Аналіз науково-дослідних робіт вітчизняних та закордонних вчених, дав змогу прослідкувати еволюцію та нинішній стан розробки проблеми престижу та характеру педагогічної праці. В результаті чого варто зазначити, що вище зазначеній проблемі присвячено чимало робіт, особливо розгляд саме характеру педагогічної діяльності домінує як в теоретиків так і в практиків педагогічного спрямування.

Оскільки основним аспектом педагогічної праці являється виховання, тому варто зазначити, що в історії цього питання відправною точкою стала педагогічна практика ще первісних людей.

Існування первісного ладу вимірюється сотнями тисяч років. У своєму розвитку він пройшов кілька періодів: первісне стадо, ро­дова община, розпад первісного ладу. Виховання підростаючого покоління на кожному його етапі мало свої особливості.

На етапі розвитку первісного стада виховання здійснювалося у процесі трудової діяльності через наслідування. Дорослі навчали дітей дотримуватись племінних традицій, передавали їм те що знали самі.

За родового устрою (приблизно 10 тисяч років тому) людина набуває усіх антропологічних якостей. Мета виховання цього періоду характеризується передаванням підростаючому поколінню трудових навичок, способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів.

Дя періоду розпаду первісного ладу характерним є співіснування елементів суспільного і сімейно-станового виховання, яке перебувало під контролем общини.

Вершиною первіснообщинної культури виступила поява писемності у вигляді піктографічного письма. Піктографічне письмо – це спосіб передачі інформації за допомогою спеціальних малюнків [41, 467].

Аналіз виховання й шкільної освіти в античному світі слід розпочинати з держав Стародавньої Греції. Варто відзначити, що тут діяли дві системи виховання: спартанська і афінська. Аналізуючи попередньо названі системи, можна виділити деякі особливості. Зокрема, мета виховання афінської системи базувалась на формуванні всебічно і гармонійно розвиненої особистості, домінував індивідуальний характер виховання. Що стосується Спартанської системи, то тут мета має свої відмінності від попередньої і полягає у вихованні витривалих і загартованих воїнів, захисників земельної аристократії. Виховання ж мало колективний характер.

Що стосується змісту освіти і виховання, то варто зазначити, що перша передбачала вивчення географії, астрономії, читання, письма, математики, літератури, філософії, політики, логіки. Приділялася увага грі на музичних інструментах, ораторському мистецтві, розумовому, фізичному, естетичному та моральному вихованні. Не користувалася повагою фізична праця. Однак Спартанська система передбачала спів, гру на музичних інструментах, ораторське мистецтво, дотримання певних моральних норм, оволодіння військовим мистецтвом, фізичне, політичне виховання, елементарне навчання читанню і письму як основні різновиди виховання дитини. Як і в першої презирливо ставилися до фізичної праці.

Основними методами виховання в Древній Греції при Афінській системі були: бесіди, дискусії, фізичні вправи, змагання, привчання, приклад. Стосовно Спартанської системи, то варто зазначити, що були наявні також вище зазначені методи,однак тут мало місце також покарання [11, 118].

Важливе значення має освіта епохи еллінізму. В освіті важливу роль починають відігравати такі навчальні дисципліни як: граматика, діалектика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, що пізніше оформилися у «сім вільних мистецтв», які стали основою змісту середньої освіти для всього європейського середньовіччя [11, 14].

Визначальними постатями давньогрецької доби варто відзначити таких мислителів як Демокріт, який висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості [19, 13]. Педагогічні ідеї Сократа грунтуються на наступних принципах: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання. Він запропонував свою схему учительської діяльності – сократичний метод (евристичну бесіду). Для сократової бесіди характерні дві специфічні риси: «сократова індукція», «сократова іронія» [11, 14].

Не варто забувати про Платона, який першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування «i тіла i душі найпрекраснішими». Відстоював державне, суспільне виховання дітей. У зв’язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів [41, 476].

Педагогічна діяльність учня Платона - Арістотеля грунтуться на принципі піклування про «всі три види людської душі» [11, 14.]. Згідно цього принципу трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Всі сторони важливі, але мета виховання повинна полягати у розвитку передусім вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все – вольової.

Аналізуючи наукові джерела педагогіки, варто відзначити систему освіти у древньому Римі. Визначними постатями тут виступають Марк Фабій Квінтіліан (основоположник педагогічної літератури), Катон Старший та Цицерон. Система включала наступні етапи: сімейне виховання (від народження до семи років); елементарна школа (від 7 до 12 років), яка передбачала навчання хлопчиків і дівчаток читанню, письму, лічбі. Знайомили з законами держави; граматична школа (від 11 до 12-15 років). Передбачалося вичення латинської і грецької мови та літератури (грамматики, поетики, стилістики на основі творів гомера, Вергілія), здійснювалося формування «досконального оратора»; І останній етап – школа ритора (від 15 до 20 років), де вивчали риторику, філософію, правознавство,грецьку мову, математику, музику, ораторське мистецтво [11, 119].

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматико [19, 15].

В цей період основними типами виховання та освіти були: церковне виховання (монастирські, соборні та парафіальні школи); лицарське виховання (призначене для дітей світський феодалів); міське бюргерське та практичне (призначене для бідного населення). Окремим було виховання жінок [11, 17]. У XII ст. виникають нові освітні заклади – університети.

Взагалі варто зазначити. Що педагогічна думка в епоху середньовіччя була пронизаною духом релігійної ідеології.

Цікавим, насиченим культурними подіями, високим підйомом у науці, літературі, мистецтві була епоха відродження (XIV- XVI ст.). Характерною рисою цього періоду є гуманізм. Гуманістична педагогіка характеризується повагою до дітей, запереченням фізичних покарань, прагненням до удосконалення здібностей дітей. Італійський педагог Вітаріно де Фельтре, який створив школу «Будинок радості», якою уславився як «батько гуманності» і як перший учитель нового типу.

Французький мислитель-гуманіст, Мішель Монтень. У творі «Досліди» виступив проти схоластичного зубріння у навчанні, пропагував розвивати у дітей критичне мислення. Особливу роль відводив моральному вихованню, яке слід здійснювати прикладом і моральним вправлянням. Також не варто забувати таких яскравих постатей того часу як Франсуа Рабле, який пропонував будувати навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем; Еразма Роттердамського, якому належить книга «Молодим дітям наука», де міститься 600 правил, важливих для юнацтва [11, 21].

XVII ст., з якого традиційно починають відлік Нового часу, визначній мірі зберіг соціально-економічні особливості духовного життя середньовіччя. Цей період характеризується оформленням педагогіки в самостійну науку. Формування теоретичної педагогіки пов’язано з іменем Яна Амоса Коменського. Він першим у світі теоретично обґрунтував весь комплекс основних питань, які в сукупності визначають педагогіку як науку, зібравши і переробивши у своїх творах весь досвід попереднього розвитку теорії і практики навчання і виховання підростаючого покоління [11, 23].

Не варто забувати, ще про одну визначну постать цього періоду – Дж. Локка, який першим в історії розробив нову, що ґрунтується на світських началах, систему виховання підростаючого покоління. Саме він сконцентрував своїзусилля на теорії виховання джентельмена- людини впевненої в собі, що поєднує широку освічченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних перконань [19, 16].

В Україні відбувалися ті самі процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твои з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання Володимира Мономаха». Вершиною української народної педагогіки сучасні дослідники вважають козацьку педагогіку, яка в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу.

Серед видатних просвітителів XVIII ст., які збагатили вітчизняну педагогіку, почесне місце належить Г.С. Сковороді. Він перший в українській педагогіці в центрі уваги поставив дитину – її почуття, стосунки зі світом , її справи, нахили і обдарування; визначив мету гуманістичного процесу – формування «істинної» людини.

Великий внесок у розвиток наукової педагогіки зробив визначний вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Основною метою виховання повинна бути підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжним каменем виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина.

У другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури і науки: Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, М.П. Драгоманов, П.А. Грабовський, Леся Українка.

Педагогіка соціалістичного періоду пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Н.К. Крупська, П.П. Блонський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський [19, 19].

Таким чином, здійснивши аналіз наукової літератури, можна говорити, що з кожним новим періодом в історії людства, розпочинаючи з первіснообщинного ладу і до наших днів, – педагогічна праця, була і залишається важливим атрибутом суспільства. ЇЇ суб’єкти якої реалізують дві найважливіші функції: навчання, яке передбачає передачу набутих знань старшими поколіннями молодому поколінню, а також виховання моральних цінностей та пріоритетів, якими керується кожна культурно-освітня людина. Варто зазначити, що давня професія учителя на теперішній час набуває новий розвиток, який відображає потреби сучасної школи на шляху її гуманізації і демократизації.