А. Маслоу – американський науковець, один з основоположників гуманістичної теорії особистості. Головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості і агресії, як вважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революлюційним шляхом, не соціальним перетворенням, а задоволенням гуманістичних потреб.

Згідно теорії А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в пених умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби в визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів [14, 73-74].

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особистісні якості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін. Вчений вважав,що поняття самоактуалізації особистості – це повне використання людиною своїх талантів, здібностей, можливостей тощо.

Особистісне зростання, згідно теорії Маслоу, є задоволення чимраз вищих потреб, якими в його ієрархії є потреби в самоактуалізації. Рух до самоактуалізації не може початися, поки індивід не звільниться від домінування нижчих потреб, таких як потреби у безпеці та визнанні. Прагнення до високої мети саме по собі є показником психічного здоров’я. Процес особистісного зростання здійснюється шляхом сомоактуалізації, що передбачає тривалість, безперервність процесу зростання і максимальний розвиток здібностей.

Позитивні результати самоактуалізації матиме особистість із наступними характеристиками:

- ефективне сприймання реальності та комфортні відносини з нею;

- прийняття (себе, інших, природи );

- спонтанність, простота, природність;

- сконцентрованість на завданні (на відміну від сконцентрованості на собі);

- деяка відстороненість і потреба бути насамоті;

- автономія, незалежність від культури та середовища;

- постійна свіжість оцінки;

- містичність та досвід переживання вищих станів;

- почуття єдності з іншими;

- глибокі міжособистісні стосунки;

- демократична структура характеру;

- розрізнення засобів і мети, добра і зла;

- почуття гумору;

- самоактуалізована творчість;

- протистояння акультурації, насадженню будь-якої часткової культури [14, 76].

А. Маслоу зазначав, що самоактуалізовані люди не є досконалими,

вільними від помилок, їм можуть бути властиві й проблеми пересічних людей: почуття провини, тривожність, сум, внутрішні конфлікти тощо. Але разом з тим вони обирають складні творчі завдання, які потребують великих зусиль. Самоактуалізовані особистості постійно захоплені якоюсь справою, і захоплені на стільки, що відмінності між роботою і задоволенням для них зникають. Вони присвячують своє життя тому, що Маслоу називає найвищими цінностями (істина, краса, добро, досконалість, цілісність тощо), або метапотребами.

Він описує вісім шляхів самоактуалізації:

1) повна віддача переживанням, коли людина цілком розкриває свою сутність;

2) відмова від загальноприйнятої поведінки, вміння прислухатися до внутрішнього голосу, голосу «самотності»;

3) щомиттєві прогресивні вибори, які сприяють особистісному зростанню;

4) чесність, взяття відповідальності на себе;

5) готовність не подобатись іншим;

6) прагнення робити свою справу настільки добре, настільки це можливо;

7) граничні, вищі переживання, моменти екстазу;

8) виявлення індивідом того, що йому подобається, а що ні, що для нього добре, а що погано, куди він рухається й у чому полягає його місія [14, 79].

Висновки

Особистість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить. Поняття особистості визначається сукупністю соціально значимих якостей, що формуються при взаємодії з іншими людьми.

У соціології поняття особистість означає стійку систему соціально значимих рис, що визначають біосоціальну природу людини й характеризують індивіда як члена тієї або іншої спільноти, воно показує переходи від індивідуального до соціального й від соціальної структури до міжособистісних відносин й індивідуальної поведінки.

Соціологічні підходи укладаються в тому, що розглядається проблема особистості з різних точок зору, зокрема, яким чином під впливом суспільства відбувається соціалізація людини.

Соціологічні концепції особистості поєднують ряд різних теорій, що визнають людську особистість специфічним утворенням, безпосередньо виведеним з тих або інших соціальних факторів.

В основу психологічних теорій особистості в сучасній соціології покладені психологічні аспекти засвоєння людиною соціальних ролей, застосовувані в американській гуманістичній психології, особливо в розділі психотерапія.

Марксистська теорія особистості виходить із предметно-діяльного характеру становлення людської особистості, з огляду на її активність в освоєнні різноманітних форм людської діяльності. Основним внеском у гуманістичний напрямок соціології стала в даній теорії концепція відчуження особистості від тих або інших форм людської діяльності на різних етапах цивілізації, що є чинником однобічного розвитку індивіда. Подолання відчуження людини відбувається через становлення гармонічно розвитий особистості відповідно до зміни суспільних умов.

Значним впливом у соціології особистості користується рольова теорія особистості. Основні положення цієї теорії були сформульовані Ч. Кулі, Дж. Мідом, Р. Лінтоном, Т. Парсонсом, Р. Мертоном. Рольова теорія особистості описує її соціальне поводження двома основними поняттями: «соціальний статус» й «соціальна роль». Я.Л. Морено, Т. Парсонс визначають особистість як функцію від тієї сукупності соціальних ролей, які індивід виконує в суспільстві.

Концепція розподілу ролей у Т. Парсонса - розподіл їх на аскриптивні, тобто запропоновані по єству (певні народженням, статтю, віком, соціальною приналежністю й т.д.) і набуті, тобто залежні від особистих зусиль індивіда. Оскільки ролі пов'язані з перебуванням людини в соціальних групах, то особистість є похідною від умов, прийнятих у групах, у які включений індивід. У процесі соціалізації він засвоює способи виконання ролей і тим самим стає особистістю. Загальним для концепції рольової теорії є те, що особистість є результат оволодіння правилами життя й поведінки в суспільстві.

Теорія референтних груп Т. Хаймена й С. Стауффера розглядає включенность особистості в різні соціальні спільності (від родини до класу). Референтною стає група, до якої людина належить тепер, належала у минулому або хотіла би належати в майбутньому, з урахуванням наступних характеристик даної групи.

На думку Ч. Х. Кулі, одного із засновників мікросоціологічного підходу до суспільства, відмітною рисою ідеї, іменами якої є займенники першої особи, виступає якийсь характерний тип почуття, який можна назвати «почуттям мого» або «почуттям присвоєння». Кулі поставив перед собою завдання досліджувати процес поступового розуміння особистістю відмінності свого Я від інших особистостей. У концепції Ч.Х. Кулі вирішальна роль у соціалізації індивіда приділяється первинним групам (родині, дитячим колективам, сусідській спільності й т.д.), які характеризуються неформальними, інтимними й довірчими міжособистісними відносинами. Особливе значення при формуванні свідомості й самосвідомості дитини він надавав думкам і уявленням осіб, що оточують дитину у первинному колективі – батьків, друзів, сусідів.

Думка навколишніх стає настільки важливою й істотною для індивіда, що під їхньою увагою в індивіда формується почуття власного «я», яке називається «дзеркальним я». Інші люди – це дзеркала, у які дивиться індивід, у постійному спілкуванні з іншими людьми формується його власне «я», як якась сума дзеркальних «я», тобто людське «я» виявляється результатом взаємодії індивіда з оточуючими його людьми.

Ідеї Кулі одержали розвиток у творчості Дж. Г. Міда. Мід розробив теорію, за допомогою якої можна описати й пояснити те, як індивід сприймає інших особистостей. Результатом досліджень Міда стала концепція «узагальненого іншого», що доповнює теорію дзеркального «Я». Дж. Г. Мід надавав вирішального значення в процесі соціалізації індивіда соціальній взаємодії й почав спробу розкрити роль символів і жестів у цьому процесі. Відмінна риса соціалізованого індивіда – здатність розуміти значення жестів і символів і приймати на себе ролі інших людей. Критерієм формування зрілого «я» служить здатність індивіда приймати на себе роль «узагальненого іншого», під яким Дж.Г. Мід розумів якийсь узагальнений образ колективних уявлень й установок стосовно даного індивіда.

Родина й інші первинні колективи, значення яких у процесі соціалізації показав ще Ч.Х. Кулі, відіграють видатну роль у період ранньої соціалізації дитини. У міру її дорослішання, перетворення в підлітка, юнака закономірно розширюється коло її спілкування з іншими людьми за межами первинної групи.

На формування світогляду й свідомості людини, на розвиток її соціальних якостей у сучасному суспільстві істотний чинять роблять засоби масової інформації.

Даний екскурс в історію соціологічної думки дозволяє зробити висновок, що поняття особистості грає в соціології не завжди центральну, але дуже важливу роль.

Незалежно від того, чи розглядаємо ми суспільство як первинне стосовно людини або, навпаки, бачимо в людині «будівельника» соціальної реальносяти, ми не можемо заперечувати того факту, що обов'язковим субстратом соціального є індивід як носій біологічних і психологічних особливостей.

Список використаної літератури:

1. Андреева Г.М. Социальная психология: Учебник для высших учебных заведений. — М.: Аспект Пресс, 1996. – С. 67.

2. Антипина Г.С. Теоретико-методологические проблемы исследования малых социальных групп. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та,1982. – С. 53.

3. Захарченко М., Погорілий О. Історія соціології. - К.,1993.

4. Злобіна Олена. Особистість як суб’єкт соціальних змін. — К.: Ін-т соціології НАН України, 2004.

5. Кон И.С. Социология личности. М., 1967.

6. Кон И.С. Люди и роли // Новый мир. - 1970. -№ 12.

7. Кон И.С. Психологическая социология конца XIX — начала XX вв. // История социологии в Западной Европе и США: Учебник для вузов / Редкол.: Г.В.Осипов (отв. ред.), Л.Г.Ионин, В.П.Култыгин; Ин-т соц.-полит. исслед. РАН. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999.

8. Кули Ч. Первичные группы // Американская социологическая мысль: Р. Мертон, Дж. Мид, Т.Парсонс, А.Шюц: Тексты / Сост. Е.И.Кравченко: Под ред. В.И.До-бренькова. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994.

9. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975.

10. Лукашевич М.П. Соціологія особистості. Опорний конспект лекцій. - К.: ІПК ДСЗУ, 2004 - 53 с.

11. Мадди С. Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер.с англ. - СПб.: Издательство "Речь", 2002 – 539 с.

12. Максименко С.Д. Генезис существования личности. - К.: ООО "КММ", 2006 – 240 с.

13. Максимов С. Особистість і суспільство: Конспект лекції / Укр.юрид. акад. — Х., 1993.

14. Маслоу А. Мотивация и личность. 3-е изд. / Пер с англ.. - СПб.: Питер, 2008 – 352с.

15. Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста. — К.: Укр. Центр духовної культури, 2000.

16. Марксистско-ленинская теория исторического процесса: Исторический процесс: целостность, единство и многообразие, формационные ступени / АН СССР: Ин-т философии. — М.: Наука, 1983.

17. Павліченко, П.П. Соціологія / П. П. Павліченко, Д. А. Литвиненко ; ред. В. В. Півень. - К. : Лібра, 2000. - 256 с.

18. Парсонс Т. Функциональная теория изменения // Американская социологическая мысль: Р. Мертон, Дж. Мид, Т.Парсонс, А.Шюц: Тексты / Сост. Е.И.Кравченко: Под ред.В.ИДобренькова. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994.

19. Проблема особистості в науці: результати та перспективи досліджень. Тези доповідей Шостої Міжнародної конференції молодих науковців 25-26 вересня 2003 року. - К.:, 2003 – 112 с.

20. Радугин А. А., Радугин К. А. Соціологія: Курс лекций. — М., 1996.

21. Ручка А., Танчер В. Очерки истории социологической мысли. – К., 1992.

22. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія та методологія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії: Навч. посіб. - Вид. 3-тє, виправл. та доп. - К.: Атіка, 2009 – 429 с.

23. Смирнов П.И. Социология личности: Учеб.пособие. - СПб.: Социолог.об-во им.М.М.Ковалевского, 2001 – 380 с.

24. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.

25. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Уклад.: В. І. Волович та ін. – К., 1998.

26. Соціологія / за ред. Андрущенка В.П., Горлача М. І. – Київ – Харків, 2002;

27. Соціологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів \ За ред. В. Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002.– 560 с.

28. Теремко С. Соціологія. – К.: Лібра, 2001.

29. Тощенко, Ж.Т. Социология: Учеб. пособие для вузов / Ж. Т. Тощенко . - 2-е изд., доп. и перераб. - М. : Прометей;Юрайт, 1999. - 511 с.

30. Циба В. Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз): Навч. посіб. — К.: МАУП, 2000.

31. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. — Львів: Кальварія, 1996. — Вип. 3.

32. Шибутани Т. Социальная психология. – М., Прогресс, 1969;

33. Ядов В.А. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. Ленинград, 1979.

34. Ядов В.А. Личность как предмет изучения // Социальная психология: История. Теория. Эмпирические исследования / Под ред. Е.С.Кузьмина, В.Е.Семенова. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1979. - Гл.З. —№1.— С.75-80.

35. Якуба О. О. Соціологія: Навч. посіб. для студ. — Х.: Константа, 1996.