Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Відповідальність може настати у таких формах: відшкоду­вання збитків; сплати неустойки; втрати завдатку; конфіскації майна; примусового виконання обов´язку; втрати суб´єктивного цивільного права тощо.

Найпоширенішою формою відповідальності є відшкодуван­ня збитків. Під збитками розуміються ті негативні наслідки, що настали в майновій сфері потерпілого внаслідок здійснення проти нього цивільного правопорушення. Ці негативні наслід­ки складаються з двох частин: реальних збитків та упущеної вигоди.

Реальними збитками є втрати, яких особа зазнала у зв´язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які осо­ба зробила чи мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Іншими словами - це сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора внаслідок неправомірних дій боржника.

Упущена вигода - це та сума, на яку не збільшилось майно кредитора через правопорушення. Прикладом може бути випа­док, коли наймач пошкодив найнятий автомобіль, внаслідок чого наймодавець не тільки був змушений затратити кошти на ремонт автомобіля, а й не отримав прибутку, який мав би отри­мати від перевезення пасажирів, якби не було правопорушення. Упущена вигода включає в себе доходи, які потерпілий міг ре­ально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушено. При цьому необхідно врахувати правило, за яким той, хто одержав доходи внаслідок правопорушення, повинен відш­кодувати упущену вигоду потерпілому в розмірі, не менше за одержані ним доходи. При визначенні розміру упущеної вигоди повинні враховуватись точні дані, що безспірно підтверджують реальну можливість одержання доходів потерпілим за умови не-порушення його права.

Цивільне законодавство закріплює принцип повного відшко­дування збитків, а це означає, що відшкодуванню підлягають як дійсні збитки, так і упущена вигода. Але в деяких установлених законом випадках допускається відхилення від цього принци­пу. Так, ст. 616 ЦК України передбачає можливість обмеження розміру відповідальності по зобов´язаннях, а ст. 17 Закону «Про захист прав споживачів» передбачає відшкодування шкоди за­подіяної життю, здоров´ю або майну споживача товарами (робо­тами, послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецеп­турні або інші недоліки, в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності.

У період інфляції має практичне значення визначення суми збитків. За загальними правилами така сума визначається за ці­нами, що діяли на момент винесення судового рішення про стяг­нення збитків.

Неустойкою вважається передбачена договором, законом або іншими правовими актами грошова чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов´язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного вико­нання ним основного зобов´язання.

Термін «неустойка» походить від слова «стояти». Застосуван­ня цих термінів у праві пов´язане з виконанням обіцяного. Той хто виконував взятий на себе обов´язок вважався таким, що «ус­тояв», у разі ж невиконання, до нього відносились як до такого, що «не устояв». Як бачимо, слово «неустойка» спочатку озна­чало лише саму несправність боржника у виконанні певної до­мовленості, а вже потім почало застосовуватися в законодавстві для визначення правових наслідків, що наступали у разі невико­нання чи неналежного виконання зобов´язання. Таким чином, поняття «неустойка» означає факт неспроможності боржника і визначає правові наслідки такої неспроможності.

За підставами виникнення неустойка поділяється на закон­ну (ту, що встановлюється законодавством) і договірну (набуває юридичної сили тільки на підставі договору, укладеного сторо­нами).

За порядком підрахунку розміру додаткового стягнення неус­тойка поділяється на штраф і пеню.

За співвідношенням неустойки і збитків - залікова, штрафна, альтернативна, виключна.

Відповідно до ст. 624 ЦК України, якщо за порушення зобов´язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягнен­ню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Таким чином, штрафна неустойка набуває загального значення. Усі інші види неустойки у співвідношенні до збитків можуть бути встановлені договором.

Завдатком визнається грошова сума або нерухоме майно, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні на підтвердження зобов´язання і забезпечення його виконання.

Специфіка завдатку як форми відповідальності полягає в то­му, що якщо за невиконання договору відповідальною є сторо­на, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку. Таким чином можна стверджувати, що завдаток ви­конує дві функції: забезпечення виконання договору і функцію відповідальності.

Під конфіскацією розуміють безоплатне, за рішенням суду, вилучення у правопорушника майна з передачею його у влас­ність держави.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що найпо­ширенішою формою відповідальності у цивільному праві є від­шкодування збитків. Обов´язок боржника відшкодувати збитки має загальний характер і є чинним в усіх випадках, якщо зако­ном або договором не передбачено іншого. Інші форми цивільно-правової відповідальності застосовуються тільки тоді, коли це передбачено законом або правочином. Форму цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків називають загальною формою цивільно-правової відповідальності, всі інші - спеціальними формами.

В основу поділу цивільно-правової відповідальності на види покладені різні критерії. Залежно від підстав виникнення розріз­няють договірну та недоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність виступає у вигляді санкції за по­рушення договору. Якщо боржник вчасно не передає речі, не ви­конує роботи або виконує їх неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконан­ням, а у випадках, передбачених законом або договором, - спла­тити і неустойку. При цьому здебільшого вважається, що попе­реднє зобов´язання боржника залишилось, і кредитор має право вимагати його виконання.

Недоговірна відповідальність настає у разі заподіяння осо­бою шкоди будь-якій іншій особі. Недоговірна відповідальність має місце тоді, коли відповідна санкція застосовується до право­порушника, який не перебуває у договірних відносинах з потер­пілим.

Юридичне значення розмежування договірної і недоговірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір недоговір­ної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми й розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і договором. При укладенні договору сторони можуть передбачити відповідальність за такі правопорушення, за які чинне законодавство не передбачає будь-якої відповідальності. Сторо­ни можуть також знизити або підвищити розмір відповідаль­ності порівняно із встановленим законом.

На практиці може виникнути конкуренція між договірною і недоговірною відповідальністю. Наприклад, який вид відпові­дальності слід застосувати до наймача, що знищив або пошкодив майно наймодавця, - договірний чи недоговірний? Певно, за на­явності передумови для договірного позову відповідальність має бути договірною. Саме таке вирішення цього питання гарантує для кожної зі сторін більш повну охорону її прав і не послаблює встановленої законом відповідальності.

Залежно від характеру розподілу відповідальності кількох осіб розрізняють больову, солідарну і субсидіарну відповідаль­ність.

Дольова відповідальність має місце тоді, коли кожний із боржників несе відповідальність тільки в тій частині, яка припа­дає на нього відповідно до законодавства або договору. Дольова відповідальність має значення загального права і застосовується тоді, коли законодавством або договором не встановлено солідар­ної або субсидіарної відповідальності. Частки, що припадають на кожного з відповідальних осіб, визнаються рівними, якщо за­конодавством або договором не встановлено інший їх розмір.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що креди­тор може вимагати відшкодування збитків як від усіх боржни­ків разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. За чинним цивільним законодавством солі­дарна відповідальність настає лише у випадках, передбачених законом чи договором. Прикладом солідарної відповідальності, передбаченої законом, є відповідальність кількох осіб за спільне заподіяння шкоди.

Субсидіарна відповідальність (додаткова відповідальність) застосовується тоді, коли у зобов´язанні беруть участь два борж­ники, один з яких є основним, а другий - додатковим. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що перед тим, як звернутися з вимогою до додаткового боржника, кредитор повинен притягнути до відповідальності основного боржника.

І лише у разі неспроможності останнім відшкодувати збитки або його відмови від задоволення позову кредитор може при­тягти до відповідальності додаткового боржника. Так, батьки або піклувальники можуть бути субсидіарними відповідачами за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 14 до 18 років. За­гальне правило передбачає, що неповнолітній сам повинен від­шкодувати заподіяну шкоду. І лише коли у нього немає майна або заробітку, достатнього для цього, до відповідальності при­тягуються батьки, усиновителі чи піклувальники, за наявності їх вини.

Залежно від розміру відповідальність може бути повною і об­меженою. Загальне правило передбачає настання відповідаль­ності в повному розмірі. Воно поширюється як на договірну, так і на недоговірну відповідальність. Але у випадках, передбачених законом, розмір відповідальності може бути обмеженим. Це пра­вило застосовується не тільки до такої форми відповідальності, як стягнення збитків, а й до інших. Обмеження відповідальності може бути викликане специфікою того чи іншого договору, по­ложеннями міжнародних договорів та під впливом інших обста­вин (майнового стану суб´єктів відповідальності та ін.).

За окремі види правопорушень встановлено особливості від­повідальності. Так, деякими особливостями характеризується цивільно-правова відповідальність за невиконання грошових зобов´язань. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов´язання, на вимогу кредитора зобов´язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочки, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або за­коном (ст. 625 ЦК України). Це правило надзвичайно важливе в умовах інфляції, коли користування чужими грішми стає при­вабливим для недобросовісних учасників цивільного обороту і завдає відчутної шкоди інтересам кредитора. Недобросовісний учасник цивільного обороту, використовуючи чужі гроші, от­римує прибуток, а його кредитор зазнає збитків незалежно від того, що через деякий час йому буде повернута первинна грошо­ва сума. Це є однією з причин широкого поширення взаємних неплатежів.

Має специфіку відповідальність боржника за прострочення виконання зобов´язання. Вона полягає в тому, що боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за можливу майнову шкоду, що випадково настала після прострочки. Іншими словами, він несе ризик відповідальності за випадкове пошкодження або знищення майна, яким він користувався. Наприклад, якщо наймач невчасно повернув найняте майно і це майно в період прострочки було випадково пошкоджене або знищене, то неза­лежно від вини боржника він повинен буде відшкодувати збит­ки кредитору.

Має свої особливості також відповідальність за нанесен­ня кривди (відшкодування моральної шкоди). Інститут відш­кодування моральної шкоди передбачений ст. 16, 1167, 1168 ЦК України та окремими статтями спеціальних законів («Про міліцію», «Про Службу безпеки», «Про захист прав споживачів» таін.). Відшкодування моральної шкоди зазвичай застосовуєть­ся до таких протизаконних дій, які не складають порушення майнових прав. Хоча це не означає, що порушення особистого права не може поєднуватися з майновою шкодою. Наприклад, приниження ділової репутації підприємця може потягнути уск­ладнення зі збутом виробленої ним продукції.

Але, як правило, вважається, що особиста кривда не порушує майнових прав особи, а зачіпає лише її особисті права. Саме на цьому базувався законодавець, коли надавав можливість потер­пілому самому звертатися до суду з позовом. Ніхто краще за ньо­го не оцінить порушення, не вирішить питання щодо прощення порушника. За порушення особистих прав може настати і кримі­нальне покарання, але воно має іншу мету - захистити публіч­ні відносини, що склалися в суспільстві, для якого не байдуже ставлення громадян до своєї честі, гідності, репутації; суспільс­тво зацікавлене в тому, щоб громадяни дорожили своїми особис­тими правами. Проте і в цьому разі перевага в захисті особистих прав надається самій особі, приватні цінності у сфері особистих прав законодавець ставить вище публічних.

ЦК України не встановлено мінімального розміру цивільно-правового покарання за особисту кривду. Суду надається право в кожному конкретному випадку самостійно визначати суму стяг­нення на користь потерпілого.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що цивільно-право­ва відповідальність має за мету не тільки поновити майновий стан потерпілого, а й покарати правопорушника. Цивільно-правове покарання відрізняється від покарання, що застосо­вується на підставі норм публічного права. Порівняємо його з кримінальним правом, що є найтиповішим для публічного права: по-перше, майнові стягнення у цивільному праві відбу­ваються на користь потерпілого, а конфіскація у кримінально­му праві провадиться на користь держави; по-друге, цивільно-правова відповідальність може переходити на спадкоємців, тоді як кримінальне покарання має виключно особистий характер; по-третє, порушниками цивільних прав, як і кримінальних, можуть бути декілька осіб, але вони притягуються до цивіль­но-правової відповідальності як одна особа (солідарна відпові­дальність); по-четверте, до цивільно-правової відповідальності можуть притягуватись треті особи, які не брали участі у пра­вопорушенні (субсидіарна відповідальність), тоді як у кримі­нальному праві такого не допускається; по-п´яте, учасники до­говірних цивільно-правових відносин можуть встановлювати розмір відповідальності на випадок порушення умов договору, тоді як кримінально-правова відповідальність встановлюється законом.

Таким чином, сфера застосування цивільно-правової відпові­дальності набагато ширша, ніж будь-якої іншої юридичної від­повідальності, а її форми й види дають можливість потерпілому якнайповніше захистити свої порушені права.

Важко погодитися з думкою про те, що у новому КК України доцільно «...визнати обов´язок злочинця відшкодувати потерпі­лому всі збитки і заподіяну шкоду..». Кримінальний кодекс -не той нормативний акт, в якому про це повинно йтися.

Інша справа, що в КК України доцільно було б передбачити відповідальність за навмисне ухилення від відшкодування за­подіяної шкоди, подібно до відповідальності за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей.