Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Б ілет
Господарська діяльність та загальні засади її правового регулювання.
Господарська діяльність — це суспільно корисна діяльність суб’єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації, що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється на професійних засадах. Господарську діяльність можна класифікувати за різними критеріями: 1) за метою здійснення господарської діяльності (ч. 2 ст. З ГК України): - комерційна (підприємницька); - некомерційна.
2) за предметом господарської діяльності: - виробнича; - торговельна; - банківська; - страхова; - інноваційна; - концесійна діяльність; - спільне інвестування та ін.
3) залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб’єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники чи іноземні інвестори та нерезиденти) господарська діяльність може бути:
- за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів);
- зовнішньоекономічна діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч. іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора).
Господарський кодекс України поділяє господарську діяльність на два основних види – підприємницьку (комерційну) та непідприємницьку (некомерційну).
Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Господарське право (як галузь права) — це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності та (або) керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.
Наука господарського права вивчає історію становлення та розвитку системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин та напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовної практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналіз, синтез, історичний, порівняльно-правовий, евристичний, синергетичний та ін.
Господарське право як навчальна дисципліна — це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності і використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності.
Предмет господарського права – це сукупність суспільних відносин, що виникають в процесі організації і здійснення господарської діяльності суб’єктів підприємництва, державних, приватних, кооперативних, громадських організацій та установ, наділених відповідно до законодавчих актів певними повноваженнями, правами і обов’язками та відповідальністю за свої дії.
Методи господарського права — це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин.
Основні методи господарського права:
1) метод автономних рішень;
2) метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов’язкових для суб’єктів господарських відносин);
3) метод рекомендацій.
Білет 2
БІЛЕТ 3
БІЛЕТ 4
1)Культура комунікації середньовіччя …
Зрештою, священні писання усіх релігій є наслідком комунікації пророків з Богом, а саме слово "релігія" в перекладі з латини означає "зв'язок", тобто "комунікація".
Але якщо для священнослужителів комунікація була предметом культу, то для стародавніх вчених — предметом дослідження. Логіка, лінгвістика, риторика, граматика, діалектика вивчали проблеми комунікації з прадавніх часів.
У середньовіччя відродилася давньогрецька герменевтика, що досліджувала проблеми розуміння та тлумачення поетичних і священних текстів.
Педагогіка (Я.Коменський, І.Песталоцці, Ж.Ж.Руссо) сприяла розвитку природних здібностей дітей, мовознавство (R.Гумбольдт, А.Шлегель, Я.Гримм) описувало і класифікувало різні мови, соціологія (О.Конт, Г.Спенсер) досліджувала суспільство та ін.
Проте всі ці науки "чомусь" поза межами своїх досліджень залишили проблему комунікаційних взаємозв'язків, без яких жодне суспільство існувати не може.
І лише на початку XX ст. виникає семіотика, яка дала поштовх структурній (прикладній) лінгвістиці (Ф.де Сосюр, Ч.Пірс). З'являються праці соціологів (Г.Тард, П.Сорокін), соціальних психологів (В.Вундт, X.Штейнталь, Г.Лебон, Дж Мід, Г.Блумер), які ґрунтовно досліджують комунікаційну проблематику.
Скажімо, французький дослідник Габріель Тард (1843-1904) пояснював соціогенез (виникнення і розвиток суспільства як такого) соціально-комунікаційною діяльністю у формі наслідування, позаяк "суспільство — це наслідування, а наслідування — певною мірою гіптотизм".
Вже згадуваний росіянин Пітирим Сорокін (1889-1968) під комунікацією розумів обмін почуттями, ідеями, вольовими імпульсами, тобто взаємодію людей на психічному рівні.
Фундатори американської соціальної психології Джордж Мід (1886-1931) і Герберт Блумер (1900-1987) вважали, що люди взаємодіють через символи. Процес мислення розглядався ними як оперування символами, які люди постійно створюють і якими обмінюються між собою.
Така взаємодія, на думку згаданих вище лідерів символьного інтеракціонізму, коли люди передають один одному знання, духовні цінності, зразки поведінки, впливають на дії колег через символи, є головним чинником у комунікаційній моделі суспільного життя.
Але питання змістовної комунікації були в центрі уваги також і представників документалістики. Серед них виокремлюють бельгійця Поля Отле (1868-1944), який розумів під документом будь-які зображення чи тексти. Цей науковий напрям набув поширення у другій половині XX ст. з виникненням чисельних служб соціальної комунікації, які не тільки відбирали бібліографічні джерела для політиків, бізнесменів, науковців, виробників, але й здійснювали обробку, класифікацію і аналіз необхідної замовникам інформації.
Динамічний розвиток інформаційно-обчислювальної техніки дав потужний поштовх інформатиці (Information Science), яка, втім, зародилася на удосконаленні лише системи наукової комунікації, залишивши осторонь системи економічної, політичної, масової комунікації та ін.
Підсумовуючи, можна констатувати, що проблеми соціальної комунікації наприкінці XX ст. стали предметом дослідження соціології, психології, політології, культурології, філософії, документалістики, інформатики, журналістики, теорії реклами і паблік рилейшнз тощо.
Переконавшись, що соціальна комунікація, нарешті, набула наукового статусу, на який давно заслуговувала, варто зосередитися на цьому понятті змістовніше.
З огляду на зазначене потрібно особливо наголосити, що суб'єктом соціальної комунікації є особистість. Навіть якщо вона спілкується сама із собою.
Науковці в останніх випадках говорять про автокомунікацію, яка, на їх переконання, є інтеріотизованою соціальною комунікацією.
Цей "внутрішній голос" виконує дві функції:
функцію "напівфабрикату" зовнішніх висловлювань, зміст яких остаточно реалізується через слово (за Л.С.Виготським);
функцію внутрішнього комунікаційного каналу, спрямованого всередину особистого "Я".
В останньому випадку внутрішній діалог відбувається, коли інформацію треба не просто механічно сприйняти (якщо це тільки можливо), але й "пропустити її через душу", пережити її як особистий досвід. Такий внутрішній діалог відбувається при сприйнятті творів мистецтва, в емоційно-стресових ситуаціях тощо.
Автокомунікація формується у процесі інтелектуального становлення людини в соціальному середовищі у тісному поєднанні із біологічними (генетичними) і психологічними змістовними комунікаціями.
Нетерплячому читачу, який ніяк не може дочекатися власне вивчення проблеми міжособистісної та інших видів комунікації, мусимо пояснити ось що: коли два суб'єкти соціальних комунікацій, які опанували метод автокомунікації, входять в "резонанс міжособистісного спілкування", процес відбувається і на когнітивному рівні, і на інтерактивному.
Беручи до уваги, що ці рівні комунікації тісно пов'язані між собою, російський дослідник А.Соколов дав таке визначення: "Соціальна комунікація є рухом змістів у соціальному часі та просторі".
Змісти, які пересуваються в соціальному часі та просторі від комуніканта до реципієнта, охоплюють насамперед знання, уміння, стимули й емоції.
При цьому знання розглядаються не тільки у формі фактів і концепцій (раціонально санкціонованих), але й цінностей, ідеалів, переконань і аргументів віри (про які людина знає на рівні свідомості).
Уміння — це перші навички, методи, звички, безсвідомі установки, згідно з якими людина діє в тих чи інших стандартних ситуаціях.
Стимули — це вольові впливи, які спонукають реципієнта до активності.
Емоції— розглядаються в контексті позитивної розв'язки і душевної рівноваги, необхідних для емоційного включення у процес соціальної комунікації.
Змісти (тобто, знання, уміння, стимули і емоції) можуть виступати у двох іпостасях: комунікаційних повідомлень (мова, лист, малюнок) і як утилітарні предмети (будинки, одежа, зброя, знаряддя праці та ін.)
Соціальний час — відчуття протікання соціального життя сучасниками. Темп соціальних змін може бути різним (у революційні епохи — значно прискорений) До того ж треба розуміти, що і змісти з часом втрачають свою "товарну цінність", як, скажімо, прогноз перед президентськими чи парламентськими виборами, що вже відбулися.
Соціальний простір — це відчуття людьми системи соціальних відносин, яка склалася в певному суспільстві.
Соціальний простір є багатомірний, позаяк кожний суб'єкт соціальної комунікації має складні відносини з державою, структурами громадянського суспільства, конкретними особистостями і соціальними спільнотами.
Закони класичної драматургії свідчать, що, побачивши в першому акті п'єси рушницю, яка висить на стіні, чекайте пострілу, який поставить фінальну крапку в сюжеті вистави.
Відтак логічним є розгляд руху змістів у соціальному просторі як комунікаційну діяльність, а руху змістів у соціальному часі як соціальну пам'ять.
Проте не будемо забувати, що цей поділ доволі штучний, оскільки комунікація має розглядатися комплексно через єдність комунікаційної діяльності і соціальної пам'яті.
БІЛЕТ
Права батьків і дітей.
Права і обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дитини, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Закон регулює:
1) особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей;
2) права батьків та дітей на майно;
3) обов'язок батьків утримувати дітей;
4) обов'язок дітей утримувати батьків.
Головними положеннями особистих немайнових прав і обов'язків батьків та дітей є те, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, а діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків. При цьому, зазначений паритет не залежить від того, чи перебували батьки дитини у шлюбі між собою.
До особистих немайнових прав і обов'язків батьків та дітей належать:
1) обов'язки батьків:
• належно виховувати дитину — в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;
• піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;
• забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;
• поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини;
2) переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини;
3) обов'язок дитини, повнолітніх дочки і сина піклуватися про батьків, виявляти про них турботу та надавати їм допомогу;
4) права дитини:
• на належне батьківське виховання;
• противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї;
• звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також безпосередньо до суду (якщо дитина досягла 14 років).
Невиконання батьками своїх обов'язків або неналежне здійснення прав стосовно дітей може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони: не забрали дитину з пологового будинку без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Права батьків і дітей на майно базуються на тому, що батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При цьому у регулюванні майнових відносин між батьками і дітьми у законі пріоритет надається правам дітей. А саме, встановлено, що майно, придбане батьками для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.
В законі закріплене ще одне правило майнових відносин батьків та дітей: майно, набуте батьками і дітьми їхньою спільною працею чи за спільні кошти, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Батьки управляють майном малолітньої дитини без спеціального на те повноваження. Але вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.
Закон встановлює для батьків обов'язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи такого утримання визначаються батьками за домовленістю між собою. За рішенням суду можуть присуджуватися аліменти.
У визначених законом випадках батьки зобов'язані утримувати також повнолітніх дітей. Йдеться про непрацездатних дітей та дітей, які продовжують навчання (до досягнення ними двадцяти трьох років). Це утримання можливе за умови, що батьки можуть надавати матеріальну допомогу.
Повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Обов'язок не виникає, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав або якщо буде встановлено, що вони ухилялися від виконання своїх обов'язків. Розмір аліментів на утримання батьків визначається судом.
Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду аліментів на утримання дітей, а так само коштів на утримання непрацездатних батьків є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність.
Інші члени сім'ї також мають відповідні права та обов'язки. Зокрема, баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні.
Права та обов'язки, встановлені законом для братів, сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри. А саме, вони мають право на спілкування. Повнолітні особи мають право брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів та сестер, незалежно від місця їхнього проживання.
Мачуха, вітчим, які проживають однією сім'єю з малолітніми пасинком, падчеркою, мають право брати участь у їхньому вихованні. Сестра, брат, мачуха, вітчим, баба, дід мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки, внуків, чи звернутися за захистом їх прав та інтересів до органу опіки та піклування або до суду. Всі спори участі баби, діла, прабаби, прадіда, брата, сестри, мачухи, вітчима у вихованні дитини вирішуються судом відповідно до законодавства.
Члени родини повинні піклуватися про своїх родичів. На родичів покладається обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів. Розмір аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається судом у частці від заробітку (доходу) або у твердій грошовій сумі.
БІЛЕТ 7
БІЛЕТ 8
БІЛЕТ
БІЛЕТ
БІЛЕТ
БІЛЕТ
БІЛЕТ
БІЛЕТ
БІЛЕТ
БІЛЕТ
БІЛЕТ 17
Б І ЛЕТ 18
БІЛЕТ 19
БІЛЕТ
Управління земельним фондом
Проблема управління земельними ресурсами завжди була актуальною, оскільки земля є основою будь-якого виробництва, особливо це стосується сільського і лісового господарства. Особливо актуальною проблема державного управління земельним фондом постає в умовах ринкової економіки, коли законодавчо закріплюються різні форми власності на землю і господарювання на ній. Збільшення чисельності суб'єктів господарювання на землі потягло за собою розширення кола учасників земельних відносин, а відтак загострились екологічні проблеми довкілля.
Державне управління є способом організації діяльності державних органів з метою забезпечити виконання правових норм і впорядкування суспільних відносин у тій чи іншій сфері. Управління у галузі використання та охорони земель є різновидом, складовою управління природокористуванням та охороною довкілля. Метою управління земельними ресурсами є вирішення проблем раціонального використання та охорони земель шляхом організованої, цілеспрямованої діяльності суб'єкта управління. Головного ознакою, за якою цей різновид виділяють як самостійний, є земля - основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави.
Управління у сфері використання та охорони земель слід розглядати як організаційно-правову діяльність уповноважених органів із забезпечення раціональної та ефективної експлуатації земель усіма суб'єктами господарювання у межах, визначених земельним законодавством України.
Перехід до ринкової економіки зумовив корінні зміни у формах і методах державного управління у сфері використання та охорони земельних ресурсів, а також його змісту. Набули широкого застосування економічні методи впливу на суб'єктів земельного законодавства, пов'язані з наданням податкових і кредитних пільг, виділенням коштів з державного або місцевого бюджету, звільненням від плати за земельні ділянки, компенсацією з бюджетних коштів зниження доходу власників землі і землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих і малопродуктивних земель тощо.
Разом з тим за умов ринкової економіки та роздержавлення права власності на землю важливим є поєднання економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель з методами адміністративного впливу на суб'єктів земельних правовідносин. За цих умов важливого значення набувають відповідні функції управління у галузі використання та охорони земель.
Термін "функція" (від лат.functio- виконання, здійснення) означає обов'язок, коло діяльності, призначення, роль. Функції управління - це відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які дають можливість здійснювати певний вплив на об'єкт управління з метою вирішення поставленого завдання, це також напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий, правозабезпечуючий чи правоохоронний характер.
Визначення змісту функцій управління та їх чітка класифікація необхідні для розробки раціональних основ системи управління. Функції державного управління у відповідній сфері розрізняють за критеріями: за органами, що їх здійснюють; місцем і значенням в управлінському процесі; юридичними наслідками, які тягнуть за собою їх здійснення, тощо. В. В. Горлачук поділяє функції управління на основні і спеціальні.
До основних належать:
- планування;
- координація;
- організація;
- регулювання;
- контроль.
Ці функції притаманні всім системам управління.
До спеціальних функцій відносять такі:
- надання і вилучення земель; моніторинг стану земельних ресурсів і динаміки його змін;
- ведення державного земельного кадастру;
- землеустрій; справляння плати за землю;
- державний контроль за раціональним використанням і охороною земель;
- вирішення земельних спорів; притягнення до юридичної відповідальності та інші.
Відповідні функції становлять зміст управління у галузі використання та охорони земель.
Суб'єктом управління у галузі використання та охорони земель є система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. їх розрізняють за обсягом і характером компетенції. У сфері земельних відносин певні управлінські функції мають органи загальної, міжгалузевої, галузевої і спеціальної компетенції.
До органів загальної компетенції, що здійснюють відповідні управлінські функції, належать Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ради та місцеві державні адміністрації,
Одним з найважливіших органів міжгалузевого управління у сфері охорони і раціонального використання земель є Міністерство екології та природних ресурсів України, яке здійснює державне управління земельним фондом у комплексі з усіма іншими природними ресурсами (водами, надрами, лісами, атмосферним повітрям, флорою і фауною). Певні управлінські функції щодо земельного фонду мають у межах своєї компетенції також Міністерство аграрної політики України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет лісового господарства України, Національне космічне агентство України, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет будівництва та архітектури і житлової політики України, деякі інші центральні органи виконавчої влади.
Галузеве управління земельним фондом здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, до відання яких належить відповідна частина земельного фонду, що не залежить від територіального розміщення земель. Органом спеціальної компетенції у сфері земельних відносин є Державний комітет України по земельних ресурсах.
Б ілет
Основні етапи розвитку українського архівознавства
На першому етапі (середина та друга половина XIX ст.) процес становлення та розвитку архівознавства як наукипроходив майже одночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Університету Святого Володимира й Київської археографічної комісії (1843–1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація "Архива Юго-Западной России" (1858–1914), "Актов, относящихся к истории Западной России" (1844–1853), "Жерел до історії України-Руси" (1895–1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архівістики. Наголос робився на джерелознавчі та археографічні аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства. Біля витоків української архівістики стояли такі видатні вчені, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Орест Левицький, Микола Іванишев, Михайло Владимирський-Буданов, Володимр Антонович, Михайло Грушевський, Олександр Грушевський, Віктор Романовський та ін.
Вагомий внесок в українську архівістику та джерелознавство зробив Володимир Антонович. Як один зі сподвижників української ідеї, Володимир Антонович утверджував в українській історичній науці традицію документалізму. Він особисто підготував 9 томів "Архіву Південно-Західної Росії" (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, започаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з джерелознавства, брав участь у виданні "Київської старовини", на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з авторськими коментарями.
Створення національної архівістики продовжив учень Володимира Антоновича – видатний український історик, політичний та державний діяч Михайло Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання "Українсько-Руського архіву".
Рубіжною віхою другого етапу (1900–1930 рр.) стала Українська національно-демократична революція 1917–1920 рр., під час якої відродилася Українська держава. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.
Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика коренізації (або "українізації") спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи й архівознавства. У цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал «Архівна справа» й інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги Віктора Романовського "Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах" (1927), яка стала першим навчальним посібником з архівознавства.
Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики "українізації", дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-масового підходу і революційної доцільності використання джерел.
Третій етап (1930-і – початок 1950-х років) пов'язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Народному комісаріату (далі – Наркомату) внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Звинуваченням в "українському буржуазному націоналізмі" було піддано посібник "Архівознавство. Елементарний підручник" (Харків, 1932). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках "Радянського архіву" та "Архіву Радянської України" статей науковців і практиків, загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних технологій. У 40-х pp. XX ст. до радянської архівної системи було залучено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР.
Значних втрат архівна справа зазнала під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом – історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках "Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР".
Початок четвертого етапу (середина 50-х років XX ст. – до розпаду СРСР) пов'язаний з хрущовською "відлигою", критикою культу особи Йосипа Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним "законодавцем" і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства.
У 60–80-х роках XX ст. помітно розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної справи, було захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня "Архіви України" (з 1965 р.).
П'ятий етап (після проголошення незалежності України в серпні 1991 р.) пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" (1993, нова редакція – 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Упродовж першої половини 1990-х рр. було створено профільні наукові установи. На базі відновленої 1987 р. Археографічної комісії УРСР у 1990 р. розпочав діяльність Інститут української археографії (з 1995 р. – Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України). У 1992 р. було створено Інститут рукопису та Інститут архівознавства НБ імені В.І.Вернадського. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування в травні 1994 р. галузевої наукової установи – Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі – УНДІАСД), покликаної забезпечити архіви теоретико-методичною базою для здійснення їхніх основних функцій та відродити українське архівознавство. У 1998 р. Указом Президента України 24 грудня був визнаний професійним святом українських архівістів і щорічно відзначається як День працівників архівних установ.
Починаючи з 1991 р. розпочався період відродження традицій шляхом відновлення видання знищених журналів та щорічників («Український археографічний щорічник», «Пам'ятки») та створення поряд із «Архівами України» нових видань («Студії з архівної справи та документознавства», «Рукописна та книжкова спадщина України», «Архівіст: Вісник САУ», «Вісник Держкомархіву»), покликаних об’єктивно висвітлювати проблеми сучасної української архівістики.
Дата: 2019-02-02, просмотров: 1494.