У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем самостійно без посередництва іншої осо­би, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (покупця, наймача та ін.). Але таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно для теоретичного обґрунтування тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві таких «чистих» відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій тих чи інших суб´єктивних цивільних прав змушений звертатися за допомогою до інших осіб. Так, наприклад, при будівництві бу­динку прохати дозволу в сусідів прокласти через їх територію те­лефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться на їх території. Власник корови повинен вирішувати питання, пов´язані з її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.

Ці питання можна вирішувати по-різному. Можна кожний раз звертатися за дозволом до тих чи інших осіб на проведення певних дій, але це викликає безліч незручностей. Можуть змі­нюватись сусіди, погіршуватись відносини з ними чи з іншими особами, від яких, в тій чи іншій мірі, залежить носій певного суб´єктивного права.

Для зменшення такої залежності законодавець змушений ство­рювати певні юридичні засоби, за допомогою яких громадяни та юридичні особи могли б здійснювати деякі належні їм суб´єктивні права, не погоджуючи щоразово своєї поведінки з волею інших осіб. Саме такі правові засоби і складають систему речового пра­ва. Так, згідно з ч. З ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об´єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Тобто, щоб користуватися об´єктами права державної або комунальної власності громадянинові не потрібно кожний раз звертатись за дозволом до посадових осіб компетентних державних чи кому­нальних органів. Йому, як правило, достатньо, наприклад при в´їзді в ліс чи в інші угіддя, дотримуватися встановлених законо­давством правил поведінки в зазначених місцях.

Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, нор­ми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погод­ження своєї волі з волею інших, причетних до цієї речі, осіб.

ЦК УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відво­дилось регулюванню відносин власності як одного з видів речо­вого права.

Відродження речового права в законодавстві України почало­ся з розробки та прийняття ЦК України, книга третя якого має назву «Право власності та інші речові права», згідно з якою ре­чове право поділяється на два інститути:

- повне речове право (право власності, ст. 316-394);

- обмежене речове право (право на чужі речі, ст. 395-417). Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого

дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпе­чив йому можливість здійснювати свої правомочності щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпе­чувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через це обмежене речове право є нічим іншим як засобом обмежен­ня права власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського про­цесу. «Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності»´.

Для того, щоб звести до мінімуму негативні наслідки обмеже­ного речового права для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України передбачає, що підставами його ви­никнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду.

Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється від інших осіб. Ступінь відокремленості визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає цивільно-правові зв´язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов´язки між ними залишаються. Кожний з них зобов´язаний утримуватись від втручання у справи іншого. У набувача, таким чином, вини­кає повне речове право на придбані речі - абсолютне право.

Якщо особа набула обмежене речове право, то її активні зв´язки з власником не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний ха­рактер права на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речо­вого права ці межі можуть розширюватись або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в абсолютне. Прикладом цього є на-бувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України та ст. 119 ЗК України.

Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже май­но є: право володіння; право обмеженого користування (сер­вітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Крім перелічених у названій статті ЦК України, види прав на чуже майно зазначені і в інших чинних законодавчих актах. Наприклад, ст. 39 Закону України «Про власність» передбачає право повного господарського відання, а ст. 39 право оперативного управління. Покладання на спад­коємця обов´язку надання права довічного користування жит­ловим будинком, квартирою або іншим майном (ст. 1238 ЦК України). Можуть бути й інші види речових прав на чуже май­но. Таким чином, виключного поділу речового права на види (крім права власності) не існує. Проблему систематизації обме­жених речових прав можна пояснити тим, що в літературі і в законодавстві відсутні принципи відмежування права на чуже майно від зобов´язально-правових договорів, односторонніх правочинів та ін.

Саме ця невизначеність робить спірним питання необхідності виділення категорії речових прав у системі цивільного права. Можна погодитись з думкою про те, що майбутнє покаже чи при­живеться ця категорія в нашому законодавстві.

ГЛАВА 17. ПРАВО ВЛАСНОСТІ: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Власність і право власності

Право власності є одним із видів речового права, а саме - пов­не речове право. Право власності саме по собі не існує. Воно по­роджене необхідністю регулювати відносини власності. Тому, насамперед, слід дещо сказати про власність як суспільне яви­ще, проаналізувавши його у двох аспектах: економічному і со­ціальному.

Розглядаючи власність в економічному аспекті, слід базу­ватися на тому, що власність - це відношення суб´єкта (грома­дянина, юридичної особи, держави) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на розподілі «моє і не моє» за­снована власність. Власність має місце тільки в суспільстві, поза суспільством немає осіб, які б, не будучи власниками конкретної речі, зобов´язані були ставитися до неї як до чужої.

Таким чином, власність - це відносини між людьми з приводу речі. З одного боку цих відносин - власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з іншого - усі інші особи, які зобов´язані ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи з ними у певні відносини.

Суспільство також неможливе без тих чи інших відносин власності: ці відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне і політичне обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відносинам притаманний вольовий характер, що проявляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджати­ся належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає в тому, що за допомо­гою власності забезпечується самовираження особи, наповнюєть­ся реальним змістом її правоздатність. Про соціальний характер власності свідчить те, що держава, як власник, виплачує пенсії, допомоги непрацездатним та іншим громадянам.

Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишитися поза увагою права.

Інтерес до правового оформлення відносин власності пояс­нюється, по-перше, необхідністю стабільного забезпечення існу­ючих потреб громадян та інших суб´єктів правовідносин у май­ні, захисті інтересів у підприємництві та сфері інтелектуальної діяльності, зробити власність недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни права власності іншими майновими правами. Власник має набагато більше можливостей щодо володіння, користування й розпорядження своїм май­ном, ніж, скажімо, орендар, охоронець; по-третє, недопущення свавілля власником при володінні, користуванні й розпоряд­женні майном. Право власності, як будь-яке право, є знаряддям обмеження прав учасників відносин власності.

Отже, відносини власності породжують потребу їх правового регулювання, що призводить до виникнення права власності.

Зміст права власності

Право власності має об´єктивний і суб´єктивний аспекти. Під правом власності в об´єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб´єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведін­ки фізичної чи юридичної особи щодо володарювання над реча­ми (тобто надання особі можливості володарювати над певною належною їй річчю). Складовими суб´єктивного права власності є правомочності володіння, користування і розпорядження ре­чами. Названі правомочності складають юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він зали­шається власником.

Правомочність володіння - це юридично забезпечена мож­ливість власника бути в безпосередньому фактичному зв´язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв´язок власника з річчю, а як постійну можливість такого ма­теріального зв´язку, воно тісно пов´язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише при­пустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться річ, визнається її законним во­лодільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнісним.

Фактичне володіння може виникнути як на законній під­ставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Тому наявності лише фактичного володін­ня недостатньо для того, щоб вважатись законним володільцем. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титуль­ним володінням.

Незаконне володіння не базується на правовій основі, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, у свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовіс­ним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність (наприклад, громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у за­конного володільця). Різновидом добросовісного володіння є во­лодіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, яка не є власником майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом.

У багатьох європейських країнах такий строк встановлюєть­ся цивільним законодавством залежно від того, яке майно опи­нилося в добросовісного володільця. Так, ст. 234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувальна давність виникає при во­лодінні нерухомим майном впродовж 15 років, а іншим майном - 5 років. Про набувальну давність йдеться і в ЦК України. Згід­но зі ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим май­ном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим май­ном протягом 10 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Так, згідно зі ст. 119 ЗК Украї­ни громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно корис­туються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть звернутися до компетентного органу про передачу її їм у власність.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про неза­конність свого володіння, він називається незаконним недобро­совісним володільцем (привласнення краденого майна). Недоб­росовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом самовільного володіння буде крадіжка, насильницького - грабіж або розбій, підроблено­го - шахрайство.

Можна сказати, що правомочність володіння - це початок права власності. Виникнення права власності у набувача закон пов´язує з моментом передачі - отримання речі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування - це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задо­волення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може виявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ді­лянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов´язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та охоронюваних законом інтере­сів інших осіб, дотримуватись моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні державні ор­гани можуть контролювати дії власника, пов´язані з користу­ванням його майном. Так, міліції надається право відстороняти від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп´яніння, а також тих, які не мають документів на пра­во керування або користування транспортними засобами, ану­лювати виданий юридичній особі дозвіл на використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і речовин при невиконанні нею встановлених правил користу­вання цими засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укладення договору, пе­редачі речі під заставу тощо. Така передача права користування здійснюється шляхом розпорядження майном.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі закону, односто­ронніх правочинів, рішення суду, цивільно-правових договорів, адміністративних актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11 Закону України «Про міліцію» мають право вико­ристовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідуван­ня правопорушників та доставлення їх до міліції. Обмежене ре­чове право теж є прикладом користування чужим майном.

Правомочність розпоряджання - це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є по­чатком права власності, то з правом розпоряджання пов´язується початок припинення права власності назавжди або відокремлен­ня власника від його майна на певний час. Застосовуючи право­мочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньо­го правочину, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в ре­зультаті використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб при­пинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Тому має місце лише право користування річчю, а не право розпоряджання нею.

Право розпоряджання тісно пов´язане з особою власника, це дає змогу віднести його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, неза­лежне від права власності особливе право. Власник або безпосе­редньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано - через представників.

Зауважимо, що Закон України «Про власність» робить спро­бу надати правомочності розпоряджання самостійного значення шляхом запровадження в юридичну практику поняття «право повного господарського відання», яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і за­кріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарсько­го відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України (ст. 37 За­кону України «Про власність»).

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилась від свого права власності, передавши його державним підприємствам. Таке явище слід вважати неприродним, викликаним кон´юнктурними чи будь-якими іншими незрозумілими міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовили­ся від терміну «повне господарське відання», який уперше був запроваджений Законом «Про власність» в СРСР від 6 берез­ня 1990 p., замінили його на «право господарського відання» (ст. 294, 295). При цьому йдеться про незастосування до права господарського відання правил про право власності. Державно­му підприємству заборонено продавати належне йому за правом господарського відання нерухоме майно, передавати його в орен­ду, віддавати під заставу. Держава як власник «здійснює конт­роль за використанням, призначенням і збереженням належного підприємству майна, має право на одержання частини прибутку від користування майном, що перебуває в господарському відан­ні підприємства».

Варто зазначити, що ГК України закріплює майно за держав­ними підприємствами теж на праві «господарського відання», а не «повного господарського відання», як це було передбачено у Законі України «Про власність». При цьому законодавець відмо­вився від прямого застосування до права господарського відання положень про право власності, встановивши суттєві обмежен­ня повноважень державного підприємства розпоряджатись на­лежним йому майном, в першу чергу нерухомістю (ст. 674 ГК України).

Стосовно ж захисту права господарського відання підлягають безпосередньому застосуванню положення законодавства, вста­новлені для захисту права власності. При цьому суб´єкт підпри­ємництва, який здійснює господарську діяльність на основі пра­ва господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника (п. З ст. 136 ГК України).

Правомочності власності в сукупності можуть належати лише власникові, який має право одночасно володіти, користу­ватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування за­собів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої права, власник зобов´язаний не шкодити довкіллю, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, дотримуватися моральних засад суспільства, утримувати належне йому майно, ризикуючи випадково його втратити, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи договором. Власник також зобов´язаний забезпечити гро­мадянинові, працю якого використовує, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність влас­ника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов´язано допустити до обмеженого користування його майном інших осіб.

Отже, зміст права власності складають права на володіння, користування і розпорядження майном, а також обов´язки, пов´язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою за­гибеллю речей. Сукупність прав та обов´язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Таким чином, суб´єктивне право власності - це юридично забезпечена можливість власника володіти, користувати­ся і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від будь-яких протиправних втручань до свого волода­рювання над належним йому майном.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що суб´єктивне право власності є абсолютним правом. Власникові, як уповнова­женій особі, протистоять усі інші особи, які зобов´язані не пору­шувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб´єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задовольняти свої інте­реси шляхом безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Отже, право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов´язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправ­ного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов´язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб´єктами права власності в Україні визнаються: народ Ук­раїни, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України «Про власність»), органи місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право, відповідно до законодавства, користуватися природними об´єктами для задоволення власних потреб. Він зобов´язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першоосновам свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону України «Про власність»).

До громадян як суб´єктів права власності законодавство від­носить громадян України, іноземних громадян та осіб без грома­дянства. Усі вони мають рівні майнові права і обов´язки, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України.