Хоспіси – спеціальні організації допомоги вмираючим, в яких безнадійно хворі люди дістають можливість гідно завершити своє життя. Обстановка і діяльність персоналу націлені в хоспісах на створення людських умов для вмирання з гідністю. Відмінність хоспіса від інших лікувальних установ для «безнадійних» хворих полягає не просто в іншому технічному і медикаментозному оснащенні; на перший план виступає особа пацієнта, його бажання, емоційні реакції.

У основі сучасного хоспісного руху полягає особлива етика і філософія лікування, згідно якої смерть, як і народження, – природний процес, його не можна ні квапити, ні гальмувати. Вмираючий потребує допомоги особливого роду: йому можна і потрібно допомогти перейти кордон між життям і смертю. Саме таке завдання ставлять перед собою хоспіси. Хоспіс – не будинок для смерті, це будинок для якісного життя до кінця. Хронічний біль і страждання змінюють світовідчуття, світосприймання людини: відчуваючи нестерпний біль, вона не в змозі роздумувати, згадувати; біль здатний витіснити етичні потреби, етичну мотивацію поведінки. Хоспіс створює такі умови, спосіб життя пацієнта, такий «життєвий простір», що дозволяє узяти під контроль біль і страждання навіть найважчих хворих. Він забезпечує таку якість життя, коли самодостатнім і актуальним є сьогодення, а не майбутнє. Взаємовідносини пацієнтів і медичного персоналу складаються тут на основі принципів хоспісного руху, виконання яких залежить від підготовки і особистих якостей медичного персоналу. В даний час для служби хоспісів формується нова медична спеціальність, що вивчає процес завершення життя, – лікар паліативної допомоги.

Основні принципи хоспісного руху  передбачають:

• контроль над больовими синдромами, що дозволяє якісно поліпшити життя хворого, щоб пацієнт міг перемкнути всю увагу на свій внутрішній світ;

• особливий стиль поведінки медиків, для якого, насамперед, характерний такт у поводженні з приреченими хворими, який виключає поверхневі, шаблонні думки і втіхи, які ігнорують або принижують моральний статус людини;

• заперечення тактики «святої брехні», підготовка безнадійно хворої людини до думки про його смертельну недугу, про те, що він приречений;

• безкорисливість медичного персоналу, що категорично виключає матеріальну винагороду від пацієнтів і їх родичів;

• широке використання громадянської ініціативи волонтерів - добровольців, які віддають свої сили і час вмираючому;

• психологічну допомогу і підтримку близьких вмираючого або такого, який вже пішов з життя, створення особливого психологічного клімату.

Історія розвитку хоспісної допомоги. |

Ідеологія хоспісів з'явилася близько півтори тисячі років тому. Історія зберегла ім'я римської Фабіоли, яка ще в ІV сторіччі віддала свій будинок для голодних і хворих, успадковуючи традицію, що існувала в святих землях Палестини, якими вона подорожувала.

Перший хоспіс, призначений тільки для вмираючих від раку, відкрила у м. Ліон 1842 року Жане Гарньє (Jeanne Garnier), молода жінка, яка втратила чоловіка і дітей. Він називався хоспіс, а також "Голгофа". Ще кілька були відкриті пізніше в інших місцях Франції. Деякі з них діють і зараз, і, принаймні, один з цих хоспісів бере участь у підйомі руху паліативного догляду в цій країні.

 Тридцять років потому, в 1879 році ірландські Сестри Милосердя незалежно від хоспісів Жане Гарньє заснували Хоспіс Богоматері для вмираючих в Дубліні. Орден Матері Марії Айкенхед був заснований значно раніше, ще на початку століття, цей орден завжди дбав про бідних, хворих і вмираючих, але хоспіс Богоматері був першим місцем, створеним спеціально для догляду за вмираючими. Пізніше було відкрито ще кілька хоспісів. Символічні назви цих перших закладів: "Будинок відпочинку" (відкритий у 1885 р.), "Готель божа" (відкрита в 1891 р.),"Будинок Святого Луки" для бідних вмираючих (відкритий в 1893 р.).

Активне становлення хоспісів сучасного типу відбувається після Другої світової війни. Перший такий хоспіс - Хоспіс Святого Кристофера був відкритий в Лондоні в 1967р. Його засновницею стала Сесілія Сандерс, сама особа якої відобразила міждисциплінарний підхід до допомоги умираючим: впродовж своєї кар'єри вона послідовно отримала дипломи медсестри, соціального працівника та лікаря. В 40–і роки ХХ століття вона була соціальним працівником в одній з лондонських лікарень. У цей час там вмирав від раку хлопчик з Польщі. У його житті було багато випробувань, пов'язаних з війною, але він вийшов з них живим, а от тепер умирав на лікарняному ліжку. Хлопчик задавав собі й Сесілії питання про те, у чому ж тоді зміст його життя й чи не кинув його Бог. Сесілія Сандерс, провела з ним рядом багато годин. Вони розмовляли про життя, а частіше просто мовчали. І обоє зрозуміли, що в приреченої людини повинне бути місце, де його можуть підтримати в останні дні й допомогти до кінця вести гідне життя. Хлопчик вмер 25 лютого 1948 року. Свою спадщину в 500 фунтів стерлінгів він заповів на будівництво будинку для приречених. Так був покладений початок першому англійському хоспісу Святого Крістофера, що працює й сьогодні. Чверть століття тому Сесілія Сандерс, писала: «...сестринський догляд залишається наріжним каменем в обслуговуванні пацієнтів притулку для вмираючих ... Працівники таких установ повинні бути готові до повної самовіддачі і постійного пошуку сенсу своєї діяльності. Відмінною їх рисою в колишніх і сучасних притулках для вмираючих була і залишається відданість своїй справі».

У 1987 році у Великобританії паліативну допомогу визнали самостійним напрямком медицини, а його визначення було таким:

“Галузь медицини, що вивчає пацієнтів з пізніми стадіями прогресуючих захворювань, при яких прогноз несприятливий, й задачі лікування зводяться до підтримки якості життя, й допомагає таким пацієнтам”.

Відтоді ідея хоспісного руху почала поширюватися по всьому світу. У 1972 р. з'являється перший хоспіс в одній з соціалістичних країн Польщі, (Краків) , в 1975 р. - в Канаді ( Монреаль) .

Головним ідеологом цієї справи був Віктор Зорса (1926-1996), якого власне нещастя підштовхнуло до пропаганди хоспісів по всьому світу. Його 25-річна дочка Джейн Зорза, що хворіла на меланому в неоперабельній формі, в 1975 році померла в англійському хоспісі. Віктор Зорса з дружиною Розмарі бачили, що дочка була втихомирена і не страждала, тому пообіцяли їй присвятити своє життя реалізації ідей хоспісів.

Свою роботу вони почали в США, де взяли допомогу авторитетних людей – Елізабет Тейлор, Едварда Кеннеді, Генрі Кіссінджера та інші. За деякий час була створена асоціація хоспісів, кількість яких виросла: у 1983 році їх було 516, а в 1989 році – 1700. Перший хоспіс в Росії був відкритий в 1990 р. з ініціативи та за активної особистої участі англійського журналіста Віктора Зорзи та лікаря-психіатра А.В.Гнєздилова в Лахті (Санкт-Петербург) . У 1994р. при зусиллі Віктора Зорзи був відкритий і перший московський хоспіс. Перший хоспіс в Москві почав функціонувати тільки в 1997 році, хоча його виїзна служба (у хоспісах повинна бути і така) працювала з 1994 року.

В Україні перші хоспіси з’явилися у 1996 році у Львові, Івано-Франківську (за ініціативи управлінь охорони здоров’я відповідних обласних державних адміністрації) та Коростені (Житомирська обл., за ініціативи Української православної церкви та обласного осередку Товариства Червоного Хреста України). Хоспіс повинен не тільки полегшувати людям смерть, а забезпечувати можливість гідно зустрічати її.

Контрольна питання

1. Визначити поняття «термінальний стан», «клінічна і біологічна смерть».

2. Визначити поняття «вмирання з гідністю».

3. Визначити поняття «евтаназія».

4. Основні види евтаназії.

5. Дати характеристику дистаназії і ортотаназії.

6. Характеристика «активної» і «пасивної» евтаназії.

7. Сучасний стан проблеми евтаназії.

8. Визначити поняття «хоспіс»: медичне і соціальне значення; основні функції хоспісів.

Тестові завдання для контролю початкового рівня знань