Вороги української мови, отже – i українського народу, з давнiх часiв стверджували, що вона низька, некультурна, оскiльки цiєю мовою нiхто, крiм неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, нею розмовляють лише «поп i хлоп», за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшi часи – колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. «Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало «руським». (В. Винниченко).

«Несамовитий Вiсарiон» (Бєлiнський) уважав, що малоросiйське нарiччя – селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури «незрозумiлi простому народовi». Елементарна логiка пiдказує, що саме народовi й повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищi верстви, з яких складається «публiка, котра читає», «переросли малоросiйську мову» i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.

Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: «що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях» (М. Костомаров).

Знав «шалений Вiсарiон», чому i як вiдбувалось «переростання малоросiйської мови» вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику «батога i пряника» рiдної «татарсько-нiмецької московщини» (М. Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово «гуманнiсть», яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.

Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – «Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим» (М. Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: «Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених» (М. Грушевський).

Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку мiж окремими суспiльними верствами. Це «прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико) росiйської для iнтелiгенцiї» (М. Грушевський).

Така «двомовнiсть» часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: «…дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська» (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її «народністю», тобто тим, що вона була мовою простолюду: «Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції» (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.

У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови – мови «нижчої культури села» змаганням супроти «вищої культури мiста», отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д. Лебедь).

Навiть у перiод «українiзацiї» у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта – українською.

Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому «просторі» українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була «національною» мовою. Якщо вже входити у якийсь «простір», то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

«Другосортність» української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. «Хохлов у науку не пущать» – золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не «проістєкало» (Д. Степовик).

Не домігшись мовного розколу України «по вертикалі», «заєдинщики» намагаються зараз зробити це «по горизонталі» – територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна – «по-двуязычному», тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і «оградить» населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.