З початком світового економічного спаду (1974-1975) кейнсіанство перестало бути провідним напрямом економічної теорії й економічної політики. Рецепти кейнсіанства, його нові варіанти почали дедалі більше суперечити потребам загального розвитку економіки. Такі реалії 60-70-х років у західних країнах, інфляція, циклічність розвитку, дефіцит державного бюджету, довели неспроможність кейнсіанських пропозицій бе6зкризового розвитку на базі державного регулювання економіки.

На чільне місце вийшов неокласичний, неоконсервативний напрям, представники якого звернулися до нових об’єктів аналізу і визнали, що потрібно обмежити втручання держави для забезпечення свободи дій ринкових сил.

Розрізняють «помірний» неоконсерватизм, представлений неокласичними теоріями недосконалої конкуренції, в яких на монополії покладається основна регулююча функція в розвиненій економіці, і «жорсткий» неоконсерватизм, що заперечує посилення панування монополій та обгрунтовує збалансоване втручання держави в економіку при скороченні (або оптимізації) державних витрат на соціальні потреби. Неоконсерватизм, що розглядає проблеми регулювання економіки на макрорівні, включає європейський неолібералізм та американський неолібералізм (Чиказька школа) [5;с.70].

В Європі неоліберальні теорії були розроблені насамперед французькою школою на чолі з М. Аллє. У своїй праці «Основи аналізу макроекономіки» учений стверджував, що держава подібна бути подібна регулювальнику руху: не визначаючи конкретного маршруту, підтримувати певні правила руху [11;с.495]. Французька школа найпослідовніше відстоювала одну з основних тез неолібе6ралізму: «конкуренція – наскільки можливо, планування – наскільки необхідно», водночас критикуючи кейнсіанців за недооцінку загрози надмірного державного втручання в економіку.

Значне місце посідає також лондонська школа, яку представляють Е. Кеннан, Л. Роббінс. Представники лондонської школи вважали, що причини економічних криз полягають у надмірних вкладеннях капіталу і не6правильній кредитно-грошовій політики банків. На їх думку, виходом з кризи є зниження прибутків населення (зарплати) і споживчого попиту, а також стимулювання заощаджень. Ця школа найактивніше відстоювала свободу капіталістичного підприємництва, запере6чуючи будь-яке втручання держави в економіку.

Німецький (західнонімецький) неолібералізм був представлений фрейбурзькою школою. Його прихильники розробили оригінальну концепцію ринкової перебудови тоталітарної моделі народного господарства. Німецький неолібералізм запропонував неокласичне вирішення соціально-економічних проблем депресивної економіки, що відрізнялося від кейнсіанської макроекономічної моделі регулювання.

Основними представниками західнонімецького неолібералізму є: В. Ойкен, О. Рюстов, Л. Ерхард. В межах цієї течії розвивалися такі економічні концепції, як теорія конкурентного порядку, теорії соціального ринкового господарства та сформованого суспільства.

Теорія конкурентного порядку В. Ойкена розглядала два типи господарських порядків і економічних систем. Свобода визначається як господарський порядок, що діє за допомогою ринку і конкуренції приватних власників. Наказ – це метод управління, коли практично всі економічні рішення приймає держава. Для життєздатності країн повинен затвердитися конкурентний порядок, за якого досконала конкуренція підтримується внаслідок структурної політики держави і в результаті соціальної політики регулюється процес розподілу прибутків. В. Ойкен вважав, що державне втручання має бути пристосоване до функціонування ринку, у такому разі господарство країни можна назвати соціально-організованим [8;с.123].

Наслідком теорії конкурентного порядку є теорія соціального ринкового господарства. Соціально-ранкове господарство протиставляється державі із соціалістичною економікою з одного боку, капіталістичній державі – з іншого. Держава у такий моделі господарювання повинна оптимально втручатися в економіку. Ознаками такого втручання вважається пе6редусім інституціональне гарантування конкуренції (це не означає, що монополії поставлені під контроль держави і не можуть стримати вільної конкуренції фірм). Необхідно також здійснення активної кон’юнктурної і зовнішньоторговельної політики, щоб досягти позитивного сальдо торговельного балансу. Здійснення соціальної політики забезпечить належний рівень розподілу прибутків, що виключить надмірне багатство і надмірну бідність. Якщо цих цілей буде досягнуто, то вважається, що держава досягла стану сформованого суспільства. Сформоване суспільство – це суспільство, яке об’єднує принципи свободи ринку з принципом соціального вирівнювання, що передбачає створення для всіх суб’єктів рівних можливостей виявити свої здібності. Населення повинно диференціюватися не за класовою ознакою, а за виявом особистих якостей і спроможностей, основним принципом взаємовідносин у суспільстві повинна стати співпраця, і це принципова нова єдність людей.

Різновидом теорії соціального ринкового господарства є теорія ліберального інтервенціонізму О. Рюстова, відповідно до якої забезпечення справді вільного господарства пов’язано з непрямим втручанням (інтервенцією) держави у вільний ринок за допомогою кредитної, валютної і податкової політики. Пряме втручання держави в господарську діяльність монополій вважається неприпустимим, тому, що вони є такими самими приватними підприємцями, як середні, або дрібні фірми.

Багато економістів неокласиків зазначали, що теорія соціального ринкового господарства, яка забезпечує всім громадянам рівність можливостей, є найпродуктивнішою формою організації суспільства. Теорія сформованого суспільства як результат західно германських неоліберальних теорій вважається специфічним варіантом так званого третього шляху соціально-економічного розвитку.

В Америці сучасний неолібералізм представлений монетаристською економічною теорією. Відокремлюють чиказьку школу монетаризму, основними представниками якої є М. Фрідмен і Ф. Хайск. Послідовниками М. Фрідмена є Ф. Найт і Е. Фелпс.

Монетаризм – економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формування економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту.

М. Фрідмен виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і ре6альних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм гіпертрофовано розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Виражаючи інтереси найконсервативніших кіл монополістичного капіталу, монетаризм намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, виступає за масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду. Нав’язуючи їх республікам колишнього СРСР як умову надання кредитів, експерти цього фонду (як і інших міжнародних організацій) спрощено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої економічної кризи, не враховуючи національну спе6цифіку кожної з них, їх історичні традиції [9;с.41].

Монетаристи зазначали, що коли держава занадто довго зловживає інфляційним очікуванням населення, то в економіці відбувається прискорення (акселерація) інфляційних процесів, що супроводжується не зниженням безробіття, а його подальшим зростанням. Держава також не повинна втручатися в саморегулювання ринку капіталів, оскільки відсоток, як основна форма прибутку на капітал саморегулюється, тому що процентна ставка автоматично досягає рівноваги на ринку капіталів.

У теорії «вмонтованих стабілізаторів» або теорії неокласичного макрорегулювання обґрунтовується обмежене втручання держави в економіку, яке має відбуватися як «підналагодження» автоматичного ринкового механізму. Основними видами економічної політики держави мають бути грошова і фіскальна політика. Монетаристи визначають правила фіскальної політики, серед яких відокремлюють такі: державна бюджетна політика має бути пристосована до праці «вмонтованих стабілізаторів»; податкова політика держави повинна бути помірною, високе оподаткування неприпустиме; бюджетні витрати на соціальні програми повинні бути оптимальними або мінімальними. Крім того, держава не повинна припустити проникнення імпортованої інфляції в країну, впроваджуючи механізм плаваючих валютних курсів [11; с.437].

Отже концепція М. Фрідмена і монетаризму загалом – це доктрина «акселераційної» інфляції, тобто інфляції, що пришвидшується. Монетаризм виступав з ідеєю «змушеного» безробіття, як наслідку штучної підтримки державою робочих місць, виконання соціальних програм. Крім того, монетаристи вважали, що кейнсіанська політика «накачування» попиту (політика його штучного зростання) не має довгострокових результатів, тому, що діє ефект витеснення приватних інвестицій державними, оскільки залучаються значні фінансові ресурси у сферу економічної діяльності держави.

Теорія економіки пропозиції розроблялася на основі економічної концепції монетаризму, її представники А. Лаффер, Дж. Гільдер, Дж. Кемп та ін. Захисники те6орії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже не повинно бути прямого або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держава своєю необдуманою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції продукції. З огляду на це, А. Лаффер сформулював модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів.

Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання, бо високі податки призводять до ефекту «податкового клину». Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформується у витрати підприємців і перекладаються на споживачів у формі вищих цін, отже підвищення податків викликає прискорення інфляції витрат. Слід зазначити, що крива Лаффера може бути критерієм вибору податкової політики державою й оцінки її ефективності. Теорія економіки пропозиції взагалі встановлює межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова ставка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету [15;с.287].

До неоконсервативних концепцій, що розглядають проблеми регулювання економіки на мікрорівні, належать теорія монополістичної конкуренції, теорія олігополії та теорія ефективної конкуренції.