Реформуванню відносин власності в Україні сприяло прийняття "Декларації про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 р., що заклала політико-правові, соціально-економічні основи побудови Української держави, а також Закону України "Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 р., яким, зокрема, була визначена розмаїтність форм власності (державної, колективної, індивідуальної - особистої чи приватної). Прийняттям цих основних актів був закріплений інститут права колективної власності в Україні.

З цього погляду варто звернути увагу на те, що Конституція УРСР 1978 р. установлювала дві форми власності: державну (загальнонародну) і колгоспно-кооперативну. Остання являла собою власність відповідних колективів, тобто колективну власність.

У жовтні 1990 р. дія розділу Конституції 1978 р. про економічну систему була припинена, а 7 лютого 1991 р. був прийнятий Закон України "Про власність", четвертий розділ якого присвячений регламентації права колективної власності. Основні положення даного закону зіграли значну роль у формуванні ряду законів ринкового напрямку в Україні: "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарчі товариства" і ін. Основними його рисами є визнання розмаїтності форм власності, установлення їхньої рівноправності, надання власникам волі дії у відношенні приналежного їм майна. За окремими виключеннями цей Закон (п.4 ст.2) установив три форми власності: приватну, колективну і державну.

Якщо в питаннях трансформації приватної і державної власності мається визначена ясність, то проблеми колективної власності викликають теоретичні суперечки.

- 6 -

Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України не внесло ясність у рішення даної проблеми. Розглянемо її з наукового погляду.

Одні автори (О.С. Шемшученко, В.І. Семчік, В.3. Янчук, Ц.В. Бичкова) вважають, що право колективної власності повинне бути передбачене в законодавстві, інші (А.В. Дзера, О.А. Підопригора, Я.М. Шевченко, І.Т. Пукшін, В.В. Янчук) - що права колективної власності не існує, а мається лише право приватної загальної власності. З останньою думкою навряд чи можна погодитися. Адже існують різні суб'єкти колективної і приватної власності (суб'єктом права колективної власності є недержавні юридичні особи, а суб'єктом права приватної власності - громадяни). Від права загальної спільної власності право колективної власності відрізняється по кількості суб'єктів і порядку здійснення правомочий власності, для права загальної спільної власності характерна безліч суб'єктів і спільність об'єкта, у той час як право колективної власності може належати одному суб'єкту. Правомочності загальної власності здійснюються за спільною згодою всіх учасників (ст. З ЦК України), тоді як право колективної власності – по більшості голосів.

У юридичній літературі також ведеться дискусія про суб'єктів відносин колективної власності. Одні учені вважають, що в колективній власності кожен учасник має свою "частину", що дозволяє йому одержувати пропорційну частину загального прибутку і разом з іншими учасниками розпоряджатися і керувати загальним майном. Інші відстоюють точку зору, що коли власником є колектив, те його учасники не є власниками, тобто, колективна власність — цілісна, єдина і неподільна, вона повинна належати всьому колективу без виділення паю чи частини окремих осіб, інакше розмивається колективний характер і власність перетворюється в кооперативну, колективно-індивідуальну. Друга точка зору представляється недостатньо обґрунтованою, тому що при колективній власності можливо буде трохи змінена тріада "володіння - користування - розпорядження", але головним залишається володіння кожним членом колективу своєю часткою майна з одночасним користуванням і розпорядженням усіма його членами часткою майна кожного з них. Об'єднання членами свого майна не викликає в такому випадку втрату від-

- 7 -

ношення індивідуума до його частки як до своїй. Головної залишається можливість виділити і привласнити свою частку майна в будь-який час, чи лише після виходу з колективу власників. При цьому виділення майна може здійснюватися, як правило, тільки у фінансовій формі, тоді як матеріальна форма майна спільної власності залишається неподільної.

Супротивники права колективної власності у своїх доводах спира-
 ються на те, що в юридичній практиці закордонних країн, як правило, закреплено дві форми власності — приватна і публічна. Однак слід зазначити, що, розглядаючи основні підходи до проблем власності з економічної точки зору, ми бачимо, що автори закордонних економічних праць практично не досліджують проблему права власності. У відомих українському читачу "Экономиксах" П. Самуельсона, працях К. Макконела і С. Брю використовується поняття форми господарювання і на цьому будується економичний аналіз, у першу чергу через призму эфєктивністі, тобто юридичний аспект у них відсутній зовсім.

Більш детальне вивчення закордонного досвіду дозволяє констатувати, що при формальній відсутності в розвитих країнах правової категорії колективної власності, колективна форма господарювання існує і доводить свою життєздатність. Так, нині в США мається 11 000 підприємств, що чи цілком викуплені колективом, чи мають кінтрольний пакет акцій. На цих підприємствах (де зайняте близько 10 % працуючого населення країни), крім високих заробітків, у середньому в два рази вище темпи росту продуктивності праці, на 50 % вище прибуток, тут утвориться втроє більше повних робочих місць, якщо порівняти з приватними підприємствами. Це великі фірми, більшість капіталів яких знаходиться у власності їхніх працівників: "Паблікс Супермаркєтс" — 65 000 робітників; "Хєлф Траст" — 30 000 робітників; "Элвєр" — 13 500 робітників і т.д. Проведене у 80-х роках серед населення США опитування показало, що 8 % населення хотіли б працювати на державних підприємствах, 20 % - на приватних та акціонерних підприємствах і 66 % -на підприємствах, що контролюються самими працівниками.

В Іспанії вже кілька десятиліть працює Мондраторська група чисельністю

- 8 -

більш 21 000 працівників.

На загальну кількість обсягу продукції кооперації, що випускається, наприкінці 80-х років приходилося 8 % від загального роздрібного товарообігу. Великобританії, 18 % від торгівлі продуктами харчування. У Норвегії кооперація в загальному національному товарообігу складає 11 %, а у Швеції — 20 %, у Швейцарії послугами кооперативів користуються біля 90 % населення країни.

У країнах Загального ринку у виробничих кооперативах нараховується близько 1 000 000 робітників , а всього в кооперативному секторі, що вважається колективню формою господарювання, - біля 2 500 000 робітників. Можна констатувати, що ці підприємства досить надійно утримуваються в розвитому конкурентному середовищі змішаної економіки. Деякі дослідження вказують на те, що продуктивність праці на них у 10-15% вище, ніж на підприємствах інших типів.

Для реагування на виникнення і розвиток колективних форм господарювання в США діє Національний центр утворення колективних підприємств; прийнята визначена кількість нормативних актів, що сприяють їх становленню і розвитку.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що право колективної власності не належить ні до державної, ні до приватної власністі, воно цілком вписується в режим ринкових відносин, але має свою специфіку, свої особливості, нарешті, свою історію.

В Україні право колективної власності було традиційним. До Жовтневої революції в сільській місцевості була общинна власність на землю. Сільські споживчі суспільства на загальній власності діяли ще з 80-х років минулого століття.

Невже тепер, в умовах побудови правової держави та демократизації громадського життя потрібно відмовитися від однієї з недержавних форм власності, для того щоб нібито погодити букву законодавства зі стандартами країн Європейського Союзу?

Неупереджений аналіз ситуації навколо колективної власності дає
підставу затверджувати, що незважаючи на невизначеність і дискусийність самого поняття колективної власності в загальноприйнятому в суспільстві понятті, вона

- 9 -

реально існує на практиці. Поряд з державною і приватною - мається колективна власність, до якої належать акціонерні підприємства і підприємства, котрі викуплені трудовими колективами, а зараз також підприємства, що орендують державне майно.

Колективна власність — явище об'єктивне, як і об'єктивне прагнення людей до колективного господарювання. Колективна (чи кооперативна) власність існує у всіх країнах, хоча вона не скрізь законодавчо закріплена в конституційному порядку. Думаємо, що виживуть і будуть розвиватися ті з форм власності, що виявляться більш життєздатними, пристосованими до умов господарювання.