Перші відомості про навчання дівчаток у древній Русі припадають на XI століття. У 1086 році Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, відкрила при Андріївському монастирі в Києві дівоче училище. Дочка полоцького князя Єфросинія в заснованих нею монастирях навчала не тільки монахинь, а й жінок-мирянок. У першій половині XVI ст. митрополит Данило у своїх повчаннях говорив, що навчання необхідно не лише монахам, а й мирянам — «юнакам і дівчатам».[20, c-340]

На початку XVII ст. хорошу, як на ті часи, домашню освіту одержували царські дочки і дівчата із знатних боярських сімей. За Петра І у Москві І Петербурзі з'явилися приватні світські школи, в яких могли навчатися і дівчатка. В 1724 р. монахи були зобов'язані виховувати сиріт (хлопчиків і дівчаток) і навчати їх грамоти, а дівчаток ще й прясти, шити та ін.

У 1754 р. в Москві і Петербурзі, а згодом і в інших містах, були відкриті перші акушерські школи. В скитах розкольників діяли приватні школи, в яких викладали «майстрині». В середині XV III ст. в Росії з'явилися приватні пансіони, які утримували Іноземці. Початком громадської освіти жінок у Росії вважається 1764 р., коли в Петербурзі за проектом І.Бецького було засноване Виховне товариство благородних дівчат.

Тоді ж було зобов'язано відкрити привілейовані навчальні заклади для дворянських дітей в усіх губернських містах. У створених згідно із статутом

1786р. малих народних училищах дозволялося навчання дівчаток, але кількість їх, порівняно з хлопчиками, була дуже мала (у 1800 р. в 315 училищах навчалися 18128 хлопчиків і лише 1987 дівчаток, до того ж дві третини з них припадали на столичне народне училище). Шкільна реформа 1804 р., обійшла мовчанкою питання жіночої освіти, що продовжувало розвиватися за межами загальної системи народної освіти. [22,c162-168]

Із 1843 р. починають створюватися єпархіальні училища - середні навчальні заклади для дочок духовенства. У 1844 р. місцеві влади були зобов'язані відкрити особливі жіночі школи в тих районах і населених пунктах, де налічувалося не меньше 25 дівчаток відповідного віку. Однак в умовах кріпосної Росії ці школи не могли залучити до навчання значної кількості учнів. Для розвитку жіночої освіти в Росії, особливо в першій- половині XIXст., характерне прагнення утвердити соціальну організацію жіночих шкіл.

У середині XIX ст. середня жіноча освіта опинилася в цілковитій суперечності з життєвими вимогами. Видатні російські педагоги-демократи К.Ушин-ський, М.Пирогов, М.Вишнеградський, революціонери-демократи М.Черни-шевський, М.Добролюбов, Д.Писарев різко критикували систему закритої привілейованої жіночої освіти, її вузькосоціальний характер, відірваність від реального життя. Вони вимагали виховання жінки як людини, яка має рівне з чоловіком право на освіту, захищали загальноосвітній, відкритий характер виховання жінки, його доступність.[8,c169-174]

Під впливом суспільного руху в Росії в 60-х роках дещо розширилась мережа жіночих навчальних закладів, зросла можливість здобуття дівчатками загальної освіти у спільних школах. В середині 60-х років Росія посідала перше місце в Європі з розвитку середньої жіночої освіти. Проте середні школи все ще були доступні переважно для дівчаток із багатих сімей.

У 60-х роках XIX ст. все активніше обговорювалося питання про необхідність навчання в початковій школі дівчаток із простого народу. В 1861 р. був створений особливий орган з вивчення проблеми спільного навчання в школі дівчаток і хлопчиків. Дівчаток почали навчати в безоплатних недільних школах разом з хлопчиками, одначе дівчаток навчалося в школах вкрай мало. Так, у 1863 р. в усіх початкових навчальних закладах навчалося 708018 хлопчиків і 157833 дівчаток.

У 1864 при Петербурзьких жіночих гімназіях створюються педагогічні жіночі курси. До кінця XIX ст. вступ жінок у ВНЗ був закритий. Перші російські жінки, які здобули освіту, навчалися за кордоном. Лише в 1896 р. жінкам надали право вступати до інститутів та університетів, а в 1897 р. в Петербурзі було відкрито жіночий медінститут.[21,c 76-77]

Важливою подією в історії розвитку жіночої освіти був перший Всеросійський з'їзд з питань освіти жінок, що відбувся в 1912 р. На ньому ґрунтовній критиці піддавалась існуюча система жіночої освіти, гостро постало питання про рівність у правах жінок і чоловіків на освіту.

Після революції 1905-1907 років дещо збільшилась кількість дівчаток у народних школах і середніх навчальних закладах. Але в переважній більшості жінки в дореволюційній Росії були не тільки позбавлені права здобути спеціальну освіту, а й залишалися неграмотними (див. 1.2.1).

За даними перепису 1897 p., у містах Росії грамотними були тільки 12,4%, в сільській місцевості - лише 8,6%. Особливо низькою була грамотність серед жінок національних околиць Росії: у школах навчалися тільки 289 жінок-казашок, серед туркменів до революції було тільки 7 грамотних жінок.[24, c37]

Швидко зростала мережа жіночих гімназій і прогімназій: у 1880 році їх було 79, у 1887 р. - 106 та 180 прогімназій.

Починаючи з 1872 р. в Росії почали відкриватися приватні жіночі гімназії, що пояснювалося нестачею жіночих середніх навчальних закладів та невдоволенням в суспільстві змістом і обсягом навчальних курсів у державних жіночих гімназіях. Відповідно до положення про приватні жіночі гімназії 1972р. передбачалося, що вони користуються тими ж правилами, що й державні, зобов'язані дотримуватися правил та програм, установлених міністерством освіти, і підпорядковуватися місцевому навчальному округу[12,c 33].

В 70-х роках було відкрито 22 такі гімназії: 7 -у Санкт-Петербурзі, 4-у Москві, 5 у Харкові, по одній — в Орлі, Одесі, Києві, Тифлісі, Омську та Іркутську. В зв'язку з високою платою за навчання в цих гімназіях могли навчатися тільки дівчатка з багатих сімей. У кращих приватних жіночих гімназіях курс навчання відповідав курсу чоловічих. Деякі приватні жіночі гімназії мали становий характер, наприклад, жіноча гімназія аристократичного типу княгині Оболенської у Петербурзі.

Із 1783 р. Крим, у той час Таврійська губернія,[23, c 120] входив до складу Росії і був винятково багатонаціональним районом. Майже половину його населення становили росіяни і українці, майже чверть — татари. Тут мешкали люди майже сімдесяти національностей. На початок 1913 р. у Таврійській губернії було 1828 початкових одно-класних і двокласних шкіл усіх типів. За приналежністю вони поділялися на земські (в основному в сільській місцевості), міністерства народної освіти, церковно-приходські. Мусульманські мектебе і медресе, єврейські Талмуди-тори і хедери, частина караїмських шкіл були підпорядковані своєму духівництву. Були також відомчі школи Імператорського двору та уділів (Лівадійського і Масандрівського), закладу Імператриці Марії (притулки), міністерства землеробства і державного майна (при Сімферопольському притулку для малолітніх злочинців; нижче сільгоспучилище першого розряду), Міністерства внутрішніх справ (при тюрмах), міністерства шляхів сполучення, міністерства фінансів. У Таврійській губернії нараховувалось 8 чоловічих гімназій, 7 реальних училищ, 18 жіночих гімназій, 5 приватних жіночих гімназій, 4 комерційні училища міністерства фінансів, Таврійське єпархіальне жіноче училище, Таврійська духовна семінарія, Євпаторійське Олександрівське караїмське духовне училище, Керченський Кушніковський жіночий Інститут.

У 1914 р. почалася Перша світова війна. Крим був оголошений прифронтовою зоною. В багатонаціональних кримських селах підсилились антині-мецькі настрої, що мали місце й раніше. За німецьким населенням був установлений адміністративний нагляд. Частина його була вислана в інші райони країни. Різко погіршилося економічне становище. Після Лютневої революції в Петрограді влада в Криму перейшла від губернатора до уповноваженого Тимчасового уряду. [23, c 125]

В таких реальних умовах розвивалась і жіноча освіта. Одним із головних завдань виховного процесу була підготовка дівчат до сімейного життя, усвідомлення ролі матері і дружини.

Великий акцент у вихованні особистості дівчини робився на формування в неї якостей, необхідних для подальшого життя, для створення сім'ї та виховання дітей.

Приділяючи особливу увагу саме формуванню в дівчат жіночності та вихованню всіх якостей, що складають це широке поняття, суспільство як результат мало багато хороших матерів і дружин, справжніх берегинь сімейного щастя і благополуччя.

Таб. 1.2.1

Висновки до розділу І

В результатi дослiдження виявлено, що цю тему розглядали такі вчені як А.Іванов, Є.Скрипильова, Г.Сухенка, Н.Аніщук та інщі. Великий вплив на розвиток жіночої освіти у ХІХст. справила діяльність видатних педагогів і просвітителів цього часу М. Дрогоманова, М. Пирогова, К.Ушинського, І. Франка, О.Духновича, Т.Шевченка. Разом з тим, враховуючи малодослідже-ність цієї теми, окремі її аспекти не розглядались взагалі.

Нами було встановлено, що систему жіночої освіти становили жіночі гімназії, жіночі училища, єпархіальні жіночі школи, професійні початкові й середні навчальні заклади, пансіони і інститути шляжетних дівчат.

Згідно всіх прийнятих статутів можна вивести чотири етапи розвитку жіночої освіти XIX - початку XX століття. Це періоди, що різняться за змістом і характером ужитих заходів.

Виявили систему жіночої освіти, яка включала в себе різні жіночі навчальні заклади, виявлено їх типи: станові та безстанові жіночі навчальні заклади; конфесіональні (існували при релігійних товариствах) і національні (існували при національно-культурних товариствах); державні і приватні; відкриті (напівпансіони) і закриті (пансіони).