Виникнення тоталітаризму можливе лише в такому суспільстві, де багатопартійна система змінялася однопартійною. В цьому випадку партія, прийшовши до влади, прагне знищити всю політичну опозицію. Вже на першому етапі тоталітаризму в СРСР запанував політичний тоталітаризм: йдеться про однопартійній системі і абсолютному одержавленні всієї політичної системи, включаючи всі громадські організації. Політичні стосунки і інститути в суспільстві, по суті, зникають або носять формально-декоративний характер.

Головним завданням партії стає безперервне формування потрібної для неї людини. Суспільству систематично нав'язувалася думка, що партія шукає власті не ради неї самої, а ради блага більшості.

Процес становлення і затвердження тоталітаризму також передбачає і насильницьку «організацію» суспільного життя на принципах «надзвичайного положення», що неминуче супроводжується мілітаризацією. У нашій країні додаткові можливості цьому процесу надавалися і самим принципом організації політичної влади — концентрацією всіх її гілок — законодавчою, старанною і судовою — в руках одного суб'єкта, Поради. Номінальна реалізація гасла «Вся влада Порадам» закономірно привела до концентрації її в руках виконавського комітету. Через однопартійну систему, що склалася, сталося злиття виконавського комітету з апаратом правлячої Комуністичної партії, що гранично заполітизовувало виконавчу владу.

Така «організація» суспільного життя обумовлює вживання засобів прямого терору, що ініціюється зверху, підтримуваного і активно здійснюваного люмпенізованой частиною суспільства.

Ведучій і, безумовно домінуючою формою соціальних стосунків в умовах тоталітаризму є політика, заснована на прямому насильстві, тому заполітизовування тоталітарного суспільства супроводжується його мілітаризацією. У СРСР починаючи з другої половини 20-х років мілітаризованими виявилися всі сфери суспільного життя.

Джерелом, економічною базою тоталітаризму є тотальна державна власність (на засоби виробництва перш за все). Економічну основу цих благ складає репресивно-примусовий спосіб організації виробництва, що базується на монопольній державно-бюрократичній власності.

У нашій країні відміна приватної власності означала зосередження власності в руках вузької групи людей, що стоять у влади. Колективно партія володіє всім, тому що вона всім управляє і розпоряджається продуктами так, як вважає потрібним. У роки після революції вона змогла зайняти пануюче положення майже безперешкодно, оскільки процес йшов під прапором націоналізації. Вважалося, що якщо клас капіталістів позбавити власності, то настане соціалізм. Проте В. І. Ленін набагато глибше, ніж його соратники, розумів, що соціалізм неможливо будувати в умовах тоталітарної системи, як і не можна «залізною рукою загнати людство в щастя».

Вимушений перехід до непу свідчив про визнання неготовності України швидко побудувати соціалізм і досягти цієї мети одним стрибком. Проте неп виявився недовговічний. Розвиток товарно-грошових стосунків і пов'язана з ним демократизація суспільства почали помалу позбавляти владу ореолу святості і підточувати таким чином основи тоталітаризму. Вже на початок 30-х років перемагає курс на реанімацію «військового комунізму». В області економіки це означало перемогу ідеї єдиного економічного устрою. Особа в країні повністю втратила економічну свободу і на все життя попала в залежність від держави, що втілювалася в особі партійно-бюрократичного апарату. Восторжествувала політика матеріальної зрівнялівки.

Третій етап тоталітаризму в області економіки характеризується досягненням вищої міри насильства, і суспільство починає закосневти і стагнувати. Проте прискорений розвиток сучасного світу, прогресуюча взаємозалежність країн ведуть до того, що стагнація практично відразу починає розглядатися як деградація. Але власті, які оголосили нашу країну «маяком всього людства», були не в силах змиритися з ситуацією економічної «гонки без розвитку» з упором на чисто кількісні показники, що фактично відкидало країну ще далі від передових країн.

Після відмови від насильницьких методів управління керівники СРСР з метою «урівноваження суспільства» починають «розгвинчувати гайки». Але оскільки не сталося відходу від істоти тоталітарної системи, цей процес міг йти лише в одному напрямі, у бік ослабання контролю над роботою і дисципліною.

Фактично складається новий механізм примусу особи: люди штучно змушують до «нічого не роботи», а ті, хто не позбавився від ілюзій і не згоден з порочною формулою «ти вдаєш, що працюєш, ми вдаємо, що платимо», поступово схиляються до алкоголізму, «вирушають» в східні вірування, наркоманію і тому подібне Серйозна ж незадоволеність управлінцями розглядається як антисистемна, «антирадянська» діяльність. Створюється порочний круг, виходу з якого немає.

Висновки

Наприкінці роботи хочу ще раз відмітити, що серед аспектів тоталітаризму, притаманних суто цьому типові режимів і несумісних з властивостями авторитарних диктатур, є існування єдиної партії, яка володіє монополію на владу, та єдиної офіційної ідеології, а також наявність концентраційних таборів.

Принципові розбіжності як у політичній, так і у економічній та соціальній сферах можна спостерігати в процесі трансформації недемократичних режимів, їх переходу до демократії.

При розгляді цього питання потрібно зважати на те, що, наприклад, складнощі модернізації посткомуністичних країн пов’язані з наявністю слабких держав, аморфних політичних партій, монополізованих, неефективно керованих економік, нерозвиненого сільського господарства, слабких соціальних служб. До того ж, труднощі розвитку громадянського суспільства обумовлюються скасуванням суспільних механізмів, які існували протягом тривалого часу, – тобто йдеться про його створення практично „з чистого аркуша”. В цілому відбувається перехід від однієї економічної та політичної системи до принципово іншої, а не лише про усунення структурних диспропорцій.

Зважаючи на відмінні від тоталітаризму особливості авторитарних держав, відповідні трансформаційні процеси у них відбуваються швидше. Суттєве значення має можливість прискорення переходу від авторитаризму до демократії через наявність елементів громадянського суспільства, існування незалежних від держави економічних інтересів, на основі яких можуть бути сформовані інтереси політичні. Необхідно зважати на те, що при такій трансформації повинні відбуватися не лише політичні, але й комплексні економічні реформи. Централізоване керування економікою за допомогою бюрократичної координації її складових є обов’язковим для всіх типів тоталітарних режимів, незважаючи на їх відмінності у цій сфері. Натомість для авторитарних режимів може бути характерною наявність як ринкової (а не лише її елементів), так і командної економіки, що, у свою чергу, може зумовити відносну легкість здійснення реформування. І якщо тоталітарні режими, порівняно з іншими, не мають переваг, то такі риси авторитаризму, як спроможність забезпечити суспільний порядок, здійснити реорганізацію суспільних структур, зосередити зусилля на розв’язанні стратегічних питань (завдяки концентрації повноважень) тощо за певних умов (коли режим виступає втіленням не сваволі, а сильної влади, зосередженої в руках окремої особи або групи осіб) можуть виступати ефективним засобом здійснення реформ. Тому встановлення авторитарних режимів часом виправдовується за умов суспільно-політичних криз, військової загрози державі тощо, коли жорсткі методи управління є необхідними для досягнення суспільної стабільності, подолання кризової ситуації або необхідності мобілізації ресурсів для боротьби із загрозою. Йдеться про сильну владу, концентрацію владних повноважень, яка призводить до встановлення або відновлення демократії, розвитку інститутів ринкової економіки, економічного зростання, формування громадянського суспільства.

Зважаючи на це, деякі дослідники вважають наявність авторитарного режиму необхідною стадією переходу від тоталітарних режимів до демократії. (Це також доводить неправомірність їх ототожнення). Зокрема, певна кількість сучасних авторитарних режимів має риси режимів перехідних.

Трансформація тоталітарних суспільств передбачає наявність тісного взаємозв’язку економічних та політичних реформ – існування так званого подвійного переходу (який часто передбачає перехід до демократії та ринкової економіки). Для успішного проходження перехідного періоду і становлення демократії необхідним є розв’язання макроекономічних та соціальних питань. З одного боку, радикальні економічні реформи набагато легше здійснити при авторитарних урядах, які не допускають соціально-політичної активності населення та обмежують протидію громадянського суспільства. З іншого боку, економічні перетворення та створення повноцінного ринку цілком можливі у демократичних умовах. (У більшості латиноамериканських країн, у Східній Європі та на пострадянському просторі економічні реформи проводилися одночасно з політичними саме за таких умов. Зазвичай такі реформи були вимушені і розпочиналися у період економічної кризи, що і спричинило складність їх проведення).

Але швидкі реформи можуть бути небезпечними у соціальному відношенні і тому ризикованими з політичної точки зору через можливість руйнування демократичної держави або припинення процесу реформ внаслідок ускладнення матеріального становища населення.

Щодо думки, ніби авторитарне правління може призвести до встановлення тоталітарного режиму, то слід зауважити, що саме демократія, яка сприяє розширенню прав народу, призводить і до систематичного розширення адміністративного апарату. (На думку деяких дослідників, протягом ХІХ століття демократія Європи сприяла розширенню державно-адміністративного апарату, тобто наближенню до тоталітаризму).

І серед авторитарних, і серед тоталітарних існують різні режими, які можна відносити до відповідного типу на підставі використання основних критеріїв порівняння. Такі режими можуть мати різні цілі, розбіжності у деяких методах управління, а також різну тривалість панування. Таким чином, різновиди авторитаризму і тоталітаризму доцільно досліджувати окремо. Але у даному контексті необхідно враховувати саме ті їх сутнісні аспекти, які дозволяють створити наявну класифікацію недемократичних режимів і на її основі здійснювати чітке розмежування авторитарних і тоталітарних диктатур.

Та все ж тоталітаризм - суспільство-самоїд, не здібне до ефективного творення, дбайливому, ініціативному господарюванню і що існує головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації, обмеження попиту більшості населення. Тоталітаризм - закрите суспільство, не пристосоване до своєчасного якісного оновлення, обліку нових вимог світу, що безперервно змінюється. Його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами. Самі тоталітарні можновладці є полоненими утопічної за своєю суттю ідеології і пропаганди.

Як вже наголошувалося, тоталітаризм не зводиться лише до диктаторських політичних систем, протистоячих західних демократій, що ідеалізуються. Тоталітарні тенденції, що виявляються в прагненні організувати життя суспільства, обмежити особисту свободу і цілком підчинить індивіда державному і іншому соціальному контролю, мають місце і в країнах Заходу.

Список літератури

1. www.politik.org.ua

2. Авторитаризм и тоталитаризм.

http://websites.pfu.edu.ru/DO/ffec/polit/p7.html#7

3. Агаев С.Л. Гитлеризм, сталинизм, тоталитаризм: реальности и понятия. //Полис-1995-№3-С.2-5

4. Арон Р. Демократия и тоталітаризм. – М.: Текст. 1993. – С. 230 – 231.

5. Вятр Е. Лекции по политологии. Т 1. Типология политических режимов. – М.:Инфра-М,2001

6. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. Учебник для ВУЗов. – М.: логос,1997г. –461с.

7. Желев Ж. Фашизм // Філософська і соціологічна думка.-1991. - №4. – С. 127.

8. Игрицкий Ю. Концепция тоталитаризма: уроки многолетних дискуссий на Западе // История СССР.-1990.-№6. – С. 175.

9. Игрицкий Ю.И. Тоталитаризм вчера, сегодня,… завтра? //Полис- 1998- №4 –С.5-9

10. Корнаи Я. Социалистическая система. – М. 2000. – С. 72.

11. Кравченко А.И. Обществознание. – М.: Русское слово, 2003

12. Основы политологии. /Под ред. В Л.Пугачева. – М.: Инфра-М, 2002

13. Политология вчера и сегодня. / Под ред. Г.И. Иванова – М.: изд-во МГУ, 2000

14. Політологічний енциклопедичний словник. / За ред. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна. – К.: Генеза. 1997. – 400с.

15. Семыкина Т. В. Политические режимы. - М.: Приор, 2004