А. К. Бернард .

В. В. Деміхов.

С. В. Форсман.

Д. Д. Кулі.

Е. К. Леопольд.

Генна інженерія – це:

А. Маніпуляція генетичним матеріалом з метою створення заздалегідь  запрограмованого організму.

В. Перенос інформації з ДНК на РНК з метою створення нових організмів.

С. Створення організмів, що є генетичною копією іншого організму.

Д. Операція з заміщення тканин пацієнта з іншого організму.

Е. Генетична селекція з метою поліпшення генофонду нації і всього людства.

Клонування – це:

А. Створювання організмів, які є генетичною копією іншого організму.

В. Маніпуляція генетичним матеріалом з метою створення заздалегідь запрограмованого організму.

С. Перенос інформації з ДНК на РНК з метою створення нових організмів.

Д. Генетична селекція з метою поліпшення генофонду націй і всього людства.

Е. Операція з заміщення тканин пацієнта з іншого організму.

Тема 11. ДЕОНТОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВА ПАЦІЄНТА НА СМЕРТЬ: ПОНЯТТЯ ПРО СМЕРТЬ, ПОНЯТТЯ ПРО

 ЕВТАНАЗІЮ;МОРАЛЬНО-ДЕОНТОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ

НА СУЇЦИД. ПОНЯТТЯ «ХОСПІС»

1. Визначити поняття «термінальний стан», «клінічна і біологічна смерть». Е тичні проблеми відношення до смерті.

Багато тлумачень смерті можна знайти в тлумачних довідниках: «Смерть – це кінець життя» (Оксфордський академічний словник), «Смерть (вмирати), смертушка – кінець земного життя, розлучення душі з тілом, вмирання, стан віджилого. Смерть людини, кінець плотського життя, воскресіння, перехід до вічного, духовного життя» (Тлумачний словник В. Даля).

Важливою сучасною етико-філософською проблемою є визначення статусу смерті: у якому сенсі слід визнати її існування? Якщо смерть існує, то існує вона як вмирання, як перехід однієї якості в інше: живого – в мертве. Межею ж буття і небуття живого виступає особливий вид існування – «клінічна смерть». Її специфічна особливість – принципова оборотність, яка породжує етичний імператив, спонукаючи до надання негайної допомоги вмираючому.

Смерть — природне явище, що вінчає кінець життя. Смерть – припинення життєдіяльності організму і внаслідок цього – загибель індивіда як відособленої живої системи. Визначення філософсько-онтологічного статусу смерті припускає вирішення проблеми існування і суті смерті.

Смерть клінічна – особливий вид існування – термінальний стан, межа буття і небуття живого; процес вмирання як перехід однієї якості в іншу. Часовий інтервал, що характеризує клінічну смерть, – 5-6 хвилин (іноді менше) – кількісно виражена міра життя, що ще зберігається.

Навколо поняття і суті клінічної смерті ведуться безперервні суперечки. Одні вчені вказують на те, що клінічна смерть «вже не є життям, але ще не є смертю» (В.А. Неговський). Інші вважають її «якісно особливою формою життя», оскільки, з біологічної точки зору, при клінічній смерті ще зберігається достатня кількість «елементів життя», багато функцій яких лише припинилися (А.Я. Іванюшкін). Звідси – специфічна особливість «клінічної смерті» – її принципова оборотність, яка породжує етичний імператив, що вимагає від медиків відношення до клінічної смерті як стану, що потребує невідкладних заходів допомоги вмираючому.

Найважливіше етичне завдання – виробити у хворого механізми захисту від страху перед смертю (емоційні і раціональні). Англійський філософ Ф. Бекон вбачає, що емоційний захист від страху смерті полягає в тому, що «нема в душі людини навіть найслабкішої пристрасті, яка не перемагала б страху смерті; а значить, смерть не може бути таким вже страшним ворогом, раз у людини ціла рать, здатна її здолати. Помста торжествує над смертю; любов її зневажає; честь закликає її; горе шукає в ній притулок; страх передбачає її». Раціональний захист від страху перед смертю передбачався ще в стародавніх релігійних культах, вченням Сократа, Платона, Аристотеля про безсмертя душі. Простий доказ, що знімає страх перед смертю, приводить Епікур: «…саме жахливе із злого, смерть, не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає; а коли смерть наступає, то нас вже немає». Згодом ці та інші подібні ідеї сприймаються християнством і стають традицією європейського духовного життя.

З поняттям «клінічної смерті» тісно пов'язана етична проблема визначення критерію смерті: який ступінь деградації життєвого процесу слід вважати смертю, що об'єктивно наступила?

Критерії смерті – ознаки, що визначають остаточний ступінь деградації життєвого процесу і об'єктивне настання смерті. Сучасні концепції пропонують вважати таким критерієм смерті людського індивіда омертвіння головного мозку. Саме в цьому випадку втрачається автономність і індивідуальність особи, оскільки носієм життя, що забезпечує її автономну цілісність, суверенність і індивідуальність (навіть у біологічному сенсі), є мозок. Тому смерть мозку  є розщеплення підстави життя, бо саме в цьому випадку втрачаються її атрибутивні якості. Вибирати не доводиться: людина кінцева, життя його обмежене зачаттям і смертю.

Проте при цьому можуть зберігатися деякі видимі ще ознаки життя (наприклад, скорочення серцевого м'яза), тому вікові медичні традиції не дають визнати людину мертвою. І тоді виникає питання: чи є відключення апаратури, що штучно підтримує існування, вбивством? Це питання носить не абстрактно-умоглядний характер; він містить в собі етичні підстави для вирішення практичних завдань сучасної біомедицини.

Одним з найбільш значущих прецедентів в цьому відношенні став «казус Клівлен», що змусив не тільки медиків, але етиків, філософів, юристів вирішувати непросте питання: збереження або припинення життя молодої дівчини, яка впродовж багатьох років перебувала в стані клінічної смерті, пов'язаному із смертю мозку. Як відноситися до цього феномена «вегетативного існування»: це життя чи ні, що слід робити в цій ситуації – підтримувати це існування або припиняти його, як кваліфікувати дії лікарів в останньому випадку?

Сьогодні при відповідному медичному і економічному забезпеченні хворі в «вегетативному» стані можуть жити, точніше, існувати достатньо довго і після смерті мозку. Питання в тому, чи потрібно це, що це дає? Навіть у найсприятливішому випадку невідомо, чи повернеться до врятованої людини нормальна свідомість (адже пошкодження мозку до недавнього часу вважалися необоротними). Ради чого тоді зберігати це рослинно-тваринне існування, якщо людина перестала бути особою? Разом з тим, сьогодні все частіше з'являються повідомлення про повернення до життя людей, що достатньо довго проіснували у вегетативному стані. Це ще більше ускладнює ухвалення лікарями рішення у разі констатації загибелі мозку. Чи можна говорити про прогрес медичного гуманізму у зв'язку з визнанням смерті мозку критерієм смерті людини? Чи не поступається медицина міркуванням утилітарної доцільності, обґрунтувавши і виправдовуючи право обривати нитку людського життя в цьому випадку? Подібні питання, в першу чергу – моральні, постають і при обговоренні інших проблем біомедичної етики: евтаназії, трансплантології та інше.

Етичні проблеми реанімації. Основна форма надання негайної допомоги вмираючому – (реанімація) – «пожвавлення» людини, повернення її до життя. Разом з тим, процес реанімації нерідко повертає людину не тільки до життя, але і до страждань, або підтримує життя на такому низькому рівні її якості, яка буває нестерпною для хворого. Тому одна з найважливіших моральних проблем реаніматології – проблема вибору, ухвалення рішення про необхідність реанімації, її тривалість або припинення; рішення питання про те, до яких пір розумні зусилля реаніматологів з продовження життя безнадійно хворої людини, і якими етико-правовими нормами слід при цьому керуватися.

Реанімація (від латин. reanimatio – пожвавлення) – сукупність заходів, щодо «пожвавлення» людини в стані клінічної смерті. Заходи реанімаційної допомоги направлені на те, щоб затримати перехід від життя до смерті і як найскоріше відновити життєдіяльність організму. Основним регулятором для реанімації є чинник часу – кількісно виражена міра життя, що зберігається в умовах клінічної смерті. Етичні проблеми реанімації при рішенні питання про збереження життя невиліковних хворих – наскільки етичні ідеали традиційної медичної етики, що приписують боротися за життя «до кінця», якщо хворий віддає перевагу «легкій смерті»; при трансплантації – суперечність між необхідністю вилучення для пересадки ще «живого» донорського органу, для чого сам донор повинен бути вже необоротно мертвий; при продовженні життя хворого за допомогою апаратури – які аргументи будуть етично вагомі при відключенні апаратури, тобто по суті справи «убиванні» хворого та інші.