Шановний читачу! Якщо Ви взяли до рук цю книжку, значить, Ви людина не байдужа. Однак Ваша зацiкавленiсть може мати два спрямування: позитивне i негативне. Залежно вiд цього Ви почнете читати її або з обуренням вiдкинете.

Та перед тим, як зробити це, спробуйте задуматись над такими питаннями:

– Чому немає жодної релiгiї, жодної iдеологiї, творцi яких не ставили б на одне з чiльних мiсць проблему мови, слова?

– Чому найвидатнiшi полiтики рiзних часiв i епох знаходили час на мовнi проблеми (фараон Псамметiх, Гай Юлiй Цезар, Карл Великий, Йосиф Сталiн…)?

– Чому епоха Європейського Вiдродження почалася з «Божественної комедiї» Данте Алiг'єрi – першого твору, написаного уже не iнтернацiональною офiцiйною латиною, а живою народною мовою iталiйцiв?

– Чому першi європейськi академiї виникли саме для унормування, ушляхетнення нацiональних мов, що ставали основою нової, нацiональної культури?

– Чому в переважнiй бiльшостi випадкiв усяка експансiя, завоювання, окупацiя мають за мету знищення рiдної мови мiсцевого населення?

– Чому вважали за необхiдне в новiй державi Ізраїль воскресити давньоєврейську мову (iврит), що була мертвою понад двi тисячi рокiв, а не дiяли згiдно з холуйсько-приреченим «так уже iсторично склалося»?

– Чому сказав апостол: «Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить»?

– Чому всi нацiональнi рухи починаються з боротьби за рiдну мову i на їхнiх знаменах написанi лiнгвiстичнi гасла?

– Чому деякi нашi сусiди вважають за потрiбне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросiйська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемкiвська тощо?

– Чому провiдники стародавньої Грецiї, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусiм про необхiднiсть захисту землi i мови?

– Чому за свiдченням газети «Известия» (1.01.91), проживши життя в нацiональних республiках, деякi навчились тiльки мовчати мовами корiнних нацiй?

– Чому людина, що розмовляє росiйською мовою, – росiянин, людина, що розмовляє польською, – поляк, а людина, що розмовляє українською, – «нацiоналiст»?

– Чи завжди «хай слово мовлене iнакше, та суть в нiм наша зостається» (П. Тичина)?

– Чи справдi багатомовнiсть свiту є гальмом на шляху прогресу людства, а рiдна мова – перешкодою в розвитку особистостi й нацiї? І чому так не вважають японцi, шведи, голландцi, iталiйцi та сотнi iнших народiв?

– Чи дiйсно нема iншого способу пiдняти престиж (i «велич») своєї мови, як принижувати, витiсняти, а то й просто забороняти iншi мови?

– Чому вiдомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києвi, а в концтаборах? («Україна», 1990, №33, с. 15).

– Чому втрата мови веде до зникнення народу?

Таких «чому?» можна було б поставити ще не один десяток. Однак достатньо й наведених, щоб збагнути, наскiльки важливими є мовнi питання для буття нацiї i для життєдiяльностi людини, наскiльки глибоко проникають вони у сфери позамовнi – у полiтику, економiку, культуру…

Розумiння передбачає наявнiсть знань. Тому в своїй книжцi ми ставили собi за мету висвiтлити найактуальнiшi проблеми iснування та функцiонування мови в суспiльствi i дати читачам той необхiдний теоретичний мiнiмум, який потрiбний для вироблення мовного свiтогляду – системи знань про мову, а не просто суми випадкових вiдомостей про неї. Тому автори сподiваються, що з належною увагою будуть прочитанi й осмисленi i тi роздiли, якi вимагають посиленої роботи думки. Їх теоретична складнiсть, яку ми намагалися звести до мiнiмуму, мусить бути освоєна – для вироблення тiєї бази, з якої можна самостiйно аналiзувати i трактувати численнi мовнi та сумiжнi проблеми, що з ними щоденно стикає людину життя.

Перше видання книжки викликало чимало схвальних рецензiй, у тому числi за рубежем, вiдгукiв i багато листiв, за якi автори щиро вдячнi читачам.

Книжка вже «працює». Її використовують у вузах i в школах, в осередках ТУМу iм. Т. Шевченка «Просвiта», її передруковують у газетах, вона обговорюється на засiданнях методичних об'єднань учителiв-словесникiв, за її матерiалами проводяться вiкторини, оформляються навчальнi стенди тощо.

Що ж до зауважень читачiв, то вони зводяться передусiм до обмежностi тиражу, труднощiв iз придбанням книжки, особливо за межами України, та надмiрної стислостi викладу деяких питань i вiдсутностi iлюстративно-пояснювального матерiалу.

Декiлька закидiв стосуються того, що в книжцi немає посилань на класикiв марксизму-ленiнiзму, хоча в нiй буцiмто наявнi їхнi твердження. Ідеться про комунiкативну функцiю мови («Мова є найважливiший засiб людського спiлкування» – В. І. Ленiн) та про зв'язок мови з мисленням («Мова є безпосередня дiйснiсть думки», «практична… дiйсна свiдомiсть» – К. Маркс i Ф. Енгельс).

Не заперечуючи нi слушностi цих положень, нi, тим бiльше, не iгноруючи iмен дiячiв комунiстичного руху, мусимо, проте, вiдзначити, що аналогiчнi думки висловлювали як античнi, так i середньовiчнi вченi-за тисячу й бiльше лiт до появи вiдомих нашим критикам висловлювань.

Ось як, наприклад, писав Аврелiй Августин, вiдомий як Августин Блаженний (354–430 рр. н.е.): «Те суб'єктивно розумне, що iснує в нас, тобто те, що розумом обдароване i розумно-об'єктивне творить чи керується ним, пов'язується певними природними узами спiлкування з тими, з якими у неї цей розум спiльний. Але оскiльки людина не могла б установити надiйного спiлкування з людиною, якщо б вони мiж собою не розмовляли i таким чином не передавали одна однiй свої почуття i думки, то це суб'єктивно-розумне знайшло потрiбним позначити предмети словами, тобто певними звуками, якi служать знаками, так щоб люди, якi не можуть вiдчувати душi один одного, користувались для встановлення мiж собою взаємних знoсин почуттям, як би перекладачем».

А Симеон Новий Богослов (XII ст.) повчав: «І власний твiй дух, або душа твоя, вся є в усьому розумi твоєму, i весь розум твiй – у всьому словi твоєму, i все слово твоє– в усьому духовi твоєму, нероздiльно i незливанно».

Таким чином, твердження про важливiсть комунiкативної функцiї мови та зв'язок з мисленням давно стали загальниками, i когось цитувати – означало б усього-навсього доводити, що i йому цi думки були вiдомi. Разом iз тим це було б свiдченням, що аналогiчнi думки iнших учених авторам книжки невiдомi або що вони вiддають перевагу одним iз багатьох, причому не першим i не найоригiнальнішим.

І на закiнчення – стосовно iнших зауважень. Наше видання не є пiдручником чи монографiєю. Тому не можемо вiдмовитись вiд форми лаконiчних тез, однак, враховуючи побажання читачiв, певною мiрою розширюємо деякi роздiли, трактування окремих проблем, дещо збiльшуємо кiлькiсть цитацiй.

Вступ

Нацiя – це найвища форма органiзацiї суспiльства, яку дотепер виробило людство на шляху поступу. Саме в нацiї, передусiм державнiй, створюються умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремої людини. Чи можна уявити собi, наприклад, Данте, Леонардо да Вiнчi, Гарiбальдi, Вердi без iталiйcької нацiї чи iталiйську нацiю без них?

Нацiя, як i будь-яка iнша спiльнота людей, не може нi сформуватись, нi iснувати без спiлкування її членiв, без збереження ними iсторичної пам'ятi, надбань духовностi, самоусвiдомлення, без iдентифiкацiї – вiдчуття приналежностi до цiєї спiльноти. Унiверсальним засобом здiйснення всього цього є мова. Вона забезпечує єднiсть, функцiонування i розвиток нацiонального органiзму в просторовому та часовому вимiрах.

Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливо гостро вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються з економiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними, релiгiйно-конфесiйними iнтересами нацiй, народностей, племен.

XIX–XX столiття – епоха великого пробудження i самоусвiдомлення народiв. Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблеми свободи, незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi без уладнання мовних питань. Мало того – саме з боротьби за мову здебiльшого починається боротьба народiв за свої права.

Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi. Протягом цих сiмдесяти трьох тисяч днiв мало коли свiтило лагiдне сонце i йшли благодатнi дощi над нашою мовною нивою. Не завжди було на нiй багато трудiвникiв, а тi, що були, не завше працювали ревно. Не дивина, що густо поросла вона бур'янами, що не всi її дiлянки зеленiють, що чималими мiсцями вона не тiльки витоптана, але й заасфальтована.

Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, полiтика мiжвоєнної Польщi), i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i оцiнювали як «хлопську», «колхозну» чи навiть «курдупельну», i пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм'я свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її «небувалий розквiт» завдяки дружнiм впливам, – а вона таки живе. «Не вмирає душа наша!» Не вмирає. Тому що не в той бiк дмуть вiтри iсторiї, не туди спрямована дiя об'єтивних законiв розвитку людства. Поступ суcпiльства забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступ людства – розвитком нацiй i народностей.

Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей. Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об'єктивний хiд iсторiї й органiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як окремих людей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.

Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масового характеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства української мови iм. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвiта», породжена не тiльки дiєю внутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових тенденцiй.

До працi на нивi рiдної мови приступили сотнi тисяч людей, згуртованих iдеєю нацiонального вiдродження. Однак, попри все бажання прислужитися справi української мови, не кожен знає, де i як докласти своїх зусиль. Свiдома боротьба, цiлеспрямована праця потребують знань, якi були б надiйним фундаментом для цiєї дiяльностi i живили вiру в її доцiльнiсть.

Метою пропонованих тез є ознайомлення широкого кола читачiв, передусiм членiв ТУМ, з основами мовного свiтогляду, з рiзноманiтними питаннями, що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдної мови в життєдiяльностi народу й окремої людини.

Автори свiдомо обрали форму тез, щоб у стислому, концентрованому виглядi охопити якомога бiльше важливих для життя нацiї та її вiдродження мовних проблем i окреслити їх суть.

Сказано ж бо: «Пiзнайте iстину – i вона порятує вас».

I. Лінгвоцид

Прикметно, що чисельнiсть росiян за останнє столiття зросла втричi, зокрема й за рахунок асимiляцiї (1897 року було 55 млн., 1959 року – 114 млн., 1989 року – 145 млн.), тодi як українцiв залишилося майже стiльки, скiльки було. (…). За столiття частка українського населення в країнi (Росiї – СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часiв Переяславської угоди, коли українцiв було значно бiльше, нiж росiян.

В. Радчук

«…На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова – велика мова великого народу».

М. Горбачов

Як же так сталося, що до багатовiкового катування української мови, бажання вбити її, Солженiцин залишився цинiчно-байдужим, навiть бiльше – схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?

П. Кононенко

1. Лiнгвоцид (мововбиство) – це свiдоме, цiлеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народностi, нацiї. Лiнгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метою лiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид – лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовлення етносу.

2. Лiнгвоцид є передумовою масової денацiоналiзацiї та манкуртизацiї: без нього неможлива втрата народом iсторичної пам'ятi, етнiчного iмунiтету, нацiональної самототожностi, а без цього, своєю чергою, не може вiдбутись асимiляцiя – поглинання одного народу iншим. Ось чому поневолювачi нiколи не забували про необхiднiсть нищення мови поневолених народiв.

3. Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Форми лiнгвоциду можуть бути жорстокими чи помiркованими, вiдвертими чи закамуфльованими, однак це не мiняє нi сутi, нi кiнцевої мети лiнгвоциду.

У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратись iз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти iспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життi найменших шансiв.

В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз перших заходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими iменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.

4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова – найбiльш значна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї (кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних мiркувань до уваги не брали.

5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров'ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.