Значне місце в соціології особистості займає рольова теорія особистості. У цій теорії соціальна повведінка особистості визначається двома основними поняттями: «соціальний статус» і «соціальна роль».

Термін «соціальна роль» почали розробляти на початку XX століття Е. Дюркгейм, М. Вебер, а пізніше — Т. Парсонс, Т. Шибутані, Р.Лінтон й ін. Надалі свій розвиток він знайшов у різних соціологічних теоріях, у першу чергу функціоналістських і інтеракціоністських. У вітчизняній соціології за радянських частів розробці концепції рольової теорії особистості багато уваги приділяли у своїх роботах такі вчені, як І. С. Кон, В. А. Ядов та інші.

«Соціальна роль, — пише І. С. Кон, — це щось безособове, не пов'язане ні... із чиєю індивідуальністю, це те, що очікується в даному суспільстві від усякої людини, що займає певне місце в соціальній системі» [5, 38]. Таким чином, соціальна роль – це сукупність вимог (приписання, побажання й очікування відповідної поведінки особистості), які суспільство пред'являє особам, що займають певні соціальні позиції. Дані вимоги знаходять своє вираження в конкретних соціальних нормах. Належне виконання вимог, пов'язаних із соціальною роллю, забезпечує система соціальних санкцій як позитивного, так і негативного характера.

Соціальна роль, виникає у зв'язку з конкретною соціальною позицією, яку займає індивід, що має місце в суспільній структурі, одночасно із цим – це конкретний (нормативно схвалюваний) спосіб поведінки, який обов'язковий для всіх індивідів, які виконують подібні соціальні ролі.

Але слід зазначити, що жодна роль не є жорстко фіксованою моделлю поведінки. Хоча суспільство й нав'язує індивідові соціальну роль, характер індивіда впливає на те, якою мірою його поведінка буде відповідати очікуванням інших.

Термін «соціальний статус» (від лат. status - стан справ, положення) вперше в соціологічному змісті вжив англійський історик Г.Д.С.Мейн. Спочатку в Древньому Римі даний термін означав правове положення юридичної особи. Із середини 30-х рр. XIX ст. розробкою теорії соціального статусу займалися Р.Лінтон, Ф.Мерилл, Т.Шибутані, Р.Тернер й ін. У наш час цей термін використовується соціологами у двох основних змістах:

· позначення соціальної позиції індивіда або групи в соціальній системі;

· позначення рангу, престижу цієї позиції.

У широкому змісті соціальний статус – це становище індивіда в суспільстві, яке він займає відповідно до віку, статі, походження, професією, родиним станом. Вчені розрізняють природжений (приписаний) статус – національність, соціальне походження й т.д. і досягнутий (набутий) статус – освіта, заслуги, кваліфікація й т.д [4, 42].

Соціальний статус не визначаться довільно, а залежить від пануючої в даному суспільстві системи цінностей і культури. Наприклад, для дослідження стратифікаційної структури сучасного американського суспільства використовують наступні критерії: рід занять, величина доходу, рівень освіти, етнічна приналежність.

Розглядаючи індивідуальну людську дію як, систему, що самоорганізується Т. Парсонс розкрив її специфіку як:

· символічну, тобто ту, яка має символічні механізми регуляції –мова, цінність і т.п.;

· нормативну, тобто залежну від загальноприйнятих норм і цінностей;

· волюнтаристичну, тобто незалежну в якомусь ступені від умов середовища, хоча й залежну від суб'єктивних «визначень ситуації» [18, 53].

Вивчення механізмів соціальної дії й взаємодії дозволило Т. Парсонсу і його послідовникам виділити структуру так званих «потребових диспозицій» суб'єкта дії або його мотиваційну структуру (когнітивну, катектичну – здатність розрізняти в ситуації позитивні й негативні для особистості значення), і оцінну й ціннісну орієнтацію як область не внутрішніх, а вже зовнішніх символів, що регулюють дії всіх суб'єктів взаємодії. Це, у свою чергу, дало можливість показати неспроможність уявлень про особистості як повністю незалежної від суспільства або ж жорстко культурно запрограмованої.

Т. Парсонс провів також розрізнення понять особистості як цілісної біотехнологічної системи, з одного боку, і соціального діяча як абстрактного комплексу соціальних ролей, з іншої сторони. Тим самим він сформулював модель системи дії, що включає в себе культурну, соціальну, особистісну й органічну підсистеми, що перебувають у відносинах взаємообміну. Це і виявилося одним з головних теоретичних досягнень Т. Парсонса.

У рольовій теорії (У.Томас, Р.Дарендорф), починаючи з 40-х рр., все частіше замість терміна «соціальний статус» використовується термін «позиція», як більш нейтральний, вільний від ціннісного підходу, тому що поняття «соціальна роль» все частіше асоціюється із сукупністю певних прав й обов'язків, як з запропонованою або очікуваною поведінкою. У цьому випадку соціальна структура розглядається як різні типи відносин між позиціями. Соціальний статус, здобуваючи якість рангу, престижу позицій індивіда або групи, стає елементом теорії соціальної стратифікації.

При цьому необхідно розрізняти соціальний статус й особистий статус індивіда. Якщо соціальний статус пов'язаний із приналежністю індивіда до певної групи й із престижем групи, то особистий статус, навпаки, з положенням всередині первинної групи, як правило, малої, і особистісними якостями, які викликають повагу (неповагу) навколишніх. На закінчення необхідно відзначити, що як статус не може існувати без ролі, так і роль не може існувати без статусу [23, 115].

У наш час інтерес соціології до особистості знову зріс. Це пов'язане з тим, що процеси взаємодій у малих групах мають велике значення на процеси, що відбуваються в макроструктурах.

Теорії референтних груп

Референтна група, як відзначає Г. С. Антипина – «це реальна або уявлювана соціальна група, система цінностей і норм якої виступає для індивіда еталоном» [2, 53].

Відкриття феномена «референтної групи» належить американському соціальному психологу Г.Хаймену. Даний термін був перенесений у соціологію із соціальної психології. Психологи спочатку під «референтною групою» розуміли таку групу, стандарти поведінки якої індивід наслідує й норми й цінності якої засвоює.

У ході ряду експериментів, які Г. Хаймен проводив на студентських групах, ним було виявлено, що частина членів малих груп розділяє норми поводження. прийняті не в тій групі, у яку вони входять, а в якоїсь іншої, на яку вони орієнтуються. Тобто приймають норми груп, у які вони не включені реально. Такі групи Г. Хаймен назвав референтними групами. На його думку, саме «референтна група» допомагала роз'яснити той «парадокс, чому деякі індивіди не асимілюють позиції груп, у які вони безпосередньо включені», а засвоюють зразки й стандарти поведінки інших груп, членами яких вони не є. Тому, для того щоб пояснити поведінку особистості, важливо вивчати ту групу, до якої індивід себе «відносить», яку приймає як еталон і на яку «посилається», а не ту, котра його безпосередньо «оточує». Таким чином, сам термін народився від англійського дієслова to refer, тобто посилатися на щось.

Інший американський психолог М.Шериф, з його ім'ям пов'язане остаточне затвердження поняття «референтна група» в американській соціології, розглядаючи малі групи, що впливають на поводження особистості, розділив їх на два види: групи членства (членом яких індивід є) і нечленські, або властиво референтні групи (членом яких індивід не є, але із цінностями й нормами яких співвідносить свою поведінку). У цьому випадку поняття референтної й членської групи розглядалися вже як протилежні.

Пізніше іншими дослідниками (Р.Мертон, Т.Ньюком) поняття «референтна група» було поширено на всі об'єднання, які виступали для індивіда еталоном при оцінці ним власного соціального стану, дій, поглядів і т.д. У зв'язку із цим, референтна група стала виступати як група, членом якої вже був індивід, так і група, членом якої він хотів би бути або був раніше.

Таким чином, у наш час у літературі зустрічається двояке вживання терміна «референтна група». У першому випадку під нею мається на увазі група, що протистоїть групі членства. У другому випадку – група, що виникає усередині групи членства. Іншими словами коло осіб, обраних зі складу реальної групи як «значиме коло спілкування» для індивіда. Прийняті групою норми стають особисто прийнятними для індивіда тільки тоді, коли вони прийняті цим колом осіб.

Поняття референтної групи, як відзначає Г.С.Андреєва, може приймати наступні значення:

1) будь-яка група, що береться за еталон (або критерій) при оцінці свого власного положення;

2) група, на яку орієнтуються в дії;

3) група, право входу (або членства) у яку індивід прагне одержати, тобто група, у діяльності якої він хоче брати участь;

4) група, цінності й погляди членів якої служать у якості соціальної «рамки співвіднесення» для окремої особи, яка не є її членом безпосередньо [1, 67].

Референтні групи можна класифікувати по різних підставах:

- по виконуваних функціях - нормативна й порівняльна референтні групи;

- по природі свого існування – реальні референтні групи й ідеальні референтні групи;

- відповідно до згоди або запереченням особистості норм і цінностей групи - позитивні (позитивні) і негативні (негативні) референтні групи.