Неокласичний напрямок виник наприкінці ХІХ ст. як реакція на економічне учення К. Маркса і сформувався як теорія маржионалізму.

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі, а також всього народного господарства. Маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосувати граничні величини для характеристики змін у явищах, які відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), виражених у середній або сумарній величині. Так, наприклад, у класичній концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, якій пов’язує її величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності пов’язується із споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага [8;с 19].

Ще одна особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первиною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблема рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференціальне обчислення. Причому математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез.

Революційні зворушення маржионалізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Першими авторами нового погляду на гроші були І. Фішер та А. Пігу. І. Фішер, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, вивив так зване рівняння обміну: MV = PT , де М- кількість грошей, V – швидкість обігу, Р – середньоврівноважений рівень цін, Т – кількість усіх товарів [4;45].

А. Пігу вніс свої корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб’єктів на мікрорівні, зважаючи на їх схильність до ліквідації – прагнення відкладати части ну грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у який буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

І, нарешті, особливістю можна визнати методологічний інструментарій маржиналізму – вторинність і первинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі функціонального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економічної теорії в точну науку.

В маржиналізмі прийнято виділяти два етапи. Перший охоплює 70-80 роки ХІХ ст., другий – 90-ті роки ХІХ ст.

Перший етап представлений Австрійською школою граничної корисності (К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк), яка зосередила увагу економічної теорії на споживачеві, корисності як визначальному чинникові цінності. Її представники заперечували трудову теорію вартості (цінності), вважаючи основою ціноутворення суб’єктивну корисність і зводячи цінність засобів виробництва й життєвих благ до їхньої суб’єктивної цінності. Ці ідеї були викладені й розвинуті за допомогою маржинального аналізу, який і дав назву економічній школі – маржиналізм.

Кембриджська школа, яка виникла в Англії, акцентувала увагу на розвиткові мікроекономічного аналізу економічних явищ. Запропоновані представниками цієї школи (А. Маршалл, А Пігу) ідеї лягли в основу важливого розділу сучасної економіки, яка займається передусім проблемами ціноутворення на рівні окремих товарів, підприємств, ринків.

Альфред Маршалл застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом їхньої взаємозалежності, взаємного впливу. Він увів нові інструменти економічного аналізу, такі як еластичність попиту, надлишок споживача, представницька (репрезентативна) фірма, надлишок попиту, що було важливим для розроблення теоретичних основ економічної політик5и фірми. Учений розробив свою теорію цінності й на її підставі – теорію ціни, згідно з якою, ринкова ціна є рівноважна функціональних залежностей попиту і пропозиції. А. Маршалл уперше поєднав дослідження економічних процесів з математичним апаратом. Його вважають засновником неокласичного напряму економічної теорії.

Американська школа кінця ХІХ – початку ХХ ст., подібно до австрійської та кембриджської, широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її найвідоміший представник Джон Бейтс Кларк усебічно обґрунтовував принцип маржиналізму (граничності), синтезував маржиналістські концепції своїх попередників, саме він створив теорію граничної продуктивності.

Щоб наблизити економічну науку до точних наук, за аналогією з теоретичною механікою, він поділив її на два розділи – статику і динаміку, вважаючи, що початковим моментом вивчення має бути аналіз статики, тобто стану економічної рівноваги. Чинне місце в економічній науці Кларк відводив теорії розподілу, згідно з якою розподіл відбувається відповідно до внеску кожного фактора виробництва (праця, капітал, земля), до того ж в процесі виробництва простежується спадна продуктивність праці та капіталу [6;с.5]. Учений також стверджував, що доходи виробників і підприємців відповідають реальному внескові праці й капіталу в кінцевий продукт виробництва.

Отже в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст.. в економічній науці сформувався неокласичний напрям. Його теоретичними засадами є мікроекономічний аналіз і маржиналізм. Історичне значення неокласичного напряму полягало в тому, що він дедалі більше перетворювався на науку про раціональну господарську діяльність.

Інституціоналізм

Один із напрямів західної економічної думки – інституціоналізм виник наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон та ін. Вони заперечували обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавали соціологічні, соціально-правові фактори.

Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічними принципами граничної корисності і продуктивності, обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції ХІХ ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація і держава [14;с.45].

В основу системи поглядів інституціоналісти поклали принцип природного відбору інститутів, представлений Т. Вебленом як зміст еволюції суспільної структури, основу суспільного прогресу[15;с.312].

Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства. Реально існуючи економічні відносини виявляються похідними, подаються як прояв втілених в інститутах звичаях людей, їх спосіб мислення. Тому економічний лад суспільства в подібних інтерпретаціях постає у специфічному вигляді.

Формулюючи своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному із зовнішнього відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони на противагу марксистам, не визнають визначальної ролі відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи іде6ю про виробничі відносини як основу соціально-економічної структури, інституціоналісти сформулювали свій специфічний підхід до вивчення суспільних явищ, економічного прогресу.

Методологія інституціоналістів передбачала: широке використання описово-статистичного методу; історико-генетичний метод; як вихідну та основоположну – категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій).

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він убрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідже6ння кон’юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини.

У відомих трьох течіях інституціоналізму Т. Веблен представляє соціально-психологічний (технократичний) варіант інституціональних досліджень. Дж. Коммонс – соціально-правовий (юридичний), У. Мітчелл – кон’юнктурно- статистичний (емпіріостатистичний).