Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі військ розігнали Центральну Раду, поставивши при владі колишнього царського генерала, великого землевласника, потомка козацької старшини Павла Скоропадського. У Києві 30 квітня на так званому з'їзді хліборобів Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман опублікував "Грамоту до всього українського народу". Повідомляючи про свій прихід "волею народу" до влади, він оголосив Центральну Раду та її установи нездатними до державної творчої праці, заявивши, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, уневажнює все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім видам і формам приватної власності.

Ставши на ґрунті української державності, яку нібито врятували Німеччина й Австро-Угорщина, що, "вірні своєму приреченню (обіцянці), готові й далі боротися за волю та мир в Україні", гетьман обіцяв проведення у майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників (за їх згодою), відбудову крайової торгівлі, промисловості.

Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій України, що встановлював замість демократичної республіки свого роду конституційну спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним "воєводою" армії, флоту. Замість назви держави Українська Народна Республіка встановлено нову назву - Українська держава. Поновлено попередній, діючий ще за царату адміністративно-територіальний поділ - на губернії, повіти, волості. Уряд, сформований гетьманом. складався здебільшого з російських кадетів і монархістів. У губерніях, повітах призначалися старости - також з колишніх генералів, поміщиків, царських чиновників. Під. виглядом так званої державної варти відроджувалася стара охранка, поліція. Весь штаб і командування військових частин складалися з царських офіцерів. Офіційною урядовою мовою була російська.

Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну - російських, польських та ін. їм поверталися землі, маєтки, заводи й фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси позбавлялися політичних прав і свобод. Було ліквідовано 8-го-динний робочий день, у селян відбиралися захоплену ними землі, інвентар. Жорстоко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції.

Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворим наглядом окупаційної влади, що посилено продовжувала грабувати Україну. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно, м'ясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування. Така грабіжницька політика окупаційної влади та антинародна - гетьманату, викликали а Україні все більше обурення, опір.

Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки. Зокрема, це стосується зовнішньо-політичної сфери. Відбувся обмін дипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. У Києві 12 червня між обома країнами був підписаний прелімінарний мир. Росія визнала Українську державу, сторони зобов'язалися встановити дипломатичні відносини на рівні консульських.

Відбудовувалися залізниці, мости, дороги. Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судової-реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенат вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, з участю присяжних засідателів. Помітними були здобутки у галузі культури й освіти, а чому велика роль належить міністру освіти М. Василенку. Так, 6 жовтня в урочистій обстановці у Києві відкрився перший державний український університет, потім другий - у Кам'янці-Подільському. В усіх вищих навчальних закладах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії. Засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Створено Українську Академію Наук, урочисте відкриття якої відбулося 24 листопада 1918 р. Президентом Академії обрано В. Вернадського.

У середині квітня в зв'язку з окупацією німцями України ЦВК і Народний секретаріат, які перебували в Таганрозі, були ліквідовані, замість них створено Повстанбюро з дев'яти членів. За постановою ЦК КП (б) У 28 листопада 1910 р. у Курську створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, куди входили В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він проголосив повалення влади гетьмана і відновлення влади Рад в Україні, для чого попросив військової допомоги в Росії.

Наближався кінець імперіалістичної війни. Центральний блок зазнав у ній поразку. В Австро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р. вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський мирний договір анульованим. Розпочався новий наступ радянських військ на Україну. Німецькі та австро-угорські війська не хотіли більше воювати. Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору. Українські партії, інші організації об'єднуються в Український Народний Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопада був створений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних сил УНР. З Фастова, де знаходилася Директорія і формувалися її збройні сили, почався наступ на Київ. Нечисленні війська Директорії (менше тисячі воїнів), основу яких становив батальйон Січових Стрільців (300 осіб), вщент розбили гетьманців.

До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини.

Уряд Директорії 19 грудня урочисто в'їхав у Київ. Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради. Поспішно формувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес - свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції. До речі, ця своєрідна система політичної влади була розцінена зарубіжною пропагандою як "більшовицька".

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. В ній взяли участь близько 300 депутатів (з 528). Конгрес затвердив Акт з'єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це йтиметься далі), передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту, але через більшовицький наступ він перервав засідання [8, c.71].

Внутрішня і зовнішня ситуація, в якій опинилась Директорія, була дуже складною. Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська. На заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.

Зі сходу почався наступ радянських військ, оскільки радянські уряди Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання, як і Центральна Рада, основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовувала більшовицька пропаганда, поширюючи, окрім цього, всілякі наклепи на українську владу.

"Нам необхідно повернути Україну Росії, - говорив тоді Л. Троцький, - без України нема Росії" [17, c.47].

Залишена напризволяще, Директорія гарячкове шукала виходу з тяжкого становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України (зокрема, в Одесі). Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця спроба Директорії знайти якогось союзника не увінчалась успіхом. У Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.

З огляду на інтенсивне просування радянських військ та їх небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці січня-на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію [15, c.64].

С. Петлюра у липні 1919 р., об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. Після завзятих боїв 30 серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. Розпочався драматичний відступ військ Директорії аж до Кам'янця-Подільського. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника у боротьбі з більшовиками. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз Петлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії відбудеться! за рахунок Східної Галичини, яку Петлюра віддасть Польщі. Розгорівся конфлікт. Командування УГА (три корпуси) оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час - на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією. Ще одна спроба створити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.

Висновки

Досвід розвитку незалежної України за останнє десятиліття показує, що для того, щоб правильно визначити її перспективи, необхідно виявити та засвоїти уроки минулого, зважити кожен етап вітчизняної історії, зробити з цього відповідні висновки.

Одна з найскладніших та драматичних сторінок нашої політичної історії - 20-ті роки ХХ століття. Саме в цей період почала формуватися політична та економічна структура країни, її ідеологічне "обличчя", які протягом семи десятиріч визначали долю країни та мільйонів її громадян. У цей же час було закладено перші цеглини у монумент радянського тоталітаризму, який став своєрідним негативним феноменом ХХ століття.

Прийняті в той час Універсали та Конституція, повинні були мати тимчасовий характер, адже вони створювалися на перехідний період - період становлення української державності. Незважаючи на це, вони мали демократичний характер, були доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

Отже, вихід України в кінці 1917 р. на міжнародну арену з перетворенням автономістського курсу самостійницьким, здійснювався у руслі розвитку загальносвітових демократичних державно-правових процесів. Розбудова державності в Україні за концепцією Центральної Ради проходила в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних партій і сил. Боротьба за владу не припинилася і в часи гетьманської Української Держави, хоча в цей період було створено найпотужніший державний апарат. Підвалинами його організації став зразок царської Росії.

Список використаних джерел

1. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. - М.: Издательство НОРМА, 2003. - 744 с.

2. Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Україна у добу "раннього" тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст): Монографія. - Харків: Вид-во НУВС, 2001. - 276 с.

3. История государства и права славянских народов. Учебное пособие /Под ред. И.Н. Кузнецова. Мн.: БГЭУ, 1998.

4. История отечественного государства и права. Часть I. Учебник (Под ред.О.И. Чистякова). - М., 1998. - 350 с.

5. История политических и правовых учений. Учебник / Под ред.О.Э. Лейста. - М.: Юридическая литература, 1997.

6. Історія держави і права України. Підручник. - У 2-х т. / За ред.В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - Том 1. - Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - 656 с.

7. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред.В.Г. Гончаренка. - К., 1996.

8. Історія держави і права України: Навч. посіб. / За ред. А.С. Чайковського. - К., 2000.

9. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. Академічний курс. - К., 2000. - Т.2.

10. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. - К., 1996.

11. Історія українського права: Навч. посіб. / За ред. О.О. Шевченка. - К., 2001.

12. Кузъминецъ О., Калиновсъкий В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К., 2000.

13. Кулъчицъкий В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К., 2001.

14. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К., 1999.

15. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень - грудень 1918 р.): Монографія. - Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. - 462 с.

16. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. - К., 1996-1997.

17. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред.В.Д. Гончаренка. - К., 1997. - Т.2.

18. Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. Тернопіль, 2000.

19. Шаповал Ю, Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. - К.: Генеза, 2001.

20. Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 304 с.