Мовний розвиток дитини в молодшому шкільному віці щодалі більше привертає увагу сучасних дослідників у галузі педагогічної психології. Стрімкий розвиток усної форми мовлення дітей «від двох до п’яти» і поява зародків писемної форми в дошкільний період не знаходять логічного продовження в молодшому шкільному віці. Цей критичний момент у мовному розвитку дитини спричинено тим, що молодший школяр стикається зі способом кодування окремих слів звукобуквеним письмом на відміну від дошкільного малюнкового письма, що кодує цілі вислови.

Щоб успішно розвивати мовлення молодших школярів, учителю треба не тільки засвоїти граматичні вимоги до цієї роботи, а й мати уявлення про рівень усного мовного розвитку першокласників.

Шестирічні діти на час приходу до школи практично вже добре володіють рідною мовою. Так, К. Чуковський називає дитину, яка за дошкільні роки засвоює рідну мову, найвизначнішим трудівником нашої планети, тому, що безліч граматичних форм сиплеться на бідну дитячу голову, а вона, мов і не було нічого, орієнтується в усьому цьому хаосі, розподіляючи по рубриках безладні елементи почутих слів, і при цьому не помічає своєї колосальної роботи. Свої мовні й мислительні навички дитина одержує тільки в спілкуванні з іншими людьми, яке виробило в ній особливу, підвищену чутливість до мовного матеріалу.

Лінгвіст А.Н. Гвоздев наголошує, що першокласник одержує в мові досконале знаряддя спілкування і мислення.

На першому році життя дитини її словниковий запас становить 10–12 слів, до двох років – 20–30 слів, у три роки – 1200–1500 слів, а до кінця дошкільного віку – 4000–5000 слів. Словник першокласника містить від чотирьох до п’яти тисяч слів.

Відзначається також, що у дитячому словнику є слова всіх граматичних категорій, але переважають іменники і дієслова. Пояснюється це конкретністю мислення молодших школярів, його зв’язком з фактами, явищами і діями, які відбуваються в навколишньому світі.

Серед іменників переважну більшість становлять назви конкретних предметів, тварин, ступенів споріднення, пір року, професій, рослин, явищ природи, предметів домашнього побуту, видів транспорту, шкільного приладдя та інше. На абстрактні іменники припадає більше 1% від загальної кількості використовуваних іменників. Власні назви включають імена людей, клички тварин, назви міст, сіл, рік, озер, країн, деяких установ. Використання дітьми іменників різних категорій залежить від обстановки, інтересів і таке інше.

Дієслова, вживані дітьми, різноманітні в лексичному відношенні, вони позначають конкретні дії, положення в просторі, стан людини і природи та інше.

У мовленні першокласників мало прикметників – вони становлять лише 4,3%. Найчастіше трапляються якісні прикметники на позначення величини, внутрішніх і зовнішніх якостей предмета або особи, якостей, які сприймаються органами чуттів. За ними йдуть присвійні прикметники. Відносних прикметників зовсім мало, вони заміняються іменниками у родовому відмінку.

Прислівники у мовленні першокласників трапляються ще рідше, до того ж вони одноманітні, в основному обставинні. Прислівники часто використовуються не для уточнення і конкретизації висловлювання, а «просто так», роблячи мовлення стилістично неправильним.

Такий стан мовного розвитку дітей – першокласників можна пояснити тим, що за кожним словом, яке присутнє в їх мовному запасі, стоять переважно конкретні образи і уявлення.

Дітям важко використовувати слова з переносним значенням. Неточне знання або нерозуміння значення слова приводить до помилок у його використанні.

Мовлення першокласників формується під впливом того середовища, в якому вони ростуть, тому в ньому трапляється багато граматичних помилок, неправильно утворених іменникових і дієслівникових форм, помилкового вживання роду і числа.

Якщо діалог першокласнику допомагають будувати співрозмовники, то монологічне мовлення йому самому часто буває створити важко, а то й неможливо.

У дошкільному віці мовлення дитини виконує функції спілкування, пізнання світу, планування власних дій та спільної діяльності. Дитина оволодіває в основному розмовним стилем усної літературної мови. Мовлення її діалогічне, зв’язане з певною життєвою ситуацією і зрозуміле тільки в цій ситуації.

Під час діалогу міміка, жест, репліки співрозмовника допомагають дитині правильно побудувати фразу, доповнити те, що виражено неточно, внести пропущене. Спілкуючись, вона оволодіває способами-стимулами користування власного мовлення.

З розвитком діалогічного мовлення поступово формуються і елементи зв’язного. Вже із 3–4 років дитина намагається послідовно розповісти про те, що бачила, чим займалась, які пригоди з нею трапилися. У розповідь вводить найпростіші описи. Використовує монолог-інструкцію для планування власних і спільних дій. Будує міркування, мотивуючи свої вчинки, дії. Розповідає, а часом і сама творить казки.

У процесі навчання розширюються функції мовлення. Виникає і розвивається мовлення як засіб засвоєння й передачі знань і засіб формування особистості, самоствердження її в колективі. У зв’язку з цим значно збагачується мовне середовище дітей. На уроках і в процесі громадської діяльності учні сприймають зразки усного і письмового монологічного мовлення – наукового, публіцистичного, ділового. Опановують читанням, письмом, вивчають систему рідної мови.

Провідним у їх діяльності стає монологічне мовлення, більш складне, порівняно з діалогічним. Коли діалог – це, по суті, ланцюг реплік, то монолог – система думок, втілених у словесну форму. Монолог не підтримується ситуаціями, запитаннями, вимагає більшої зібраності, попередньої підготовки.

Будуючи свій монолог, маленький автор не може спиратися на звичні форми зворотного зв’язку, які склалися у процесі діалогічного мовлення. Йому важко стати на точку зору того, до кого звертається. Він не може передати ознаки предмета, про які він повідомляє, максимально розгорнуто, тобто в такій послідовності, як вони існують в реальній дійсності, щоб все було зрозуміле співбесіднику.

При переході від діалогічного до монологічного мовлення втрачаються звичні для дитини спонукальні мотиви. Адже повсякденне діалогічне мовлення не викликає сумніву у своїй діяльності. «Воно виникає із живого спілкування, є цілком природною реакцією, відгуком дитини на те, що діє навколо неї і зачіпає її».

Монологічні ж висловлювання учнів часто складаються без достатнього умотивування. Учні не розуміють, для чого писати чи усно складати монолог. У них немає стимулу. Вони розповідають або пишуть про те, що добре відоме вчителеві, тому нічого нового не можуть повідомити йому, через що і втрачається смисл комунікації.

Особливо складна писемна форма монологічного мовлення. Вона потребує для свого розвитку високого ступеня абстракції. Адже писемне мовлення позбавлене інтонаційно-експресивної, звукової сторони, тільки мислиться, а не промовляється. Це мовлення в думці, воно протікає у зовсім незвичній для дитини ситуації – без співбесідника. Це, за образним висловом Л.С. Виговського, розмова з білим аркушем паперу.

Виникає писемне мовлення на основі внутрішнього і постійно взаємодіє з ним. Коли ми висловлюємо думку на письмі, то постійно переходимо від максимально згорнутого мовлення – для себе до гранично розгорнутого – для інших, для читача. У побудованому нами монолозі все має бути зрозумілим для співбесідника, адресата нашого мовлення. Це подвійна абстракція писемного мовлення 1) від звукової сторони і 2) від співбесідника – і складає найбільші труднощі для оволодіння дітьми цим новим для них способом мислення.

Державний освітній стандарт змісту, обсягу й рівня мовної в початкових класах передбачає створення можливостей для появи варіативних технологій засвоєння молодшими школярами мовленнєвих умінь створювати зв’язні висловлювання різних текстів. Така орієнтація на творчі пошуки способів удосконалення мовленнєвого розвитку учнів у початковій ланці, безумовно, посилює тенденції дестандартизації шкільної мовної освіти, сприяє її звільненню від консерватизму, шаблонності, спонукає вчителя до підвищення педагогічної майстерності.

Освітня мета шкільного початкового мовного курсу полягає насамперед в оволодінні мовленнєвими вміннями й навичками на основі знань про лексико-граматичні ознаки мовних одиниць та їх функціонування в текстах і реалізується через упровадження в навчання комунікативно-діяльнісного підходу. Згідно з цією концепцією учні повинні оволодіти системою таких дій і операцій, які забезпечували б їхні потреби в різноманітних видах мовленнєвого спілкування.

Слід зазначити, що в цілому функціональна зорієнтованість змісту й структурування лінгвістичних знань за державним стандартом з української мови для 1–4‑х класів забезпечують реалізацію комунікативно-діяльнісного підходу в навчанні мови й мислення. Але окремі питання, зокрема питання функції усного й писемного мовлення, сфери їх використання, умов продукування й сприймання, особливостей мовного оформлення, потребують певного уточнення й розширення.

Формувати усне й писемне мовлення як два особливі види діяльності із властивою для кожної з них психічною структурою й мовленнєвою організацією, зі спільними й відмінними ознаками потрібно в такій послідовності:

1) засоби матеріального вираження кожної з форм;

2) види усного й писемного мовлення;

3) завдання, сфера функціонування, адресність;

4) умови продукування і сприймання;

5) стилістична диференціація;

6) інтонаційне вираження обох форм;

7) специфіка функціонування мовних засобів.

Питання про місце писемної форми висловлювання в розвитку мовлення молодших школярів пов’язано передусім з осмисленням звернення дитини до цієї форми мовлення. Л.С. Виговський писав, що дитина, «яка приступає до письма, не лише не відчуває потреби в цій новій мовній функції, але й найвищою мірою неясно уявляє, навіщо ця функція їй потрібна».

Тож дитина, щоб відкрити для себе писемну форму мовлення мусить виявити її функцію щодо усного мовлення. А це можливо тільки тоді, коли дитина зрозуміє, що функція писемної форми – це не просто передача якогось повідомлення віддаленому в часі й просторі співрозмовникові чи графічна пам’ять, це зображення вислову за допомогою словесних знаків. Усна ж форма дає змогу оформлювати його й іншими знаками, але тільки в момент спілкування з реальним співрозмовником. Зображення вислову є саме тією роботою форми, що може стати для дитини практичною дією, яка мотивує звернення до його різних форм, зокрема й писемної.

Слід відзначити, що сама дія зображення вислову для дитини не нова. Діти виконують її в ситуаціях безпосереднього спілкування засобами усного мовлення, але не виокремлюють як самостійну. Якщо співрозмовник не розуміє, дитина часто намагається зобразити свій вислів інакше, але, звичайно не замислюється над тим, що виконує цієї миті дію зображення. Вона просто просить лагідніше, вимагає наполегливіше, використовує міміку, жести.

Для того, щоб дитина виокремила дію зображення вислову, її треба виокремити його як реальну одиницю спілкування, визначити істотні ознаки і межі.

Робота з розвитку мовлення школярів проводиться, як правило, на рівні становлення в дитини вміння будувати зі слів речення, з речень – текст. В результаті цього діти можуть добре узгоджувати слова в речення, паралельно чи послідовно з’єднувати речення в тексті, але це аж ніяк не позначається на їхньому мовному розвитку, бо в самої дитини немає ніяких підстав відповідати на запитання: «Чи речення є достатньо поширеним?», «Текст уже закінчено чи можна ще щось додати?» Лише послуговуючись висловом як реальною одиницею мови, дитина зможе самостійно працювати і з реченнями, і з текстами. Адже побудова вислову – це «не нанизування слів, а заповнення потрібними словами цілого».

Проблема розвитку мовлення в молодшому шкільному віці пов’язана з тим, що в дитини немає поняття про вислів і форми його побудови. Саме це й дає підстави звернутися до аналізу висловлення як одиниці мови в працях М.М. Бахтіна й виділити ту поняттєву систему, яка забезпечить дитину узагальненим способом побудови власного висловлення.

Основоположними для навчального курсу є поняття, що розкривають принцип дії висловлення. Це такі: вислів як реальна одиниця спілкування; межі висловлення; зверненість і завершеність як ознаки висловлення; автор вислову як носій активної відповідної позиції; усна й письмова форми висловлювання; двоголосе слово.

Навчальний курс спрямовано на створення умов для формування в молодших школярів нового вміння – вміння будувати висловлення. У чому воно проявляється? Тут важливо звернути увагу на те, що, спілкуючись, людина не відкриває нових мовних жанрів – жанр визначає взаєморозуміння під час спілкування. Чим більш здатна людина оцінювати ситуацію спілкування, контролювати висловлювання й залежно від реакції співрозмовника коригувати його, тим в неї розвинена здатність до використання різних мовних жанрів.

Навчальний курс побудовано так, що діти не одержують понять у словесному формулюванні первісно, а вибудовують їх, виконуючи спеціальні завдання на виділення і розуміння зв’язків між висловами.

На перших етапах навчального курсу дітям пропонують оцінювати ситуації спілкування – як ті, що реально розгортаються в класі, так і наведені в художній літературі. Головне в цій роботі – виявити учасників спілкування й засоби їхнього спілкування. Виконуючи завдання діти бачать, що учасники спілкування – це з одного боку, не «той, хто говорить», а з другого «не той, хто його слухає», а «той, хто звертається до когось» за допомогою слів, жестів, міміки, рухів, і «той, хто відповідає на це звернення», використовуючи будь-які засоби спілкування. Висловлення – це реальна одиниця спілкування, тобто слово, жест, міміка, рух, дія адресовано комусь в очікуванні відповіді і завершена. Якими б засобами не зображувати висловлення, завжди можна виокремити те, що в ньому відбито: твердження – заперечення, запитання – відповідь, пропозиція – відмова, наказ – виконання і таке інше. Наприклад, згоду чи незгоду з кимось дитина може виявити мімікою, жестами, словами. Важливо разом з дитиною розібратися і з’ясувати, завдяки чому її згода чи незгода стала зрозумілою іншій людині.

Завдяки роботі з такими несловесними засобами, як міміка, жести, дії діти можуть виділяти особливість умов використання усної форми висловлювання – єдність оформлення висловлення й конкретні ситуації спілкування, тобто можливість оформляти вислів, ураховуючи безпосередньо реакцію співрозмовника. Іншими словами, усна форма висловлювання – це не просто «звукова» форма висловлення, а його зображення словами, мімікою, жестами в мить самого спілкування. Життя усної форми конкретного висловлення визначають межі конкретної ситуації спілкування.

У молодшому шкільному віці, особливо на початкових етапах ознайомлення дитини з різними формами мовного висловлювання, діти тяжіють до природної для них роботи: вони вільно володіють засобами вираження цієї форми на рівні свого мовного досвіду. Зробити ж ці засоби для дитини предметом осмислення можна лише за умови «відчуження» усної форми мовлення від самого висловлення. Таку змогу дає запровадження писемної форми.

Велику цінність для початкового етапу навчання вбачається не стільки в породженні, вигадуванні дітьми різних текстів, скільки в трансформуванні вислову з однієї форми в іншу. На цій стадії важливішим є не складання оповідань, казок тощо, а читання й переведення писемної форми в усну. Таким чином, створюючи сценарій відомого оповідання чи казки, а відтак розігруючи його, діти неминуче звернуться до засобів усної форми висловлювання. Іншими словами, запровадження писемної форми дає дітям можливість усвідомити усну, побачити її засоби вираження та умови реалізації.

Автор писемної форми, як і читач, не бере безпосередньої участі в події спілкуванні, яку описує. Головне, що автор писемної форми, відтворюючи ту чи іншу ситуацію спілкування, дає змогу читачеві, глядачеві, слухачеві сприймати слово героя не як «одноголосе», а як слово вислову, слова, наповнене оцінкою та зрозуміле не лише тому. кому його безпосередньо адресовано, а й читачеві. Таким чином, не звернені безпосередньо до читача і для нього незрозумілі вислови героя стають складовою частиною вислову автора писемної форми.

Читаючи твори і при цьому використовуючи елементи драматизації, виконуючи творчі завдання на складання історій, щоб дати різні оцінки висловам героя, читаючи власне пародії і складаючи їх, діти матимуть змогу не розмірковувати про «двоголосе» слово, а реально відкрити його в писемній формі мовлення.

У реальній мовній практиці, в усній формі мовлення, пов’язаній з безпосередніми ситуаціями спілкування, діти добре чують таке слово, відчувають його іронію, схоплюють і підтекст, часто дражнять одне одного, пародіюючи в діалозі співрозмовника. Коли дитина виявляє і в писемній формі висловлювання таку саму здатність – відгукуватися на чужі вислови, тоді вона відкриває для себе життя писемної форми. Якщо питання усної форми вислову обмежено самою ситуацією спілкування, то життя писемної форми не має меж: кожний новий учасник спілкування може почути в «двоголосому» слові нову оцінку, знайти в ньому відгук на ще якийсь «чужий» вислів.

Характерною рисою сучасної методики розвитку зв’язного мовлення молодших школярів є навчання моделювання текстів-описів, текстів-розповідей, текстів-міркувань. Проте, слід зазначити, що крім таких категоріальних ознак, як зв’язність, змістовність, логічність, структурна цілісність, адресність, прагматичність, з якими молодші школярі ознайомлюються практично, текстам властива ще й інтонаційна оформленість.

Інтонація відіграє важливу текстотворчу роль: формує й передає думку, організовує її структурно, надає виразності, емоційності. Виконуючи комунікативну функцію, інтонація є складовим елементом усного й писемного мовлення, засобом оформлення комунікативних типів мовлення. Тому ознайомлювати з роллю цієї специфічної структури, її одиницями, способами використання цих одиниць залежно від завдань мовлення треба не тільки в межах речення, а й на рівні текстів усіх типів.

Оскільки діалогічне мовлення може відбуватися в офіційних і неофіційних умовах, мати виразні ознаки текстуальності або ж, навпаки, складатися з окремих реплік, не пов’язаних ні тематично, ні змістом, вочевидь, є потреба акцентувати увагу молодших школярів на його різновидах.

Одним з найважливіших є функціонально-стилістичний підхід до формування мовленнєвих умінь і навичок молодших школярів. У методиці навчання мови й мовлення давно вже панує думка про те, що саме знання з функціональної стилістики створюють відповідні умови для реалізації комунікативно-діяльнісного підходу до навчання мови. Сукупність екстралінгвістичних чинників, що зумовлюють мовленнєву системність кожного стилю – сфера спілкування, функцій мовлення, умови, – становлять мовленнєву ситуацію, створення якої на уроці і допомагає опанувати мову як різновид людської діяльності. Аналіз мотивів мовленнєвої діяльності, умов, завдань спілкування, добір адекватних мовних засобів для вираження думки сприяє засвоєнню ознак мовленнєвої ситуації, правил побудови текстів і чим раніше учні усвідомлять факт залежності використання мовних засобів від умов комунікації, тим продуктивнішою буде їхня власна мовленнєва діяльність.

Для опрацювання операцій відбору мовних засобів і мотивованого використання їх у мовленнєвій практиці треба під час аналізу тексту показувати учням не тільки окремі його ознаки, а й увесь комплекс: де може бути використано текст, кому він адресований, з якою метою, які мовні засоби використано для досягнення поставленої мети.

Під час вивчення розділу «Звуки і букви» можна формувати елементарні уявлення про милозвучність української мови, використання приголосних у поетичних текстах для створення слухових образних відчуттів, певного емоційно-експресивного ефекту; про роль дикції в усному мовленні, його діалогічному й монологічному різновидах.

Таким чином, виходячи зі сказаного, можна вважати, що центральним завданням курсу рідної мови для молодших школярів є мовленнєвий розвиток. В умовах шкільного навчання ситуація уроку знімає природну комунікативність мовлення. Саме тому виникає потреба створити умови, які б викликали внутрішнє спонукання висловити свої думки і почуття, бажання розповісти про свої враження, побачене і пережите. На уроці слід ввести учнів у навчальну ситуацію, яка наближається до природних умов спілкування. Учні, поставлені в обставини, однотипні з тими, що існують в дійсності, зможуть під час висловлювання мимоволі враховувати сприймання того, до кого звертаються. Спосіб викладу думки підказуватиметься конкретною обстановкою.