Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Характеристика ліпофільних основ. До цієї групи відносяться: жирові, вуглеводневі та силіконові основи.
Жирові основи. Серед жирових основ найбільш широке застосування мають жири тваринного і рослинного походження, а також продукти їх промислової переробки. Вони є тригліцеридами вищих жирних кислот і близькі за своїм складом до жирових виділень шкіри. Жири індиферентні, добре всмоктуються, змішуються з багатьма лікарськими речовинами і добре їх вивільняють, порівняно легко змиваються теплою мильною водою.
Але разом з тим вони недостатньо стійкі і розкладаються (гіркнуть) з утворенням вільних жирних кислот, альдегідів та інших сполук, які можуть вступати в хімічні реакції з наявними у складі мазей лікарськими речовинами і діяти подразнююче на шкіру.
Свинячий жир (Adeps suillus depuratus. Axungia porcina depurata) одержують витоплюванням жиру, що покриває внутрішні органи свині. Він являє собою суміш з 62–68% тригліцеридів олеїнової кислоти і до 35% трипальмітину і тристеарину. Продукт білого кольору, м'якої ніжної консистенції, має дуже слабкий запах, плавиться при температурі 34–35 °С, у свіжому вигляді не подразнює шкіру і не перешкоджає шкірному подиху, досить легко проникає крізь епідерміс і добре передає шкірі змішані з ним лікарські речовини.
Свинячий жир легко змішується і сплавляється з іншими жирами, восками, вуглеводнями, смолами і жирними кислотами, не втрачає мазеподібної консистенції при поглинанні до 20% води (завдяки наявності невеликої кількості холестерину). Під впливом зовнішніх факторів (тепла, світла, кисню повітря та ін.) свинячий жир легко гіркне, набуваючи неприємного запаху, кислої реакції та подразнюючої дії.
Хоча свинячий жир належить до числа кращих основ для мазей, його застосування дуже обмежене, бо він є харчовим продуктом.
ДФ IX рекомендує застосовувати жир при виготовленні мазі сірчаної простої, мазі калію йодиду і мазі ртутної сірої. Остання готується з додаванням яловичого жиру.
Яловичий жир (Sebum bovinum) відноситься до числа твердих жирів, оскільки містить до 58% три-гліцеридів твердих насичених жирних кислот пальмітинової і стеаринової і порівняно мало тригліцеридів ненасичених кислот типу лінолевої. Він має жовтувате забарвлення і слабкий запах, температура його плавлення 42–52 °С. При кімнатній температурі він твердий і крихкий, через те в чистому вигляді як мазева основа непридатний. Іноді він використовується для ущільнення мазей на жирових основах.
Аналогічні властивості і застосування має баранячий жир.
Гусячий жир (Adeps anserinum) – м'яка маса жовтувато-кремового кольору з температурою плавлення 26–34 °С; належить до числа важкозастигаючих жирів, використовується у складі мазей при обмороженнях.
Рослинні жири (олії). Велика частина рослинних жирів відноситься до числа рідких, тому вони в чистому вигляді як основи не використовуються. Вони досить широко застосовуються як добавки до твердих основ (жирів, восків, вуглеводнів), утворюючи сплави м'якої консистенції. У технології мазей використовують олії: мигдальну, абрикосову, персикову, соняшникову, сливову, бавовняну, оливкову та ін.
Гідрогенізовані жири – це продукти промислової переробки жирів і рослинних олій.
Процес гідрування природних жирів здійснюється в реакторах при підвищеній температурі (180–240 °С) і тиску, у присутності каталізаторів (зазвичай мідно-нікелевих) і при постійній подачі водню.
В результаті насичення воднем гліцеридів ненасичених жирних кислот останні перетворюються в насичені, утворюючи продукти будь-якої консистенції з різними температурами плавлення аж до твердих продуктів, що мають більшу стабільність фізико-хімічних показників.
Гідрогенізовані жири можуть бути використані:
а) самостійно як основи для мазей, якщо вони в'язкопластичні;
б) як компоненти основ для мазей, якщо вони тверді чи напіврідкі.
ДФ XI як мазеві основи рекомендує використовувати такі мазеподібні продукти:
Саломас, чи гідрожир (Adeps hydrohenisatus), одержуваний з рафінованих рослинних олій, схожий зі свинячим жиром, але більш щільний.
Рослинне сало (Axungia vegetabilis) – сплав, що складається з 88–90% гідрожиру і 10–12% рослинної олії.
Комбіжир (Adeps compositus) – сплав, що складається з 55% саломасу, 30% рослинної олії і 15% яловичого, свинячого чи гідрованого китового жиру.
Вуглеводневі основи. У 1876 р. у фармацевтичну практику був уведений вазелін як основа для мазей. Як компоненти основ для мазей у цей час стали також застосовувати рідкі і тверді парафіни. Комбінації рідких і твердих вуглеводнів давали можливість створювати мазеві основи необхідної консистенції, які б не гіркли, були нейтральними і сумісними з великою кількістю лікарських препаратів.
Вазелін (Vaselinum) (ДФ IX ст. 746) являє собою очищену суміш твердих, м'яких і рідких вуглеводнів, одержуваних з нафти.
Однорідна, що тягнеться нитками, мазеподібна маса без запаху, білого чи жовтуватого кольору. При намазуванні на скляну пластинку дає рівну несповзаючу плівку. З жирними оліями і жирами змішується у всіх співвідношеннях. При розплавлюванні дає прозору рідину зі слабким запахом парафіну або нафти. Температура плавлення 37–50 °С. Не омилюється розчинами лугів, не окисляється, не гіркне на повітрі і не змінюється при дії концентрованих кислот.
Вазелін широко застосовують як самостійну мазеву основу для поверхнево діючих дерматологічних мазей. Для застосування на слизові оболонки і збільшення резорбтивної здатності вазеліну його комбінують з ланоліном.
Для очної практики застосовують вазелін сорту «для очних мазей», очищений від відновлюючих домішок і підданий гарячому фільтруванню і стерилізації.
Поряд з фармакопейним застосовують також вазелін медичний за ДСТ 3682–52, одержуваний сплавкою церезину, парафіну, очищеного петролатуму чи їх домішок з очищеною нафтовою олією.
Петролатум (Petrolatum) – це суміш твердого парафіну з мінеральною олією, ясно-коричнева маса з температурою плавлення вище 60 °С. Одержують при депарафінізації нафтових авіаційних олій. Для медичних цілей додатково очищається і використовується у складних основах для мазей як наповнювач.
Парафін (ParafFmum solidum) являє собою білу кристалічну масу, жирну на дотик. Складається з граничних високомолекулярних вуглеводнів, має температуру плавлення 50–57 °С, застосовується як добавка до основ з метою ущільнення їх консистенції. В умовах жаркого клімату до звичайної основи ДФ X рекомендує додавати 10% парафіну чи воску.
Олія вазелінова, чи рідкий парафін (Oleum Vaselini, Paraffinum liquidum) – це фракція нафти, одержувана після відгонки гасу. Безбарвна масляниста рідина без запаху і смаку, нерозчинна у воді і легко змішується у всіх відношеннях з рослинними оліями (крім касторової). Застосовується з метою одержання основи м'якшої консистенції.
Озокерит (Osokeritum) – воскоподібний природний мінерал, чи гірський віск, суміш високомолекулярних вуглеводнів. Застосовується у складних основах у вигляді знесмоленого озокериту – ясно-жовтої маси, що плавиться при температурі вище 60 °С.
Церезин (Ceresinum) – рафінований озокерит, що представляє собою аморфну безбарвну ламку масу, що плавиться при 68–72 °С. У хімічному відношенні індиферентний. Добре сплавляється з жирами і вуглеводнями, утворюючи сплави, що не кристалізуються. Застосовується для одержання складних мазевих основ (штучних вазелінів).
Вазелін штучний (Vaselinum artificiale) – це складні сплави, приготовлені з рідкого і твердого парафінів, знесмоленого озокериту або церезину, іноді з добавкою петролатуму. У найпростішому випадку це сплав 1 частини парафіну і 4 частин вазелінової олії (Oleum Vaselini). Сплав схильний до синерезису і при зберіганні стає зернистим. Якість цих сплавів зазвичай тим краща, чим складніше їх поєднання.
Нафталанська нафта (Naphthalanum liquidum, Naphtha Naphthalani) – густа сиропоподібна рідина чорного кольору з зеленкуватою флюоресценцією і своєрідним запахом. Змішується у всіх співвідношеннях із гліцерином, оліями і жирами. Діє дезинфікуюче і болезаспокійливо. Ефективний лікувальний засіб при опіках І і II ступеня. Є ряд прописів з нафталанською нафтою для лікування корости, сверблячки, екзем, бешихи шкіри, артритів, радикулітів та інших захворювань.
Входить до складу нафталанної мазі, яка представляє собою суміш з 70 частин нафталанської рафінованої нафти, 18 частин парафіну і 12 частин петролатуму (пропис ДФ IX).
У вітчизняній літературі є відомості про використання технічних вуглеводнів у складі основ для мазей. Так, для лікування лускатого лишаю, екземи, нейродерміту рекомендуються мазі, що містять амідохлоридну ртуть, ксероформ, вісмуту нітрат основний, приготовлені на штучному вазеліні Боля (парафіну твердого – 1 частина, автолу чи олії турбінної – 2 частини). Для лікування екзем, псоріазу, дерматозів рекомендується мазь на основі, що складається з технічного автолу №17 – 60%, парафіну твердого – 30% (до складу мазі входить дерматол і вісмуту нітрат основний по 5%).
Однак застосовувати технічні, малоочищені вуглеводні слід обережно, щоб уникнути негативного впливу на шкіру чи на слизові оболонки.
Силіконові основи. Роботами М.Т. Алюшина покладено початок застосування силіконових рідин у складі основ для мазей. У даний час наша промисловість виробляє полідиметил-, полідіетил- і поліметилфеніл-силіконові рідини.
З перерахованих силіконових рідин найкращу сумісність з лікарськими речовинами та іншими компонентами основ мають полідіетилсилоксани. Вони змішуються з вазеліновою чи рослинною оліями (крім касторової), сплавляються з вазеліном, парафіном, церезином, жирами, спермацетом, воском та ін.
У полідіетилсилоксанових рідинах добре розчиняються ментол, камфора, фенилсаліцилат, дьоготь, фенол та інші лікарські речовини.
На відміну від жирних олій силіконові рідини при зберіганні не гіркнуть. Вони також застосовуються для виготовлення захисних мазей, кремів, тому що не змочуються водою і не розкладаються від впливу мінеральних кислот.
Поряд з есилоном-4 і есилоном-5 у фармацевтичній практиці широко використовується кремнію діоксид SіО2, відомий за назвою оксил чи аеросил – білий аморфний порошок, непористий, високодисперсний, має високу адсорбційну здатність. Аеросил може утримувати без втрати сипкості 15–60% різних рідин, у воді не набухає, але зв'язує її, утворюючи суспензію, яку потім можна перетворити в гомогенну мазеву основу.
При виготовленні м'яких лікарських форм доцільно використовувати аеросил з високою питомою поверхнею, тобто аеросил А‑380 (промисловістю випускаються марки: А‑175, А‑300, А‑380, що розрізняються ступенем дисперсності). Як допоміжна речовина аеросил використовується як загущувач і стабілізатор мазевих основ у концентрації до 5%.
Відома есилон-аеросильна основа, що представляє собою 84% есилону-5, загущеного 16% аеросилу. Це безбарвний високов'язкий прозорий гель, нейтральної чи слабокислої реакції зі своєрідним запахом.
Есилон-аеросильна основа має високу хімічну стабільність, не розшаровується і не гіркне при тривалому зберіганні, забезпечує місцеву поверхневу дію і стабільність лікарських речовин. Може бути використана і як захисна мазь для захисту шкіри від пролежнів, при лікуванні кишкових свищів та ін.
Характеристика гідрофільних основ. Гідрофільні мазеві основи містять у собі речовини різної хімічної природи, поєднувані загальною властивістю розчинятися чи набухати у воді. Вони являють собою драглі високомолекулярних сполук (природні або синтетичні) чи високодисперсних гідрофільних глин.
Деякі з цих основ добре всмоктуються через шкіру, інші – утворюють на шкірі більш-менш пружні захисні плівки, тобто втрачають воду за рахунок випаровування. Оскільки випаровування води пов'язане з поглинанням тепла, гідрофільні основи мають охолоджуючу дію, що нагадує дію вологої пов'язки. Гідрофільні основи сумісні з багатьма лікарськими сполуками і легко їх віддають із зовнішньої водної фази в тканини організму.
Мильні основи одержують розчиненням мила при нагріванні у воді або в результаті взаємодії гліцерину і стеаринової кислоти з розчинами натрію чи калію карбонатів. Концентрація мила коливається від 5 до 10%. Вони легко всмоктуються в шкіру, добре змішуються з жирними основами, утворюючи емульсійні системи.
Основи на базі мил мають лужну реакцію і тому не можуть вважатися індиферентними.
Калійне (зелене) мило має необхідні для мазей консистентні властивості і досить часто використовується в складі протикоростяних мазей.
Желатино-гліцеринові основи виготовляються з різним вмістом желатину, гліцерину і води.
Желатинові гелі в концентрації до 3% – ніжні легкоплавкі драглі, що розріджуються при втиранні в шкіру, повільно всмоктуються, широко застосовуються при виготовленні різних кремів.
Гелі, що містять більше 5% желатину, густі, пружні, не плавляться при температурі тіла, важко розріджуються, наносяться на шкіру в розплавленому стані за допомогою пензлика.
Желатинові основи легко вражаються мікроорганізмами і вимагають консервування, при зберіганні піддаються висиханню.
Крохмально-гліцеринова основа, або гліцеринова мазь (Unguentum Glycerini) являє собою білуватого кольору напівпрозору драглюватої консистенції масу, легко розчинну у воді і секретах слизових оболонок. Ця остання обставина сприяла її тривалому застосуванню як основи для виготовлення мазей, що наносяться на слизові оболонки. Згідно ДФ IX крохмально-гліцеринову мазь готують шляхом змішування 7 частин пшеничного крохмалю з рівною кількістю води очищеної з наступним додаванням 93 частин гліцерину при обережному нагріванні на водяній бані до одержання 100 частин однорідної маси. Основа стійка у відношенні мікрофлори, але нестійка у фізико-хімічному відношенні, бо при зберіганні піддається синерезису.
Колагенові основи. Колаген (ВФС 42–726–78) – природний біополімер, що представляє собою фібрилярний білок сполучної тканини тварин. Одержують його з визначених ділянок шкіри у вигляді пастоподібної маси або розчину. Колаген раніше використовували для виготовлення ряду медичних виробів (шовний матеріал, судинні протези і т. п.). Потім з нього почали одержувати плівки, що містять лікарські речовини різного призначення. Колаген дуже перспективний для мазей, тому що забезпечує виражений терапевтичний ефект і пролонговану дію.
Як гідрофільні основи були запропоновані трагаканто-гліцеринові драглі, що містять З% трагаканту і до 40% гліцерину.
У закордонній практиці знайшли застосування: пектинові, альгінові, муцинові та інші основи з рослинних ВМС.
У нашій країні були досліджені можливості застосування розчинів полісахаридів мікробного походження як основи для мазей.
Метилцелюлоза (МЦ) – простий ефір, одержуваний взаємодією лужної целюлози і хлористого метилу. Приготування водних розчинів МЦ див. на стор. 286.
Введення МЦ у мазі на жирових основах надає їм гідрофільність і більш швидку вивільнюваність лікарських речовин, поліпшується контактування лікарських речовин з ураженими ділянками шкіри. Володіючи адсорбційними властивостями, МЦ поглинає різного роду виділення ушкодженої шкіри і створює захисну плівку на поверхні шкіри. МЦ сумісна з багатьма лікарськими препаратами.
Натрій-карбоксиметилцелюлоза (Натрій-КМЦ). Розчини натрій-КМЦ як основи для мазей застосовуються обмежено, хоча й мають перспективи.
Основи на базі МЦ і натрій-КМЦ зазвичай одержують, змішуючи їх із гліцерином за прописами:
1) метилцелюлози 6,0 г, гліцерину 20,0 г, води 74 мл;
2) натрій-КМЦ 6,0 г, гліцерину 10,0 г, води 84 мл. В основи додають консерванти. Заслуговують на увагу й інші похідні целюлози, що випускаються у виробничому масштабі.
Як основи для мазей відоме застосування оксипропілметилцелюлози (ОПМЦ) і ацетофталілцелюлози (АФЦ).
Поліетиленоксидні (поліетиленгліколеві) (ПЕО) основи одержують сплавлюванням твердих і рідких поліетиленоксидів.
ПЕО – основа складається з 60,0 г ПЕО‑400 і 40,0 г ПЕО‑4000 чи 70,0 г ПЕО‑400 і 30,0 г ПЕО‑1500. На водяній бані при 70 °С розплавляють ПЕО‑4000 (ПЕО‑1500), додають ПЕО‑400 і перемішують механічною мішалкою протягом 30 хвилин до одержання однорідної м'якої сметаноподібної маси.
Поліетиленгліколева основа – нейтральна, нетоксична, при тривалому застосуванні не мацерує шкіру, легко вивільняє лікарські речовини, не є середовищем для розвитку мікроорганізмів.
Крім цього, ПЕО-основи мають здатність розчиняти гідрофільні та гідрофобні лікарські речовини; слабку бактерицидну дію, обумовлену наявністю в молекулі первинних гідроксильних груп; осмотичну активність, що сприятливо позначається при лікуванні забруднених ран. У таких випадках мазі на ПЕО діють як вимиваючі і очищаючі засоби.
Поліетиленові гелі (наприклад, аеросилу 4 ч., олії вазелінової 84 ч., парафіну 6 ч., поліетилену високого тиску 15 ч.) входять до складу захисних мазей (для захисту шкіри від дії лугів, кислот), прохолоджуючих емульсійних кремів та ін. Вони індиферентні, погано змиваються з поверхні шкіри, несумісні з водою і водними розчинами лікарських речовин, спиртом, березовим дьогтем, іхтіолом.
Основи з глинистих мінералів. До складу глин і глинистих порід входять найбільш характерні і специфічні для них мінерали: каолініт – основний мінерал медичної білої глини, монтморилоніт-бентонітових глин і т. п. Вони на 90% складаються з оксидів кремнію, алюмінію, заліза, магнію і води. У незначних кількостях до складу мінералів також входять оксиди кальцію, натрію, калію, титану. Деякі з цих оксидів в окремих мінералах відсутні.
Для фармацевтичних цілей бентоніт і інші глинисті мінерали повинні застосовуватися цілком очищеними від грубих домішок і піску. Це досягається відмулюванням з наступним висушуванням (і одночасною стерилізацією) порошку мінералу.
За своїм станом глинисті мінерали – високодисперсні системи. Вони характеризуються активною фізико-хімічною взаємодією з водою (набухають і міцно її утримують). Так, наприклад, натрієві форми бентонітів при змочуванні водою набухають, збільшуючись в обсязі у 15–18 разів. Утворені м'які драглі добре розподіляються на шкірі і сприймають багато лікарських речовин, тому що мають хімічну індиферентність.
Здатність бентоніту при додаванні води перетворюватися в гель робить можливим його використання для виготовлення сухих концентратів у формі порошків чи таблеток.
За найпростішими прописами бентонітова основа складається з 13–20% натрієвої форми мінералу, 10% гліцерину і 70–77% води.
Фітостеринові основи. Фітостерин являє собою білий чи злегка жовтуватий порошок, жирний на дотик, одержуваний при гідролізі соснової деревини.
При збовтуванні з гарячою водою розбухає і поглинає до 120% води, утворюючи мазеподібні продукти різної щільності, має здатність стабілізувати емульсійні системи.
Для виготовлення мазей запропонована основа, що складається з фітостерину (12–15%) і води (85–88%). Фітостерин змішують з холодною водою і суміш нагрівають до 50–60 °С протягом 4–6 годин при постійному перемішуванні. Утворюється біла чи злегка жовтувата маса, що легко і рівномірно намазується на шкірний покрив. Вона легко змішується з лікарськими речовинами і не змішується з вазеліном, жирами й оліями.
При тривалому зберіганні фітостеринова основа висихає. Однак при наступному змішуванні фітостерину, що залишився, з теплою водою (50–60 °С) знову утворюється маса, що має початкові властивості. Ця властивість фітостерину дає можливість одержувати сухі концентрати мазей. Фітостеринова основа сама по собі підсушує запалену шкіру.
Характеристика ліпофільно-гідрофільних (дифільних) основ. Це різні за складом композиції, що мають як ліпофільні, так і гідрофільні властивості. Вони характеризуються здатністю змішуватися як з жиророзчинними речовинами, так і з водними розчинами лікарських речовин.
До цієї групи відносяться основи як безводні сплави ліпофільних основ з емульгаторами, що здатні поглинати значну кількість води (абсорбційні основи), так і водомісткі емульсійні основи.
Ліпофільно-гідрофільні основи, на відміну від вуглеводнів, забезпечують значну резорбцію лікарських речовин з мазей, не заважають газо- і теплообміну шкірного покриву, мають гарні консистентні властивості. Таким чином, це одна з найбільш розповсюджених і перспективних основ.
Найпоширеніший представник цієї групи ланолін (Lanolinum), який одержують із промивних вод овечої вовни. Тому часто цю речовину називають шерстяним воском (Adeps lanae). Природна суміш складних ефірів високомолекулярних циклічних спиртів, жирних кислот і вільних високомолекулярних спиртів (холестерину та ізохолестерину). Очищений ланолін – маса біло-жовтого кольору, густої, в'язкої, мазеподібної консистенції, зі своєрідним слабким запахом; температура плавлення 36–42 °С. У воді ланолін нерозчинний, але змішується з нею, поглинаючи (емульгуючи) її понад 150%, не втрачаючи при цьому своєї мазеподібної консистенції. На цій важливій і цінній властивості засноване застосування безводного ланоліну (Lanolinum anhydricum), оскільки за допомогою його в мазі можна вводити велику кількість водних рідин. Безводний ланолін має досить високу стабільність і хімічну індиферентність. Він здатний всмоктуватися шкірою і слизовими оболонками, не подразнює їх, легко. сплавляється з жирами, вуглеводнями і воском. Недолік безводного ланоліну як основи – висока в'язкість, клейкість і труднощі намазування – не дозволяє застосовувати його в чистому вигляді. З цієї причини він майже завжди застосовується в суміші з іншими основами і найчастіше – з вазеліном.
ДФ X рекомендує користатися ланоліном водним (Lanolinum hydricum), якщо в рецепті не зазначений вид ланоліну. Водний ланолін – це густа жовтувато-білого кольору в'язка маса, що складається з 70 частин ланоліну безводного і 30 частин води. При нагріванні, як всяка емульсійна система, він розшаровується.
Недолік ланоліну – несприятливий вплив на шкіру, що виявляється у вигляді алергійних реакцій, особливо в дерматологічних хворих. Для поліпшення властивостей ланоліну його стали піддавати різній обробці. У результаті цього отримане ацетильоване похідне ланоліну. Ацетильованний ланолін має меншу липкість, здатність змішуватися з мінеральними оліями, кращі пластифікаційні властивості, позбавлений алергійних властивостей. Використовують як пом'якшуючу добавку в мазях.
Розроблено методи одержання оксиетильованих похідних ланоліну, що одержали назву водорозчинних ланолінів («водлани»). Емульгуючі властивості їх невисокі, але вони гарні стабілізатори і пластифікатори, надають емульсіям кращого вигляду і стійкості при зберіганні.
З ланоліну шляхом гідролізу одержують вищі жирні спирти. Нерозділена суміш спиртів випускається у вигляді невеликих шматків, що плавляться при температурі близько 60 °С, носить назву спиртів шерстяного воску, що застосовуються як емульгатори при виготовленні емульсій типу В/О.
З метою поліпшення властивостей спиртів шерстяного воску (підвищення стійкості до впливу кислот і лугів, одержання продуктів стабільнішого складу, зменшення окисного псування та ін.) їх піддають оксиетилюванню. Оксиетильовані похідні спиртів стабілізують емульсії типу О/В, а також можуть бути солюбілізаторами.
Для підвищення виходу спиртів ланолін піддають гідруванню. Гідрогенізація ланоліну здійснюється методами, застосовуваними при гідруванні жирів. Був отриманий гідролін, який можна використовувати як емульгатор для одержання емульсійних основ для мазей. Гідролін у порівнянні з ланоліном має нижчі значення кислотного й ефірного чисел. Він ясно-жовтого кольору, майже позбавлений запаху, має меншу липкість і більш високу емульгуючу здатність.
Спермацет (Cetaceum) – твердий воскоподібний продукт, одержуваний з кашалотового жиру. Це складний ефір етилового спирту і пальмітинової кислоти, температура плавлення 45–54 С, стійкий при зберіганні. Легко сплавляється з жирами, восками, вазеліном. Ці сплави мають визначену щільність, своєрідну слизькість і здатність поглинати водні рідини, утворюючи грубі емульсії, тому часто застосовуються в косметиці для виготовлення кремів.
Віск (Cera). Бджолиний віск являє собою тверду, зернисту, ламку масу від жовтого до коричневого кольору зі слабким запахом меду. Плавиться при температурі 63–65 °С.
З жовтого воску (Cera flava) під впливом сонячного світла на повітрі або хімічною обробкою одержують білий віск (Cera alba). Для виготовлення мазей краще використовувати віск жовтий.
Бджолиний віск добре сплавляється з жирами, вуглеводнями й іншими восками. Завдяки наявності вищих спиртів віск здатний емульгувати деякі кількості води. Він додає основам і мазям пластичність і підвищує їх щільність.
Часто як основу використовують суміш, що складається з воску жовтого (10 частин), олії мигдальної (35 частин), води очищеної (25–30 частин). Іноді для пом'якшення шкіри як мазь використовують композицію, що складається з воску жовтого (7 частин), спермацету (8 частин), олії мигдальної (60 частин), води очищеної (25 частин).
Емульсійні основи для мазей, як і всі емульсії, – мікрогетерогенні дисперсні системи. Вони складаються, як правило, з рідини, нерозчинної чи малорозчинної в іншій рідині чи високов'язкій речовині. Найчастіше для виготовлення емульсійних мазевих основ використовують рідини з яскраво вираженою полярністю (вода, водні розчини гліцерину, вуглеводів, етиленгліколі і т. п.) і неполярні чи малополярні речовини (жири, вуглеводні, силіконові рідини та ін.). Емульсійні основи для мазей є концентрованими емульсіями як першого, так і другого роду, у яких вміст дисперсної фази часом досягає 50–70% і більше. Через надлишок вільної поверхневої енергії на міжфазній поверхні емульсійні основи нестійкі, тому для одержання стабільних композицій у їх склад вводять поверхнево-активні речовини, так звані емульгатори.
Мазі на емульсійних основах характеризуються малими значеннями в'язкості, зменшують сухість шкіри, підвищують її м'якість і еластичність, підтримують нормальний водний баланс шкіри, знижують запальні явища, мають гарний товарний вигляд.
Емульсійні основи типу О/В мають хорошу консистенцію, відмінний естетичний вигляд, не залишають на шкірі жирного сліду, легко з неї змиваються. Дисперсійним середовищем цих основ є вода, тому внаслідок її випаровування мазі, що готуються з їх допомогою, характеризуються охолоджуючою дією на шкіру і слизові.
Для стабілізації основ у якості емульгаторів використовують як іоногенні (катіонактивні й аніонактивні), так і неіоногенні ПАР. Катіонактивною ПАР є цетилперидинію-хлорид – білий порошок, мильний на дотик, розчинний у воді і спирті, дуже легко розчинний в ефірі. При збовтуванні водних розчинів утворюється рясна піна. Як емульгатор О/В використовується в концентрації 0,1–0,5%. Катіонактивні ПАР використовуються обмежено внаслідок їх високої токсичності. Аніонактивні ПАР застосовуються значно ширше. Аніонактивними емульгаторами є мила й алкілсульфати.
Емульгатори – мила лужних металів. Натрієві, калієві й амонієві солі жирних кислот добре емульгують рослинні і гідрогенізовані жири. Вони більше придатні для виготовлення рідких мазей (лініментів).
Емульгатори – полівалентні мила. Багатовалентні металеві мила (цинкове, кальцієве) можуть утворювати високодисперсні емульсії типу В/О з високим вмістом води (до 70%) як дисперсної фази.
Емульгатори-мила, утворені триетаноламіном, також здатні своїми аніонами стабілізувати основи, утворюючи на олійній фазі поверхневі адсорбційні шари.
Емульгатори-алкілсульфати – сірчанокислі ефіри вищих спиртів. Найбільш застосовувані в даний час натрієві солі алкілсульфатів: натрійлаурилсульфат, натрійцетилсульфат, натрійстерилсульфат.
Поряд з алкілсульфатами знаходять застосування також деякі алкілсульфонати, наприклад, натрійцетилсульфонат.
Значно більше у фармацевтичній практиці використовуються неіоногенні емульгатори, гідрофільні властивості яких різко посилені оксиетилюванням.
Емульгатори-твіни одержують шляхом обробки спенів (спанів) оксидом етилену в присутності каталізатора – натрію їдкого.
У залежності від того, який зі спенів вступає в реакцію етерифікації і яка ступінь полімеризації оксиду етилену, розрізняють наступні твіни, що мають торгову назву Твін‑20, Твін‑40, Твін‑60, Твін‑80 та ін. Усі вони мають рідку консистенцію, добре розчиняються у воді й органічних розчинниках.
Емульгатор №1 (П.С. Угрюмою) (ФС 42–285–72) – суміш натрієвих солей сірчанокислих ефірів високомолекулярних спиртів каталогового жиру з температурою плавлення 49±2 °С і вільних високомолекулярних жирних спиртів (цетилового, октадецилового та ін.). Це тверда маса буруватого кольору, жирна на дотик, із запахом каталогового жиру. 1 частина емульгатора здатна заемульгувати 9 частин води.
Рекомендовано емульсійну основу, до складу якої входять натрію лаурилсульфат – 2 частини, білий віск – 1 частина, пропіленгліколь – 10 частин, цетиловий спирт – 15 частин, вода очищена – 72 частини. На водяній бані сплавляють віск, пропіленгліколь і цетиловий спирт. Отриманий сплав енергійно змішують з теплим (60 °С) водним розчином натрію лаурилсульфату до одержання однорідної маси. її можна використовувати для виготовлення мазей із сульфаніламідами, осадженою сіркою, саліциловою і бензойною кислотами, препаратами ртуті та ін.
Для виготовлення очних мазей з пілокарпіну гідрохлоридом використовують основу, що складається з емульгатора №1–15 частин, коричного спирту – 0,15 частин і води очищеної – 77,85 частин. Емульсійні основи типу В/О при тривалому перебуванні на шкірі можуть викликати її мацерацію, що ще більше сприяє резорбції лікарського препарату. Вони характеризуються невеликими значеннями пластичної в'язкості, границі текучості, тому легко наносяться на шкіру. Будучи емульсіями другого роду, вони менше здатні змінювати свою консистенцію при зберіганні.
Емульгатори – вищі жирні спирти і їх похідні. Цінними компонентами мазевих основ є продукти омилення спермацету: цетиловий і стеариновий спирти, що мають температуру плавлення 50 і 59 °С відповідно. Обидва хороші емульгатори. Мазеві основи, що містять їх у кількості 5–10%, здатні інкорпорувати до 50% водних розчинів, утворюючи емульсії типу В/О.
До похідних вищих жирних спиртів відноситься емульгатор ДО, застосовуваний у виробництві косметичних мазей. Він являє собою калієву сіль ефіру високомолекулярних спиртів (фракція, збагачена цетиловим спиртом) і фосфорної кислоти.
Сплав, що складається з 30% емульгатора ДО і 70% високомолекулярних спиртів кашалотового жиру, одержав назву емульсійного воску. Це тверда однорідна маса світло-кремового кольору, добре сплавляється з жирами, оліями, вуглеводнями.
Емульгатори – похідні полімеризованого гліцерину. До цієї групи відносяться мазеві основи, приготовлені за допомогою твердих емульгаторів Т‑1 і Т‑2. Т‑1 – суміш неповних моно- і диефірів дигліцерину зі стеариновою кислотою; Т‑2 – суміш неповних складних диефірів тригліцерину і стеаринової кислоти.
Емульгатори – спани (спени). Цю назву мають неповні ефіри сорбітану і вищих жирних кислот. Залежно від того, яка кислота вступає у взаємодію із сорбітаном, утворювані спени мають різні властивості і розрізняються за цифровими позначеннями: спан‑20, спан‑40, спан‑60, спан‑80 (відповідно ефіри сорбітану і лауринової, пальмітинової, стеаринової, олеїнової кислот).
Незважаючи на те, що майже всі спени стабілізують емульсії типу В/О, спен‑80 є емульгатором типу О/В.
У промислових масштабах виробляється сорбітанолеат, що представляє собою суміш моно- і диефірів сорбітану й олеїнової кислоти. За зовнішнім виглядом – це високов'язка, що тягнеться нитками, маса ясно-коричневого кольору. Рекомендується для виготовлення емульсійних основ для мазей.
Емульгатор-пентол. ПАР, що представляє собою суміш моно-, ди- і тетраефірів чотириатомного спирту пентаеритриту й олеїнової кислоти. Сплави вазеліну з 5% пентолом утворюють стійкі високодисперсні емульсійні системи типу В/О з 50–60% води. Основа стійка при зберіганні, заморожуванні і нагріванні.
Емульгатори-жироцукри. Під жироцукрами розуміють неповні складні ефіри сахарози з вищими кислотами («цукрові мила»).
Вихідною сировиною для одержання жироцукрів служать сахароза й індивідуальні жирні кислоти (стеаринова, пальмітинова, лауринова та ін.) або суміш кислот кокосової, пальмової та інших рослинних олій.
За властивостями жироцукри є ПАР і, отже, можуть бути емульгаторами. Ф.А. Жогло синтезував і вивчив ряд моно- і диефірів сахарози. Ним установлено, що диефіри пальмітинової і стеаринової кислот у кількості 2% здатні з вазеліновим маслом (47%), водою (45%), метилцелюлозою (1%) і церезином (5%) утворювати стійку консистентну емульсію типу В/О. Метилцелюлоза і церезин у ній виконують роль загущувача.
У чистому вигляді жироцукри являють собою безбарвні кристалічні речовини без смаку і запаху. В організмі розпадаються на жирні кислоти, глюкозу і фруктозу. Не діють алергічно на шкіру, зберігають постійні значення рН шкіри і нормальний водний баланс.
На базі емульгатора Т‑2 Е.Н. Кутумова запропонувала мазеву основу, яка згідно з ФС 42–124–72 називається «консистентна емульсія вода-вазелін» і готується так:
Вазелін з емульгатором сплавляють при помішуванні на водяній бані, поступово додають гарячу воду (90–95%), знову перемішують доти, поки температура не знизиться до 30 °С, і залишають у прохолодному місці до наступного дня.
Маса мазеподібної консистенції білого кольору з жовтуватим відтінком. Вона включена в ДФ ЇХ як основа для виготовлення мазей сірчаної простої, скипидарної і з калію йодидом.
Для аптечного виготовлення мазей рекомендовані дві емульсійні основи. До складу першої входить ланолін безводний -168 частин, вазелін -240 частин, вода очищена – 72 частини.
Друга емульсійна основа складається з ланоліну безводного, олії соняшникової і води очищеної, взятих у рівних кількостях. Спочатку сплавляють ліпофільні компоненти, потім додають при помішуванні гарячу воду, емульгування продовжують до повного охолодження основи.
Термін придатності цих основ обмежений при температурі не вище 25 °С для першої основи – 15 діб, для другої – 5 діб.
Абсорбційні основи. Поряд з емульсійними основами широке застосування знайшли безводні сплави ПАР з компонентами, що мають гідрофільні та гідрофобні властивості.
Ці своєрідні консистентні напівфабрикати ряд дослідників відносять до особливого класу мазевих основ, називаючи їх абсорбційними. Завдяки наявності ПАР ці основи здатні змішуватися з водою, водними розчинами лікарських речовин, утворюючи емульсії типу В/О або М/В. У зв'язку з цим термін «абсорбційна» позначає лише властивість основи інкорпорувати воду.
Для одержання емульсійної основи на спиртах шерстяного воску слід до розплавлених інгредієнтів абсорбційної основи при перемішуванні додати 50% води, нагрітої до 70–80 С. В цю основу можна вводити різні лікарські речовини: сірку, цинку оксид, борну і саліцилову кислоти, гідрокортизон, левоміцетин, калію йодид, стрептоцид та ін. Стабільність мазі зберігається більше 2 років.
До складу багатьох абсорбційних основ поряд з ПАР, оліями, восками включені вуглеводні. Це зв'язано з прагненням зменшити несприятливий вплив вуглеводнів на шкіру, слизову, раневі поверхні. Для виготовлення мазей також використовуються сплави вазеліну з ланоліном безводним у різних співвідношеннях: 9:1,8:2,6:4.
Численні дослідження показують, що основи для мазей по їх здатності забезпечувати найбільш інтенсивне вивільнення і резорбцію лікарських препаратів можна розташувати в наступний ряд: гідрофільні, емульсійні типу О/В, емульсійні типу В/О, абсорбційні і гідрофобні. Але дотримувати зазначеної вище залежності активності мазі від характеру основи при одержанні мазей з новими лікарськими препаратами не можна. Існує чимало даних, які показують, що в кожному конкретному випадку в першу чергу необхідно враховувати направленість дії лікарського препарату, його властивості, характер взаємодії з компонентами основи й інші фактори.
Для виготовлення супозиторіїв у даний час застосовується великий асортимент основ, що розрізняються фізико-хімічними властивостями. їх можна поділити на дві групи: гідрофобні і гідрофільні.
Гідрофобні основи. ДФ XI рекомендує як гідрофобні основи застосовувати масло какао, сплави масла какао з парафіном та гідрогенізованими жирами, рослинні і тваринні гідрогенізовані жири, твердий жир типу А і Б, ланоль, сплави гідрогенізованих жирів з воском, твердим парафіном та інші основи, дозволені для медичного застосування.
Масло какао (Oleum Cacao seu Butyrum Cacao) одержують способом гарячого пресування з підсмаженого і очищеного насіння шоколадного дерева, фільтрують і розливають у форми. Після остигання воно являє собою густу однорідну масу ясно-жовтого кольору зі слабким ароматичним запахом і приємним смаком.
Вперше масло какао застосував у 1766 р. французький аптекар Антуан Бом. При кімнатній температурі це твердий продукт, у хімічному відношенні характеризується вмістом змішаних тригліцеридів: тристеарину, трипальмітину, триолеїну, трилаурину, триарахіну. Має різко виражену температуру плавлення (30–34 °С), змішується з різними лікарськими речовинами. При додаванні невеликої кількості ланоліну безводного перетворюється в пластичну масу. Йому властивий поліморфізм і зв'язана з ним мінливість температури плавлення. При зберіганні масла какао при температурі вище 10 °С воно піддається фазовим перетворенням, що ведуть до утворення склоподібної модифікації, яка плавиться при температурі 24–26 °С (супозиторії будуть деформуватися в руках хворого). Найбільш стабільною (з існуючих а, b1 і b форм) є b модифікація масла какао.
Крім цього, слід зазначити, що при нагріванні вище температури плавлення (35 °С) воно важко твердне. Тому його використовують в основному тільки для методу ручного викачування і пресування супозиторіїв.
Масло какао містить до 30% олеїнової кислоти, яка є причиною його згіркання (біліє і поступово втрачає духмяність). Його важко використовувати в жаркий час року: воно погано емульгує воду і водні розчини (всього 4–5%). Масло какао містить життєздатні мікроорганізми, тому свічі, що містять розчини лікарських засобів, пліснявіють, а лікарські засоби розкладаються.
Масло лавра черешкового (Oleum Cinnamomi pedunculati) одержують з ядер плодів лавра. Це маса жовтуватого кольору твердої консистенції, приємного ароматичного смаку, тане в роті, займає по якості проміжне місце між кокосовим маслом і маслом какао. Температура плавлення 34–35 °С. Дуже важливо, що при цій температурі олія, минаючи мазеподібну консистенцію, відразу переходить у рідкий стан. Масло лавра черешкового у вигляді супозиторіїв має такі ж властивості, як і масло какао.
Масло коріандрове (Oleum Coriandri) одержують як побічний продукт із залишків насіння після відгону ефірної олії. У жирному коріандровому маслі міститься близько 50% щільної частини, яка складається з триглицеридів петрозелінової кислоти, що має температуру плавлення 30–31 °С. Масло може бути використане як супозиторна основа в якості замінника масла какао. З рослин сімейства зонтичних, крім коріандрового масла, виділені і вивчені жирні масла кмину, анісу. Тверда їх частина складається в основному з триглицеридів петрозелінової кислоти, яких міститься близько 20%, температура плавлення їх 29–31,5 °С. За фізико-хімічними та іншими властивостями перераховані масла наближаються до коріандрового, тому можуть бути використані як супозиторні основи.
Гідрогенізовані жири. Як замінники масла какао широко застосовуються сплави гідрогенізованих жирів з жироподібними речовинами, емульгаторами чи вуглеводневими продуктами.
Такі речовини, як віск, парафін і спермацет, застосовуються для підвищення температури плавлення сплавів, а ланолін, лецитин, холестерин і інші – для поліпшення зміщуваності отриманих сплавів з водою.
Експериментально встановлено, що додавання 8% гідрогенізованого жиру (температура плавлення 46 °С) і 4% парафіну (температура плавлення 56 °С) підвищують плавкість маси на 2–3 °С, а твердість її збільшується у 2–3 рази. Заміна парафіну воском не дає потрібного результату внаслідок своєрідної в'язкості воску.
Уперше сплав гідрогенізованих жирів з 4% парафіну під назвою бутирол запропонований у 1934 р. А.Г. Босіним. У даний час основа бутирол складається з 50% гідрогенізованих жирів, 20% парафіну, 30% масла какао (ВФС 42–836–73), має точку плавлення 37 °С і твердість стосовно масла какао 66,5%.
З гідрогенізованих жирів найбільше часто застосовують саломас, що має температуру плавлення 32–34 °С, одержуваний шляхом гідрогенізації бавовняної чи соняшникової олії і наступного очищення. Гідрогенізовані жири згідно з ДФ XI прийняті в якості супозиторних основ багатьма фармакопеями світу. Наприклад, Швейцарською фармакопеєю прийнята гідрована арахісова олія, Британською гідрована соняшникова олія і т. п.
Гідрогенізовані жири з добавками ПАР. Ця група супозиторних основ у даний час здобуває найбільшу популярність. Наприклад, Ю.А. Благовидова, І. С. Ажгіхін установили, що сплав гідрованої олії бавовняної з 4–5% емульгатора Т‑2 (ГХМ‑5Т) за своїми властивостями не поступається маслу какао і має деякі переваги за рахунок вмісту емульгатора Т‑2, що сприяє поглинанню водних розчинів і підсилює всмоктування лікарських речовин. Основа рекомендована при виготовленні супозиторіїв методом виливання з різними речовинами: норсульфазолом, сульфадимезином, натрію сульфапіридазином, натрієвою сіллю новобіоцину та ін. А. І. Тенцовою, В.В. Сергєєвим запропонована супозиторна основа – сплав гідрогенізованої олії арахісової з 3% емульгатора Т‑2 чи з 3% емульгатора пропілен-гліколя моностеарату.
Продукти термічного фракціонування жирів та гідрогенізатів. В основі виробництва цих продуктів лежить виділення з природних чи гідрогенізованих жирів за хімічною чи температурною ознакою вузьких фракцій гліцеридів, близьких за властивостями до масла какао. Перша основа такого типу себувінол (Sebuvinolum) являє собою фракцію яловичого жиру, що має твердість масла какао і температуру плавлення 36–37 °С. Має істотні недоліки – швидко гіркне, дає малопластичну супозиторну масу. Ця основа використовується для виготовлення супозиторних лікарських форм методом виливання. І. С. Ажгіхіним запропоновані ацетонорозчинні фракції гідрогенізатів яловичого жиру і пальмояд-рового масла. Після видалення ацетону одержують тверді продукти, до яких додають для одержання основи один з емульгаторів: Т‑2 у кількості 3%, пропіленглікольмоностеарат (ПГМС) – 5 чи 10%, сахарогліцериди (СГ) – 0,5%, дистеарат сахарози (ДСС) – 0,5%.
Жирні і жироподібні основи залежно від їх складу мають різну в'язкість і пластичність, від яких залежить використання того чи іншого методу виготовлення супозиторних лікарських форм. Основи, що містять жири, можуть згіркати. Багато лікарських засобів гірше адсорбуються з жирних і жироподібних основ, мають найменшу активність і частково виводяться з каналів разом з основою.
До гідрофобних основ відносяться продукти спрямованої етерифікації високомолекулярних спиртів з жирними кислотами, одержувані напівсинтетичним шляхом. З ефірів гліцерину найбільш цікавий ефір гліцерину і лауринової кислоти, ефір фталевої кислоти і високоатомних спиртів та ін.
Імхаузен (Imhausen H) чи вітепсол (Witepsol H) – це імпортна патентована основа (ФРН), складається з тригліцеридів лауринової і стеаринової кислот. Емульгатор – моногліцериновий ефір лауринової кислоти. Температура плавлення 33,5–35,5 °С. Час повної деформації супозиторіїв у межах 15 хвилин.
Лазупол (Lasupolum G) включений як основа у фармакопеї ряду закордонних країн. Він являє собою суміш ефірів фталевої кислоти з вищими спиртами, наприклад, цетиловим, і вільних спиртів. Температура плавлення 34–37 °С. Час повної деформації в межах 15 хвилин.
Ланоль – суміш складних ефірів фталевої кислоти з високомолекулярними спиртами каталогового жиру. Це тверда воскоподібна маса жовто-бурого кольору, своєрідного запаху. Температура плавлення 35,5–37,5 °С. Ланоль використовують для виготовлення супозиторіїв методом виливання.
Твердий жир. В аптечній практиці використовують твердий жир типу А і Б. Твердий жир типу А містить 100% твердого кондитерського жиру. Рекомендується при використанні методу виливання, для супозиторіїв, у які входять ліпофільні (рослинні олії, олійні розчини) і порошкоподібні речовини в кількості до 15%. Твердий жир типу Б містить 95–99% твердого кондитерського жиру і 1–1,5% моногліцериду стеаринової кислоти (емульгатор Т‑1 чи емульгатор №1). Рекомендується для виготовлення супозиторіїв з водожиронерозчинними порошкоподібними речовинами і рідкими екстрактами.
Гідрофільні основи. ДФ XI як гідрофільні основи рекомендує: желатино-гліцеринові і мильно-гліцеринові гелі, сплави поліетиленоксидів різної молекулярної маси й інші, дозволені до медичного застосування.
Процес всмоктування лікарських засобів з цих основ відбувається незалежно від температури їх плавлення, тому що всмоктування обумовлене лише швидкістю дифузії лікарських засобів з основи і швидкістю розчинення самих основ. Ці основи можуть застосовуватися для виготовлення свіч, кульок і паличок тільки методом виливання.
Желатино-гліцеринова основа (Massa gelatinosa) складається з желатину, гліцерину і води, що у різних фармакопеях прописуються в різних співвідношеннях. Вміст желатину в основі може варіювати в межах від 10% (Франція) до 20% (Угорщина). Щільність желатино-гліцеринової основи залежить від кількості желатину: чим його менше, тим основа м'якша і плавиться швидше. Від кількості гліцерину залежить ступінь висихання основи, особливо при тривалому зберіганні: чим більше гліцерину, тим висихання її відбувається повільніше. Тому в залежності від вимог, пропонованих до основи, змінюють кількість наявних у ній складових частин. Вона добре поглинає речовини, розчинні у воді і гліцерині. Офіцинальний пропис желатино-гліцеринової основи: желатину – 1, води – 2, гліцерину – 5 частин.
Виготовлення основи: подрібнений желатин заливають очищеною водоюТомнатної температури і залишають набухати на 30–40 хвилин, після чого додають гліцерин і нагрівають до утворення прозорої однорідної маси. Готової основи повинно вийти 8,0 г.
Желатино-гліцеринова основа має ряд недоліків. Внаслідок малої механічної міцності вона найчастіше використовується для виготовлення вагінальних супозиторіїв. При введенні значної кількості електролітів спостерігається явище синерезису. Драглі також несумісні з кислотами, лугами і в'язкими засобами. Желатин із солями важких металів утворює нерозчинні продукти. При зберіганні желатино-гліцеринова основа швидко висихає і пліснявіє, тому що вона є гарним середовищем для розвитку мікроорганізмів.
Мильно-гліцеринова основа (Massa sapo-glycerinata) являє собою розчин мила в гліцерині. Готують цю основу різними методами в залежності від вихідних складових частин та їх кількості. Австрійська і Польська фармакопеї рекомендують готувати мило зі стеаринової кислоти і натрію карбонату. За фармакопеями інших країн (США, Угорщина, Голландія) основи одержують шляхом сплавлення готового медичного мила з гліцерином. В Угорській фармакопеї приведено наступний пропис: мила медичного – 10 частин, гліцерину – 90 частин, води – 10 частин.
Офіцинальний пропис мильно-гліцеринової основи по ДФ X на 20 супозиторіїв має такий склад: гліцерину 60,0 г, натрію карбонату (кристалічного) 2,6 г, кислоти стеаринової 5,0 г.
Можна також застосовувати як основу для супозиторіїв 8–10% розчин мила в гліцерині, що раціональніше і простіше для виготовлення. Готують сплавленням медичного мила, що складається головним чином зі стеарату і пальмітату натрію з гліцерином. При цому одержують досить щільні драглі.
Свічі, отримані на мильно-гліцериновій основі (мильця), мають значну гігроскопічність і, як правило, використовуються без додавання інших лікарських засобів. Вони діють як проносне, це зв'язано з місцевою подразнюючою дією, що викликає рефлекторну перистальтику кишківника. При відпуску свічі слід загортати у фольгу.
Синтетичні основи. З водорозчинних синтетичних основ у вітчизняній практиці так само, як і за рубежем, використовують продукти різного ступеня полімеризації окису етилену, що мають повну фізіологічну індиферентність. Відомо, що тверді полімери окису етилену використовують у Німеччині за назвою «Postonal», а м'якої консистенції – «Postonal В», у Франції вони називаються – «Scurol», США випускають «Carbowax», що наближається за температурою плавлення до Postonal і плавиться при температурі людського тіла.
Поліетиленоксидні основи. Про одержання поліетиленоксидів, їх властивості і застосування як основи для мазей згадується вище. Сполучаючи між собою різні по консистенції поліетиленоксиди, можна одержати основи з потрібними структурно-механічними властивостями. Залежно від температури плавлення, ступеня полімеризації, молекулярної маси, твердості й інших властивостей ПЕО можна використовувати не тільки як мазеву основу, але і як основу для супозиторіїв.
Поліетиленоксидні основи мають ряд позитивних властивостей:
· вони здатні розчинятися в секретах слизових, що дозволяє усунути необхідність підбору речовин з точно заданою температурою плавлення;
· повністю віддають включені в них лікарські засоби і не подразнюють слизові;
· зберігаються тривалий термін, не змінюються і не створюють середовища для розвитку мікроорганізмів;
· при виготовленні супозиторних лікарських форм можна використовувати методи пресування і виливання;
· можуть бути використані в субтропічних районах, тому що добре переносять температурні коливання;
· супозиторії з поліетиленоксидів мають гарний товарний вигляд, порівняно дешеві;
· процес виготовлення легко автоматизується. Недоліки поліетиленоксидних основ:
· несумісність з великою кількістю лікарських речовин (фенол, резорцин, танін, саліцилати, йодиди, броміди, солі ртуті, вісмуту, срібла та ін.);
· повільна і неповна розчинність у прямій кишці, отже, повільна і непостійна швидкість всмоктування лікарських речовин;
· поліетиленоксиди притягають вологу з навколишніх тканин і розчиняються в ній, що викликає антифізіологічний екзоосмос (зневоднення слизових оболонок), неприємні відчуття в прямій кишці;
· розчини ПЕО мають малу в 'язкість і здатні випливати з порожнини.
У зв'язку з зазначеними недоліками використання поліетиленоксидів як основи для ректальних супозиторіїв скоротилося. Однак вони знаходять застосування для вагінальних форм. У літературі для виготовлення супозиторних основ можна зустріти різні комбінації ПЕО. Найбільш оптимальним складом вважають: ПЕО‑400 60%, ПЕО‑4000 20%, ПЕО‑1500 20%. Застосовують і інші співвідношення. Основи одержують шляхом сплавки інгредієнтів на водяній бані.
Дата: 2019-05-28, просмотров: 285.