У нормативних документах термін «охорона праці» має таке визначення: система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці. На практиці це означає, що кожен роботодавець повинен мати спеціальну програму заходів у сфері охорони праці, у тому числі заходів з охорони праці на робочому місці, з метою усунення небезпеки для здоров'я та життя працівника, яка може бути пов'язана з виконуваною роботою. При цьому об'єктом необхідних заходів повинні бути методи роботи, загальна організація та умови праці, підвищення кваліфікації працівників, обладнання й конструкції на робочому місці тощо.

Охорона праці спирається на комплекс державних законодавчих актів. Загальними законодавчими актами, що визначають основні положення щодо охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю, Закони України “Про охорону праці”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про пожежну безпеку”, “Про загальнообов”язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” та відповідні підзаконні акти.

Усі закони і підзаконні акти з охорони праці базуються і відповідають Основному Закону держави-Конституції України, яка була прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 року. У ній декларуються права громадян України на працю, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються, на належні, безпечні і здорові умови праці, відпочинок і соціальний захист.

Основним законодавчим актом щодо охорони праці є Закон України “Про охорону праці ”, прийнятий ВРУ від 21 листопада 2002р.

Згідно із зазначеним законом пріоритетними методами управління охороною праці є економічні, серед яких слід відзначати: стимулювання охорони праці і покращення її умов, яким передбачено право на стимулювання діяльності з охорони праці і пільгове оподаткування коштів, які спрямовуються на такі заходи.

Прийнятий 23.08.1999 року Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності ” усуває зазначені недоліки і сприяє забезпеченню фінансування заходів із соціального захисту працюючих, а також визначає його правову основу, організаційну структуру та економічний механізм .

Даний закон регулює відносини між потерпілим на виробництві, роботодавцем і страховиком. Основні принципи цього Закону передбачають:

Обов’язковий порядок страхування всіх працівників, учнів і студентів навчальних закладів, аспірантів, докторантів, залучених до будь-яких робіт під час, перед або після занять, під час набуття ними професійних навичок, а також добровільність страхування осіб, які забезпечують себе роботою самостійно; сплату страхових внесків тільки роботодавцями; економічну зацікавленість суб’єктів страхування від нещасного випадку; формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві; цільове використання коштів на страхування від нещасних випадків; надання державних гарантій щодо реалізації застрахованими громадянами своїх прав.

Страхування здійснюється в безособовій формі. Сам факт вступу на роботу або до навчального закладу людини свідчить про те, що вона застрахована. Застрахованій особі видається свідоцтво встановленого зразка, яке є документом суворої звітності. Здійснює страхування від нещасних випадків Фонд соціального страхування від нещасних випадків-некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням.

Правовою основою законодавства щодо гігієни праці є Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. У ньому висвітлені положення, що мають пряме відношення до захисту здоров’я робітників та службовців, забезпечення санітарного благополуччя населення, яке досягається за допомогою таких основних заходів:

- гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів навколишнього та виробничого середовища;

- державної санітарно-гігієнічної експертизи проектів, технологічних регламентів, інвестиційних програм та діючих об’єктів і обумовлених ними небезпечних факторів та відповідність вимогам санітарних норм;

- включення вимог безпеки для здоров’я та життя в державні стандарти та іншу нормативно-технічну документацію та ряд інших заходів.

Складовою частиною законодавства у галузі гігієни праці є положення (норми), затверджені Міністерством охорони здоров'я України: “Положення про медичний огляд працівників певних категорій”, “Перелік важких робіт і робіт з шкідливими і небезпечними умовами праці на яких забороняється застосування праці неповнолітніх”, “Перелік важких робіт і робіт із шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок”, ”Граничні норми піднімання і переміщення важких речей жінками”, “Граничні норма піднімання та переміщення важких речей підлітками”.

До складу законодавчих актів з гігієни праці, що діють тепер в Україні, крім перерахованих вище, входять:

Сукупність санітарних правил і норм стосовно окремих факторів виробничого середовища певних технологічних процесів, гігієнічні нормативи на вміст шкідливих речовин у повітрі робочої зони та засоби їх визначення, а також мікроклімату, шуму, загальної та місцевої вібрації, рівнів радіактивного випромінювання, інтенсивності електромагнітних полів, освітленості.

Що стосується пожежної безпеки, то основним у цій галузі є Закон України “Про пожежну безпеку” від 17.12.1993 року, який визначає правові, економічні, та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки.