МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

Крон Арпад Арпадович

Здобувач кафедри ботаніки

СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА КРИЗА: ПРИЧИНИ ЇЇ ВИНИКНЕННЯ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

РЕФЕРАТ

 

Ужгород – 2007



ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНТЙ АНАЛІЗ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ

1.1. Сутність екологічних криз

1.2. Глобальна екологічна криза

1.3. Екологічна криза як криза соціальності

2. ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ І ПРИЧИНИ ЗНИКНЕННЯ ВИДІВ

2.1. Природні шляхи екологічної кризи

2.2. Антропогенні шляхи екологічної кризи

2.3. Підходи до вирішення екологічної кризи

3. ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА



ВСТУП

 

Зміни в довкіллі відбувалися завжди, але на них відгукувалися хіба що поети та старі люди, згадуючи молодість. Така неувага до того, що відбувається в середовищі проживання, цілком зрозуміла, якщо зважити на те, що ці зміни, за винятком спричинюваних стихійними лихами, були впродовж багатьох століть повільними й малопомітними: на схилі свого життя люди, які не піддалися спокусі переселень і мандрів, бачили ті ж яри, річки, байраки та левади, які їм врізалися в пам’ять з дитинства.

Проте часи, коли людство залишало за собою тільки малопомітні стежки на поверхні планети, минули. Суттєві й радикальні зміни в довкіллі за останні сто років привели до того, що з початку 50-х років ХХ ст. зміни в довкіллі все частіш характеризують як прояви екологічної кризи і навіть розглядають як пролог до екологічної й гуманітарної катастрофи [18].

З екологічними кризами, що зумовлені вичерпанням тих чи інших життєво важливих природних ресурсів, не говорячи вже про кризи соціальні, людство неодноразово стикалося й раніше. Планетарні катаклізми, подібні до активізації вулканічної діяльності чи зледеніння, деградації ґрунтів чи опустелення родючих земель тягли за собою суттєву зміну біосфери й час від часу ставили людську спільноту перед вибором — загинути чи змінити спосіб життя: мігрувати, вдаватися до обробітку землі й переходити на осідлість чи запровадити ще якісь нові форми господарювання.

Але до ХХ ст. на Землі не стикалися з такими змінами, внаслідок яких природа опинялась би в стані нестійкої рівноваги, а люди — перед вибором між загибеллю і принципово іншим способом буття [30]. Ми є свідками стійкого розвитку тенденцій, коли природа невідворотно стає середовищем, все менш придатним для життя людей та багатьох інших організмів.

У вузькобіологічному значенні сучасна екологічна криза і є біологічним наслідком глибоких змін природного середовища планети протягом відносно малого проміжку. В історії природи глобальні екологічні кризи можна вважати явищем, яке траплялося на різних етапах планетарної еволюції. В усі часи виникали ситуації, коли наявна сукупність видів рослин і тварин не встигала адаптуватися до суттєво зміненого внаслідок планетарних катаклізмів довкілля і якась її частина була приреченою на вимирання.

Проте з виникненням людини та еволюцією форм її життєдіяльності на планеті з’явився новий різновид екологічної кризи — кризи антропогенної, породженої діяльністю людей [2]. Тривалий час такі кризи були частковими, локальними й такими, що з ними і їх наслідками могла справлятися сама природа. Частковими ці кризи були тому, що, як правило, стосувалися виснаження якогось одного природного ресурсу (зменшення поголів’я тварин, на яких полювали, виснаження грунтів, на яких вирощувалися культурні рослини, спадання продуктивності пасовищ тощо), а локальними – через те, що поширювалися на невеликі площі, тільки на певні регіони. Досить було в такі кризові періоди навчитися виживати певний час без виснаженого ресурсу, і він відновлювався в тому ж місці й у таких самих, як досі, обсягах. [19].

Сучасна екологічна криза, крім того, що є здебільшого антропогенною (від стихійних природних катаклізмів ми й тепер цілком не застраховані), вже не є більше частковою й локальною. Людина як істота універсальна з розвитком техніки й технології виробництва втягує у вир своєї діяльності всю сукупність природних багатств і з необхідністю виснажує принаймні ті з ресурсів, які є не відновлюваними або відновлюваними лише частковo [19]. Екологічні кризи антропогенного походження мають тенденцію набувати характеру абсолютних і глобальних, що й спостерігається сьогодні [40].

Відвернення таких криз за відсутності на планеті вільних просторів і шестимільярдного населення (такої кількості воно досягло 12 жовтня 1999 р.) фіксується поняттям екологічної проблеми [18]. Хоча йдеться тут передусім про порятунок людини як біологічної істоти, розв’язок проблеми пролягає не тільки через екологічні (тобто біологічні) дослідження й рішення.

Діяльність людини в природі в усі часи була екологічним фактором і справляла вплив на довкілля. Проте до галілеївсько-ньютонівської наукової революції й до революції промислової антропогенні впливи на довкілля були локальними, тимчасовими, і порушена внаслідок цього природна рівновага згодом відновлювалася [55]. З новочасним же проголошенням гасла про всесильність людського розуму та його право на “вдосконалення природи” місце людини в природі суттєво змінюється. Природокористування суспільної людини набрало нових екологічно значущих рис.

Метою вивчення екологічної кризи є формування чіткого уявлення причин виникнення та шляхів подолання досліджуваної проблеми, усвідомлення її сучасного стану та подальші можливі шляхи її розвитку.

Антропогенні впливи на природу набули глобальних масштабів, стали абсолютними, тобто такими, що природна рівновага вже не може відновлюватися дією природних механізмів саморегуляції. Людська діяльність у природі стала головним призвідником забруднення природного середовища, стала найголовнішим чинником деградації довкілля. Характер, масштаби й тенденції суспільного природокористування, підпорядковані задоволенню найвитонченіших забаганок, спричинили множину змін у природному довкіллі, зумовили те, що людство почало сповзати в нове, людьми ж витворене, довкілля, в якому самій людині стає все важче вдовольняти найелементарніші біологічні потреби, зокрема потребу в чистій воді, чистому повітрі, якісній збалансованій їжі [12]. Не є таємницею й зловісна перспектива дальшого розвитку екологічної кризи на Землі: вона несе з собою загибель багатьох видів живих істот, і серед них, цілком вірогідно, також людини.



Сутність екологічної кризи

 

Життя — це рух і зміни матерії. Ми безупинно розвиваємося, творимо і руйнуємо, народжуємося і помираємо, упорядковуємо і захаращуємо. Разом з нами змінюється світ. Людське співтовариство стає все більшим та складнішим і все більше вимагає від природи. Ми дедалі глибше проникаємо в підземні комори Землі, беремо все більше багатств, щоб споживати їх, і породжуємо гори відходів виробництва.

Перед людством зараз постали дуже складні проблеми, від вирішення яких значною мірою залежать долі нинішнього і майбутніх поколінь, усієї цивілізації. Екологічна криза, до якої людина підійшла, привертає дедалі пильнішу увагу не лише спеціалістів, а й широкої громадськості. Певною мірою це стосується й України, де екологічна ситуація різко загострилась і потребує негайного вирішення. Найважливіші екологічні проблеми сьогодення — це результат не лише тривалого нехтування природоохоронними чинниками в розвитку промисловості й сільського господарства, глибоких диспропорцій у сукупності відносин «людина — природа» [32]. Велику роль зіграло стійке уявлення про здатність природи безкінечно загоювати рани, яких завдає їй виробнича діяльність суспільства [33].

І тут важливо з’ясувати, як впливає рівень розвитку екологічної компетентності та свідомості на характер природокористування. Ще дуже суттєво, оскільки і до сьогодні глобальна екологічна криза сприймається передусім як криза технологічна, а не морально-ціннісна або духовна [30].

У сучасному суспільстві одним з найпоширеніших є термін «криза» [20]. Його вживають у тих випадках, коли фіксуються суттєві зрушення атрибутивних ознак, глибокий занепад чогось, погіршення звичних для сприйняття чи існування параметрів з теренів духовності, економіки, культури, міждержавних та міжетнічних стосунків, мистецтва, релігії. зрештою — навколишнього світу [28].

Водночас поняття кризи передбачає певну зворотність у протіканні відповідних процесів, такий стан системи, коли ще можна її ідентифікувати як самодостатню, коли ще зберігається її автентичність. Інакше кажучи, кризові явища мають місце в межах певної якості, тобто вони не переступають межі її визначеності. Цим «криза» принципово відрізняється від «катастрофи», за якої спостерігається повна руйнація деякої системи. Отже, навіть за найважчих кризових явищ залишається сподівання, що «маятник» розгортання подій може хитнутися в інший бік, що первісний стан об'єкта може бути більш-менш відновлений. Тому кризові явища нерідко усуваються чи шляхом самоорганізації системи, чи за допомогою якогось зовнішнього регулятора. В органічній природі кризові явища долаються, як правило, еволюційним шляхом, тобто на основі засад самоорганізації біосистеми; у суспільстві, в тому числі і в його відносинах з природою, функцію регулятора процесів, усування негативних наслідків чи негараздів нерідко бере на себе людина [31].

Для ефективного подолання негативних наслідків криз важливо чітко усвідомлювати, саме з якого роду кризами ми маємо справу, чи коректно осмислено сам феномен негативних змін. Ця обставина має принципове значення, оскільки досить часто навіть у науковій літературі, не кажучи вже про публіцистику чи побутовий рівень свідомості, ведуть мову про екологічні кризи в суспільстві, духовності, культурі й т. п. Тим самим підмінюються поняття, акцентується увага на зовнішніх явищах.

Сутність екологічних криз полягає в тому, що це такі загрозливі для автентичності системи (об'єкту) процеси, котрі протікають в екосистемах, включаючи біосферу. Тобто, кризові явища є параметричними характеристиками цих природних утворень, так само, скажімо, як загрозливий стан зоряних систем можна позначити як астрофізичні кризи (далі — катастрофи) і т. д. Стосовно людини такі кризи призводять до подвійних наслідків, залежно від ступеня включеності її в такі системи [28].

У випадку, коли життєдіяльність людини протікає в певній екосистемі, коли вона з неї черпає необхідні їй для повсякденного життя припаси та ресурси, екологічна криза в цій системі загрожує самому існуванню людини як істоти. Так трапляється, наприклад, коли в степу вигорає від сонця трава і кочові скотарі, не маючи корму для своєї худоби, зазнають чималої скрути. Так само й індіанці тропічного лісу, коли він вирубується чи спалюється, втрачають основу свого існування. Однак у суспільстві сучасного типу життєдіяльність людини протікає головним чином у системах, антропогенно трансформованих (установа, домівка, місця відпочинку та ін.). У цьому разі екологічні кризи певних екосистем зачіпають людину опосередковано: як небажані явища демографічного, соціального, політичного, енергетичного та іншого характеру. Якщо, скажімо, вітровії в США поховали під товстим шаром пилу мільйони акрів посівів, тобто має місце криза степових ценозів та агроекосистем, то це неминуче відіб'ється на світових цінах на хліб; якщо вирубали ліси Амазонії, то спричинені цим зміни газового складу атмосфери негативно вплинуть на самопочуття всієї людності планети; коли галогенна промисловість руйнує озоновий шар атмосфери, тобто криза має місце в масштабах всієї біосфери, то збільшення відсотків захворювань на рак шкіри охопить Австрію, Нову Зеландію, Аргентину, інші регіони планети. Інакше кажучи, слід чітко розрізняти феномен власне екологічних криз, з одного боку, і наслідки для людського життя таких явищ, з іншого.

Таким чином, екологічні кризи можуть викликати небажані наслідки в житті суспільства, хоча не обов'язково, і не завжди закінчуються ними. Багато екологічних криз мали місце до виникнення людини в біосфері і, зрозуміло, ніяк не впливали на неї. Низка ж екологічних криз, які спостерігаються нині і які є згубними для екосистем (деградація степових ценозів унаслідок розорювання, трансформація річкових еко­систем через зарегулювання їхнього стоку тощо), на перший погляд, істотного впливу на життєдіяльність людей не справляють, хоча й мають відчутний ефект у плині часу. Не можна також всі суспільні негаразди відносити на рахунок екологічних криз, оскільки, як це відомо, кризи та катастрофи у спільнотах частіше спричиняються суто соціальними чинниками: війнами, невдалим політичним чи державним управлінням, відсутністю порозуміння між різними верствами суспільства тощо [3,7]. Тому у кожному конкретному випадку слід відокремлювати екологічну складову суспільного буття, не забуваючи, що саме воно і за детермінацією, і за своїми проявами є значно багатшим і змістовнішим.

Глобальна екологічна криза

 

Нинішня екологічна криза не перша, а п’ята і являється найбільш глибокою.

Перша криза була посередині післяльодовикового періоду близько 50 тисяч років тому. Це криза була збиральництва і примітивного полювання. Люди вийшли з неї, опанувавши технологію загінного полювання та вогнем.

Друга криза виникла в післяльодовиковий період, близько 10 тисяч років тому, коли зникла велика мамонтова фауна. Вихід з цієї кризи був знайдений шляхом переходу до скотарства та землеробства.

Третя криза передувала зародженню поливного землеробства. Вона була скоріше не глобальна, а регіональна і закінчилась поширенням богарного землеробства.

Четверта криза співпала з масовим вирубуванням лісів під сільськогосподарські угіддя. Ця криза завершилася промисловою революцією та переходом до використання викопного палива.

Нинішня криза найглибша. Вона почалася з середини XX століття і її початок співпав з хімізацією виробництва промислово-розвинутих країн [15].

В найближчі роки наближається друга більш могутня хвиля кризи, що охопить всю планету. І однієї з найгостріших проблем стає проблема продовольства (екологічно чистого). Вже зараз третина населення планети голодує. Питання забезпечення народів продуктами харчування стають самими гострими у всіх країнах.

Споживання вирощених продуктів у штучних умовах, а не у природному середовищі, веде до зміни генома людини.

Про порущення генома людини свідчать дані про ріст генетичних захворювань, насамперед психічних та вроджених порушень. Можливо, саме з цим пов'язане поширення алкоголізму і наркоманії, зниження імунного статусу організму людини, виникнення нових хвороб [8]. Ймовірно, те, що звичайно називають екологічними захворюваннями і безпосередньо зв'язують із забрудненням середовища, все це лише верхівка айсберга. Глибинні механізми, що ведуть до порушення генома людини, набагато більш небезпечні, але поки що не видимі і не відчутні.

Збиток природі наносять усі види людської діяльності, у тому числі і виробництво продуктів харчування. У давні часи в раціоні харчування людини переважали дарунки природи: плоди дерев, ягоди, корені, м'ясо риб і диких тварин, водорості. По мірі зростання народонаселення стали переважати харчові продукти створені агропромисловим комплексом. А нераціональне використання урану призводить до забруднення великих площ, які ще донедавна були придатними під земельні угіддя [22, 53, 54].

В даний час, у більшої частини людства, частка дарунків природи в структурі харчування не перевищує 5-10%. Основним виробником продовольства є агропромисловий комплекс і лише частково - лісове і рибне господарство [43].

ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ

Проблема екологічної кризи не вичерпується науково-екологічним або соціопрактичним аспектом, а є більш широкою – філософсько-світоглядною.

Йдеться про те, що розв’язання екологічних криз, а також таке ставлення людини до довкілля, що не спричиняє кризових екологічних станів пов’язане з формуванням нових світоглядних орієнтацій – проекологічних. Якщо засади нового світогляду мають виходити з самоцінності живого, як про це пише А.Швейцер, то вони мають відноситися і до людини. Очевидно, що людина, як будь-яка жива істота намагається розвиватися у відповідності зі своєю природою. Але в умовах технологізації людської життєдіяльності вона повинна відмовитись від більшості своїх дійсних бажань, інтересів, волі і сприймати світ і діяти у відповідності із стандартами техногенного суспільства. За таких умов внутрішні особистісні потреби не знаходять реалізації і замінюються іншими типами стосунків, неадекватними природі і орієнтаціям духовного світу людини. Е.Фромм розгядає таке порушення людської природності через форми існування людини, доходячи висновку, що в техногенному суспільстві потреба існувати “за принципом буття” витісняється існуванням “за типом володіння” [17].

Зрозуміло, що екологоорієнтований світогляд вимагає подолати таке ставлення людини як до природи взагалі, так і до себе самої. Перспективною в цьому аспекті може бути орієнтація на принцип коеволюції природи і людини. Це не означає відмови від впливу на довкілля. М.Моісеєв вважає, що основою покращення сучасної екологічної ситуації має бути регульована коеволюція [35]. Оптимальне управління сучасною екологічною ситуацією на засадах екологічного світогляду передбачає регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному, політико-практичному і технологічному рівнях [47, 48].

Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власно науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов’язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки [24]. В. Хьослє підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. Причому, на його думку, ця галузь не може обмежуватись метафізичним фіксуванням загрози екологічної катастрофи. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною.

Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Так, шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття [36, 41], суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин [4, 5]. П.Водоп’янов і В Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери [27].

Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином - про створення нової філософії науки, що здійснює синтез як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Ця інтенція реалізується не лише через рух від конкретних наук до метанаукових досліджень, а й в зворотньому напрямку – від глибинного суто філософського обгрунтування до власно наукового – екологічного пізнання. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Отже, тільки відновлення “ідеальної будівлі”, яка б поєднувала автономію розуму із самодовільною гідністю природи, допоможе людині зберегти планетний дім і довго жити в ньому [11]. Таким чином, значимість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному змісті.

Сьогоденна ситуація загрожує розв’язатися через ряд цивілізаційних претворень катастрофічного характеру. Кінець кінцем, людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться”. На початку ХХ1 ст. людство має визначитися остаточно.

На підсумок треба зауважити, що філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.



ВИСНОВКИ

Таким чином, незаперечним фактом є існування екологічної кризи. Виникнення сучасної екологічної кризи пов’язане як з природними так і антропогенними чинниками.

Нині настав час серйозного переосмислення людством ставлення до природи, час об`єднання зусиль націй і народів у боротьбі за порятунок біосфери планети, а звідси і свого виду, адже людина є частиною природи і обов’язково повинна підчинятися її законам. В іншому випадку природа через внутрішні чи зовнішні регуляційні процеси – катаклізми, епідемії, «метеоритні дощі» та інші чинники, поверне собі клімаксний стан. Земля у нас всіх одна і для її збереження ми повинні здійснювати нові локальні, регіональні і міжнародні програми подальшого розвитку та вживання, які повинні базуватися на нових соціально-політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і підвищеній загальнолюдській екологічній свідомості.

Вченими запропоновано багато методів для покращення природокористування, збереження навколишнього середовища, покращення ефективності роботи агропромислового комплексу і т. д. Все це потрібне і важливе, але їх реалізація лише відтягує на певний час екологічну катастрофу, але не зупиняє її. Потрібно все змінювати в корні, тобто змінювати суть управління людським суспільством та його світогляд.

Незважаючи на заходи, які б ми не провели для збереження навколишнього середовища, не слід забувати, що час існування виду є обмеженим. Вимирання представляє собою звичайне, і в той же час обов'язкове еволюційне явище.



ЛІТЕРАТУРА

 

1. Александров А.П. Атомная энергия и ее роль в техническом прогрессе//Природа.– 1969.–№1

2. Алексеев В.П. Происхождение человечества. – М., 1984. – 305 с.

3. Безель В., Кряжимский Ф., Семериков Л., Смирнов Н. Экологическое нормирование антропогенных нагрузок. Общие подходы // Экология. – 1992. — № 6. – С. 3 – 12.

4. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. – К.: Либідь. 1995 – 368 с.

5. Білявський Г. О., Фурдуй Р. С. Практикум із загальної екології. // Навч. посібн. – К.:Либідь, 1997. – 160с.

6. Биология охраны природы.-М.: Мир, 1983. – 98 с.

7. Боков В., Лущик А. Основы экологической безопасности. — Симферополь: Соната, 1998. – 223 с.

8. Большакова В. Н., Таршис Г. И., Безель В. С. «Региональная экология 10-11 классы». Е.: «Сократ», 2000. – 324 с.

9. Буко А Эволюция и темпы вымирания. М.: Мир, 1979. – 318 с.

10. Булатов М.О., Малеев К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери (Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери). – К.: Наукова думка, 1995. – C. 10.

11. Высoцкий Г.Н. Ергеня: культурно-фитологический очерк// Тр. Бюро по прикл. ботанике. – Т.8. – 1915. – С. 113-143.

12. Гардашук Т. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст. К.: 2000. – 268 с.

13. Голубець М.А.Від біосфери до соціосфери. Львів: 1997. – 355 с.

14. Голубець М.А. Екосистемологія. Львів: Поллі, 2000. – 316с. (204-219)

15. Голубець М.А., Марискевич О.Г., Крок Б.О, Козловський М.П., Башта А.-Т.В, Гнатів П.С., Грінчак М.М., Шпаківська І.М., Яворницький В.І. Екологічний потенціал наземних екосистем. – Львів: Поллі, 2003. – C. 142 – 160.

16. Гор А. Земля у рівновазі. − К., 2001. – 123 с.

17. Горський В.С. Україна на порозі планетарної цивілізації//Практична філософія. – 2001. - № 2.

18. Доклад о развитии человечества за 1996 год. — Нью–Йорк ; Оксфорд: Оксфорд Юниверсити Пресс, 1997. — 90 с.

19. Дьомкін В. Вступ до екологічної політики. – К.: Тандем, 2000. – C. 119 – 155.

20. Екологічний словник: Навч. посібник /В.В.Прежко та ін. – Харків: ХДАМГ, 1999. – 609 с.

21. Злобін Ю.А. Основи екології. – К.: Лібра, 1998. – 249 с.

22. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование.– М.: Высшая школа, 1991. – 366 с.

23. Калликот Б. Азиатская традиция и перспективы экологической этики // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности.- М.: Прогресс, 1990. – С.308–327.

24. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед економічних реалій. − К., 1998. – 325 c.

25. Кучерявий В.П. Екологія. – Львів: Світ, 2001. – 500с. (56-59) 2001. – 406 с.

26. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, – К.: МАУП, 2000. – 238 с.

27. Крисаченко В.С. Філософія біології. Досвід „творчого дарвінізму” // Філос. і соц. думка.– 1990. №12. – С. 76-96.

28. Крисаченко В.С. Типологія екологічних криз антропогенного походження // Ойкумена. – 1991а.– № 4. – С. 6-18.

29. Крисаченко В.С. Стратегія виживання виду Homo sapiens// Філос. і соціол. думка. – 1992а.– № 10. – С. 12-50.

30. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика.-К.: Заповіт, 1996. – 352 с.

31. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. − К.: «Знання України», 2001. – 598 с.

32. Крисаченко Ч.С., Мостяєв О.І. Україна: природа і людина. – К.: Ін-т філософія НАНУ, 2000. – 492 с.

33. Кюв’є Ж. Рассуждение о переворотах на поверхности земного шара. – М.: Л.: Биомедгиз, 1937. – 368 с.

34. Миркин Б.М. Теоретические основы современной фитоценологии. – М.: Наука, 1985. – 136 с.

35. Моисеев Н.Н. Экология глазами математика. М.:1988. – 368 с.

36. Моисеев Н.Н. Расставание с простотой. М.:1998. – 200 с.

37. Мороз С.А. Історія біосфери Землі. У 2-х кн. – К.: заповіт, 1996. – Кн. 1. – 440 с.; Кн.2. – 422с.

38. Одум Ю. Основы экологии. – М.: Мир, 1975.- 740 с.

39. Пианка Э. Эволюционная екология. – М. Мир, 1981. – 399 с.

40. Потіш Л.А., Медвідь В.Г., Гвоздецький О.Г., Козак З.Я. Екологія: основи теорії і практикум. Навчальній посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Львів: «Новий світ 2000», «Магнолія плюс», 2003. – C. 162 – 163.

41. Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. М.: Мисль, 1990. – 639 с.

42. Сидоренко Л.І. Сучасна екологія: філософські та етичні аспекти//Філософія. Антропологія. Екологія. Альманах. – 2000. – Вип.1.

43. Скиннер Б. Хватит ли человечеству земных ресурсов? – М.: Мир. 1989.– 264 с.

44. Стеббинс Дж., Айала Ф. Эволюция дарвинизма // В мире науки. – 1985.- № 9. – С. 39-42.

45. Тахтаджян А.Л. Вопросы эволюционной морфологи растений. – Л.: Изд-во АН СССР, 1954.– 252 с.

46. Тахтаджян А.Л. Макроэволюционные процессы в истории растительного мира // Ботан. журн. – Т. 68.– 1983. № 12. – С. 1593-1603.

47. Толстоухов А.В. Глобализация. Власть. Экобудущее// Практична філософія. 2001. – № 2.

48. Толстоухов А.В., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток: пошуки стратегам. − К., 2001. – 406 с.

49. Уайт Г. Георгафия, ресурсы и окружающая среда. – М.: Прогресс, 1990.– 554 с.

50. Уиттекер Р. Сообщества и экосистемы. – М.: Прогресс, 1980. – 327 с.

51. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Крисаченко В.С., Мовчан Я.И. Методологія геоботаніки. – К.: Наук. думка, 1991.– 271 с.

52. Экологическая альтернатива: Стоки беды. Знаки беды / Под общ. ред. М. Я. Лемешева. – М.: Прогресс, 1990.– 800 с.

53. White L. Jr. The Historical Roots of Our Ecologic Crisis // Science. – Vol. 155. – № 3767. – 1967. – Р. 1203-1207.

54. White R., Srezynski B. Getting behind Environmental ethics // Environ. Values. – 1992. – 1, № 4. – P. 285 – 296.

55. World Health Organizatiоn, Our Planet, Our Health: Report of the WHO Commision on Health and the Environment. — Geneva : WHO, 1992. — 300 s.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Дата: 2019-05-28, просмотров: 139.