«Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації» [16, с.14].

 «Історія — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів народу» — таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привели Костомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життя перед історією держави. При цьому починати потрібно «з вивчення свого російського народу, а оскільки жив тоді в Малороссиі... то і вирішив почати з його малоросійської гілки, вивчати яку потрібно не лише по мертвих літописах і записках, а й в живому народі [див.: 18, с.220-221].

 «Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти «народну історію» (як він це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а не її державного життя, що притягало увагу інших істориків, - він хоч нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження»[див.: 1, С.ІІІ ].

Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій ученого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства».

Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: «...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала ті революційні ідеї, що були заложені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу», і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно і непереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора - високу, широку і тривку популярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу: великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтеч великої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніж Монтеск'є або Русо великій французькій» [див.: 1, С.ІV ].

Дві руські народності»

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя[див.: 16, с.14-15].