етичної та суперечної свідомості й ментальності [39, с.9].

На формування азональних антропогенних ландшафтів природні чинники впливають опосередковано, тому азональні ландшафти існують об’єктивно завдяки їх специфічним функціям у цивілізаційному процесі.

Розділ 3