Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Лекція №3 Загальна характеристика злочинів проти власності.

Сусп ільна небезпечність злочинів проти власності. Родовий об’єкт злочинів проти власності. Майно як предмет більшості злочинів проти власності та його ознаки. Право на майно та дії майнового характеру як предмет деяких злочинів проти власності. Об’єктивна сторона злочинів проти власності. Су’єкт злочинів проти власності. Суб’єктивна сторона злочинів проти власності. Види злочинів проти власності.

ЛекціЇ № 4-5 Корисливі посягання проти власності, що пов’язані із незаконним безоплатним оберненням чужого майна на користь винного або третіх осіб

Загальна характеристика корисливих злочинів, пов'язаних із незаконним оберненням чужого майна на користь винного, або інших осіб. Характеристика повторності як кваліфікуючої ознаки корисливих злочинів, пов'язаних із незаконним оберненням чужого майна на користь винного, або інших осіб. Проникнення в житло, інше приміщення чи сховище як кваліфікуюча ознака викрадення (крадіжки, грабежу, розбою). Значна шкода, великі і особливо великі розміри як кваліфікуючі і особливо кваліфікуючі обставини корисливих злочинів, пов'язаних із незаконним оберненням чужого майна на користь винного, або інших осіб. Основні форми таємного способу вилучення чужого майна при крадіжці. Поняття грабежу та його види. Відмінність грабежу і крадіжки. Характеристика насильства та погрози його застосування при грабежі. Відмежування насильницького грабежу від розбою. Поняття розбою та особливості його об'єкту і об'єктивної сторони. Характеристика насильства та погрози його застосування при розбої. Юридичний аналіз викрадення теплової та електричної енергії шляхом самовільного її використання.

2. Корисливі злочини, пов’язані з оберненням чужо­го майна на користь винного чи інших осіб (статті 185–187, 188-1–191 КК).

Крадіжка (ст. 185 КК). Крадіжка – це таємне викрадення чужого майна. Предметом цього злочину є чуже майно. На думку окремих дослідників (зокрема, В.В. Кузнецова), конкретними предметами саме крадіжки можуть виступати: а) рухоме та нерухоме майно (подільне й неподільне, споживне й неспоживне, головне та належне, складне), а також тварини (тварини є особливим об’єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом); б) речі з особливим правовим режимом (частково вилучені з цивільного обігу); в) валюта, цінні папери, інші валютні цінності, інші документи (квитки різних лотерей, телефонні картки тощо)(1).

Об’єктивна сторона крадіжки (ч. 1 ст. 185 КК) обов’язково включає такі ознаки:

1) дію (таємне, незаконне, безоплатне, поза волею власника ви­лучення чужого майна);

2) наслідок, який полягає в заволодінні чужим майном;

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб учинення злочину, що характеризується таємністю.

Викрадення вважається таємним, якщо воно здійснюється:

1) за відсутності власника чи іншої особи;

2) у присутності власника або іншої особи, але непомітно для них;

3) у присутності власника чи іншої особи, але винний не усвідомлював цього моменту та вважав, що діє таємно від інших осіб (наприклад, дії винного фіксує камера спостереження в супермаркеті, а на екрані телевізора охоронець бачить їх);

4) у присутності власника або іншої особи, що через свій фізіологіч­ний або психічний стан (сон, сп’яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) чи інші обставини не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна та не можуть дати йому належної оцінки;

5) у присутності інших осіб, на потурання яких він розраховує з певних підстав (родинні зв’язки, дружні стосунки, співучасть у вчинен­ні злочину тощо), однак вчинюване за таких обставин викрадення пере­стає бути таємним, якщо такі особи дали підстави винному засумніва­тися щодо їх “мовчання” про його дії;

6) особою, що не була наділена певною правомочністю щодо ви­краденого майна, а за родом діяльності тільки мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).

Отже, крадіжка – це передусім викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб. Типовим прикладом таємності при крадіжці є такий:

Вироком Диканського районного суду Полтавської області від 16 лютого 2010 р. встановлено, що підсудний А. 12 грудня 2009 р. близько 21 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, знаходячись в приміщенні кафе-магазину № 4, що в с. Орданівка Диканського району, скориставшись відсутністю уваги потерпілого Д. та тим, що ніхто із відвідувачів кафе не звертає на нього увагу, керуючись корисливими спонуканнями, таємно викрав з поверхні столу залишений потерпілим Д. мобільний телефон марки «Sony Ericsson К 550» із вмонтованою флеш-картою ємністю 1 Гб та СІМ-картою «МТС» загальною вартістю 865 грн., який обернув на свою користь... Кваліфікація злочинних дій підсудного А. за ч. 1 ст. 185 КК України як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), є вірною... (2)

Саме способом вчинення злочину (таємність) крадіжка передусім відрізняється від грабежу (відкритого викрадення чужого майна). Більше того, розрізняючи крадіжку і грабіж, слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий характер вчинюваних винною особою дій. У зв’язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється за відсутності потерпілого, але й у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють факту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно відбувається у присутності потерпілої особи за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для неї, а також тоді, коли викрадення вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, що виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, стан сп’яніння).

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж, а в разі застосування насильства чи висловлювання погрози його застосування – залежно від характеру насильства чи погрози – як грабіж чи розбій (абз. 3 п. 4 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10).

Разом з тим у судовій практиці трапляються помилки при кваліфікації грабежу, коли дії винних осіб, які, вважаючи свої дії таємними, вчиняли викрадення чужого майна, не усвідомлюючи, що їхні дії помічені іншими особами. Наприклад:

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області вироком від 12 липня 2006 р. визнав винним В. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК. Згідно з вироком В., діючи повторно, з метою таємного викрадення чужого майна, шляхом вільного доступу проник в приміщення літнього майданчика бару “Лариса” на привокзальній площі м. Хмельницького звідки таємно викрав програвач міні-дисків “Соні Е-520”, вартістю 1700 грн., який належить потерпілому Я. Після викрадення майна В. був помічений потерпілим Я., який намагався його затримати, однак В. з викраденим програвачем від нього втік, з метою утаєння викраденого, чим заподіяв потерпілому Я. матеріальної шкоди на суму 1700 грн.

Апеляційний суд Хмельницької області згідно своєю ухвалою від 24 жовтня 2006 р. змінив вирок міськрайонного суду. Із матеріалів справи вбачається, що В. заволодів майном потерпілого таємно, але коли був помічений потерпілим, то втік з викраденим. Разом з тим в апеляційному суді потерпілий уточнив, що не впевнений в тому, що В. дійсно чув його окрик, можливо він дійсно поспішав на тролейбус, який стояв на зупинці, і тому побіг. Програвача у нього він не бачив. Свідок М. також пояснила, що бачила як засуджений, тримаючи якийсь сірий предмет під рукою, біг в сторону тролейбуса, а за ним – потерпілий. Разом з тим даних, що підтверджували б те, що засуджений втікав з викраденим саме від переслідування потерпілого і усвідомлював це по справі не встановлено.

За таких обставин стверджувати про наявність в діях В. ознак злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України підстав немає, а дії його слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК України як таємне викрадення чужого майна, вчинене повторно... (3)

Крадіжка є злочином із матеріальним складом. Згідно з абз. 1 п. 4 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10 крадіжка вважається закінченою з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним (наприклад, сховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати залежно від обставин справи як закінчений чи незакінчений замах на вчинення відповідного злочину. Закінченим замахом на крадіжку є дії особи, яка викрала майно, але одразу була викрита. Разом з тим крадіжка буде закінченою тоді, коли винна особа вилучила майно, але була викрита і у зв’язку з цим позбавилася цього майна (наприклад, викинула викрадений предмет).

Разом з тим, на практиці саме момент закінчення крадіжки викликає чимало суперечок щодо кваліфікації цього злочину. Зокрема, практично одні й ті самі дії в одному випадку кваліфікуються як закінчена крадіжка, а в іншому – як замах на цей злочин. Наприклад:

Вироком Рокитнівського районного суду Рівненської області від 29 січня 2010 р. встановлено, що 20 жовтня 2009 р. близько 11 год. Л., перебуваючи в торговому залі магазину «САМ маркет» ТОВ ТД «Північ-Центр», який знаходиться в смт. Рокитне по вул. Шевченка, 9, Рівненської області, умисно, таємно викрала товарно-матеріальні цінності, а саме: чайник «Міцуі», томатну пасту «Руна», дві пляшки шампуню «Хедер-Шолдерс. Ментол», дві пляшки шампуню «Хедер-Шолдерс. Проти випадіння», біо йогурт «Гурманіка» одну пляшку шампуню «Хедер-Шолдерс. Від самого кореня», пінний лак «Велла Флекс», три флакони лаку «Блиск», три флакони лаку «Блиск-Ефект», два флакони піни «Блиск-Ефект2», дві пари жіночих шкарпеток, один гель «Клін енд Клір», один сирок «Гурманіка», один сирок «Пустунчик. Карамель», один сирок «Простоквашино», дві плитки шоколаду «Світоч», один сирок «Пустунчик. Вишня», дві пачки вологих серветок «Клінік», одну пару жіночих шкарпеток, спричинивши шкоду ТОВ ТД «Північ-Центр» на загальну суму 535 грн 74 коп... Думала, що сумку перевіряти ніхто не буде. Коли виходила із залу, затримав охоронець та запропонував показати, що знаходиться в сумці. При огляді сумки було виявлено викрадені речі...

Суд приходить до висновку, що вина Л. у таємному викраденні чужого майна доказана повністю, дії підсудної кваліфіковані вірно за ч. 1ст. 185 КК України... (4)

В іншому випадку фактично ті ж самі дії були кваліфіковані не як закінчена крадіжка, а як замах на цей злочин, зокрема:

Вироком Солом?янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2010 р. встановлено, що 7 березня 2010 р., приблизно о 14 год. підсудна Н., знаходячись в торгівельному приміщенні магазину «Мегамаркет», що по вул. В. Гетьмана, 6 в м. Києві, переконавшись що за її діями ніхто не спостерігає, підійшла до прилавків і шляхом вільного доступу таємно викрала чуже майно, а саме: 1 пляшку віскі ТМ «Grant» ємкістю 0,7 літра, вартістю 123 грн. 80 коп.; 1 пачку спреда солодковершкового ТМ «Тульчинка», вагою 200 грам, вартістю 4 грн. 95 коп.; 1 упаковку чаю ТМ «Акbаг Рlаtіnum», вартістю 10 грн. 90 коп.; 1 упаковку туалетного мила ТМ «Саmау naturelle», вагою 100 грам, вартістю З грн.. 55 коп.; 1 гольф жіночий, вартістю 110 грн. 05 коп., завдавши ТОВ «Самшид» матеріальної шкоди на суму 253 грн. 25 коп.

З викраденим майном підсудна Н. намагалася вийти з приміщення магазину, однак довести свій злочинний намір до кінця не змогла з причин, що не залежали від її волі, т.я. при виході її дії були виявлені охоронцями магазину «Мегамаркет», які затримали Н. з викраденим майном, яке у неї в подальшому було вилучено...

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що підсудна Н. своїми умисними діями вчинила замах на таємне викрадення чужого майна (крадіжка), який не був доведений до кінця з причин, що залежали від її волі, а тому її дії необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України...(5)

На наш погляд, слід підтримати саме останній підхід щодо кваліфікації крадіжки (а саме – як замах на цей злочин), оскільки в обох випадках винні особи хоча й вилучили чуже майно, однак ще перебували в приміщенні магазину та ніяким чином не розпорядилися таким майном, не вжили його за призначенням (враховуючи, що більшість з викраденого становили саме продукти харчування).

Коли винна особа вже отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися протиправно вилученим майном, але застосовує насильство лише з метою уникнення затримання, її дії не можуть визнаватися грабежем, поєднаним з насильством. Залежно від способу вилучення майна вони можуть розцінюватись як крадіжка або грабіж. Застосування насильства в такому випадку утворює окремий склад злочину і потребує окремої кваліфікації залежно від тяжкості наслідків та заподіяної потерпілому фізичної шкоди.

Слід враховувати, що суб’єкт цього злочину – фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 185 КК) є вчинення його: 1) повторно (див. п. 1 примітки до ст. 185);2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище; 2) завдання злочином значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 185 КК);3) у великих розмірах (ч. 4 ст. 185 КК); 4) в особливо великих розмірах; 5) організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК).

Визначення значної шкоди, що завдається потерпілому, великих і особливо великих розмірів крадіжки наведено у примітці до ст. 185 КК (відповідно пункти 2, 3 і 4). Про вчинення злочину організованою групою див. ст. 28 КК.

Грабіж (ст. 186 КК). Грабіж – це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, яка у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені і оцінюються як викрадення.

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, а якщо при грабежі застосовується насильство, а додатковими необхідними безпосередніми об’єк­тами – здоров’я, психічна чи фізична недоторканність людини. Предметом злочину є чуже майно.

Грабіж – це відкрите викрадення чужого майна. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони цього злочину (ч. 1 ст. 186 КК) є:

1) дія (відкрите, незаконне, безоплатне, поза волею власника ви­лучення чужого майна);

2) наслідок, який полягає в заволодінні чужим майном;

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб вчинення злочину, що характеризується відкритістю.

Викрадення вважається відкритим, якщо воно:

– здійснюється в присутності власника чи іншої особи, та винний усвідомлює, що ці особи розуміють сутність його злочинних дій;

– учиняється винним, який помиляється та вважає, що його бачать, а фактично його дії не були помічені власником або іншою особою;

– були помічені власником чи іншою особою і, незважаючи на це, продовжуються винним з метою заволодіння майном або його утримання.

Отож, вирішальне значення для визнання викрадення відкритим має суб’єктивне переконання винної особи. Якщо вона вважає, що діє таємно (сумлінно помиляючись), то хоч би в дійсності її дії і спостерігалися кимось, викрадення не можна визнати відкритим.

Типовим прикладом грабежу є такий:

Вироком Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 серпня 2008 р. Щ. засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України за таких обставин. Щ., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, 16.06.2008 р. близько 16 год. 00 хв. відкрито, у присутності односельчан, умисно, з корисливих спонукань шляхом демонтажу викрав кабельний ящик УКС 10Х2 вартістю 219 грн. 85 коп., що належить ВАТ “Укртелеком”, Сумська філія. При цьому, Щ. у світлу пору доби на центральній вулиці села, здійснюючи демонтаж кабельного ящика, що знаходиться біля проїжджої частини, усвідомлював факт того, що перехожі – односельчани розуміють протиправність його дій, будь-яким чином на їх зауваження не реагував. Одним із таких перехожих був Й., який зробив зауваження Щ., та попередив про відповідальність за вчинення викрадення. Однак він на вимоги даного громадянина не відреагував та не припинив протиправні дії. Викраденим майном Щ. розпорядився на власний розсуд, продавши його Ц. за 10 грн., а отримані гроші, у подальшому, витратив на придбання спиртного. Таким чином, внаслідок протиправних дій, Щ. заподіяв ВАТ “Укртелеком” матеріальну шкоду на суму 219 грн. 85 коп. ...

За таких обставин, проаналізувавши всі докази по справі в їх сукупності суд уважає, що винність підсудного Щ. у вчиненні злочину доведена повністю і його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 186 КК України, так як він своїми умисними діями вчинив відкрите викрадення чужого майна (грабіж)(6).

Грабіж є злочином із матеріальним складом. Він вважається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним.

Суб’єктом цього злочину є фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Із суб’єктивної сторони грабіж характеризується наявністю у винної особи прямого умислу і корисливого мотиву.

Кваліфікованими видами грабежу є вчинення його:

1) із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого;

2) із погрозою застосування такого насильства;

3) повторно;

4) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст.186);

5) із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище;

6) із завданням злочином значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 186);

3) у великих розмірах (ч. 4 ст. 186);

4) в особливо великих розмірах;

5) організованою групою (ч. 5 ст. 186).

Насильство, що може бути застосоване під час грабежу та кваліфікуватиметься за ч. 2 ст. 186 КК, не має бути небезпечним для життя і здоров’я потерпілого. Під таким насильством слід розуміти умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (завдання удару, побоїв, незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння (п. 5 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10 ). Такі насильницькі дії, вчинені під час грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.

Не утворюють насильства при грабежі (ч. 2 ст. 186 КК) викрадення способом “хапка” (хапання) чи “висмикування” відповідного чужого майна (наприклад, сумки, яку тримає у руці потерпілий), оскільки винна особа за таких умов застосовує не насильство, а розраховує на несподіваність і раптовість своїх дій.

Насильницькі дії при грабежі можуть застосовуватись і для утриман­ня майна, викраденого без застосування насильства. Кваліфікується такий злочин загалом за ч. 2 ст. 186 КК. Якщо ж грабіжник під час затримання залишив вилучене майно та застосував насильство, щоб уникнути затримання, то він відповідатиме за замах на грабіж за ч. 2 ст. 15 КК та відповідною частиною ст. 186 КК, а за наявності заподіяних під час ухилення від затримання тілесних ушкоджень – за відповід­ний злочин проти життя та здоров’я особи за сукупністю злочинів.

Погроза застосування насильства, що не є небезпечним для жит­тя чи здоров’я потерпілого – це психічне насильство, яке полягає в залякуванні потерпілого негайним застосуванням до нього такого фізичного насильства. Оцінка небезпечності насильства, що виявляється в погрозі, а звідси й розмежування грабежу та розбою, має ґрунтуватися не стільки на суб’єктивному сприйнятті небезпечності потерпілим, як на об’єктивних критеріях, зважаючи на дійсний характер можливого насильства. Наприклад, якщо винний показує кулака чи замахнувся ногою, то це є, безумовно, погроза, але реалізація її в ударах рукою чи ногою загалом не містить загрози життю та здоров’ю (грабіж), а демонстрація ножа або пістолета ні в кого не викличе сумніву щодо небезпечності цих предметів для життя і здоров’я потерпілого (розбій).

Про значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак грабежу див. примітку до ст. 185 КК.

Розбій (ст. 187 КК). Розбій як злочин проти власності – це напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Цей злочин є найнебезпечнішим серед усіх посягань на власність.

Основним безпосереднім об’єктом розбою є врегульовані законом суспільні відносини власності, а його додатковими необхідними безпосередніми об’єктами – життя, здоров’я, психічна чи фізична недоторканність людини. Предметомзлочину є чуже майно.

Об’єктивна сторона розбою (ч. 1 ст. 187 КК) полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, що зазнала нападу, або з по­грозою застосування такого насильства.

Під нападом за статтею 187 КК слід розуміти умисні дії, спрямовані на негайне вилучення чужого майна шляхом застосування фізичного або психічного насильства, зазначеного в частині першій цієї статті.

Небезпечне для життя чи здоров’я насильство (ст. 187, ч. 3 ст. 189 КК) – це умисне заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжке тілесне ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент їх вчинення. До них слід відносити, зокрема, і насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, придушення за шию, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо (п. 9 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10).

Погроза застосування насильства при розбої полягає в залякуванні негайним застосуванням фізичного насильства, небезпечного для життя і здоров’я потерпілого (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров’я чи незначною втратою працездатності, або вчинити певні дії, що у конкретній ситуації можуть спричинити такі наслідки).

Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння його майном потрібно розглядати як насильство і залежно від того, було воно небезпечним для життя або здоров’я чи не було, кваліфікувати такі дії за ч. 2 ст. 186 КК або за відповідною частиною ст. 187 КК. Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження, вчинене належить кваліфікувати як розбій лише за умови, що винна особа усвідомлювала можливість заподіяння будь-якого із цих наслідків (абз. 1 п. 9 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10). Вказане стосується і випадків застосування наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) під час вимагання.

Умисне заподіяння у процесі розбою чи вимагання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, а також середньої тяжкості тілесного ушкодження, незаконне позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, завдання побоїв, що мало характер мордування, охоплюються статтею 187 або 189 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти здоров’я, не потребують.

Серед особливостей кваліфікації розбою (а також вимагання) слід вказати на такі:

1. Умисне або необережне заподіяння у процесі розбою чи вимагання тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ст. 187 та ч. 4 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за ст. 121 чи за статтею 128 КК не потребує (абз. 2 п. 9 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10). Проте ця вимога вказаної постанови є небезспірною, оскільки за суттю таке правило припустиме не до всіх частин ст. 187 КК, а тільки щодо частини четвертої (де, серед іншого, йдеться про розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень).

2. Якщо під час розбою чи вимагання було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, або останнього було умисно вбито, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 4 ст. 187 чи ст. 189 КК і ч. 2 ст. 121 або п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

3. Заподіяння потерпілому смерті під час розбою чи вимагання з необережності слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за відповідною частиною статті 187 чи 189 та ст. 119 КК.

4. У разі вчинення розбою бандою при кваліфікації дій членів банди судам слід керуватися роз’ясненнями, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 13 “Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями”. Зокрема, в таких випадках вчинення у складі банди розбою має бути кваліфіковано за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257 і ч. 4 ст. 187 КК (як розбій, вчинений організованою групою).

На практиці часто виникають ситуації, коли винні особи використовують як знаряддя психічного насильства предмети, що завідо­мо для них не можуть бути використані для виконання погроз (зіпсована чи іграшкова зброя, запальничка схожа на пістолет, притиснутий до спини палець тощо). У таких ситуаціях умисел було спрямовано на розбій, а потерпілий сприймав ці предмети як такі, що становлять небезпеку для життя чи здоров’я. Наприклад:

Каланчацький районний суд Херсонської області у своєму вироку від 16 січня 2007 р. встановив, що 7 липня 2005 р. близько 23 год. 45 хв. С. та Б., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, за попередньою змовою між собою, знаходячись на вул. Спартака в смт. Чаплинка Херсонської області, з метою відкритого заволодіння чужим майном, підбігли до потерпілої Т., де С. закрив їй своєю рукою ротову порожнину та приставив до її шиї невстановлений предмет, вказавши, що в руці ніж і в разі невиконання нею його вимог, він застосує ніж, почав вимагати у неї золоти прикраси, і не отримавши їх, став наносити удари в область обличчя і тулуба Т., спричинивши їй тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, чисельних синців на обличчі та тулубі, в результаті чого заволодів грошима Т. у сумі 20 гривень та 10 доларів США і передав їх Б., який знаходився поруч і стежив за тим, щоб їх не помітили сторонні особи...

З урахуванням усіх матеріалів справи, суд вважає, що винність підсудних С. та Б. у скоєні розбійного нападу на потерпілу Т. доведена повністю, і їх дії по даному епізоду повинні бути кваліфіковані за ч. 2 ст. 187 КК України, як напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, та з погрозою застосування такого насильства (розбій), вчинений за попередньою змовою групою осіб(7).

Проблемним питанням при кваліфікації злочинів подекуди є відмінність розбою від насильницького грабежу. Основними ознаками, за якими розрізняються ці злочини, є:

а) спосіб посягання (грабіж – це завжди відкрите посягання, а розбій може вчинюватись як відкрито, так і таємно);

б) характер фізичного і психічного насильства (під час грабежу для досягнення своєї мети винний застосовує насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погрозу такого насильства, під час розбою – насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погрозу таким насильством);

в) момент закінчення злочину (грабіж є злочином із матеріальним складом і вважається закінченим із моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним, тоді як розбій вважається закінченим з моменту нападу, незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном).

Отже, розбій є закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном (усічений склад).

Якщо особа скоювала крадіжку чи грабіж, а потім, захоплена на місці злочину, почала тікати (без майна), застосо­вуючи небезпечне для життя або здоров’я особи насильство лише з метою уникнути затримання, – вона не повинна відповідати за розбій, а лише за замах на крадіжку чи грабіж та за відповідний злочин (резуль­тат опору й насильства) проти життя або здоров’я особи чи за злочин, передбачений ст. 342 КК.

Разом з тим, видається сумнівною і невідповідною практика кваліфікації розбою з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК. У такому разі йдеться про замах на розбій, що суперечить сутності цього злочину, який, маючи усічений склад, вже закінчений з моменту замаху (нападу). З огляду на це, показовим є такий приклад:

Вироком Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 17 січня 2008 р. встановлено, що 22 березня 2005 р. близько 23 год. 40 хв. м. Мала Виска підсудний Г., за попередньою змовою з невстановленою особою та особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, маючи умисел на розбій з метою заволодіння чужим майном, проник через огорожу на територію, де проживав потерпілий Ф. Діючи на реалізацію спільного умислу, особа, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, використовуючи заздалегідь придбані плоскогубці та перочинний ніж, шляхом виставлення скла віконної рами веранди жилого будинку, проникла в будинок і відчинила вхідні двері, через які в будинок проник підсудний Г. та невстановлена слідством особа. Проникнувши в жилий будинок, особа, справа відносно якої виділена в окреме провадження та невстановлена слідством особа, вчинили напад на потерпілого Ф., який спав на ліжку і застосовуючи фізичне та психічне насильство, почали його зв’язувати заздалегідь придбаним канатом, з метою подолання опору, а підсудний Г. залишався в коридорі, на вході в кімнату, де здійснювався напад на потерпілого.

У цей час в сусідній кімнаті будинку знаходився свідок У., який почув попередження потерпілого та підозрілі звуки. Маючи у володінні спеціальний засіб під гумову кулю “Корнет”, свідок У. відчинив вхідні двері кімнати, де знаходився потерпілий і нападники і здійснив два постріли в сторону осіб, які вчиняли напад, тим самим припинивши злочинні дії підсудного Г. та інших осіб. Останні з місця злочину зникли...

Суд кваліфікує дії підсудного за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 187 КК України, як замах на розбій, поєднаний з проникненням у житло, враховуючи, що підсудний Г., за попередньою змовою з особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, маючи умисел на вчинення нападу на потерпілого з метою заволодіння його майном, брав активну участь у підготовці скоєння злочину; уніч з 22 на 23 березня 2005 р., через паркан, разом з іншими особами проник в домоволодіння, а потім і в жилий будинок потерпілого, але злочинний намір не зміг довести до кінця з причин, що не залежали від його волі(8).

Суб’єктом розбою є фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом, корисливим мотивом і спеціальною метою заволодіння чужим майном.

Кваліфікуючими ознаками розбою (ч. 2 ст. 187 КК) є вчинення його:

1) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

2) особою, що раніше вчинила розбій або бандитизм.

Особливо кваліфікуючі ознакирозбою – напад:

1) поєднаний із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187 КК);

2) спрямований на заволодіння майном у великих розмірах;

3) спрямований на заволодіння майном в особливо великих розмірах;

4) учинений організованою групою (див. ст. 28 КК);

5) поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК).

Про значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак розбою див. примітку до ст. 185 КК.

Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ст. 188¹ КК). Цей злочин полягає у викраденні електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) або внаслідок умисного пошкодження приладів обліку чи у будь-який інший спосіб, якщо такими діями завдано значної шкоди.

Предметом злочину є електрична або теплова енергія, тобто її конкретні порції, що були незаконно використані винною особою за певний обліковий період.

З об’єктивної сторони цей злочин (ч. 1 ст. 188¹ КК) обов’язково передбачає такі ознаки:

1) дію, що полягає у викраденні електричної або теплової енергії (при цьому, як показує практика, таке викрадення може бути як таємним, так і відкритим);

2) наслідок, який полягає в завданні такими діями значної шкоди (тобто такої шкоди, що в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян). При цьому слід враховувати той факт, що якщо прилади обліку не встановлено офіційно, то розрахунки за використану електричну або теплову енергію проводяться, виходячи з установлених спеціальних норм (зокрема, площа квартири, кількість мешканців, наявність пільг);

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб – шляхом самовільного використання електричної або теплової енергії без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) або умисне пошкодження приладів обліку чи у будь-який інший спосіб.

Отже, фактично йдеться про три різновиди способів вчинення цього злочину:

1. Самовільне використання – це використання електричної або теплової енергії без приладів обліку у випадку, коли використання таких приладів є обов’язковим, що визначається відповідними законами, правилами та договорами про користування електричною або тепловою енергією.

2. Умисне пошкодження приладів обліку – це приведення таких приладів у стан, який виключає їх повноцінне використання за цільовим призначенням і забезпечує не контрольоване такими приладами (без обліку чи з неповним обліком) використання (споживання) електричної чи теплової енергії (наприклад, розбирання окремих елементів приладів обліку, руйнування їх окремих частин тощо).

3. Інші способи викрадення електричної або теплової енергії – це самовільне підключення до електричної чи теплової мережі, у результаті якого енергія споживається без укладення договору про її споживання, або підключення з порушенням встановлених правил користування енергією; втручання в роботу технічних засобів передачі та розподілу енергії тощо.

Типовим прикладом вчинення цього злочину є такий:

Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 червня 2009 р. встановлено, що К. 19.03.2002 р. уклав договір оренди № Ф-0658 з Управлінням ресурсів Львівської міської ради терміном до 29.05.2006 р. та прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, вул. Конотопська, 6, згодом переуклавши даний договір терміном до 25.02.2010 р. Приблизно в березні 2002 р., підсудний маючи умисел на викрадення електричної енергії, самовільно, без відповідного дозволу ВАТ “Львівобленерго” підключив орендоване ним приміщення до мережі електропостачання, використовував електроенергію без приладів обліку та не здійснював оплату за її використання.

23.05.2009 р. працівниками ВАТ “Львівобленерго” у вказаному приміщенні було виявлено самовільне підключення та користування електроенергією без приладів обліку та оплати К. на суму 3165,49 грн., про що був складений акт № 018741 від 23.05.2006 р. У подальшому, після відключення електроенергії в орендованому приміщенні по вул. Конотопській, 6 в м. Львові, підсудний, маючи умисел, спрямований на викрадення електроенергії, самовільно підключав вищезазначене приміщення до мережі електропостачання електроенергією й використовував її без приладів обліку та не здійснював оплату за використану електроенергію на загальну суму 48123,55 грн., про що ВАТ “Львівобленерго” складено акти № 019064 від 16.10.2006 р., № 020631 від 27.07.2007 р., № 021471 від 09.10.2008 р., № 021547 від 20.11.2008 р.

Підсудний в судовому засіданні свою вину визнав та пояснив, що 19.03.2002 р. уклав договір оренди № Ф-0658 з Управлінням ресурсів Львівської міської ради терміном до 29.05.2006 р. та прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, вул. Конотопська, 6, згодом переуклавши даний договір терміном до 25.02.2010 р. В період з 2002 по 2008 рр. періодично здійснював самовільне підключення вищезазначеного приміщення до мережі електропостачання електроенергією й використовував її без приладів обліку та не здійснював оплату за використану електроенергію. Крім визнання вини підсудним, його вина підтверджується зібраними по справі доказами, дійсність і достовірність яких учасниками судового слідства не оспорюється.

Враховуючи наведене, суд вважає, що вина підсудного К. доведена повністю і його дії правильно кваліфіковані органами досудового слідства за ч. 1 ст. 188¹ КК України, оскільки він викрав електричну енергію, шляхом її самовільного використання без приладів обліку... (9)

Злочин є закінченим з моменту завдання діянням значної шкоди (матеріальний склад). Отже, для кваліфікації цього злочину слід зафіксувати факт точно визначеної законом шкоди, інакше не може йти мова навіть про замах на цей злочин (при цьому готування до цього злочину, враховуючи ступінь його тяжкості, не тягне за собою кримінальної відповідальності).

Суб’єктомзлочину є фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом та корисливим мотивом.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 188¹ КК) є вчинення його:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) із завданням шкоди у великих розмірах (тобто такої шкоди, що в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

Вимагання (ст. 189 КК). Вимагання – це вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім, відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додаткові необхідні безпосередні об’єкти злочину – здоров’я, психічна чи фізична недоторканність людини, її особиста свобода. Додаткові факультативні безпосередні об’єкти злочину – це життя, честь і гідність людини тощо. Предметом вимагання можуть виступати чуже майно, право на майно та дії майнового характеру.

З об’єктивної сторони цей злочин (ч. 1 ст. 189 КК) виявляється у вимозі передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру: зпогрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами; з погрозою обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб; із погрозою пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною; або з погрозою розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Типовим прикладом вимагання є такий, зокрема:

Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 1 лютого 2007 р. встановлено, що Х., 18 жовтня 2006 р., приблизно в 19 год., переслідуючи корисливу зацікавленість, перебуваючи в стані алкогольного сп?яніння, знаходячись на сходинковій площадці сьомого поверху відповідного будинку в м. Луцьку, шляхом залякування, що виразилось в погрозі застосування фізичного насильства, що не є небезпечним для життя і здоров?я та із застосуванням такого насильства до неповнолітнього З., що виразилось в нанесенні потерпілому ударів руками в обличчя, що спричинило йому легкі тілесні ушкодження, незаконно вимагав в нього передачі у його володіння грошей в сумі 30 грн., які останній не передав, так як грошей в той час не мав...

Таким чином, Х. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 189 КК України, оскільки він умисно незаконно вимагав передачі йому чужого майна з погрозою насильства над потерпілим... (10)

Отож, діяння виявляється в незаконній вимозі – викладеній у рішучій формі пропозиції винного до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під охороною яких перебуває майно) про передачу чужого майна, права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру.

Спосіб вимагання – це погроза заподіяння потерпілому чи його близьким родичам певної шкоди, характер якої може бути різним. При цьому погроза має бути дійсною, а не уявною. Сама форма погрози вирішального значення не має. Вона може бути висловлена усно, письмово, телефоном, через електронну пошту, через інших осіб тощо.

Погроза при вимаганні може стосуватись як самого потерпілого, так і його близьких родичів. Близькими родичами відповідно до п. 11 ст. 32 КПК України є батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Стаття 189 КК називає чотири види погроз:

1) погроза насильством;

2) погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів;

3) погроза знищенням чи пошкодженням майна;

4) погроза розголошення відомостей, що їх потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.

Погроза при вимаганні має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він протидіятиме винній особі або не виконає її вимог, то ця погроза буде реалізована. Це стосується і випадків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів, які завідомо для неї не можуть бути використані для реалізації погроз (зіпсована зброя, макет зброї тощо), але потерпілий сприймає ці предмети як такі, що являють собою небезпеку для життя чи здоров’я. Така погроза може стосуватись як потерпілого, так і його близьких родичів і завжди містить у собі вимогу майнового характеру щодо передачі майна в майбутньому.

При розмежуванні вимагання і грабежу чи розбою слід виходити з того, що при грабежі та розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або його близьких родичів у майбутньому, слід кваліфікувати як вимагання.

На практиці дуже часто виникають труднощі при розмежуванні вимагання та розбою. Ці злочини відрізняються передусім тим, що: а) при вимаганні винний може вимагати передати йому не тільки чуже майно, але й право на чуже майно; б) при розбої погроза спрямована тільки на особу, на яку здійснено напад, а при вимаганні – і на інших осіб (зокрема, рідних чи близьких потерпілого); в) на відміну від розбою погроза при вимаганні полягає в застосуванні насильства не негайно, не під час вимоги передати винному чуже майно, а в недалекому майбутньому, якщо вимогу не буде виконано.

Якщо погроза насильства або саме насильство були застосовані з метою заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв’язку з відсутністю у нього майна винна особа пред’явила вимогу передати його в майбутньому, такі дії належить кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій чи як замах на грабіж та за відповідною частиною ст. 189 КК (за наявності складу злочину).

Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, слід розуміти такі дійсні чи вигадані дані про них, їхні дії та дії, вчинені щодо них, розголошення яких із будь-яких міркувань є для них небажаним. До таких відомостей, зокрема, можуть належати дані про інтимні сторони життя, захворювання, аморальні вчинки, злочинну діяльність тощо. Погроза розголосити вказані відомості означає можливість повідомити про них будь-яким способом хоча б одній особі, якій вони не були відомі, тоді як потерпілі особи бажали зберегти їх у таємниці. Реалізація таких погроз під час вимагання не охоплюється ст. 189 КК. Якщо самі по собі такі дії утворюють склад злочину (наприклад, передбаченого статями 163 чи 168 КК), то вони підлягають окремій кваліфікації.

Погроза пошкодити чи знищити майно має місце лише тоді, коли вона стосується майна, що належить потерпілому чи його близьким родичам, або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною. Умисне знищення або пошкодження такого майна під час вимагання повністю охоплюється ч. 2, 3 або 4 ст. 189 КК, крім випадків його знищення чи пошкодження шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, яке за наявності до того підстав додатково кваліфікується за ч. 2 ст. 194 КК.

При розмежуванні вимагання і злочину, передбаченого статтею 206 КК (протидія законній господарській діяльності), чи злочину, передбаченого статтею 355 КК (примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань), треба виходити з того, що при вимаганні винна особа керується корисливим умислом на заволодіння не належним їй майном чи правом на таке майно або бажає вчинення на її користь дій майнового характеру.

Якщо винна особа, застосовуючи відповідні погрози чи насильство, таким умислом не керується, а має на меті примусити потерпілого припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладеної угоди, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, вчинене потрібно розглядати як протидію законній господарській діяльності і кваліфікувати, залежно від обставин за відповідною частиною ст. 206 КК.

Застосування погроз чи насильства без такого умислу з метою примусити потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 355 КК. При цьому слід мати на увазі, що відповідальність за цією статтею може наставати лише тоді, коли особу примушують до виконання (невиконання) існуючого зобов’язання, що виникло на підставах, передбачених чинним законодавством. Предметом такого зобов’язання можуть бути гроші, майно, послуги, результати творчості тощо.

Вимога виконати (не виконати) зобов’язання, що виникло на підставах, не передбачених чинним законодавством, або неіснуюче зобов’язання, або зобов’язання з невизначеним предметом, а так само використання факту існуючого зобов’язання для заволодіння майном, правом на майно або для вчинення дій майнового характеру, які ним не передбачені, належить кваліфікувати як вимагання.

Не є вимаганням (ст. 189 КК) примушування особи до оплати (вимоги оплати) наданих їй за угодою чи домовленістю послуг, наприклад: з перевезення особи чи майна, оплати переданого особі майна чи виконаних на її користь робіт тощо. Такі дії за наявності для того підстав мають кваліфікуватись як примушування до виконання цивільно-правового зобов’язання.

Вимагання є закінченим злочином з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної з вказаними погрозами, насильством, пошкодженням чи знищенням майна незалежно від досягнення поставленої винною особою мети (формальний склад).

Суб’єкт вимагання – фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Водночас винний має на меті незаконно одержа­ти чуже майно, право на нього чи домогтися вчинення потерпілим дій майнового характеру.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 189 КК) є вчинення вимагання:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) службовою особою з використанням свого службового становища;

4) із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Зокрема, якщо винна особа при вимаганні погрожувала потерпілому позбавленням життя або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, то її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 189 КК. При цьому погроза вчинити вбивство, висловлена під час вимагання, повністю охоплюється диспозицією ч. 2 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за статтею 129 КК не потребує;

5) із пошкодженням або знищенням майна;

6) що завдало значної шкоди потерпілому.

Особливо кваліфікуючі ознакизлочину – це вимагання:

1) поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи (зміст такого насильства при вимаганні та розбої є ідентичним);

2) що завдало майнової шкоди у великих розмірах (ч. 3 ст. 189 КК);

3) яке завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах;

4) учинене організованою групою;

5) поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4 ст. 189 КК).

Про значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак вимагання див. примітку до ст. 185 КК.

Шахрайство (ст. 190 КК). Шахрайство – це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Сутність цього злочину у тому, що через шахрайські дії потерпілий (власник, володілець, особа, у віданні чи під охороною якої перебуває майно) передає своє майно чи право на майно винному, вважаючи, що останній уповноважений володіти, користуватися або розпоряджатися ними. При цьому шахрай через обман чи зловживання довірою спонукає потерпілого, викликає в нього впевненість про вигідність або обов’язковість передачі йому майна чи уступки права на нього. Введений в оману, потерпілий сам добровільно передає винному майно чи право на майно.

Предметом шахрайства є чуже майно або право на майно.

Об’єктивна сторона шахрайства (ч. 1 ст. 190 КК) обов’язково включає такі ознаки:

1) дію (обманне або через зловживання довірою, незаконне, безоплатне, поза волею власника ви­лучення чужого майна або права на майно);

2) наслідок, який полягає в заволодінні чужим майном або правом на майно;

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб учинення злочину, що характеризується обманом чи зловживання довірою.

Типовим прикладом шахрайства є такий:

Вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 31 січня 2007 р. встановлено, що 17 листопада 2006 р. о 20 год. 30 хв. Я., знаходячись в с. Вовчик, Лубенського р-ну Полтавської області, з метою заволодіння чужим майном підійшов до Й. Зловживаючи довірою останнього, Я. попрохав у Й. його мобільний телефон “Sony Ericson K-300І”, повідомивши, що хоче послухати музику та подивитися картинки, а потім повернути, але при цьому мав умисел на заволодіння телефоном. Отримавши від Й. мобільний телефон “Sony Ericson K-300І”, вартістю 649 грн. зі стартовим пакетом “Київстар”, вартістю 50 грн. та грошима на рахунку в сумі 2 грн., а всього на загальну суму 701 грн., Я. вийшов із приміщення клубу та поїхав додому. Вдома Я. викрадений телефон заховав у серванті для подальшого використання у власних цілях. В результаті своїх шахрайських дій Я. шляхом зловживання довірою заволодів майном Й. на загальну суму 701 грн...

Суд вважає, що вина Я. в заволодінні чужим майном шляхом обману та зловживання довірою (шахрайство), встановлена і доказана, а його дії необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 190 КК України, оскільки він зловживаючи довірою, попрохав у Й. належний останньому мобільний телефон, щоб послухати музику та подивитися картинки, а потім повернути, однак телефон потерпілому так і не повернув.. (11)

У ч. 1 ст. 190 КК зазначено про два способи вчинення шахрайства: 1) обман; 2) зловживання довірою.

Згідно абз. 2 п. 17 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10 обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) чи зловживання довірою(недобросовісне використання довіри потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов’язковості передачі їй майна або права на нього.

Варто уточнити, що при обмані відбувається повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування, замовчування інформації про факти, повідомлення про які було обов’язковим, що вводить потерпілого в оману. Шахрайський обман може виявлятися в усній чи письмовій формі або у формі конклюдентних дій, стосуватися фактів і обставин, які відносяться до винного, різних предметів і явищ.

Обман при шахрайстві за предметом і сутністю може бути різноманітним. У вітчизняній юридичній літературі були спроби всі види шахрайського обману об’єднати у групи (типи). Зокрема, М.Й. Коржанський пропонує виділяти п’ять типових способів обману при шахрайстві, коли винний:

1) видає себе за особу, яка має право на отримання майна (грошей) і якою він насправді не є (наприклад, за інкасатора, представника власника, посланця близької до потерпілого особи);

2) отримує плату за роботу, виконувати яку не має наміру, чи кошти на придбання речі (майна), якщо взятого на себе зобов’язання не має наміру виконувати;

3) змінює зовнішній вигляд речі чи видає одну річ за іншу (мідну за золоту, “куклу” за пачку грошей і т. ін.);

4) замовчує про обставини, які для цього випадку є істотними і обов'язковими (наприклад, отримання грошової допомоги на особу, яка померла);

5) використовує підроблені документи для отримання майна чи грошей (підроблені накладні, вимоги, чеки, лотерейні білети тощо)(12).

Інший підхід застосовує О.В. Смаглюк, пропонуючи всі види шахрайського обману згрупувати таким чином: 1) обман щодо предметів (їх існування, тотожність, ціна, кількість тощо); 2) обман щодо своїх особистих якостей або якостей інших осіб (місце роботи, службове становище, ділові та особисті зв’язки); 3) обман юридичних осіб; 4) обман з приводу різноманітних дій та подій; 5) обман у намірах (обманна обіцянка); 6) обман щодо наявності, відсутності або чинності певного нормативного акта(13).

Щодо зловживання довірою, то воно полягає у недобросовісному використанні довіри потерпілого, пов’язаної саме з родинними відносинами, дружніми стосунками, знайомством, спільною діяльні­­с­тю тощо. При цьому вважається, що зловживання довірою є другорядним по відношенню до обману, але не втрачає свого самостійного значення як спосіб заволодіння майном при шахрайстві(14).

Обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього. Слід мати на увазі, що коли потерпіла особа через вік, фізичні чи психічні вади або інші обставини не могла правильно оцінювати і розуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу нею майна чи права на нього не можна вважати добровільною.

Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, та за відсутності змови з особою, яка ввела потерпілого в оману, вчинене не може розглядатись як шахрайство. За певних обставин (наприклад, коли майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193 КК.

Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Такі дії слід кваліфікувати відповідно як крадіжку, грабіж або розбій.

Якщо обман чи зловживання довірою при шахрайстві полягають у вчиненні іншого злочину, дії винної особи належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 КК і статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин. Зокрема, самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, викрадення, привласнення, пошкодження та підроблення документів, штампів і печаток з метою подальшого їх використання при шахрайстві, використання при шахрайстві завідомо підробленого документа, а також зловживання владою чи службовим становищем потребують додаткової кваліфікації відповідно за статтями 353, 357, 358 та 364 КК. Окремої кваліфікації за ст. 290 КК при шахрайстві потребують також дії винної особи, яка знищила, підробила або замінила номери вузлів та агрегатів транспортного засобу.

Істотними ознаками шахрайства є те, що: 1) особа, яка передає винному майно чи право на майно, не усвідомлює факту обману чи зловживання довірою; 2) особа, яка передає винному майно чи право на майно, помиляючись, вважає, що отримання – передача майна чи права на майно є правомірними, а тому добровільно передає їх винному назавжди; 3) разом з передачею майна чи права на майно винному передаються і всі повноваження власника. За цими ознаками шахрайство відрізняється від крадіжки, що була вчинена із застосуванням хитрощів чи обману, які полегшили її вчинення, або з використанням доступу до майна. Подекуди крадіжка може бути вчинена щодо майна, яке було передано винному з певною метою (наприклад, передати, перевезти, зберегти тощо). Шахрайство відрізняється від такої крадіжки характером і змістом передачі майна. Якщо при передачі майна винному передаються також і повноваження власника або хоч би частина їх, то викрадення кваліфікується як шахрайство за ст. 190 КК. Якщо ж при передачі майна винному повноваження власника не передаються, а майно йому передається для охорони, передачі третім особам, перевезення, то викрадення кваліфікується як крадіжка за ст. 185 КК(15).

Злочин є закінченим з моменту фактичного одержання винним чужо­го майна чи права на нього (матеріальний склад).

Суб’єктзлочину – загальний, тобто фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку.

Із суб’єктивної сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. При кваліфікації шахрайства варто враховувати, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов’язання може бути кваліфіковане як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, не виконуючи зобов’язання. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи цінності нібито для передачі службовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Якщо при цьому винна особа схилила певну особу до замаху на давання хабара, її дії слід кваліфікувати також за відповідною частиною ст. 15 та відповідною частиною ст. 369 КК з посиланням на ч. 4 ст. 27 КК.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 190 КК) є вчинення шахрайства:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) що завдало значної шкоди потерпілому.

Особливо кваліфікуючими ознакамизлочину є вчинення шахрайства:

1) у великих розмірах;

2) шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки (ч. 3 ст. 190 КК). Варто пам’ятати, що шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, має кваліфікуватися за ч. 3 ст. 190 КК і додаткової кваліфікації за статтями розділу XVI “Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку” Особливої частини КК України не потребує.

Незаконні операції з використанням електронно-обчислювальної техніки – це обманне використання можливостей і засобів такої техні­ки, пов’язане з умисним уведенням (закладанням) в її електронну си­стему неправдивих (засвідомо помилкових) даних, що надає можливість шахраю отримати певну суму чужих грошей (наприклад, “зламування” коду електронної системи банківських операцій і введення команди на переведення певної суми грошей на поточний рахунок зловмисника). Через такого роду операції відбувається спотворення істинної інформації або вона отримує новий зміст з метою введення в оману потерпілу особу. Дуже часто цей прояв шахрайства поєднується із вчиненням незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК). З цього приводу типовим є такий приклад із слідчої та судової практики:

Постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 20 липня 2009 р. встановлено таке: начальник відділення розслідування загальнокримінальних злочинів СУ УМВС України в Кіровоградській області П. звернувся до суду з поданням про обрання міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою Е. Вказав, що у його провадження знаходиться кримінальна справа № 24-527 порушена 10.07.2009 р. за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, за фактом шахрайства, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, у великих розмірах, шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. В ході розслідування даної кримінальної справи встановлено, що в кінці травня 2009 року знайомі між собою мешканка смт. Куйбишеве Запорізької області І. та мешканець м. Кіровограда Е., працюючий в Кіровоградській філії ЗАТ КБ “Приватбанк”, вступили в злочинну змову на шахрайське заволодіння чужим майном у великих розмірах, а саме І., з корисливих мотивів, запропонувала Е. за допомогою електронної системи здійснення платежів «Клієнт-Банк» незаконно перерахувати кошти з рахунку клієнта банку на картковий рахунок, реквізити якого вона йому вкаже, на що останній з тих же корисливих мотивів погодився.

З метою реалізації єдиного з І. злочинного наміру на заволодіння чужим майном у великих розмірах, виконуючи умови злочинної з нею, Е., 16.06.2009 р., в період 11 год 05 хв. – 11 год. 06 хв., в приміщенні головного офісу КФ ЗАТ КБ «Приватбанк», розташованого в м. Кіровограді по вул. Преображенській, 26/70, шляхом вільного доступу до робочого комп’ютеру експерта по агрокредитуванню КФ ЗАТ КБ «Приватбанк» Ю., який в той час в приміщенні банку був відсутній і не був обізнаний про злочинні наміри Е., використовуючи логін і пароль іншого територіального відділення КФ ЗАТ КБ «Приватбанк» Б., також необізнаної про злочинні наміри Е., шляхом обману та зловживання довірою, здійснив несакнціонований доступ до інформації програмного комплексу «Приват 48». При цьому, з метою подальшого шахрайського заволодіння грошовими коштами з розрахункового рахунку незнайомої йому гр. Р. він незаконно вніс зміни до інформації даного програмного комплексу, а саме змінив програму-ключ, яка дає можливість доступу до розрахункового рахунку гр. Р. через систему «Клієнт Банк».

Після цього, о 11 год. 32 хв. цього ж дня, продовжуючи свої злочинні дії по реалізації єдиного з І. наміру на заволодіння чужим майно у великих розмірах шахрайським способом, використовуючи дану програму-ключ, з комп’ютеру, розташованого в Інтернет кафе «Імперіал» в м. Кіровограді по вул. К.Маркса, 34/32, від імені Р., тим самим видаючи себе за неї, оформив та підписав в електронному вигляді зміненою же програмою-ключем сформоване ним платіжне доручення № 8 від 16.06.2009 р., яким незаконно перерахував грошові кошти в сумі 147632,00 грн. з розрахункового рахунку Р. на вказаний йому І. картковий рахунок на ім’я гр. Я., проживаючої в м. Куйбишево Запорізької області, та повідомив про це І. В свою чергу І., виконуючи умови злочинної змови з Е., через невстановлену слідством особу, в період 17 – 18.06.2009 р. отримала готівкою незаконно перераховані її спільником Е. грошові кошти з карткового рахунку Я. через банкомати, розташовані в м. Маріуполі та смт. Володарському Донецької області, а також в с. Розівка Запорізької області... (16);

3) в особливо великих розмірах;

4) організованою групою (ч. 4 ст. 190 КК).

Значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак шахрайства див. у примітці до ст. 185 КК.

Від шахрайства (ст. 190 КК) слід відрізняти шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК). Різниця між цими злочинами полягає в об’єкті, предметі, об’єктивній та суб’єктивній сторонах, суб’єкті та кваліфікуючих ознаках. Якщо родовим і безпосереднім об’єктом першого злочину є суспільні відносини власності, то родовим об’єктом другого – сфера господарської діяльності, а безпосереднім об’єктом – суспільні відносини у сфері надання фінансових ресурсів і податкових пільг (суспільні відносини власності кредиторів можуть виступати лише додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину). Предметом шахрайства в його загальному складі (ч. 1 ст. 190 КК) є чуже майно або право на майно (при цьому вартість такого майна має перевищувати 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), а предметом шахрайства з фінансовими ресурсами – грошові кошти у формі субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів або пільг щодо податків у будь якому розмірі. Якщо з об’єктивної сторони для кваліфікації дій як шахрайства потрібен злочинний результат (наслідки) – заволодіння майном або придбання права на майно (матеріальний склад), то для кваліфікації дій за ст. 222 достатньо лише самого факту надання завідомо неправдивої інформації (формальний склад злочину). Більше того, об’єктивна сторона шахрайства з фінансовими ресурсами полягає в активній формі обману, який, подібно до суб’єкта цього злочину, порівняно з шахрайством, має набагато вужчий зміст і полягає у наданні завідомо неправдивої інформації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. Щодо суб’єкта злочину, то шахрайство з фінансовими ресурсами вчинюється спеціальним суб’єктом (а саме: громадянином – підприємцем, громадянином – засновником суб’єкта господарської діяльності, службовою особою юридичної особи – суб’єкта господарської діяльності), на відміну від шахрайства, де суб’єкт є загальним. Стосовно суб’єктивної сторони, то шахрайство обов’язково характеризується корисливим мотивом, а для шахрайства з фінансовими ресурсами обов’язково властива спеціальна мета – одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. До того ж зміст прямого умислу в цих двох злочинах також є різним: при шахрайства винна особа, укладаючи кредитний договір, бажає приховати злочинний характер своїх дій, спрямованих на безоплатне заволодіння назавжди чужим майном, тоді як при шахрайстві з фінансовими ресурсами її умисел спрямований на тимчасове отримання кредитних коштів з наступним, можливо несвоєчасним, їх поверненням. І останнє: для шахрайства законодавець встановив набагато більший обсяг кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, а для шахрайства з фінансовими ресурсами передбачено тільки дві кваліфікуючі ознаки (ч. 2 ст. 222 КК) – вчинення злочину повторно або завдання ним великої матеріальної шкоди.

 

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК). У ст. 191 КК передбачено відповідальність за три форми вчинення злочину – привласнення, розтрату або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Вони характеризуються умисним протиправним і безоплатним оберненням чужого майна на свою користь чи на користь іншої особи.

Предметом привласнення та розтрати є лише те чуже майно, яке було ввірене винній особі чи перебувало в її законному віданні, тобто таке майно, що знаходилося в неї на законних підставах і стосовно якого вона здійснювала повноваження щодо розпорядження, управління, доставки використання або зберігання тощо. При привласненні ці повноваження використовуються для обернення винною особою майна на свою користь, а при розтраті – на користь інших осіб, зокрема це може бути відчуження майна іншим особам для споживання, як подарунок чи товар, в обмін на інше майно тощо. Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем полягає в незаконному оберненні чужого майна на свою користь або на користь інших осіб з використанням службовою особою свого службового становища всупереч інтересам служби. Отже, вчиняючи злочин, передбачений ст. 191 КК, винна особа використовує наявні у неї правомочності (повноваження) щодо предмета викрадення. Саме ця ознака передусім відрізняє цей злочин від інших посягань на власність (зокрема, крадіжки), при вчиненні яких винний чи зовсім не має ніякого відношення до майна, або має до нього лише доступ за характером роботи, чи йому доручено охороняти це майно, чи воно передано йому для використання в процесі виробництва (наприклад, мова йде про комбайнера, гардеробника, охоронця, вантажника, підсобного робітника у магазині тощо). Наприклад:

Безпідставно були кваліфіковані за ч. 2 ст, 191 КК дії Ш. і К., які за попередньою змовою викрали з поля колгоспу, де Ш. працював комбайнером, 760 кг зерна кукурудзи вартістю 5092 крб., завантаживши його у причіп трактора, яким керував К. Президія обласного суду визнала таку кваліфікацію дій Ш. і К. неправильною і у своїй ухвалі зазначила, що згідно з диспозицією ст. 191 привласнення або викрадення може мати місце щодо майна, яке ввірене або перебуває у правомірному володінні особи, яка одержала його у зв'язку з виконанням нею виробничих функцій або у підзвіт у зв'язку з договірними відносинами. Проте комбайнер Ш. не наділений повноваженнями оперативно-господарського характеру. Не може вважатися ввіреною сільгосппродукція, викрадена комбайнером і під час збирання врожаю, оскільки Ш. не одержував зерно за товаротранспортною накладною або за іншим документом із зазначенням кількості, ваги, ціни та ін. Отже дії Ш. і К., як зазначила президія, слід перекваліфікувати з ч. 2 ст. 191 КК на ч. 2 ст. 185 КК як викрадення чужого майна, вчинене за попередньою змовою групою осіб(17).

З об’єктивної сторони злочин, передбаченого ст. 191 КК, характери­зується такими формами:

1) привласнення чужого майна, що було ввірене особі чи перебува­ло в її віданні;

2) розтрата такого майна зазначеною особою (ч. 1 ст. 191 КК);

3) привласнення, розтрата чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК).

При кваліфікації цього злочину варто розрізняти зазначені вище форми між собою. Так, привласнення – це незаконне безоплатне вилучення (утримання, обернення) вин­ним на свою користь чужого майна, що було йому ввірене чи перебувало в його віданні. Розтрата – вчинене на власну користь чи на користь інших осіб незаконне безоплатне відчуження, витрачання, використання винним чужого майна, що було йому ввірене чи перебувало в його віданні (продаж, споживан­ня, дарування, обмін, передача іншим особам тощо). Розтрата відрізняється від привласнення передусім тим, що при розтраті майно відчужується і витрачається одразу, воно не перебуває певний час у незаконному володінні винного, тоді як привласнення передбачає наявність певного проміжку часу, протягом якого винний незаконно володіє майном, розпоряджається ним як власним. Більше того, у разі привласнення майно перебуває у винної особи або в інших осіб під її контролем і може бути повернуто власникові, тоді як при розтраті майно вже використано (витрачено), через це мова може йти про відшкодування завданих власникові збитків, а не про повернення майна.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службо­вим становищем кваліфікують у випадках, коли службова особа незаконно обертає чуже майно на свою користь або на користь третіх осіб, використовуючи при цьому своє службове становище всупереч інтересам служби. Зазвичай, службова особа не є матеріально відповідальною, але в той же час вона наділена правом оперативно-господарського управління майном, вирішуючи питання про користування й управління ним, розпоряджаючись таким майном як уповноважена власником особа. Кваліфікація злочину за ч. 2 ст. 191 КК наявна лише тоді, коли особа здійснила викрадення завдяки використанню своїх службових повноважень щодо майна, розпоряджатися яким вона мала право чи була зобов’язана. Таке заволодіння чужим майном додаткової кваліфікації за ст. 364 КК не потребує.

Якщо службова особа не використовує вказаних своїх повноважень, то кваліфікація її дій за ст. 191 КК буде неправильною. Способів зловживання службовою особою своїми повноваженнями є багато. Як свідчить судова практика, найчастіше трапляються такі:

1) звернення у свою власність державних чи громадських коштів за підробленими угодами або договорами;

2) незаконне отримання чи виплата пенсій, премій або додаткових виплат до заробітної плати;

3) звернення у свою власність навмисно утворених лишків продукції, сировини чи матеріалів;

4) отримання за рахунок державної чи громадської організації хабара;

5) звернення у свою власність коштів, які надходять у державні чи громадські фонди від громадян(18).

На практиці, через деякі схожі ознаки, подекуди важко розмежувати між собою заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) і шляхом зловживання владою або службовим становищем, вчинювані з корисливих мотивів (ст. 364 КК). Основною лінією розмежування є встановлення об’єкта злочину, яким у першому випадку визначається право власності, відповідно до якого здійснюється володіння, користування та розпорядження майном, а в другому – право­мірна діяльність державних або самоврядних органів (апарату), підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності в будь-яких галузях їхньої діяльності та їхній авторитет. Окрім того, суттєвою є різниця в характері заподіюваної шкоди. Викрадення шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем веде до обернення на користь цієї особи частини чужого майна, чим завдаються прямі збитки власникові майна. У процесі ж корисливого зловживання своїм службовим становищем воно (зловживання) не поєднується з безоплатним оберненням чужого майна на свою користь, а є способом незаконного отримання прибутків, пільг, уникнення законних витрат (наприклад, плати за квартиру) тощо. Заподіювана винним шкода не має характеру прямих майнових збитків, а виглядає як не одержані суб’єктами законні прибутки та понесені незаплановані витрати (наприклад, через незаконне підвищення ставки заробітної плати).

Злочин уважається закінченим з моменту незаконного безоплатного заволодіння чужим майном (матеріальний склад).

Суб’єктзлочину – спеціальний. Суб’єктом привласнення та роз­трати (ч. 1 ст. 191 КК) є фізична осудна особа з 16-річного віку, котрій майно, що є предметом цього злочину, було ввірене чи перебувало в її віданні (це, наприклад, експедитор, водій автомобіля, їздовий та ін.). Суб’єктом привласнення, розтрати чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) є лише службова особа (при цьому, вирішуючи питання, чи є та або інша особа службовою, належить керуватися правилами, викладеними в пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364 КК).

Суб’єктивна стороназлочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Варто звернути увагу на те, що для кваліфікації дій за ст. 191 КК як привласнення необхідно довести, що особа, якій було ввірене чуже майно, обернула його безоплатно на свою користь і не мала наміру у подальшому його повернути або розрахуватися за нього відповідною оплатою. Тому сам по собі факт нестачі майна, ввіреного цій особі, якщо не встановлено причини утворення нестачі, не може бути підставою для притягнення її до відповідальності за нестачу чи кваліфікування нестачі як привласнення чи розтрати. Також не є привласненням і тимчасове запозичення майна чи суми грошей, коли матеріально відповідальна особа використовує ввірене їй майно чи гроші, маючи намір через деякий час (нетривалий) повернути запозичене за належністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 191 КК) є вчинення його:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб.

Особливо кваліфікуючими ознакамизлочину є вчинення його:

1) у великих розмірах (ч. 4 ст. 191 КК);

2) в особливо великих розмірах;

3) організованою групою (ч. 5 ст. 191 КК).

Значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак привласнення, розтрати майна чи заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем див. у примітці до ст. 185 КК.

Контрольні питання:

5. Які особливості викрадення шляхом проникнення в житло, інше приміщення чи сховище?

6. Яка специфіка викрадення при завданні значної шкоди потерпілому?

7. Визначте, які типові ознаки способу крадіжки впливають на її кваліфікацію?

8. Що таке ненасильницький і насильницький грабіж?

9. У чому полягає різниця при насильницького грабежу та розбою?

10. У чому полягає різниця розбою та вимагання?

11. Яка специфіка викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання?

12. За якими ознаками слід відмежовувати вимагання від протидії законній господарській діяльності та примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань?

13. Які особливості шахрайства?

14. Яким чином слід відмежовувати шахрайство від шахрайства з фінансовими ресурсами?

15. Які особливості привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем?

Список літератури:

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Яка специфіка об’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження майна?

2. У чому полягає різниця між злочинами, передбаченими ст. 194 та ст. 1941 КК?

3. У чому специфіка об’єктивних і суб’єктивних ознак порушення обов’язків щодо охорони майна?

4. Яким чином слід відмежовувати придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом, від легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом?

5. Які особливості самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Про судову практику у справах про злочини проти власності : постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до постанови.

Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей : Закон України від 6 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 22. – ст. 173 (із змінами, внесеними згідно із Законом № 932-XIV від 14.07.99, ВВР, 1999, № 37, ст. 334).

Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей : затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до постанови :

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=116-96-%EF.

Азаров Д. С. Окремі проблеми кваліфікації шахрайства, вчиненого шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки / Д. С. Азаров // Адвокат. – 2004. – № 5.

Антонюк Н. О. Кримінальна відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою : [монографія] / Н. О. Антонюк. – Львів : ПАІС, 2008.

Бердяга С. Придбання, одержання, зберігання або збут майна, здобутого злочинним шляхом / С. Бердяга // Юридичний журнал. – 2005. – № 5.

Горішний О. О. Кримінально-правова характеристика розбою : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / О. О. Горішний. – Дніпропетровськ, 2010.

Дудоров О. О. Відповідальність за злочини проти власності : навч. посіб / Дудоров О. О. – Бердянськ : АРІУ при ЗДУ, 2000.

Дячкін О. П. Кримінально-правова охорона об’єктів електроенергетики та зв’язку : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / О. П. Дячкін. – Дніпропетровськ, 2009.

Забарний А. М. Визначення поняття привласнення та розтрати чужого майна / А. М. Забарний // Українське право. – 2004. – № 2.

Емельянов В. П. Защита права собственности уголовным законодательством / Емельянов В. П. – Х. : ВМП “Рубикон”, 1996.

Ільїна О. В. Кримінально-правова характеристика кваліфікуючих ознак корисливих злочинів проти власності : дис... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Ільїна Оксана Валеріївна. – К., 2007. – 201 с.

Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності / Коржанський М. Й. – К. : Юрінком, 1996.

Кочои С. Квалификация хищений глазами практиков / С. Кочои // Российская юстиция. – № 4. – 1999.

Кузнецов В. В. Комп’ютерна крадіжка: що розуміти під предметом злочину / В. В. Кузнецов // Право України. – 1999. – № 10.

Кузнецов В. В. Кримінальна відповідальність за крадіжки : [монографія] / Кузнецов В. В. – К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005.

Клименко В. А. Уголовно-правовая борьба с вымогательством индивидуального имущества граждан : [учеб. пособие] / В. А. Клименко, Н. И. Мельник. – К. : УАВС, 1993.

Кундеус В. Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Кундеус Владислав Геннадійович. – Х., 2004.

Матишевский П. С. Преступления против собюственности и смежные с ними преступления / Матишевский П. С. – К. : Юринком Интер, 1996.

Мельник О. В. Особливості застосування законодавства про відповідальність за вимагання / О. В. Мельник // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – Вип. 19.

Мовчан Р. О. Кримінальна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та за самовільне будівництво : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / Р. О. Мовчан. – К., 2009.

Савченко А. В. Кримінально-правові аспекти телемаркетингового шахрайства / А. В. Савченко // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2003. – № 2.

Сакун А. В. Об’єкт та предмет умисного знищення або пошкодження майна / А. В. Сакун // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – 2010. – № 2.

Семенов В. М. Тайность как способ хищения при совершении кражи / В. М. Семенов // Российский следователь. – 2005. – № 6.

Семенов В.М. Квалификация кражи при наличии особо квалифицирующих признаков / В. М. Семенов // Российский судья. – 2005. – № 10.

Смаглюк О. В. Шахрайство за кримінальним кодексом України 2001 року : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / О. В. Смаглюк. – К., 2003.

Шуляк Ю. Л. Нагальні питання кримінальної відповідальності за шахрайство / Ю. Л. Шуляк // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених : додаток до журналу “Міліція України”. – 2009. – № 86.

 

 

 

 

Лекція №1- 2 Основні положення теорії кваліфікації злочинів

Поняття та види кваліфікації злочинів. Склад злочину. Його функції та значення для кваліфікації. Основні етапи кваліфікації злочинів. Основні причини неправильної кваліфікації. Правила кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. Тлумачення кримінального закону і кваліфікація злочинів.

Одним із найважливіших питань при застосуванні кримінального закону є визначення того, який конкретно злочин вчинила особа та якою нормою цей злочин передбачено. Цілком і повністю вирішується це питання в процесі кваліфікації злочинів.

Поняття "кваліфікація злочину" широко використовується в кримінальному праві, кримінології, кримінальному процесі, судовій статистиці, інших галузях права та юридичної науки, в правозастосовній практиці. Вказане словосполучення вживається в низці норм кримінально-процесуального закону (наприклад, статті 114, 114¹, 221, 227, 228, 246, 373-375, 426 КПК України). Неодноразово згадує про кваліфікацію й кримінальне законодавство (статті 9, 29, 33, 35, 66, 67 КК України, а також його Прикінцеві та перехідні положення). Однак і досі законодавчого визначення це поняття не отримало, а теоретична розробка проблеми кваліфікації злочинів найбільш повно та послідовно здійснюється наукою кримінального права.

Кваліфікувати злочин - означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, що передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Тож кваліфікація злочину полягає в пошуку (визначенні) статті (статей, їхніх частин або пунктів) КК України, яка передбачає відповідальність за скоєне суспільно небезпечне діяння.

 Термін "кваліфікація" походить від латинських слів - "qualis" (якість, який за якістю) та "facio" (роблю) . У буквальному перекладі кваліфікація означає визначення якості, оцінку. Водночас цей термін багатозначний, оскільки може позначати й певну професію, спеціальність, рівень фахової підготовки до якої-небудь діяльності (праці), характеристику предмета чи явища, віднесення до певної категорії або групи. З позиції права, кваліфікація означає оцінку скоєного на підставі чинних правових норм, віднесення соціальних дій людей до певних нормативних категорій.

Учення (доктрина) про кваліфікацію злочинів має назву "теорія кваліфікації злочинів". У сучасних вищих навчальних закладах юридичного профілю теорія кваліфікації злочинів вивчається як курс (спеціальний курс), який завершує опанування блоку кримінально-правових дисциплін, закріплюючи у студентів, слухачів і курсантів знання про Загальну та Особливу частини кримінального права, практику застосування кримінального закону, готуючи студентську аудиторію до державних іспитів і подальшої самостійної практичної роботи. Теорія кваліфікації злочинів належить до конкретно-наукових, прикладних теорій. Завдяки цій теорії не тільки формулюються відповідні знання про правила та наукові основи кваліфікації злочинів, а й вирішуються практичні завдання, виробляються рекомендації для нормотворчої діяльності та правозастосовної практики.

Сучасна кримінально-правова доктрина України дає декілька визначень поняття "кваліфікація злочинів". Найбільш вживаним є таке визначення: кваліфікація злочинів - це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. У широкому значенні кваліфікація злочинів - це:

1) "результат кримінально-правової оцінки діяння органами досудового розслідування, прокуратури і суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за вчинене, встановлена відповідність між юридично значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності" (професор В. Навроцький);

2) "кримінально-правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки" (професор М. Коржанський).

На підставі викладеного пропонуємо кваліфікацію злочинів визначати як процес встановлення відповідності (тотожності) між юридично значущими ознаками злочину (фактичний склад злочину) і ознаками злочину, передбаченими КК (юридичний склад злочину), та формулювання висновку про наявність чи відсутність такої відповідності (тотожності). Таке визначення охоплює всі види кваліфікації та ґрунтується на концепції, що кваліфікація це не тільки процес, але й результат.

У науці кримінального права слід розмежовувати поняття "кримінально-правова кваліфікація" та "кваліфікація злочинів".

 Поняття "кваліфікація злочинів" є видовим і вужчим за обсягом, а тому воно охоплюється родовим "кримінально-правова кваліфікація" і становить лише його частину. При цьому кримінально-правова кваліфікація містить не тільки кваліфікацію злочинів, а й кваліфікацію інших діянь, які можуть і не бути злочинами (малозначних діянь; діянь, вчинених за обставин, що виключають злочинність діяння; діянь осіб, які є неосудними чи не досягли віку кримінальної відповідальності, тощо). У свою чергу, кваліфікація злочину - це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми чи підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Слід констатувати, що у процесі застосування кримінально-правових норм кваліфікація посідає чільне місце. Будучи однією з форм реалізації права (поряд з його дотриманням, виконанням і використанням), застосування закону вирішує конкретні справи на підставі правових норм. Змістом застосування кримінального закону є примушування до реалізації кримінально-правових норм, покладання відповідальності з боку держави (в особі її компетентних органів) на осіб, які припустилися порушень відповідних заборон.

Для кваліфікації важливо дотримуватися стадій застосування кримінального закону:

а) проаналізувати (встановити) фактичні обставини справи;

б) знайти (здійснити вибір) норми, що має бути застосована;

в) переконатися у правильності (істинності) тексту джерела, котре містить необхідну норму;

г) визначити межі дії обраної норми в часі, просторі та за колом осіб;

ґ) здійснити тлумачення (з'ясувати зміст) норми;

д) прийняти рішення та втілити його в нормативно-правовий акт, який закріплює таке рішення.

Однак застосування кримінально-правових норм охоплює не тільки кваліфікацію злочинів, а й призначення покарання, звільнення від покарання та від його відбування тощо. З огляду на це кваліфікація злочинів покриває лише ту частину процесу застосування кримінального закону, котра полягає у виборі кримінально-правової норми та процесуальному закріпленні цього вибору в юридичному акті (постанові, протоколі, обвинувальному висновку, обвинувальному вироку, ухвалі тощо).

Зазвичай, у теорії кримінального права розрізняють кваліфікацію злочинів залежно від того, хто здійснює кваліфікацію злочинів [23]. Оскільки кваліфікація злочинів є обміркованим і логічним процесом, під час якого встановлюється відповідність між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, котрий передбачений КК, то її може здійснювати кожна людина. Однак залежно від того, хто конкретно дає кваліфікацію злочинів-службові особи уповноважених органів держави чи окремі громадяни - значення її різне. Тож залежно від того, хто здійснює кваліфікацію злочинів (залежно від конкретних суб'єктів, які здійснюють кримінально-правову оцінку скоєного), вона буває двох видів: офіційна (легальна) та неофіційна (доктринальна).

Офіційна (легальна) кваліфікація (від лат. "legalis" - законний) - це кваліфікація злочину, котру здійснюють уповноважені на те державою особи (працівники органів дізнання, слідчі, прокурори та судді). Така кваліфікація закріплюється в процесуальних документах (постановах, протоколах, обвинувальних висновках слідчого, обвинувальних вироках або ухвалах суду) та породжує певні юридичні наслідки, що мають обов'язковий характер. Тільки вона має правове значення, оскільки є підставою для порушення кримінальної справи, проведення досудового слідства, висування обвинувачення, віддання до суду, винесення обвинувального вироку тощо.

Офіційна (легальна) кваліфікація здійснюється на всіх стадіях руху кримінальної справи - від її порушення та до перегляду судових рішень у касаційному порядку чи в порядку виключного провадження. При цьому розрізняють попередню та остаточну кваліфікації злочинів. Попередню кваліфікацію здійснюють органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду до постановлення вироку. Без неї неможливо перейти до остаточної кваліфікації, бо, якщо діяння попередньо не кваліфікувати як злочин, то це унеможливлює порушення кримінальної справи, вчинення яких-небудь процесуальних дій стосовно особи, котра підозрюється чи обвинувачується у скоєнні злочину чи віддається у зв'язку з цим до суду. Остаточну ж кваліфікацію здійснює лише суд, який у своєму вироку визнає діяння злочинним і встановлює за його вчинення конкретне покарання. Саме тому в ч. 1 ст. 62 Конституції України встановлено, що "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

Неофіційна (доктринальна) кваліфікація (від пат. "doctrina" - учення) - це відповідна правова оцінка, що дають її окремі громадяни, адвокати, журналісти, науковці в наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру, але може братися до уваги суб'єктами офіційної кваліфікації, впливати на розвиток науки кримінального права та законодавчу діяльність, формувати правові погляди суспільства тощо.

Слід зауважити, що відповідно до ст. 221 КПК України "Розв'язання клопотань, заявлених при ознайомленні з матеріалами справи", обвинувачений чи захисник можуть подавати клопотання про зміну кваліфікації злочину. Таке клопотання породжує для слідчого, прокурора чи суду обов'язок погодитися із запропонованою кваліфікацією чи, навпаки, не задовольнити клопотання, навівши при цьому мотиви свого рішення. З цього випливає, що кваліфікація, запропонована обвинуваченим і (або) його захисником, не будучи обов'язковою, все ж породжує для органів, які здійснюють офіційну кваліфікацію, обов'язок належним чином реагувати на неї. Виявляється, що уповноважені державою органи та їхні службові особи також мають реагувати на клопотання інших учасників процесу (потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача тощо), оскільки це сприятиме підвищенню авторитетності прийнятих від імені держави рішень і в майбутньому обмежить випадки оскарження громадянами дій державних органів і службових осіб.

У теорії кваліфікації злочинів існують й інші види кваліфікації злочинів. Так, Ф. Бурчак пропонує поряд з офіційною та неофіційною кваліфікацією злочинів виділяти кваліфікацію злочинів залежно від елементів складу злочину, залежно від стадій вчинення умисного злочину (кваліфікацію попередньої злочинної діяльності), залежно від дій співучасників злочину, залежно від виду множинності злочинів тощо [24].

 

Із поняттям "кваліфікація злочину" щільно пов'язане поняття "склад злочину". При здійсненні кваліфікації не тільки встановлюються фактичні дані про подію злочину, а й відшуковують логічний зв'язок між подією злочину та конкретним складом злочину. Коли буде встановлено, що ознаки вчиненого діяння повністю відповідають ознакам складу конкретного злочину, передбаченого КК, то скоєне вважається злочином і тоді вирішується питання про притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Однак злочин як реальний факт містить у собі низку ознак, які не впливають (не беруться до уваги) при кваліфікації. Тож у процесі кваліфікації злочинів необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні та суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння.

Отже, сутність кваліфікації злочину полягає в тому, щоб послідовно встановити точну відповідність усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом. Іншими словами, встановлення складу злочину як юридичної (нормативної) підстави кримінальної відповідальності є головним завданням будь-якої кваліфікації, а сам склад злочину постає як підстава кваліфікації.

Зі змісту ч. 1 ст. 2 КК України випливає три послідовних і взаємопов'язаних висновки:

1) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння;

2) це суспільно небезпечне діяння має містити склад злочину;

3) склад злочину повинен передбачатися в КК.

Законодавець, так би мовити, розрізняє фактичну та юридичну підстави кримінальної відповідальності, про які ми говорили вище (див. п. 1.5. - С. 38.).

Чинний КК, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину, питання про який докладно розроблені в теорії (доктрині) кримінального права. Зазначимо, що в теорії кримінального права склад злочину - це сукупність установлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин [39]. Це, так звана, законодавча модель (конструкція) злочину, поєднання юридичних фактів, науково-теоретична абстракція, завдяки якій досягаються не тільки навчальні цілі кримінально-правової науки, але й вирішується багато питань щодо застосування кримінального закону, здійснення правильної кваліфікації злочину тощо. Термін "склад злочину" ("corpus delicti") увів П. Фарінацій ще в 1581 р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення [40]. Поступово ця назва поширилася не тільки на кримінальні сліди, але й на об'єктивний прояв злочинної поведінки, а відтак - і на внутрішню, суб'єктивну сторону злочину. Отож термін "склад злочину" в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння

Складу злочину властива низка важливих функцій: фундаментальна; процесуальна; розмежувальна; гарантійна [41].

Фундаментальнафункціяскладу злочину полягає в тому, що він є єдиною, законною, достатньою та необхідною підставою кримінальної відповідальності. Єдиною підставою тому, що інших підстав просто не існує. Законною підставою, бо його ознаки описані в законі та ніде більше. Достатньою підставою, позаяк встановлення складу злочину є тим необхідним мінімумом і максимумом, який вимагається для притягнення до кримінальної відповідальності. Необхідною підставою, адже склад злочину є необхідною умовою такої відповідальності. Без встановлення складу злочину кримінальної відповідальності не існує.

Процесуальнафункціяскладу злочину полягає в тому, що саме він встановлює (визначає) межі кримінального розслідування, оскільки головним завданням будь-якого розслідування є встановлення (доказування) того, що в діях винного наявний склад конкретного злочину.

Розмежувальнафункціяскладу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину розмежовується злочинна поведінка та незлочинна, один склад злочину - від іншого.

Гарантійнафункціяскладу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією дотримання законності та прав і свобод людини та громадянина.

У кожному складі злочину вирізняють низку необхідних його елементів: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону [42]. Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про відсутність у діянні особи складу злочину, що, своєю чергою, виключає кримінальну відповідальність такої особи.

Кожен з елементів складу злочину містить властиві йому ознаки. До ознакоб'єктаналежать:

- суспільні відносини (власне об'єкт злочину);

- предмет злочину;

- потерпілий від злочину.

Об'єктивнусторонухарактеризують такі ознаки:

- суспільно небезпечне діяння;

- злочинні наслідки;

- причиновий зв'язок між діянням і наслідками, що настали;

- місце;

- час;

- спосіб;

- обстановка;

- знаряддя;

- засоби вчинення злочину.

Ознакисуб'єкта:

- фізична особа;

- осудність;

- вік кримінальної відповідальності;

- ознаки спеціального суб'єкта.

Суб'єктивнусторонуутворюють такі ознаки:

- вина;

- мотив;

- мета;

- емоційний стан.

Усі ознаки складу злочину поділяються на дві великі групи:

1) обов'язкові - необхідні ознаки складу злочину, притаманні всім без винятку злочинам:

• суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом (об'єкт злочину);

• суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність);

• ознаки загального суб'єкта злочину (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність);

• вина (умисел або необережність);

2) факультативні (необов'язкові) - ознаки, властиві не всім, а тільки деяким складам злочинів:

• предмет злочину та потерпілий від злочину;

• злочинні наслідки, причиновий зв'язок між діянням і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину;

• ознаки спеціального суб'єкта (службове становище, фах, родинні зв'язки тощо);

• мотив, мета й емоційний стан.

Коли факультативні ознаки безпосередньо вказані у кримінальному законі чи випливають з його змісту, вони стають обов'язковими для цього складу злочину та підлягають встановленню й доказуванню.

Об'єкт злочину - це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди чи створюючи загрозу завдання такої шкоди. У кримінальному праві найбільш поширеною є триступенева класифікація об'єктів "по вертикалі". Згідно з нею, розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти. Відмітною рисою такої класифікації є те, що вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, її окремі групи та конкретні суспільні відносини повною мірою відповідають взаємовідносинам філософських категорій "загального", "особливого" ("спеціального") та "окремого" ("конкретного"). Усе це дає змогу визначити об'єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення.

Загальнимоб'єктомзлочинує сукупність усіх суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону, тобто система об'єктів кримінально-правової охорони. Родовий об'єктзлочину - це частина загального об'єкта, що становить окрему групу однорідних або тотожних суспільних відносин, які утворюють певну сферу суспільного існування. Родовий об'єкт відображає ступінь суспільної небезпечності певної групи злочинів, отож є своєрідним критерієм об'єднання окремих злочинів у групи для подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК. Безпосереднійоб'єктзлочину - це частина родового об'єкта, котра охоплює ті суспільні відносини, на які посягає конкретний злочин і яким він заподіює шкоду. Наприклад, безпосереднім об'єктом при вбивстві є життя конкретної особи, при викраденні майна-державна, комунальна чи приватна власність, при хуліганстві - громадський порядок у кафе, на стадіоні, в кінотеатрі тощо.

Окрім класифікації безпосередніх об'єктів "по вертикалі", виділяють їх класифікацію "по горизонталі". Сутність останньої полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта розрізняють основний (головний) і додатковий об'єкти. Це відбувається тоді, коли одним і тим же злочином завдається шкода кільком суспільним відносинам. Отож, мова йде про багатооб'єктні злочини, в яких одні безпосередні об'єкти є основними, а інші - додатковими. Наприклад, при пошкодженні об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів, якщо це спричинило тяжкі наслідки (ч. З ст. 292 КК України), основним безпосереднім об'єктом є нормальна робота зазначених трубопроводів, а додатковим - життя особи, пожежна безпека, довкілля; при посяганні на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їхньою діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя (ст. 379 КК України), основним безпосереднім об'єктом є система правосуддя, а додатковим - життя особи.

Основним (головним) безпосереднімоб'єктомзлочинуназиваються ті суспільні відносини, посягання на які становить суспільну сутність злочину та заради охорони яких законодавець створив відповідну кримінально-правову норму. Завдяки основному безпосередньому об'єктові визначається суспільна небезпечність злочину, структура відповідного складу злочину та його місце в системі Особливої частини КК. Додатковим безпосереднімоб'єктомзлочинує ті суспільні відносини, яким завдається чи щодо яких виникає загроза завдання шкоди поряд з основним об'єктом. Розрізняють додатковий необхідний (обов'язковий) безпосередній об'єкт і додатковий факультативний (необов'язковий) безпосередній об'єкт.

Додатковийнеобхіднийоб'єктзлочину - цесуспільні відносини, котрим при вчиненні певного злочину завжди спричиняється шкода. Наприклад, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим необхідним - життя та здоров'я особи. Додатковийфакультативнийоб'єктзлочину - цеті суспільні відносини, яким при вчиненні конкретного злочину в одному випадку завдається шкода, а в іншому це не відбувається (приміром, здоров'я при вчиненні зґвалтування - ч. 1 ст. 152 КК України).

Предмет злочину - це речі матеріального світу, з приводу яких чи у зв'язку з якими вчиняється злочин; це - факультативна ознака, що виявляється не в усіх злочинах. Наприклад, при крадіжці об'єктом злочину є право власності, а предметом -майно, речі й інші цінності; при порушенні порядку здійснення операцій з металобрухтом об'єктом злочину є сфера господарської діяльності, а предметом - металобрухт (брухт кольорових і чорних металів); при незаконному носінні зброї об'єктом злочину є громадська безпека, а предметом - власне ця зброя. Однак предмет відсутній у таких злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК України), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК України), ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК України) та ін.

Від предмета злочину слід відрізняти знаряддя та засоби вчинення злочину, що належать до ознак об'єктивної сторони злочину. Якщо предмет злочину - це те, на що впливає злочинець, то знаряддя та засоби - це ті предмети, котрі використовує злочинець при вчиненні злочину, за допомогою яких вчиняється злочинне діяння. Іноді предмети, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, одне в одного. Приміром, зброя при її викраденні - це предмет злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї - це вже знаряддя вчинення злочину; документ при його підробленні - предмет, а при викраденні з його використанням - засіб вчинення злочину.

Потерпілимвідзлочинувизнається фізична особа, котрій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Потерпілими вважаються тільки окремі індивіди (учасники суспільних відносин), а отже, юридичні особи за чинним законодавством не можуть бути потерпілими. Згідно з КПК України (п. 8 ст. 32, ст. 49), потерпілий є учасником кримінального процесу (при цьому має бути винесена відповідна постанова особи, що проводить дізнання, слідчого, судді чи ухвала суду), він має певні процесуальні права й обов'язки.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішній (експліцитний) прояв суспільно небезпечного посягання. Об'єктивна сторона визначає:

- у чому полягає злочин;

- яким чином він скоюється;

- за яких умов (місце, час, обстановка) він стався;

- які засоби чи знаряддя при цьому використовувалися.

Як уже підкреслювалося, необхідною (обов'язковою) ознакою об'єктивної сторони злочину є суспільно небезпечне (злочинне) діяння. Злочинні наслідки та причиновий зв'язок між діянням і наслідками, що настали, не є обов'язковими ознаками об'єктивної сторони злочину.

Залежно від конструкції об'єктивної сторони, що характеризує момент закінчення суспільно небезпечного посягання, всі склади злочинів поділяються на матеріальні, формальні й усічені. Матеріальнийскладзлочину - це такий склад злочину, при якому злочин є закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків (наприклад, убивство, тілесні ушкодження різного ступеня, крадіжка, шахрайство тощо). Формальнийсклад злочинупередбачає, що злочин є закінченим з моменту вчинення лише суспільно небезпечного діяння (скажімо, державна зрада, вимагання, зґвалтування, одержання хабара тощо). Усічений складзлочину- це такий склад злочину, при якому злочин вважається закінченим з моменту попередньої злочинної діяльності, тобто на стадії готування чи замаху (зокрема, посягання на життя державного чи громадського діяча, розбій, створення злочинної організації, бандитизм тощо). Деякі вчені називають цей вид різновидом формального складу злочину.

Суспільнонебезпечнедіяння- це передбачені кримінальним законом злочинні дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об'єктові кримінально-правової охорони.

Дія - це суспільно небезпечна, протиправна, усвідомлена, вольова, складна за своєю структурою активна поведінка (вчинок) суб'єкта злочину. Зазвичай, під дією розуміють тілесні рухи, жести та слова (наприклад, заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження нанесенням удару важким предметом у голову; погроза зброєю при вчиненні розбійного нападу; доведення до самогубства особи постійними доріканнями на її адресу тощо). Інколи злочинне діяння скоюється однією фізичною дією, подекуди - цілим комплексом (серією) таких дій.

Бездіяльність - це суспільно небезпечна, протиправна, усвідомлена, вольова, складна за своєю структурою пасивна поведінка суб'єкта злочину. Вона полягає в невиконанні дій, що їх особа повинна була та могла виконати, або не перешкоджанні настанню злочинних наслідків, які особа була зобов'язана та могла відвернути.

Кримінальна відповідальність за бездіяльність прямо визначається відповідною статтею КК і пов'язується з наявністю в особи певного обов'язку та реальної можливості діяти за даних умов. Обов'язок вчинити певні дії може випливати з різних підстав, зокрема:

1) із прямої вказівки закону (наприклад, нез'явлення громадянина у призначений час без поважних причин на призовний пункт для відправки на військову службу утворює об'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 335 КК України "Ухилення від призову на строкову військову службу");

2) професійних або службових функцій чи повноважень (приміром, ненадання допомоги хворому медичним працівником - ст. 139 КК України, службова недбалість - ст. 367 КК України);

3) договору (наприклад, порушення обов'язків щодо охорони майна - ст. 197 КК України);

4) родинних відносин (ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків - ст. 165 КК України);

5) попередньої поведінки особи, якщо вона створила небезпечний для іншої особи стан і через це зобов'язана була надати їй допомогу (зокрема, поставлення потерпілого в небезпечний для життя стан і завідоме залишення його без допомоги - ст. 135 КК України);

6) можливості надати допомогу особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, або повідомити про такий стан особи належним установам чи особам (ст. 136 КК України).

Коли особа вчинила діяння не з власної волі, вона не підлягає кримінальній відповідальності через відсутність вини в її поведінці. Це трапляється за умов:

• вчинення рефлекторних або інших дій мимохіть;

• упливу нездоланної (непереборної) сили, під якою розуміють уплив сил природи, механізмів, людей, тварин або інших об'єктивних, незалежних від суб'єкта, факторів (наприклад, не несуть відповідальності працівники служби швидкої медичної допомоги за ненадання допомоги хворому, якщо вони не могли своєчасно прибути за викликом через автомобільну аварію чи повінь, яка зруйнувала міст через ріку на шляху слідування);

• застосування нездоланного фізичного примусу чи психічного примусу, що відповідає вимогам крайньої необхідності (ст. 40 КК України).

У матеріальних складах злочину обов'язковими ознаками об'єктивної сторони, крім діяння, є суспільно небезпечні наслідки та причиновий зв'язок. Суспільнонебезпечнінаслідки - це реальна шкода, що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом. Злочинні наслідки можуть мати матеріальний (настання біологічної смерті - при вбивстві; розлад здоров'я - при тілесних ушкодженнях; шкода, що має конкретний грошовий вимір - при крадіжці) або нематеріальний (політична, моральна, психічна шкода тощо) характер. Причиновийзв'язок - це такий об'єктивний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали, при якому діяння є безпосередньою причиною наслідків. До того ж причиновий зв'язок має бути необхідним, неминуче та закономірно породжувати злочинний наслідок. Наявність випадкового причинового зв'язку не утворює об'єктивної сторони злочину та виключає склад злочину в діянні особи.

До інших необов'язкових (факультативних) ознак об'єктивної сторони злочину належать:

1) місце - певна територія, на якій вчиняється злочинне діяння та (чи) настають його наслідки (наприклад, дії, що дезорганізують роботу виправних установ, вчиняються тільки на території виправної установи, а мародерство - тільки на полі бою);

2) час - певний період, протягом якого скоюється злочин, зокрема, певна частка року, місяця, тижня, доби, а також час, пов'язаний з певними умовами (приміром, відповідальність за опір працівникові правоохоронного органу пов'язується з часом виконання ним покладених державою обов'язків щодо охорони громадського порядку);

3) спосіб - форма прояву злочинного діяння, тобто сукупність прийомів і методів, які використовувалися у процесі вчинення злочину (так, при крадіжці спосіб є таємним; при грабежі - відкритим; при шахрайстві - це обман або зловживання довірою);

4) обстановка - сукупність умов, за яких скоюється злочин (наприклад, відповідальність за зловживання прапорами чи знаками Червоного Хреста й Червоного Півмісяця вчиняється в умовах воєнного стану);

5) знаряддя- предмети матеріального світу, безпосередньо використовувані особою як інструменти при вчиненні злочину (приміром, зброя для позбавлення життя чи фомка для вчинення крадіжки з проникненням у житло);

6) засоби- предмети, речі чи процеси, за допомогою яких вчиняється злочин, та які полегшують або сприяють доведенню його до кінця (скажімо, транспортні засоби при незаконному полюванні чи підроблені документи при вчиненні шахрайства).

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК України).

Фізичнаособа - це завжди людина, котра має не тільки всі названі обов'язкові ознаки, а й інші характеристики, що можуть мати певне кримінально-правове значення. Осудність - це психічний стан особи, що полягає в її здатності за станом психічного здоров'я, за рівнем соціально-психологічного розвитку й соціалізації, а також за віком усвідомлювати свої дії та керувати ними. Вікособи- це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким пов'язані біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу особи.

Частина 2 ст. 18 КК України визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є "фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа". Отож, спеціальний суб'єкт - це особа, котра крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, що досягла певного віку), має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб'єкта конкретного складу злочину. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) тощо.

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішній (імпліцитний) прояв суспільно небезпечного посягання, що дає уявлення про психічні процеси, які відбуваються у свідомості винної особи під час вчинення злочину, та характеризується певною формою вини, мотивом, метою й емоційним станом.

Основною (обов'язковою) для кожного злочину ознакою суб'єктивної сторони є вина, тобто психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності.

Мотив, мета й емоційний стан особи під час вчинення нею суспільно небезпечного посягання є факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину, проте їх встановлення сприяє правильній і повній оцінці скоєного. Мотивзлочину - це усвідомлене спонукання особи, що викликало в неї рішучість вчинити злочин; це інтегральне психічне утворення, що спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою (наприклад, крадіжка вчиняється тільки з корисливих мотивів, незаконне звільнення працівника з роботи - з особистих мотивів, хуліганство - з мотивів явної неповаги до суспільства). Метазлочину - це уявлення особи про бажаний результат, досягнути якого вона прагне, скоюючи злочин (скажімо, метою диверсії є ослаблення держави, метою фіктивного підприємництва - прикриття незаконної діяльності чи здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона, метою бандитизму - напад на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб). Емоційнийстан- це сукупність емоцій і переживань, які були в особи під час вчинення нею злочину (приміром, стан сильного душевного хвилювання при вчиненні умисного вбивства чи тяжкого тілесного ушкодження).

За ступенем суспільної небезпечності всі склади конкретних злочинів можна поділити на чотири групи:

• основний (простий) - склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) і пом'якшуючих обставин (ознак) (наприклад, склади злочинів, описані в ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство) або ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка));

• кваліфікований - склад злочину з обставинами, що обтяжують відповідальність (скажімо, склад злочину, описаний у ч. 2 ст. 115 КК України (умисне вбивство двох або більше осіб, малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності тощо) або ч. 2 ст. 201 КК України (контрабанда, вчинена за попередньою змовою групою осіб, або особою, раніше судимою за цей злочин));

• особливо кваліфікований - склад злочину з обставинами, що особливо обтяжують відповідальність, надаючи злочину виключної суспільної небезпечності (приміром, склади злочинів, описані в частинах 3, 4 і 5 ст. 185 КК України (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, вчинена у великих розмірах, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою), ч. З ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень, якщо це спричинило тяжкі наслідки);

• привілейований - склад злочину з пом'якшуючими відповідальність обставинами, що значною мірою знижують суспільну небезпечність певного виду злочину (наприклад, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК України (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання; умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини; умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця)).

Формулюючи ознаки певного складу злочину, національний законодавець завжди виходить із тих, закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і належать до складу будь-якого злочину. Наприклад, завжди зважають на закріплені в статтях 18-22 КК України вимоги щодо суб'єкта злочину (фізична особа, досягнення певного віку й осудність). Отож при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності щоразу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб'єкта злочину. Також не потрібно в кожній статті КК України розкривати зміст умислу та необережності, оскільки зміст цих понять закріплено в статтях 24 і 25 КК України.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі український законодавець найбільш повно закріплює ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони, переважно, індивідуальні та притаманні тільки певним злочинам. Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі вказані ознаки закріплюються зважаючи на дії виконавця в закінченому злочині. Відтворювати ж у певній нормі особливості цих злочинів, беручи до уваги стадії вчинення злочину та різні ролі в ньому всіх співучасників, не варто, тому що ці особливості мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і закріплені в Загальній частині КК України (статті 14, 15, 27). Тож у нормах Загальної частини КК України містяться тільки ті об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам або багатьом із них.

Попри сутність викладених вище положень, зазначимо, що в національному кримінальному праві хоча і є загальновизнаним існування складу злочину та його чотирьох елементів, проте існують певні суперечності щодо переліку конкретних ознак, які їх утворюють, їхніх дефініцій, функцій і видів складу злочину тощо. Наприклад, одні вчені визнають, що потерпілий є ознакою об'єкта складу злочину [43], інші - це заперечують [44]. Те ж стосується й емоційного стану, оскільки в одних джерелах він є ознакою суб'єктивної сторони складу злочину [45], а в інших про нього взагалі не згадують [46] тощо. Усе це свідчить про те, що проблема складу злочину в кримінальному праві України та його впливу на кваліфікацію злочинів не є вирішеною до кінця, а отже потребує подальшої розробки, вивчення та конкретизації.

Отож, при кваліфікації дотримуються послідовного аналізу елементів і ознак складу злочину (спочатку аналізуються об'єктивні ознаки складу, потім - суб'єктивні). Встановлення одних ознак дає можливість виявити інші (наприклад, об'єкт посягання можна визначити через злочинні наслідки). При збігові всіх обов'язкових ознак об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта та суб'єктивної сторони, доходять висновку, що скоєне має бути кваліфіковане за обраною кримінально-правовою нормою.

Однак зв'язок кваліфікації та складу злочину полягає не тільки в з'ясуванні елементів і ознак останнього. Аналіз складу злочину також передбачає визначення його кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих або привілейованих ознак, встановлення моменту закінчення злочину (робиться це завдяки такому елементові складу злочину, як об'єктивна сторона), зосередження уваги на умовах (підставах) звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених в Особливій частині КК, розмежування подібних (суміжних) складів злочинів, відмежування складу злочину від адміністративних і дисциплінарних правопорушень тощо. Усе це впливає на завершеність, повноту й обґрунтованість кваліфікації злочинів.

Механізм кваліфікації злочинів - це комплексна система, що подає уявлення про основні складові частини, функціональну побудову й порядок процесу кваліфікації злочинів. Слід зазначити, що кваліфікація злочину - це певна пізнавально-оцінна діяльність, розумовий процес, при якому використовуються певні прийоми та беруться до уваги особливості певних кримінально-правових ситуацій (наприклад, конкуренції кримінально-правових норм, множинності злочинів тощо). Сутнісно кваліфікація злочинів є як константним, так і динамічним явищем. Константність кваліфікації проявляється в тому, що вона втілюється у формулу кваліфікації злочинів, котра є сталою та непорушною (якщо не буде змінена в передбачених законом випадках). Динамічність кваліфікації полягає в тому, що вона проходить відповідні етапи, здійснюється на певних стадіях, а тому може змінюватися, набувати чи позбавлятися певних цифр і букв у формулі кваліфікації.

У процесі кваліфікації спочатку відбувається діяльність правозастосовного органу зі встановлення фактичних обставин. Така діяльність здійснюється з дотриманням вимог КПК та з використанням досягнень криміналістики, тож власного кримінально-правового змісту не має. Та саме завдяки їй отримується важливий результат: встановлюються фактичні обставини (юридичні факти), котрі правозастосовний орган вважає доведеними, та ті, що на його думку, мають значення для кваліфікації.

Встановлення фактичних обставин, які мають значення для кваліфікації (фактичний склад злочину) тягне за собою їх зіставлення з юридичним складом злочину. При цьому здійснюється правосвідомість і правова культура особи, яка репрезентує правозастосовний орган, відбувається тлумачення кримінального закону, здійснюються логічні операції, використовуються знання з юридичної психології, кримінології тощо. Усе це загалом має вплинути на висновок щодо відповідності фактичних обставин скоєного діяння юридичному складові злочину. І насамкінець, цей висновок слід належним чином закріпити у відповідних процесуальних документах, використавши для цього необхідні правила та форми.

Звісно, що така схема відбиває лише загальний механізм кваліфікації злочинів, який може мати свою специфіку залежно від виду та характеру злочину, суб'єкта, котрий його скоїв, особливостей етапів і стадій кваліфікації тощо [48].

Кримінально-правовою теорією, судовою та слідчою практикою вироблені спеціальні правила кваліфікації злочинів. Основні з них такі:

1) усі фактичні ознаки вчиненого повинні відповідати юридичним ознакам складу злочину;

2) ознаки вчиненого злочину повинні бути розмежовані, відокремлені від суміжних складів злочинів;

3) до вчиненого злочину завжди повинна бути застосована та кримінально-правова норма, котра найбільш повно містить його ознаки;

4) за наявністю у вчиненому діянні ознак загальної та спеціальної норм слід застосувати спеціальну норму;

5) кваліфікований склад злочину має пріоритет (перевагу) щодо основного складу, а особливо кваліфікований - щодо кваліфікованого й поглинає його;

6) діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому об'єктові заподіюється факультативно, кваліфікується за сукупністю злочинів;

7) спосіб вчинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є обов'язковою, необхідною та невід'ємною ознакою певного діяння;

8) кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає склад готування до цього злочину;

9) умисел завжди поглинає необережність, а будь-яка вища ступінь вини поглинає нижчу;

10) при конкуренції самостійної, окремої, норми та норми про співучасть у більш тяжкому злочині застосовується норма про співучасть тощо [49].

Дотримання цих правил є гарантією правильної, точної та неупередженої кваліфікації злочинів.

Розглядаючи механізм і правила кваліфікації злочинів, особливої уваги заслуговують міжнародний та іноземний чинники, що обов'язково мають бути взяті до уваги у процесі кваліфікації. Сутність цих чинників випливає з положень Конституції України (ст. 9), деяких норм кримінального та некримінального законодавства, а також міжнародних конвенцій (договорів, протоколів тощо), згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України. Роль цих чинників значно підвищилася в сучасних умовах, коли Україна стала активним учасником міжнародних ініціатив, визначивши свій стратегічний шлях на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Низка положень чинного КК України прямо чи опосередковано вказує на те, що застосування національного кримінального законодавства потребує звернення до іноземних кримінально-правових норм (статті 7-10, 209 тощо). Зокрема, мають бути переосмислені положення ст. 9 КК України "Правові наслідки засудження особи за межами України". Оскільки жоден суд якої-небудь держави не зобов'язаний надсилати до України матеріали про кожний випадок розгляду ним конкретної кримінальної справи, то національному законодавцеві слід ретельно поміркувати, яким чином створити такий правовий механізм, який би давав змогу максимально швидко й об'єктивно отримувати необхідну кримінальну інформацію про обвинуваченого (підсудного). Важливо це тому, що рецидив злочинів, невідбуте покарання чи інші правові наслідки вироку суду іноземної держави беруть до уваги в Україні при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання. І якщо особа, котра була засуджена, наприклад, судом Польщі за вчинення простої крадіжки (судимість не знята та не погашена в установленому порядку), потім знов вчиняє такий злочин, проте вже на території Україні, то наш суд має кваліфікувати дії винного як крадіжку, вчинену повторно, тобто за ч. 2 ст. 185 КК України. Усе це орієнтує на докладне вивчення іноземних кримінально-правових стандартів і закордонної судової та слідчої практики.

Ще один момент. Предметом легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК України), є кошти й інше майно, одержані внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також права на такі кошти чи майно. У п. 1 примітки до ст. 209 КК України зазначено таке: суспільно небезпечне протиправне діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті, - це діяння, за яке КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох років (крім діянь, передбачених статтями 207 і 212 КК України) чи яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави та за таке ж діяння передбачена відповідальність КК України й унаслідок вчинення якого незаконно одержано доходи. Такі положення національного КК спрямовують юристів (слідчих, прокурорів, суддів тощо) на опанування норм іноземного законодавства (скажімо, норм щодо протидії відмиванню грошей), оскільки, не знаючи їх, не можна здійснити правильної та точної кваліфікації злочинів.

Далі розглянемо стадії та етапи кваліфікації злочинів, оскільки їх з'ясування дає змогу зрозуміти як кваліфікація розвивається в часі, яка її динаміка та з якими процесуальними діями вона пов'язана.

Стадії - це певні ступені (фази) в розвитку кваліфікації злочинів. Усі стадії кваліфікації злочинів є рівноцінними, серед них не виділяють стадій головних і другорядних, первинних та вторинних тощо. Кваліфікація має пройти всі стадії, оскільки відсутність хоча б однієї з них свідчить, що процес кваліфікації не відбувся взагалі чи був не завершеним. Стадії ж поділяються на етапи.

Етапи - це окремі моменти, частини, складові процесу кваліфікації злочинів. Етапи кваліфікації мають виділятися в межах окремих її стадій. Між окремими стадіями й етапами кваліфікації злочинів існує діалектичний зв'язок.

У юридичній літературі існують різні позиції та думки з приводу кількості, видів, назв, ролей і змісту стадій та етапів кваліфікації злочинів. Позиція одних вчених полягає в тому, що етапами процесу кваліфікації злочинів мають бути визнані стадії кримінального процесу. Так, академік В. Кудрявцев пропонує основними етапами кваліфікації розглядати рішення про кримінально-правову оцінку скоєного, ухвалені в процесі:

1) порушення кримінальної справи за тією чи тією статтею КК;

2) притягнення особи як обвинуваченого;

3) складання обвинувального висновку;

4) віддання до суду;

5) винесення обвинувального вироку;

6) зміни вироку в порядку касації або нагляду [50].

Практично така ж думка з цього приводу С. Тарарухіна, котрий вважає, що в теоретичному плані прийнятно виділяти шість етапів (стадій) кваліфікації, починаючи від порушення кримінальної справи та закінчуючи вироком, який набрав чинності [51].

Більш прогресивний погляд на стадії та етапи кваліфікації злочинів має професор В. Навроцький, котрий пропонує виділяти три стадії та дванадцять етапів у процесі кримінально-правової кваліфікації (при цьому кваліфікація злочинів не ототожнюється з процесом застосування кримінального закону, тобто стадії кримінального процесу та кваліфікації злочинів певним чином розмежовуються) [55]. На думку цього вченого, кваліфікація злочинів складається з таких стадій і відповідних їм етапів:

Стадія І. Вибір кримінально-правової норми (норм), що передбачає вчинене діяння. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом або іншим правопорушенням, висуваються версії щодо того, яка з кримінально-правових норм може бути застосована в цьому конкретному випадку, а також констатується, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм (проводиться розмежування злочинів).

Ця стадія має чотири етапи:

1) етап упорядкування зібраних фактичних даних;

2) етап висунення версій кваліфікації;

3) етап розмежування діянь;

4) етап виявлення правової норми (норм), яка підлягає застосуванню.

Стадія II. Встановлення відповідності між юридично значущими фактичними ознаками діяння й ознаками, передбаченими законом. Для цього з усієї інформації про злочин виділяють ту, що, по-перше, зібрана законним процесуальним шляхом, бо лише така інформація має доказове значення, а, по-друге, що характеризує юридично значущі ознаки, з якими закон пов'язує наявність певного злочину. З обраної норми виділяють ознаки, що належать до вчиненого посягання, а за наявності в диспозиції статті кількох альтернативних ознак вибирають ті з них, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації злочину за ст. 191 КК України "Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем", визначають: а) ознаки, котрі характеризують спрямованість посягання проти чужого майна; б) спосіб викрадення - привласнення, розтрата чи зловживання службовим становищем; в) особу, що вчинила злочин тощо. Одночасно відбувається зіставлення - констатація відповідності (тотожності) фактичних ознак посягання й ознак злочину, вказаних у кримінальному законі. При цьому використовується конструкція складу злочину (з'ясовується, який склад має злочин - формальний, матеріальний або усічений). Саме склад злочину є безпосередньою юридичною підставою кваліфікації злочину та своєрідним інструментом, за допомогою якого встановлюється відповідність між ознаками діяння та кримінально-правової норми. Будучи юридичною конструкцією та правовим поняттям, склад злочину слугує впорядкуванню зіставлення факту та права. При цьому склад злочину:

• дає змогу визначити коло ознак, які слід зіставляти;

• дає можливість з'ясувати послідовність зіставлення окремих ознак;

• сприяє абстрагуванню від тих ознак, які не мають значення для кваліфікації;

• у разі відсутності збігу хоча б однієї ознаки дає підстави до висновку про відсутність цього складу злочину й перейти до встановлення наявності іншого складу злочину;

• за відсутності збігу з ознаками жодної з чинних норм Особливої частини КК є підставою до висновку, що таке діяння не є кримінально-караним;

• при констатації наявності всіх ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема, призначення покарання, звільнення від покарання тощо.

Ця стадія поділяється на шість етапів:

1) етап доведення наявності ознак складу злочину;

2) етап визначення стадії вчинення злочину;

3) етап оцінки діяння, скоєного спільно кількома особами (суб'єктами);

4) етап оцінки діяння, передбаченого кількома нормами;

5) етап оцінки суспільної небезпечності діяння;

6) етап визначення наявності обставин, які усувають злочинність діяння.

Стадія III. Юридичне закріплення висновку стосовно того, що інкримінуванню підлягає конкретна норма (норми) - юридичне закріплення результатів кваліфікації. Кримінально-правова оцінка (кваліфікація злочину) може привести до таких результатів (висновків):

• наявний злочин;

• сталося діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні особи, що вчинила злочин, чи за інших обставин, які виключають злочинність вчиненого;

• наявна добровільна відмова від вчинення злочину;

• маємо справу з діянням, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки;

• скоєне не має ознак будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом.

Рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду про кваліфікацію скоєного як злочину й відповідно про необхідність застосування якоїсь статті Особливої частини КК набуває закріплення у відповідних процесуальних документах -постанові, протоколі, обвинувальному висновку, вироку, ухвалах суду тощо. Кваліфікація, що була закріплена в процесуальних документах, стає обов'язковою, тягне певні правові наслідки для учасників процесу. Наприклад, застосовувати запобіжний захід у виді взяття під варту можна лише тоді, коли скоєне кваліфіковано за статтею закону, що передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки (ст. 155 КПК України), хоча з цього правила є певні винятки.

Ця стадія передбачає два етапи:

1) етап формулювання результатів кваліфікації;

2) етап мотивування кваліфікації.

Наведені вище наукові позиції та думки щодо стадій і етапів кваліфікації злочинів свідчать про те, що вони повною мірою не реалізовані, до кінця не розроблені, а тому відчутна потреба в подальшому уточненні й удосконаленні певних положень теорії кваліфікації злочинів.

Контрольні запитання

1. Які визначення поняття "кваліфікація злочинів" даються в кримінально-правовій доктрині?

2. У чому полягають історико-правові особливості кваліфікації злочинів? Яке місце обіймає кваліфікація злочинів у процесі застосування правових норм?

3. Яке теоретичне та практичне значення кваліфікації злочинів?

4. Що таке принципи кваліфікації злочинів та які їх види існують?

5. Які є критерії розподілу кваліфікації злочинів на види? У чому полягає специфіка офіційної та неофіційної кваліфікації злочинів?

6. Яка структура кваліфікації злочинів? Що таке об'єкт, суб'єкт і зміст як елементи структури кваліфікації злочинів?

7. Які існують передумови кваліфікації злочинів?

8. У чому полягають теоретичні проблеми підстав кримінальної відповідальності? Що вважається фактичною та юридичною підставами кваліфікації злочинів?

9. Яке значення мають елементи й ознаки складу злочину для правильної кваліфікації злочинів? Який уплив справляють конструктивні особливості складів злочинів на кваліфікацію злочинів?

10. У чому полягають особливості юридичного закріплення результатів кваліфікації злочинів? Що таке "виклад фактичних обставин справи"? Що таке "формула кваліфікації злочинів" та як її складають?

11. Як здійснюється юридичне формулювання обвинувачення?

12. У чому полягає обґрунтування кваліфікації злочинів?

13. Які виділяють загальні правила кваліфікації злочинів?

14. Які є види етапів і стадій кваліфікації злочинів?

15. Які особливості кваліфікації злочинів у судовій і слідчій практиці?

 

Список літератури:

Андрушко П. П. Об’єкти кримінально-правової кваліфікації: поняття, види / П. П. Андрушко // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 150–157.

Андрушко П.П. Кваліфікація злочинів: поняття та види / П.П. Андрушко // Вісник прокуратури. - 2003. - № 12 (30). -С 48-55.

Баулін Ю. В. Питання юридичної кваліфікації в діяльності Конституційного Суду України / Ю. В. Баулін // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 117–119.

Гончаренко В. Г. Пізнавальна функція юридичної кваліфікації / В. Г. Гончаренко // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 106–108.

Ковальський В. С. Кваліфікація діянь i реалізація охоронної функції права / В. С. Ковальський // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 183–188.

Музика А. А. Категорія «кваліфікація злочину» та інші суміжні категорії в аспекті формулювання тем дисертаційних досліджень / А. А. Музика // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 161–163.

Навроцький В. О. Функції кримінально-правової кваліфікації та сучасність / В. О. Навроцький // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 109–111.

Рарог А.И. Законодательные конструкции и квалификация преступлений / А.И. Рарог, Ю.Б. Грачева // Уголов-ное право. - 2003. - N2. - С. 62 - 64.

Стрельцов Є. Л. Об’єкт кваліфікації злочинів / Є. Л. Стрельцов // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 131–134.

Фесенко Є. В. Кримінально-правова кваліфікація: функціональна роль та призначення / Є. В. Фесенко // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 112–114.

Шапченко С. Д. Юридична кваліфікація як соціально-правове явище та деякі загальнотеоретичні аспекти / С. Д. Шапченко // Проблеми юридичної кваліфікації (Teopiя i практика) : тези міжнародної наукової конференції Вісник Академії адвокатури України. – К. : Видавничий центр Академії адвокатури України, 2010. – число 1 (17). – С. 135–138.