У будь-якому випадку націоналізм висловлює і підносить інтереси окре­мої — етнічної, політичної чи повномасштабної — нації всупереч інтересам інших спільнот, він так чи інакше відокремлює «своїх» від «інших». Якщо прихильність до своєї нації супроводжується зневагою і нетерпимістю до ін­ших, то маємо справу з екстремальною формою націоналізму — шовінізмом.

Звернімося до специфіки тієї форми українського націоналізму, яка розроблялась і була реалізована в ідеологічній і політичній активності Орга­нізації Українських Націоналістів (ОУН). Фахівці класифікують цю форму як український різновид відомого у світі «інтегрального націоналізму». Він виник як природна реакція на поразку змагань за українську державність 1917-1920 pp. і був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить її відтворювати. Розчарована у соціалістичних та демократичних ідеях, що не привели до успіху, молода генерація українців відкинула їх. Натомість вона закликала до створення нового типу українця, беззастережно відданого на­ції та справі національного самовизначення, готового скоріше до силових дій та героїчних жертв, ніж до поміркованих політичних переговорів і ком­промісів. Предтечею українського інтегрального націоналізму був Д. Донцов (1883-1973) — виходець зі Східної України, соціаліст замолоду.

Значною мірою слушним є визнання українського інтегрального націона­лізму явищем тоталітарного ухилу. Праці його ідеологів і політична програ­ма ОУН з початку створення цієї організації у 1929 р. ставили за мету побу­дову тоталітарного монопартійного суспільства, найвищою цінністю якого є ціле — нація. До чого призводить така позиція, коли вона втілюєть­ся в широку практику державо- та націєтворення, добре відомо з прикладів гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Під час Другої світової війни ОУН змінила орієнтацію з «тоталітарного націона­лізму» на «демократичний націоналізм». А післявоєнне існування поза ме­жами України в умовах західних демократій сприяло подальшому її відходу від тоталітарних принципів.

Після проголошення незалежності України діяльність на її території різ­номанітних угруповань та партій, що тою чи іншою мірою ґрунтуються на ідеології націоналізму, була поновлена, їх спектр сьогодні досить широ­кий — від радикального об'єднання УНА-УНСО до цілком парламентських Народного Руху України, Українського Народного Руху і т. п. За умов конституційного проголошення України демократичною держа­вою націоналізм зможе бути конструктивною силою лише тоді, коли пов­ністю відкине тоталітарні інтенції минулого.

Але, чи не суперечить націоналізм основним цінностям ліберальної демократії не тільки у своїх крайніх формах, а й у вихідних основоположеннях? Певні підстави для такого твердження насправді існують. По-перше, націоналізм має потяг до протиставлення цінності цілого — нації — цінності окремої ав­тономної особи. Звідси може випливати порушення невід'ємних прав люди­ни. Крім того, крайні форми націоналізму протиставляють свою націю не тільки якійсь одній іншій, а й усьому світові, ставлячи під сумнів, зокрема, цінність загальнолюдської рівності.

Якщо спробувати узагальнити співвідношення націоналізму та лібераль­ної демократії, то дійдемо висновку щодо розбіжності потягу до особливого і універсального. За самою суттю повного збігу цінностей та принципів «сім'ї» особливих націоналізмів і всезагальної ліберальної демократії ніколи досягти не можна, проте розумної взаємодії і оптимального «тут-і-зараз» ба­лансу завжди прагнути слід.

На користь наявності плідних зв'язків між особливим змістом конкретних націоналізмів і універсальним змістом ліберальної демократії свідчить те, що усвідомлення рівності в межах своєї нації є природною передумовою сходження до визнання рівності усіх людських істот, незалежно від їхньої національної приналежності.

Зростання націоналізму як ознака чи то готовності народу до самовизна­чення, чи то як рушійна сила розбудови вже завойованої демократичної дер­жавності заслуговує на позитивну оцінку. Більше того, цей процес узгоджу­ється з фундаментальними цінностями ліберальної демократії, адже він сприяє піднесенню свободи та рівності на індивідуальному і колективному рівнях.

Висновок зі сказаного буде таким: зважена націоналістична і ліберально-демократична ідеологія не є a priori несумісними, вони можуть плідно до­повнювати одна одну і поєднуватися. Реальна проблема полягає в тому, щоб під привабливими гаслами самовизначення або захисту державності своєї нації не упасти у фанатичний націоналізм тоталітарного ґатунку, який не сумісний ані з невід'ємними правами окремої особи, ані з визнанням рів­нозначного статусу й інших спільнот.

Мовна проблема

Постійне вживання і творчий розвиток власної мови, художньої й науко­вої літератури є невід'ємною ознакою буття будь-якої нації. Так забезпечу­ється національний комунікативний простір, тобто простір ефективного спілкування громадян, що належать до різних культур. Разом з тим, виділен­ня і фактичний пріоритет у межах багатокультурної держави однієї мови, як правило — мови державного етносу, поряд з іншими мовами, мовами націо­нальних меншин, містить у собі певні загрози. Вони пов'язані, перш за все, з можливістю насильницького або просто не досить виваженого поширення мови більшості адміністративними засобами, що сприйматиметься меншістю як зазіхання на її культурні права. З іншого боку, безкомпромісне підне­сення меншістю статусу власної мови, особливо коли це супроводжується радикальними діями проти більшості, викликає обвинувачення у намаганні зруйнувати «спільний дім» — багатокультурну державу.

В Україні мовна проблема також існує. Вона полягає в утрудненому утвердженні української мови як повно­цінно державної та провідної, а також у визначенні статусу російської мо­ви.

На момент створення незалежної української держави українська і російська мови були рівноправними лише формально, а фактично на більшій частині території країни, особливо на Сході та Пів­дні, панувала російська. Російською мовою зазвичай спілкувалися росіяни, інші національні меншини та російськомовні українці. Решта українського етносу, принаймні у містах, належала до білінгвів, тобто користувалась дво­ма мовами. Ситуація легітимної двомовності, що за зазначених умов означа­ла збереження переваги російської мови, зафіксована в ухваленому ще в 1989 р. і діючому донині законі «Про мови в Українській РСР».

Ст. 10 нової Конституції України проголошує українську мову державною, а російську визнає однією з мов національних меншин, позбавляючи її того статусу мови міжнаціонального спілкування, який вона мала за радян­ських часів.

Варто, однак, визнати, що поспішне механічне відокремлення від російської мови негативно вплинуло б на інформаційне забезпечення нації. Річ у то­му, що російська мова донині об'єктивно залишається важливим каналом одержання друкованих новин не тільки з Росії, а значною мірою — з усього світу. Адже в Україні такі всесвітньо визнані мови міжнародного спілкуван­ня як англійська, французька або німецька ще не замінили — та у масовому вжитку не скоро й замінять — російську. Навряд чи хто буде сперечатися й з тим, що російська мова і класична художня література є духовним скарбом світового значення, самовільно зрікатися якого було б вкрай нерозсудливо.

Отже, маємо визнати, що й після десяти років існування незалежної дер­жави мовна проблема в Україні не розв'язана. Де юре українська мова про­голошена державною. На цій підставі вона, зокрема, мусить бути обов'язко­вою для вивчення усіма громадянами країни й широко вживаною, а в дер­жавних установах — вживаною універсально. Водночас, через історичні та деякі сьогоденні обставини вона де факто є слабшою за російську і обмеженою у функціонуванні, в тому числі й у сферах культури, науки тощо. Ця су­перечність викликає напруження з обох боків.

У розв'язанні мовної проблеми мають відіграти важливу роль не лише держава, але й обидві складові — українська та російськомовна — громадян­ського суспільства.

Не може бути повноцінного громадянина України, який не володіє дер­жавною мовою, а тим паче — ставиться до неї зверхньо. Володіння й вживан­ня української — необхідна ознака лояльності до нації й держави. З іншого боку, недалекоглядна позиція тих українців, які не хочуть визнавати закон­них прав інших мов, приховує в собі наслідки, протилежні до очікуваних. Адже вона здатна розвести членів багатокультурного суспільства по різні бо­ки барикад, підірвати процес синхронного розвитку української етнічної та української політичної нації.