Федеральне виокремлення етносу — національної меншини — є одним із способів здійснення його права на самовизначення, прийнятих у демокра­тичних державах. Через федеральну організацію центральна державна влада передає вагомим меншинам на території їх компактного проживання більші або менші контрольні повноваження, можливість здійснювати управлінські функції різних рівнів і використовувати територіальні ресурси. Національні федеральні одиниці мають встановлену законом автономність та певні озна­ки державності, наприклад, кордони, владні інституції, систему освіти, пра­во збирати і використовувати частину податків тощо. Федеративний прин­цип закладений в основу державності багатонаціональної Росії. У США й Канаді застосовано форму територіального федералізму. Натомість Україна, як уже мовилось, — унітарна держава (ст. 2), хоч у її складі виділено Автономну Республіку Крим, яка є територіальною, а не національною одиницею. Наявність АРК порушує «чистоту» унітарності української держави, проте не перетворює її у федеративну (подібне маємо й в інших унітарних країнах, наприклад, Гренландія або Фарерські острови в Данії).

Територіальна концентрація національної меншини завдяки лише прос­торовому відокремленню від інших зменшує ймовірність конфліктів на етнонаціональному ґрунті. Через федеральне самовизначення меншина отри­мує можливість повнішої культурної або політичної самореалізації. Проте федералізація містить у собі не тільки позитивні, але й негативні потенції, особливо тоді, коли вона має штучний та/або примусовий характер. Федера­лізація може вступати в суперечність із правом людини на свободу пересу­вання і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави. Вона здатна порушити усталені в державі господарські або економічні зв'яз­ки, розподіл ринку праці, політичну та іншу керованість. Нарешті, недобро­совісні політики можуть використати гасло федерального виокремлення або набуття незалежної державності як інструмент досягнення власних цілей, які зовсім не відповідають оптимізації національного і, ширше, соціального буття тієї чи іншої меншини.

7. Націоналізм та національні проблеми в незалежній Україні

Український етнос є тією природною матерією, яка прислужилася виник­ненню українською етнічної нації. Витоки історії нашого народу криються у середині першого тисячоліття н.е. Його державотворчі змагання та здо­бутки уособлюються постатями Святого Володимира і Володимира Мономаха, Б. Хмельницького і П. Орлика. Але становлення модерної україн­ської нації, враховуючи суттєве значення у цьому процесі виникнення влас­ної високої культури, в першу чергу — унормованої мови, зазвичай пов'язу­ють із творчістю І. Котляревського та особливо Т. Шевченка.

З Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства пов'язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизна­чення українського народу. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало не більше двох років. Воно не стало ані масовою, ані впливовою політичною силою. Та для Російської імперії воно несло небезпечну перспективу розпаду, адже його члени вироб­ляли ідеологію самовизначення українства.

Боротьба за самовизначення після революційних подій 1917р. увінчались створенням Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 р.) та Української Народної Республіки (грудень 1918 p.), а зрештою — їх злукою 22 січня 1919р. Завдяки цьому українська етнічна нація врешті-решт набула власної державності. Отже, з цього часу створюються необхідні пе­редумови існування української повномасштабної нації. Проте військо­во-політичний тиск, з одного боку — поляків, а з іншого — російських більшовиків, не дозволив розвинути цей успіх і створити повноцінну власну державу.

За радянських часів українська нація мала статус, так би мовити, «псевдо-повномасштабної». Насправді, УРСР у складі СРСР, особливо після об'єднання у 1939 р. Сходу і Заходу, стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Разом з тим, усі суттєві політичні, економічні або військові рішення ухвалювались не українською національ­ною, а партійною — переважно російською — владою, не у Харкові або Киє­ві, а у Москві. Тільки після розпаду СРСР у грудні 1991 р. таке «псевдоіснування» скінчилось і українська нація почала утверджуватися як насправді повномасштабна.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що поняття «українська нація» сьогодні має два нетотожних значення. Це, по-перше, та повномасштаб­на українська нація, яка остаточно конституювалася 1991 р. через набут­тя українським етносом власної незалежної та суверенної держави. По-друге, це українська політична нація, яка виникла тоді ж на підставі во­левиявлення усього населення УРСР щодо створення нової держави — України.

Повномасштабна українська нація є цінністю сама по собі і для себе. Вод­ночас, вона має й певну інструментальну цінність, оскільки служить тим ет­нічним осердям української політичної нації, без якого та не існувала б як визнаний член світової спільноти.

Найближчим часом розвиток української повномасштабної нації та укра­їнської політичної нації має набути характеру взаємоузгодженого симбіозу двох нетотожних, але й нероздільних культурно-політичних сутностей. В іншому випадку Україні загрожуватиме фізич­не й історичне забуття.

Український націоналізм

Український націоналізм можна визначити як психічно-практичну активність, ядром якої є усвідомлення прав, ідеологіч­на й політична боротьба за вільний розвиток української нації поряд з інши­ми націями. Проте одразу ж варто зауважити, що ця робоча дефініція суттє­во залежатиме від того, як ми будемо розуміти націю — як повномасштабну, чи як політичну. У першому випадку ми отримаємо визначення українсько­го етнічного націоналізму, пов'язаного з інтересами власне українського на­роду. В іншому — українського громадянського націоналізму, спрямованого на висловлення та захист прав і інтересів усіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження.

Український етнічний націоналізм виник і утвердився, як вважають фа­хівці, приблизно у другій половині XIX - на початку XX ст. в загальному контексті націогенези. Його представниками були Шевченко, Костомаров та інші кирило-мефодіївці. Витоки громадянського націоналізму доречно пов'язати зі створенням ЗУНР, УНР та їх злукою на початку 1919 р. Завдан­ня етнічного та громадянського націоналізмів не збігаються повністю ані те­оретично, ані в реальній історії країни. Оптимізація їх позитивних виявів і блокування негативних — одна з важливих задач національної політики ук­раїнського держави та суспільства сьогодні.

Після десяти років незалежності актуальною залишається консолідація української нації, захист та примноження її культурних і політичних над­бань. У такій ситуації аж ніяк не можна ігнорувати український націоналізм як одну з потужних сил розв'язання зазначених проблем.

Література

1. Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради України.- 1991.-№38.

2. Закон України «Про національні меншини в Україні» // Голос Украї­ни. — 1992. — 16 липня.

3. Конституція України. — Київ, 1996.

4. Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. — Київ, 1999.

5. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. — Харків, 2001.

6. Націоналізм: Антологія. — Київ, 2000.

7. Попович М. Нарис історії культури України. — Київ, 2001.

8. Субтельний О. Україна: Історія. — Київ, 1991.