Витоки створення міжнародних організацій лежать у далекому минулому. Привід до їх появи був частіше всього політичним або дипломатичним. Вже в часи античності було відоме міжнародне право, яке вело до створення союзів.

Такими ж давними є й ідеї забезпечення всеосяжної системи безпеки в Європі в різних її формах, які існують вже багато століть. Однак лише в останні десятиліття, у зв’язку з істотно змінившимся характером міжнародних відносин, в умовах розвинутих багатосторонніх зв’язків і взаємозалежності держав, в результаті появи сучасної зброї масового знищення і нових засобів її доставки, об’єктивно з’явилася реальна можливість її утворення.

У пректах, які висувалися, ця мета знаходила різні втілення. Так, в “Проекті встановлення вічного миру в Європі”, який був запрпанований абатом Сен-П’єром у 1713 році, пропонувалося заключити між європейськими державами союзний договір, відмовитися від територіальних претензій і передаити усі спірні питання на розгляд міжнародного третейского суду; герцог Сюллі розробив проект “єдиної Європи”, а Жан-Жак Руссо вважав, що рішенням цієї проблеми є створення Європейської республіки, хоча і визнавав, що Європа того часу не була готовою до об’єднання. Основними мотивами до вступу до міжнародної організації були і є неспроможність власними силами вирішити політичні, економічні, соціальні та культурні проблеми, які постали перед нею[1].

Однак всі проекти встановлення “вічного миру” в той час не виходили за рамки теоритичних досліджень через відсутність об’єктивних істориних умов для їхнього здійснення. З початку XIX ст. держави стикаються з завданнями, які покількості та складності до цих пір не зустрічалися, і які вони не в змозі вирішити внутрішньо державним методами[2].

Деякі ідеї в області заьезпечення загальноєвропейської безпеки, у специфічній для тієї епохи формі, обговорювалися і в ході Віденьського конгресу 1814-1815 рр. Вони знайшли своє втілення у створенні Священного союзу (вересень 1815 р.), який повинен був підтримувати стабільність та непохитність світового порядку, який існував тоді, загрозою якому європейські монархи бачили в першу чергу з боку внутрішних революцій.

Деякі політики й дипломати вважали, що основою регіональної безпеки може стати система союзних договорів. Так С.Ю. Вітте вважав, що цю проблему можна вирішити, якщо заключити Великий континентальний союз трьох держав: Росії, Франції та Німеччини.

Ліга Націй, яка була створена у 1919 р., була новою спробою створення системи колективної безпеки. Разом з тим, принципи, які були покладенні в основу діяльності цієї організації (зокрема, можливість вирішення спірних питань шляхом війни та “мирної” зміни кордонів), неврегульованність міждержавних протиріч та відсутність дієвого механізму боротьби з агресією, з самого початку формували достатньо хиткий фундамент, який не витримав випробування часом.

З боку СРСР вживалися активні спроби створення системи колективної безпеки в Європі (наприклад, проект “Східного пакту”). Однак ці зусилля не зустріли підтримки з боку правлячих кіл західноєвропейських країн, в першу чергу Франції та Великобританії. Зусилля СРСР щодо перетворення Ліги Націй в інструмент забезпечення міжнародної безпеки також зустріли активну протидію з боку прибічників “умиротворення” Німеччини.

Друга світова війна чітко підкреслила необхідність створення механізму підтримки миру і запобігання агресії. Але йшлося не про те, щоб просто відновити Лігу Націй у чистому вигляді. ЇЇ фіаско було очевидне, і психологічні наслідки її відновлення, певно були б катастрофічні. Більше навіть — СРСР, що його виключили з Ліги Націй у грудні 1936 р., рішуче заперечував проти її відновлення. Тому й виникла ідея створення нової організації[3].

При створенні ООН були враховані численні печальні уроки діяльності Ліги Націй. Не дивляичись на те, що Статут ООН став результатом компромісів, була сформована універсальна міжнародна організація, яка була спроможна стати основою для системи колективної безпеки.