Розділ І. Теоретичні засади формування системи жіночої освіти в Україні у XIX — на поч. XX ст

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Теоретичні засади формування системи жіночої освіти в Україні у XIX — на поч.XX ст

1.1 Стан вивчення проблеми

1.2 Етапи та системи розвитку жіночої освіти в Україні.

1.3 Структура формування системи жіночї освіти на українських землях у XIX — на поч.XX ст

Висновки до розділу І

Розділ ІІ. Особливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України

2.1 Жіноча пансіонна освіта

2.2 Навчання в інститутах шляхетних дівчат

2.3 Можливості використання історичного досвіду організації жіночої освіти в умовах сьогодення

Висновки до розділу ІІ

Висновки

Література

Вступ

Актуальність досліджуваної теми зумовлена насамперед розв’язанням в Україні таких кардинальних завдань, як культурно-національне відродження, яке безпосередньо пов’язане із становленням, розвитком та реформуванням жіночої освіти.

Жіноча освіта – виховання «добропорядної матері родини», «жінки-берегині», завдяки якій тримається сім'я і врешті-решт держава, дає можливість розкрити одну із сторінок жіночої історії, з’ясувати роль і місце жінок у подіях минулого та інші проблеми, що знаходяться у центрі досліджень.

Проблема жіночої освіти в Україні детально вивчається лише в останні роки, при цьому все ще зберігається певна фрагментарність цих досліджень. Опубліковано деякі матеріали про жіночі гімназії XIX—поч. XX ст. у Східній Україні; окремі питання жіночої освіти розглядаються в курсах лекцій з історії вітчизняної педагогіки.

Втім, проблема жіночої освіти повинна розглядатись комплексно, в першу чергу в хронологічній послідовності. Тому вважаємо, що тема нашого дослідження актуальна. Тема курсової роботи дає змогу простежити динаміку розвитку навчальних жіночих закладів.

Мета дослідження полягає у комплексному, порівняльному аналізі проблем, напрямків і принципів розвитку жіночої освіти від найдавніших часів до сьогодення.

Завдання:

- Визначити стан дослідження данної проблеми.;

- Простежити динаміку розвитку жіночої освіти в Україні на різних етапах;

- Встановити структуру формування системи жіночї освіти на українських землях у XIX — на поч.XX ст;

- Проаналізувати собливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України;

- Виявити можливості використання історичного досвіду організації жіночої освіти в умовах сьогодення.

Об’єктом дослідження є система жіночої освіти в Україні у XIX — на поч. XX ст.

Предметом дослідження є зміст, форми та методи організаціі жіночої освіти в Україні.

Методи дослідження:

Відповідно до предмету і завдань досліджувальної теми використовувались такі методи, як історико-генетичний (допоміг визначити напрямок освітніх реформ), порівняльний (залучався для співставлення хронологічних періодів розвитку жіночої освіти), історико-типологічний (дозволив виділити головні типи жіночих учбових закладів), аналіз та узагальнення.

Практичне значення роботи полягає у доцільності використання її матеріалів для розробки лекційних курсів, використання її на семінарських заняттях. Переосмислення досвіду роботи жіночих навчальних закладів бачиться не лише доречним, а навіть необхідним у сучасних умовах культурного життя України, реорганізації системи освіти.

Структура досліджувальної роботи. Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Робота викладена на 30 сторінках комп’ютерного тексту. Список літератури складає 25 джерел.

Розділ І. Теоретичні засади формування системи жіночої освіти в Україні у XIX — на поч. XX ст.

Стан вивчення проблеми

Проблема становлення жіночої освіти завжди була у полі зору науковців. Так, питання загальної жіночої освіти досліджували такі вчені як, М.Демков, О.Лихачова, В.Овцин, М.Пєсковський, С.Рождєственський, М.Ролле (характеристика окремих напрямів політики російського уряду щодо освіти жінок Південно-Західного краю), І.Малевич, О.Малиновський, І.Покровський (особливості навчання дівчаток у церковних школах Волині), А.Буйницький, Н.Маньковський, О.Фотинський, О.Шафранський (специфіка організації духовної жіночої освіти в регіоні), М.Барсов, М.Константинович, С.Миропольський, Н.Мукалов, І.Самойлович, І.Сбитньов (відомості про початкову освіту волинських жінок), Т.Джаман, В.Омельчук, І.Сесак, Т.Сухенко, Т.Тронько (окремі проблеми жіночої освіти на Правобережжі), Д.Бовуа (деякі аспекти розвитку початкової освіти жінок), В.Вельхорського (характеристика пансіонної жіночої освіти). [7, c 110]

Професійна жіноча освіта стала предметом наукового вивчення у працях О.Аніщенко (розвиток професійної освіти жінок) [2, c 39], Н.Дем’яненко (відомості про педагогічну підготовку жінок), Є.Луценко (розвиток середньої спеціальної освіти), В.Постолатія (розвиток комерційної освіти), К.Шамаєвої (особливості музичної освіти).

Великий вплив на розвиток жіночої освіти у ХІХст. справила діяльність видатних педагогів і просвітителів цього часу М. Дрогоманова, М. Пирогова, К.Ушинського, І. Франка, О.Духновича, Т.Шевченка, на ряду з ними положення, викладені у працях з історії України (М.Грушевський, М.Костомаров, П.Куліш, Н.Полонська-Василенко); теорії, методики та історії жіночої освіти в Російській імперії (М.Демков, Е.Днєпров, М.Зінченко, О.Лихачова, В.Овцин, М.Пєсковський, С.Рождєственський, О.Янжул); теорії та історії освіти в Україні (О.Аніщенко, Н.Дем’яненко, М.Заволока, Н.Калениченко, В.Постолатій, Л.Применко, О.Сухомлинська, Т.Тронько, Д.Ярмаченко) та Волині (М.Барсов, М.Константинович, І.Малишевський, Н.Петров, О.Фотинський; Д.Бовуа, Т.Джаман, Н.Сейко, А.Ткачук, П.Ткачук), праці з історії освіти жінок (А.Бикова, М.Левицький, О.Ліхачова, О.Назаревський, М.Песковський, О.Піллер, І.Шапіро, В.Щербина), з жіночої проблематики (М.Богачевська-Хом’як, О.Щепкіна), з історії розвитку загальної та професійно-технічної освіти (А.Веселов, Е.Днєпров, Я.Звігальський, Ф.Паначин, М.Пузанов, С.Сірополко, О.Сухомлинська, Г.Тере-щенко, М.Ярмаченко та інші). [18, 37-39]

Разом з тим, враховуючи малодослідженість цієї теми, окремі її аспекти не розглядались взагалі. Це стосується, насамперед, боротьби жінок за право здобувати вищу освіту або позашкільної освіти жінок, що і досі залишається найменш вивченими напрямама у історико-педагогічних дослідженнях.

Аналіз значної кількості архівних і літературних джерел, що мають історико-педагогічне значення, дав змогу зробити висновок, що в Україні не здійснювалося жодного фундаментального дослідження з проблем розвитку освіти жінок у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Це питання не було предметом цілісного історико-педагогічного вивчення.

Таб. 1.2.1

Показник	Роки
Показник	1856	1896	1911
Кількість учнів дівчаток (тис.)	36,9	810,3	2130,1
Відсоток до всієї кількості учнів	8,2	21,3	32,1
Відсоток до жіночого населення	0,1	1,3	2,6

Висновки до розділу І

В результатi дослiдження виявлено, що цю тему розглядали такі вчені як А.Іванов, Є.Скрипильова, Г.Сухенка, Н.Аніщук та інщі. Великий вплив на розвиток жіночої освіти у ХІХст. справила діяльність видатних педагогів і просвітителів цього часу М. Дрогоманова, М. Пирогова, К.Ушинського, І. Франка, О.Духновича, Т.Шевченка. Разом з тим, враховуючи малодослідже-ність цієї теми, окремі її аспекти не розглядались взагалі.

Нами було встановлено, що систему жіночої освіти становили жіночі гімназії, жіночі училища, єпархіальні жіночі школи, професійні початкові й середні навчальні заклади, пансіони і інститути шляжетних дівчат.

Згідно всіх прийнятих статутів можна вивести чотири етапи розвитку жіночої освіти XIX - початку XX століття. Це періоди, що різняться за змістом і характером ужитих заходів.

Виявили систему жіночої освіти, яка включала в себе різні жіночі навчальні заклади, виявлено їх типи: станові та безстанові жіночі навчальні заклади; конфесіональні (існували при релігійних товариствах) і національні (існували при національно-культурних товариствах); державні і приватні; відкриті (напівпансіони) і закриті (пансіони).

Жіноча пансіонна освіта

На початку ХІХ ст. жіноча освіта найширше була представлена приватними пансіонами, які існували майже в кожному містечку середньої величини. В цей період тільки в одному Кременці нараховувалось п’ять жіночих пансіонів, у яких, як правило, виховувалось декілька дітей, часом абсолютно різного віку і навіть статі. На допомогу пані-господарка запрошувала вчительку з найближчої школи, або якусь іншу жінку. Шкільні вчителі, в більшості випадків, ставились до викладання в пансіонах як до другорядної справи, тому й рівень знань у цих закладах був невисоким. Основними заняттями учениць були молитви, шиття, музика, вивчення мов та лічби. Більш заможніх вихованок додатково вчили малювати й танцювати. [16, c 20]

Мовами пансіонів початку ХІХ століття були польська і французька. Російською розмовляли лише чиновники та військові, яких була меншість, а українська вважалась "холопською", тобто негідною для звучання у благородних закладах. Національна культура в пансіонах засвоювалась дітьми лише через байки та історичні пісні . Загальний рівень навчання дівчат залишався посереднім і погано пристосованим до місцевих реалій. Характериними рисами перших жіночих пансіонів, на відміну від монастирських навчальних закладів, які виховували сувору релігійність і покору, були "благородність", "світськість" і "безтурботність" їх навчально-виховного спрямування. За висловом Гуго Колонтая, там виховували "комедіянток" і "танцюристок". [4, c 49]

Перші кроки до врегулювання навчальної частини цих закладів зробила Едукаційна комісія, запропонувавши створити систему приватних жіночих пансіонів і сформулювавши спеціальні вимоги до освітнього цензу вчителів та організації навчально-виховної діяльності. За статутом 1828 р. всі приватні навчальні заклади могли бути двох видів: школи (лише для навчання) і пансіони (для утримання, навчання і виховання). З 1834 р. заборонялись пансіони, в яких хлопчики і дівчатка навчались разом. Навчати дітей обох статей дозволялось лише в школах. До того ж обов’язково потрібно було стежити, щоб діти віком були не старші одинадцяти років і перебували в окремих класних кімнатах. [13,c 61]

Перші заклади цього типу виникли на початку ХІХ століття в Житомирі — пастора Руге та баронеси Сабіни де Конті, Бердичеві — Терези Біндер і монахинь-маріавіток, Теофіполі — Совинської, а також — Любарі, Дубно і Луцьку. В 30-х роках відкрились нові пансіони в Житомирі (Єлисавети Колпакевич і Кароліни Ростоцької), Луцьку (Кржижанівської), Рівному (Маріанни Бондіні). В 40-х роках в Житомирі з’являються ще два зразкових жіночих пансіони: Лопатьєвої, який пізніше очолила вихованка Смольного монастиря Любов Іванівна Соколова, та дружини волинського губернського контролера, надворної радниці Елеонори Вілентіївни Жданко. В Житомирі 7 квітня 1859 року почав діяти приватний жіночий пансіон вдови надвірного радника Евеліни Махцевич, а в Острозі 11 квітня того ж року — вдови колезького асесора, приватної вчительки Пелагеї Бачинської.

Після 1831 року царський уряд застосував цілу систему заходів для підпорядкування навчально-виховного процесу перспективним великодержавним цілям. Відтоді в навчальних закладах Південно-Західного краю заборонялось викладання наук польською мовою, в жіночих приватних пансіонах вводився "суворий нагляд за виконанням християнських обов’язків", підтримувалась закритість навчально-виховного процесу, встановлювалась щільна помісячна звітність, призначались особливі інспектори, головний обов’язок яких полягав у нагляді за тим, "щоб виховання в пансіонах затверджене було на головних началах Російського життя: Православ’ї, Самодержавстві і Народності". Повеління від 4 листопада 1833 р. вимагало, щоб утримувачками жіночих приватних пансіонів обов’язково були російські піддані. Інструкція Міністерства народної освіти від 17 квітня 1834 р. висловлювала побажання, щоб "взагалі всі науки читані були мовою вітчизняною", але практично завжди серед власниць жіночих пансіонів знаходились такі, котрі взагалі не розмовляли російською.

У 1834 р. за пропозицією міністра освіти приватні жіночі пансіони за своїми внутрішніми доброчинностями, ґрунтовністю навчання, піклуванням про моральність і фізичне виховання повинні були поділятись на відмінні, хороші і посередні. У жовтні 1837 р. наказом попечителя Київського навчального округу з метою створення загального училищного устрою вони стали називатись такими, що відповідали гімназіям, повітовим чи парафіяльним училищам. У 1838 р. жіночі приватні пансіони отримали офіційні назви навчальних закладів першого чи другого розрядів. Пансіони першого розряду мали відповідати гімназіям, а другого — повітовим училищам.[9, c 25-29]

Навчання в пансіонах продовжувалось цілий рік за винятком деяких святкових і вихідних днів. Щоденно проводилось по чотири уроки, з яких два — до обіду і два — після. Всі додаткові курси читались у вільний від основних занять час. До 1838 року час літніх канікул (вакацій) визначався особливим договором в кожному закладі окремо. Постановою попечителя Київського навчального округу від 24 лютого 1838 року для літніх канікул офіційно встановлювався період з 1 липня по 15 серпня. У кінці навчального року у всіх приватних навчальних закладах у присутності місцевого училищного керівництва проводились відкриті випробовування. У дівочих пансіонах, на відміну від хлоп’ячих, не були поширеними тілесні покарання. Офіційно дозволеними засобами виховного впливу вважались зауваження, догани, погрози, різного роду позбавлення (окрім їжі, руху, навчання), примус і присоромлення. Але при цьому потрібно було звертати увагу на мотиви, які спонукали дитину до конкретного вчинку.

Першорозрядні пансіони повинні були складатись із чотирьох класів, а другорозрядні — з трьох. Крім того, утримувачкам дозволялось відкривати додатковий підготовчий клас. Пропонувалось також дворічну систему проходження кожного класу замінити на однорічну, щоб господарки закладів не мали проблем зі щорічним прийомом учениць і розміщенням їх по класах. Але навіть у 60-х рр. ХІХ ст. більшість приватних жіночих пансіонів складались з трьох класів і мали шестирічний курс навчання.

У пансіонах першого розряду обов’язково викладались: Закон Божий греко-російського і римо-католицького віросповідувань, російська мова і словесність, французька, німецька та польська мови, загальна історія і географія, російська історія та географія, арифметика, чистописання, малювання, музика, співи, танці і рукоділля. За бажанням батьків учениць могли звільняти від вивчення польської мови, однієї з іноземних і співів. Додатково в першорозрядних пансіонах могли вивчатись: богослів’я в короткому огляді, англійська та італійська мови, скорочений варіант природничої історії та деякі найголовніші поняття з фізики. Вихованкам, які завершували повний курс, дозволялось видавати свідоцтва на право викладання у приватних домах письма (російського й іноземного) та арифметики. У пансіонах другого розряду в коло обов’язкових предметів взагалі не включались іноземні мови. Але французьку і німецьку представницям вищих станів дозволяли вивчати, як додатковий предмет. [11,c 60-67]

На уроках Закону Божого у першому класі учениці вивчали Священну історію, а у двох наступних — Катехізис. З російської мови у перший рік навчання вихованки вправлялись у читанні російською і старослов’янською мовами та знайомились з основами етимології. У другому — продовжували вчити етимологію, засвоювали граматику та займались декламацією. У третьому — удосконалювали правопис, вивчали синтаксис та особливості листування. Нумерація, чотири основні математичні дії над простими числами та усний рахунок складали суть арифметики першого класу. У другому дівчата практикувались у виконанні дій з іменованими числами та удосконалювали усний рахунок, а в третьому — вивчали дроби.

З усіх навчальних дисциплін особлива увага в жіночих пансіонах зверталась на вивчення Закону Божого, російської мови, російської географії та історії. Використання підручників, не затверджених керівництвом округи, категорично заборонялось. Будь-які "підозрілі" книги негайно вилучались.

Після появи інструкції Міністерства народної освіти від 17 квітня 1834 р., яка забороняла приймати до навчальних закладів осіб без права на викладання, уряд нарешті став проводити послідовну політику суворого нагляду за відповідністю освітнього цензу викладацького складу в жіночих навчальних закладах. Інструкція 1847 р. звужувала звичні соціальні обрії, сприяла нівеліюванню національно-патріотичних почуттів. Класні дами повинні були зміцнювати у своїх вихованок усвідомлення того, що вони покликані перш за все "для діяльності на поприщі домашнього побуту". [4, c 55]

Отже можна зробити висновок що приватні жіночі пансіони стали важливим етапом формування системи жіночої освіти. Вони виявили зацікавленість значної частини суспільства у забезпеченні жінок середньою освітою; продемонстрували педагогічні та економічні переваги організованої освіти над домашньою; підготували громадську свідомість до сприймання ідеї організації відкритих всестанових жіночих навчальних закладів; вплинули на формування серйозного ставлення влади до проблем професійної підготовки педагогічного персоналу жіночих навчальних закладів.

Історичний досвід функціонування жіночої пансіонної освіти в Україні та окремих її регіонах може стати важливим джерелом реформування змісту освіти.

Висновок до розділу 2

У другому розділі – «Особливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України» ми дослідили 2 типи жіночих навчальних закладів, це:

-приватні жіночі пансіони, які стали важливим етапом формування системи жіночої освіти. Вони виявили зацікавленість значної частини суспільства у забезпеченні жінок середньою освітою; продемонстрували педагогічні та економічні переваги організованої освіти над домашньою; підготували громадську свідомість до сприймання ідеї організації відкритих всестанових жіночих навчальних закладів; вплинули на формування серйозного ставлення влади до проблем професійної підготовки педагогічного персоналу жіночих навчальних закладів.

-інститути шляхетних дівчат, які стали першими осередками суспільного жіночого виховання в Російській імперії, відкриття яких було започатковано на межі ХVІІІ – ХІХ ст. На терені Наддніпрянської України діяло 5 таких закладів (у Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві), які належали до найстаріших у Російській імперії. Діяльність інститутів ґрунтувалася на засадах, визначених ще при їх заснуванні. Найголовнішими з них були становий склад учениць і закритий характер їх виховання. Ці принципи були підтверджені Статутом жіночих навчальних закладів відомства, ухваленим у 1855 р.

Кожен заклад описується як цілісна система методів навчання і виховання, як резльтат в третьому пункті даного розділу подаються рекомендації щодо використання тогочасних методів виховання в умовах сьогодення.

Висновок

З усього вищесказаного ми можемо зробити наступні висновки що професійна жіноча освіта стала предметом наукового вивчення у працях багатьох науковців і педагогів, проте матеріал про організацію жіночих навчальних закладів та діяльність державних органів у цій галузі шкільної справи не розглядався в достатньому обсязі. Але на підставі існуючих матеріалів ми дослідили, що педагогічний процес в жіночих навчальних було спрямовано на виховання освічених матерів, турботливих дружин та гарних господарок. Відповідно до цієї мети було складено програми навчання, до яких входили такі предмети як Закон Божий, російська мова, французька мова, чистописання, історія, географія, арифметика, фізика, природознавство, гігієна, педагогіка, рукоділля, танці, музика та малювання.(дод. А,Б.) В деяких закладах вивчали ще й риторику, міфологію, логіку, грецьку, німецьку, англійську мови. В І розділі наголошується на тому, що викладання загальноосвітніх предметів в середніх жіночих школах мало суто практичний характер.

З виникненням професійних жіночих закладів наприкінці ХIХ ст. жінка отримала доступ і до вивчення спеціальних предметів - бухгалтерії, політичної економії, законознавства та інших.

Щодо особливостей діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України, нами були розглянуті пансіони і інститути шляхетних дівчат.

Пансіони існували майже в кожному містечку середньої величини. Характериними рисами перших жіночих пансіонів, на відміну від монастирських навчальних закладів, які виховували сувору релігійність і покору, були "благородність", "світськість" і "безтурботність" їх навчально-виховного спрямування. За висловом Гуго Колонтая, там виховували "комедіянток" і "танцюристок". Навчання в пансіонах було спрямоване на робітничі верстви населення.

Активна діяльність в Україні приватних пансіонів простежується в першій третині ХІХ ст. З 1834 по 1857 роки через значні порушення уряд обмежував їх відкриття. А в другій половині ХІХ ст. популярність пансіонів падає через конкуренцію з жіночими інститутами, гімназіями та прогімназіями. Проте, вони зберегли своє значення навіть і на початку ХХ ст. в тих невеличких містах, де не було інших жіночих середніх шкіл.

Дівочі інститути, які постали в Україні в період з 1812 по 1836 роки, мали характер закритих навчальних закладів і були своєрідним засобом соціального захисту дворянства. Це підтверджується правилами прийому дівчат (вакансії надавалися дітям незаможних спадкових дворян), наявністю казеннокоштних місць і різного роду стипендіаток.

Загалом вони призначалися для навчання та виховання вищих верств населення – дворянських дочок, купців. Лише в 1878 р. до них дозволяють приймати дочок усіх станів, не обкладених подушним податком. Заснування пансіонів та інститутів створило альтернативу домашній освіті, доступній лише найбагатшим представникам суспільства.

Отримані результати дають підстави стверджувати, що використання досвіду жіночих навчальних закладів в XIX - на початку XX століття в сучасних школах і вищих навчальних закладах допоможе відродити втрачені традиції у вихованні жінок (відродити інститут кураторства, скорегувати зміст освіти з акцентом на духовно-моральному вихованні жінок, впровадити методики навчання і виховання у сім'ї (домашні вчителі), адаптувати позитивний досвід роботи опікунської ради до сучасних навчальних закладів, посилити відповідальність батьків, педагогів, суспільства, засобів масової інформації, держави за моральне виховання підростаючого покоління та ін.), переосмислити реформування освіти з урахуванням гендерних підходів, а також підвищити якість загальної та професійної підготовки сучасних жінок.