Культ влади виявився набагато життєво за культ особи. Ми давно вже навчилися критично відноситися до самовихвалянь влади, розуміючи незначність або відносність її реальних успіхів. Але вважати, що наші біди пояснюються лише тим, що керівництво недоглядало, помилилося, що воно винне або навіть злочинно — означає все ще залишатися в полоні культу влади. У цьому, власне, і полягають ілюзії XX з'їзду: раніше влада була поганою, тепер влада буде хорошою, але вона як була, так і залишиться всесильною. Позбавлення від тоталітарної містифікації в іншому — в розумінні нікчемності реального значення влади порівняно з процесами самоорганізації суспільства.

Картина світу тоталітарної свідомості не обмежується стосунками між народом і владою. Вона включає і глибинні уявлення про причинність, природу речей, про час, людині і так далі Прийняття цієї міфології — не лише наслідок пропагандистських маніпуляцій. Будучи найкоротшою дорогою на щастя в готівкових умовах існування, тоталітарна міфологія приймається добровільно і з вдячністю.

Носіями міфології тоталітаризму є люди що як належать, так і не належать до владної еліти. Розглянемо основні елементи тоталітарної картини світу.

1. Віра в простоту світу — це центральна характеристика тоталітарної свідомості. Віра в «простий світ» не дозволяє відчути ні власну індивідуальність, ні індивідуальність близької людини. Ця віра наводить до поширення негативної установки по відношенню до знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Якщо світ простий і зрозумілий, то вся робота учених є безглуздою витратою народних грошей, а їх відкриття і виводи — лише спроба заморочити людям голову. Ілюзія простоти створює і ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази.

2. Віра в незмінний світ. Всі елементи суспільного життя — лідери, інститути, структури, норми, стилі — сприймаються як застиглі в нерухомості. Новації побуту і культури ігноруються до тих пір, поки не будуть імпортовані в таких кількостях, що стануть сприйматися як давно відомі. Винаходи не використовуються, відкриття засекречуються. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство — до одного робочого місця. Віра в незмінність світу вабить недовіру до змін.

3. Віра в справедливий світ. Царство справедливості здійснюється в кожному тоталітарному режимі. Комунізму ще немає — побудувати його заважає оточення, але соціальна справедливість вже досягнута. Заклопотаність людей справедливістю по своїй силі і загальності важко порівняти з яким-небудь іншим людським мотивом. Ім'ям справедливості здійснювалися найдобріші і найжахливіші справи.

4. Віра в дивні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Здійснюючи індустріалізацію, влада була зацікавлена в створенні культу техніки. Чудесам прогресу додавалися магічні властивості. Проте кредит цієї віри не безконечний. Ось вже трактори є в кожному колгоспі, а достатку не видно. Владі доводиться обіцяти нові чудеса.[8, с.63]

Ми застали етап переродження віри, коли вже і влада, і техніка, і офіційна культура не лише втратили свою чудотворну силу, але взагалі перестали привертати до себе увагу і надії. Розпад тоталітарної свідомості в брежнєвську і брежнєвську для поста епоху був відмічений незвичайним розквітом ірраціональних вірувань.

Влада міняє людей. Вибіркові репресії, підбір і розставляння кадрів, маніпулювання людьми ведуть до того, що нова політична система створює нового психологічного типа. Ключові пости в партії, в управлінні країною, в армії і так далі займають люди, що понад усе відповідні практиці тоталітаризму, підтримують її і готові здійснювати. Одночасно люди, сформовані владою, вимагають від владної еліти відповідності тоталітарному канону. В умовах стабільності це вплив навряд чи істотно, але в період соціальних змін, особливо реформ зверху, це консервативний тиск може виявитися потужним чинником гальмування.

Основною соціальною силою, на яку спирався тоталітаризм в період його формування, був не якийсь певний клас, а люмпен в широкому сенсі слова, люди різного соціального походження, вибиті зі своїх традиційних соціальних «луз» потужними економічними і військовими потрясіннями, люди з маргінальною психологією. В Україні саме ці люди з ентузіазмом кинулися в партію під час «ленінських закликів», не утрудняючи себе необхідністю розібратися в основних ідеях марксистської теорії.

Пасивна опозиція більшості населення і лютий опір колишніх імущих класів не могли не привести на якомусь етапі до політичного і духовного тоталітаризму, до розгулу терору. Цілком природно, що в умовах переважання селянського населення в країні по ньому і припав основний удар. В цілях збереження позицій нова влада частенько була вимушена найсуворішим чином розправлятися і з робочим класом, від імені якого вона управляла. Але найбільша утрата нашому народові нанесла тоталітаризм духовний. Практично всю інтелігенцію, що втілювала дух народу, тоталітарному режиму довелося знищити, і вона або емігрувала (і сприяла творчому стрибку Заходу), або закінчила свою дорогу трагічніше на рідній землі. Тоталітарне суспільство не може дозволити собі такої розкоші, як свобода думки.

Шари люмпенів в суспільстві в тій чи іншій мірі присутні впродовж всієї його історії. Але лише на певному етапі суспільного розвитку (тобто в XX столітті) ці шари стають соціальною базою тоталітарних політичних режимів і висувають з себе «кадри» вождів і виконавців (як, втім, і жертв).

Люмпенізовані групи суспільства соціально аморфні, соціальний-політично і економічно дезорієнтовані, вороже налагоджені до всіх останніх соціальних шарів і груп, стабільним життєвим устроєм, що володіє, визначеністю етичних принципів і ін.

Відмінність люмпена XX століття від аналогічних соціальних груп в попередні епохи полягає перш за все в тому, що «люмпенізатором» в даному випадку виступає сама держава, що монополізує економіку, або супермонополії, зрощені з державою і в цьому плані мало чим від нього що відрізняються.

Соціальні властивості люмпенів шарів суспільства роблять їх сприйнятливими до радикальних ідеологій і радикальних політичних режимів. В історії України люмпенізація населення завжди складала характерну рису її суспільного життя. Суперцентралізована держава, що затвердилася з часів Івана Грізного, до XX століття не втратило своєї сили. Піддані царя ніколи не користувалися цивільними правами і свободами. Причому це відносилося до всіх шарів суспільства. Післяреформений (після 1861 року) розвиток дав паростки цивільного суспільства, але одночасно, через обезземелення селян і пролетаризацію населення підсилило і люмпенізацію значних його груп. Революція 1905—1907 років, з одного боку (через Конституцію), легітимізувала зростаюче цивільне суспільство, а з іншої — підсилила і загострила протиріччя між люмпенами і буржуа. Жовтень 1917 року поклав становленню цивільного суспільства. Процеси люмпенізації охопили все суспільство.

Другий етап тоталітаризму характеризується тим, що він вже сформував свою власну соціальну базу, що повністю відповідає його зрілим формам. Це армія бюрократії, здатна за допомогою каральних органів дати відсіч всім, хто підніметься на рівень «розуму» і заявить про свої права.

Бюрократизація всіх форм управління суспільством відбувається таким чином. В умовах повністю одержавленої економіки державний апарат стає тотальним власником всіх матеріальних складових життя суспільства. Це робить його з неминучістю і господарем всіх продуктів духовного виробництва. При володінні апаратом всією повнотою влади у нього немає і не може бути політичних конкурентів, в суспільстві не складаються і механізми заборон і противаг. Державно-партійний апарат не може не обюрократитися в таких умовах.

Бюрократизм виявляється не лише в надмірному розростанні апарату, він виливається і в тотальну засекречену всіх форм і методів його діяльності. Панування централізованно-адміністратівних форм управління всіма сферами суспільного життя — необхідна риса бюрократизації. Здорова конкуренція альтернативних управлінських рішень підміняється апаратною інтригою, а суперництво фахівців — кар'єрно -клієнтними стосунками. Розвиток вказаних рис бюрократизованого апарату рано чи пізно наводить до його нездатності здійснювати раціональне управління суспільством. Але оскільки владні права його ніким не обмежуються, то основною формою його діяльності стає адміністративне свавілля. Все це доповнюється адміністративним обмеженням всіх, навіть елементарних, прав і свобод індивіда (включаючи права на вибір місця проживання і пересування усередині власної країни, не говорячи вже про право виїзду за її межі).

В ході третього етапу остаточно формується «номенклатура», привілейований прошарок, увійти до якої було не просто, але «випасти» з неї можна було лише за особливо одіозні гріхи. Кордони між різними шарами суспільства стають менш рухливими. І все це відбувається під гаслами рівності і справедливості, що запанувала.