Конституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої головним чи­ном покладено на адвокатуру (ст. 59).

Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалі­зується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут пред­ставництва в суді є одним з передбачених законом засобів реа­лізації права на судовий захист, гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та реального захисту їх суб'єктивних прав і інтересів.

Відповідно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої спра­ви в суді особисто або через своїх представників. Справи юридич­них осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв'язку з недієздатні­стю осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм (непов­нолітні) або за медичним критерієм (громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю юри­дичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правлін­нями), безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридич­ну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини мо­жуть носити юридичний або фактичний характер.

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переконливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі — це самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного представництва. В процесуальній літературі цей висно­вок був достатньо аргументований і переконливо обґрунтований.

Представництво в цивільному процесі відрізняється від загальноцивільного представництва виконуваними функціями; ха­рактером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; колом осіб, що мають право виступати як представ­ники; підставами виникнення і припинення; характером та обся­гом наданих повноважень тощо.

Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення пред­ставником від імені довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього. У цивільних правовідносинах суб'єктивні права й обов'яз­ки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє пред­ставник, який повністю заміщає такого суб'єкта. Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і дія­ти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для вико­ристання ними права мати у цій справі представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і визначається змістом до­говору доручення. Судовий пред­ставник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи.

У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі інституту судового представництва. Так, наприклад, участь пред­ставників органів державного управління (ст. 121 ЦПК) і пред­ставників громадськості (ст. 161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видів судового представництва.

Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони су­перечать чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки сторони, треті особи, заявники та заін­тересовані особи у справах, що виникають з адміністративно-пра­вових відносин, і у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі в суді представ­ників органів державного управління, профспілок, державних підприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі в порядку ст. 121 ЦПК, а також від участі представників громадсь­ких організацій та трудових колективів у цивільному процесі, що передбачено ст. 161 ЦПК. Метою участі органів державного уп­равління та інших суб'єктів, зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб або держави, що обумовлено їх компетенцією. Метою участі представників громадської організації або трудового колективу, що уповнова­жили їх, є викладення думки організацій та колективів з приво­ду справи, яка розглядається судом.

ЦПК не дає визначення цивільного процесуального пред­ставництва. В юридичній літературі існують два підходи до цієї проблеми. Згідно з одним під судовим представництвом розумі­ються правовідносини, в силу яких одна особа здійснює в межах своїх повноважень процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи. Згідно з іншим - представництвом визнається саме процесу­альна діяльність, тобто сукупність здійснених процесуальних дій.

Більш переконливим є визначення судового представництва як процесуальних правовідносин. Реальна поведінка (діяльність) учасників правовідносин згідно з їх правами і обов'язками є од­ним з структурних елементів правовідносин. Це повною мірою стосується і процесуальних правовідносин. Здійснення процесуальних дій, хоча б і від імені іншого учасника процесу, неможливо поза правовідносинами. Діям представника, що здійснені без належно оформлених повноважень або за їх межами, не надаєть­ся юридичного значення. Якщо в цивільному праві можливо подальше схвалення таких дій довірителя, то в ци­вільному процесі це неможливо.

Таким чином, судове представництво — це правовідношення, в силу якого одна особа — представник — здійснює в суді в межах наданих йому повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги при розгляді цивільної справи та здійсненні захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Судовими представниками відповідно вважаються особи, які виступають в суді від імені суб'єкта, що займає в процесі проце­суальне становище сторони, третьої особи (позовне проваджен­ня), заявника або заінтересованої особи (провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження), з метою захисту його прав та інтересів. Процесуальне становище судових представників визначено тим, що вони, вступаючи в правовідносини з судом, мають самостійні процесу­альні права та обов'язки і в той же час беруть участь у справі для захисту не своїх інтересів, а прав та інтересів інших осіб.

З урахуванням викладеного можна окреслити основні озна­ки судового представництва.

По-перше, судове представництво в цивільному процесі харак­теризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді. Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ, що пов'язані з вирішенням спо­ру або інших правових питань. Всі правові наслідки дій представ­ника поширюються лише на особу, яку він представляє.

По-друге, представництво здійснюється від імені того суб'єк­та, суб'єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту.

По-третє, представника в суді може мати лише визначене за­коном коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті особи, які мають особисту юридичну заінтере­сованість у розгляді справи.

Нарешті, судовий представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано відповідне право (законом або довірителем).

Представництво в цивільному процесі можливе в будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочин­ства, на всіх стадіях його розгляду, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення, незалеж­но від того, в якому з трьох видів провадження розглядається справа.

Як судових представників до участі в цивільному процесі за­кон допускає досить широке коло осіб. Відповідно до ст. 112 ЦПК ними можуть бути:

1) члени органів управління, працівники підприємств, уста­нов, організацій, колгоспів, інших кооперативних органі­зацій, їх об'єднань, інших громадських організацій — у справах цих підприємств, установ та організацій;

2) уповноважені професійних спілок — у справах робітників,
службовців, членів колгоспів, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих орган­ізацій, — у справах членів цих організацій;

4) адвокати — в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства та юридичних осіб (ст. 1 За­кону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»);

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників
(ст. 104 ЦПК);

6) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до
представництва в даній справі.

Згідно із ст. 111 ЦПК як судові представники в процесі мо­жуть брати участь батьки, усиновителі, опікуни та піклувальни­ки, якщо потребують захисту суб'єктивні права та законні інтере­си недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздат­ності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними.

Представником у суді може бути тільки правосуб'єктна осо­ба, тобто в неї повинна бути наявність цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Це означає, що представниками в цивільному процесі можуть бути лише громадяни, які досягай по­вноліття, при умові належного оформлення повноважень та при відсутності передбачених законом перешкод для виконання ними функцій судового представника. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво.

Не можуть, відповідно до п. З ст. 116 ЦПК, бути представни­ками у суді адвокати, які прийняли доручення про надання юри­дичної допомоги з порушенням правил, встановлених законо­давством України про адвокатуру, а також особи, відносно яких зупинена дія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або воно анульовано згідно із ст. 16 Закону України від 19 грудня 1992 року «Про адвокатуру». Крім того, ст. 7 цьо­го Закону встановлює, що адвокат не має права прийняти дору­чення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу осо­бам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, осо­ба, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представ­ник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також якщо в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Проте перелічені суб'єкти можуть бути представниками тих організацій, де вони працюють (наприклад юрисконсультом), представниками співучасників по справі, якщо самі вони є осо­бами, що беруть участь у справі. Вони також можуть здійснюва­ти представництво в інтересах осіб, що перебувають під їхньою опікою чи піклуванням, або відносно своїх дітей та усиновлених.

Згідно з ч. 2 ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідно­го суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Класифікація судового представництва на види прова­диться з урахуванням і на підставі різних критеріїв.

Перш за все слід звернутися до ст. 110 ЦПК, яка має назву «Види представництва», але безпосередньо не визначає видів представництва, що існують чи можуть здійснюватися у цивіль­ному процесі. Проте аналіз цієї статті дає змогу зробити висно­вок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єк­тним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інте­ресах яких здійснюється представництво у суді:

а)                        представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК);

б)                        представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК).

В процесуальній літературі цю класифікацію умовно назива­ють легальною класифікацією. Такий поділ є обґрунтованим, ос­кільки кожен з видів має свої певні особливості, передбачені чин­ним законодавством (статті 100-111 ЦПК).

За ступенем обов'язковості та юридичним значенням волеви­явлення осіб, права та інтереси яких потребують захисту, можна виділити:

а)                        обов'язкове представництво, для виникнення якого не по­трібна згода особи, права та інтереси якої захищаються у суді;

б)                       факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єкта (довірителя).   

Практичне значення має класифікація судового представництва з підстав його виникнення. З урахуванням цього критерію представництво поділяється на договірне, законне, гро­мадське і офіційне.

Підставами представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати представництво по відношенню до іншої особи з метою захисту прав останньої.

Договірне представництво — це представництво, підставою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, тоб­то в його основі лежить цивільно-правовий договір доручення. Договірне представництво може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками та іншими особами, які допу­щені судом до виконання процесуальних функцій представника.

В зв'язку з участю в цивільному процесі юрисконсультів як представників в юридичній літературі існує точка зору, що під­ставою виникнення договірного представництва може бути не тільки договір доручення, але й трудовий договір. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим договором визнача­ються функції та обсяг трудових прав і обов'язків, що окреслю­ють взаємовідносини робітника і юридичної особи, тобто коло взаємних прав і обов'язків працівника та роботодавця. Для всту­пу в правовідносини з іншими суб'єктами, навіть якщо юрискон­сульт виконує трудові обов'язки, йому необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом. Тому можна зробити висновок, що в основі здійснення юрискон­сультом представництва у суді лежить не трудовий договір, а договір доручення, що його повноваження повинні бути офор­млені довіреністю, з урахуванням вимог, передбачених процесу­альним законодавством (п. 2 ст. 113 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представниц­тва у судовій практиці є представництво, що здійснюється адво­катами. Діяльність адвокатури в Україні регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та іншими зако­нодавчими актами, уставами адвокатських об'єднань.

Адвокатура—добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»).

Законне представництво має місце у випадках, коли права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, а також громадян, що не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усинови­телі, опікуни або піклувальники. Крім того, в справах, де пови­нен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охо­рони і управління майном безвісно відсутнього. По справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщи­на ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони і управління спадко­вим майном (ст. 111 ЦПК).

Законне представництво виникає на підставі закону, адміні­стративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над неповнолітнім або осо­бою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, призначен­ня опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опі­куна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Опіка встановлюється над непов­нолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, що визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або не­доумства. Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років та над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

З моменту придбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються.

Відповідно до загального правила законними представника­ми, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише по­внолітні дієздатні громадяни. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише в змозі, а й повинні ви­конувати функції законних представників, і в тих випадках коли вони самі є неповнолітніми (ст. 111 ЦПК).

Відповідно до Сімейного кодексу України піклування може бути встановле­не також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати своїх прав та інтересів. Такий піклувальник не може бути визнаний законним представником, оскільки в цьому разі одного факту піклування недостатньо для вчинення у суді процесуальних дій від імені та в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи у суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що не дає підстав для віднесення його до законних представників, тому що це є підставою виникнення договірного представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК), причому остання буде діяти вже теж як договірний представник.

Різновидом судового представництва є офіційне представ­ництво. У випадках, коли місце проживан­ня або місце роботи боржника невідомі і повістку вручити не можна, стягувач має право просити суд за місцем виконання су­дового рішення (постанови, ухвали) призначити офіційного пред­ставника боржника.

Громадське представництво — це представництво, що здій­снюється в цивільному процесі уповноваженими громадських організацій по справах членів цих організацій, а також інших гро­мадян, права та інтереси яких вони можуть захищати згідно з ста­тутом чи положенням.

Підставою виникнення цього виду представництва, як пра­вило, є факт членства громадянина в тій чи іншій організації, яка згідно з статутом або положенням має право надавати юридич­ну допомогу своїм членам. Крім того, громадське представниц­тво може здійснюватись тільки при наявності волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При відсутності цього упов­новажені громадських організацій не можуть бути допущені до участі у справах як судові представники.

Чинне законодавство, наприклад передбачає, що професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси робітників у сфері виробництва, праці, побуту й культури (ст. 244 КЗпП). Отже, представниками у суді можуть бути уповноважені профе­сійних спілок — у справах робітників, службовців, членів колгоспуі, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками (п. 2 ст. 112 ЦПК).

Крім профспілок правом здійснювати судове представницт­во наділені й інші громадські організації, коли їм їх статутом або положенням надано право захищати права й інтереси членів цих організацій (п. З ст. 112 ЦПК).

Це загальне положення закріплене Законом України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», ч. 1 ст. 20 якого пе­редбачає, що об'єднання громадян (політичні і громадські орга­нізації) користуються правом представляти та захищати законні інтереси своїх членів у державних і громадських органах.

Так, згідно з п. 4 Положення про Державне агентство Украї­ни з авторських і суміжних прав (затверджене постановою Ка­бінету Міністрів України від 25 березня 1992 р.) захист авторсь­ких і суміжних прав у суді мають право здійснювати на договірній основі уповноважені цього агентства[6].

Чинне процесуальне законодавство відносить судового представника до осіб, що беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК). Не­зважаючи на це, окремі автори не відносять судових представників до осіб, що беруть участь у справі, обґрунтовуючи цей висновок тим, що представники діють на захист інтересів особи, яку представля­ють, і тільки від її імені, а тому вони не мають юридичної заінтере­сованості у справі, їх процесуальні права обумовлені обсягом прав особи, яку представляють, а це означає, що дії, які вони виконують у процесі, не мають самостійного характеру. Інші вчені на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, які беруть участь у справі, вклю­чають до їх складу і представників. Цей висновок є більш переконливим. Твердження, що представники не мають осо­бистого юридичного інтересу в справі, є необґрунтованими. Спра­ва в тому, що представники мають у процесі процесуальну заінтересованість, оскільки вони заінтересовані в розгляді справи на ко­ристь особи, яку представляють. Заінтересованість представників; обумовлена наявністю особистого інтересу у справі особи, від імені і на захист прав якої вони здійснюють свою діяльність.

Крім того, згідно із законом судові представники мають ком­плекс самостійних процесуальних прав і обов'язків поряд з іншими суб'єктами, що є особами, які беруть участь у справі (ст. 99 ЦПК). За невиконання своїх процесуальних обов'язків вони можуть бути притягнуті до відповідальності (ст. 117 ЦПК). Наприклад, ст.16 Закону України «Про адвокатуру» передбачає, що рішенням дис­циплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адво­ката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення, як адміністративне попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року; ану­лювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Непереконливим є і довід, що представники не можуть бути віднесені до осіб, які беруть участь у справі, оскільки вони діють в процесі не від свого імені, а від імені особи, інтереси якої захищають у суді. Правове становище кожного з учасників процесу має певні особливості, тому цю обставину слід розглядати лише як специфіку процесуального становища судового представника. Представники, незважаючи на те, що діють від імені особи, яку представляють, можуть у своїх міркуваннях торкатися правової суті цивільної справи, висловлювати думку з будь-яких питань у процесі її розгляду, а також у процесі перевірки та перегляду по­становлених рішень у передбаченому законом порядку. При цьо­му не має значення характер їх юридичної заінтересованості та від свого або чужого імені здійснюються необхідні процесуальні дії. Основним є те, що закон надшив представників самостійними процесуальними правами й поклав на них певні обов'язки, що за­безпечують виконання представницьких функцій по захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, яких вони представляють, та дають можливість впливати на рух і розвиток процесу.

Таким чином, все висловлене свідчить про те, що судові пред­ставники мають характерні ознаки осіб, які беруть участь у справі, і вони обґрунтовано віднесені цивільно-процесуальним законо­давством України до цієї групи учасників процесу.

Отже, судові представники — це самостійні суб'єкти цивіль­них процесуальних правовідносин, які є особами, що беруть участь у справі.

Здійснення функцій судових представників у цивільному су­дочинстві можливе за умови наявності відповідних повноважень, належним чином оформлених.

Згідно із ст. 113 ЦПК повноваження договірних представників стверджуються довіреністю. Довіреність від імені підприємств, установ, організацій видається за підписом власника, керівника або

іншої уповноваженої ними службової особи і засвідчується печат­кою відповідного підприємства, установи, організації, а від імені кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій — за підписом посадових осіб, уповноважених ста­тутом (положенням), з печаткою відповідної організації. Довіре­ності громадян посвідчуються нотаріально або на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють; в управлінні будинка­ми за місцем проживання; військовослужбовців - у відповідній військовій частині; осіб, які мешкають у населених пунктах, де не­має нотаріальних контор, - у виконавчому комітеті міської, се­лищної чи сільської Ради народних депутатів; осіб, що перебува­ють на лікуванні, — у відповідному лікувальному закладі. Довіре­ності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі (ст. 114 ЦПК).

Повноваження членів колегіальних органів управління кол­госпами, іншими кооперативними організаціями, їх об'єднання­ми, іншими громадськими організаціями стверджуються витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповно­важив вести справу в суді (п. 1 ст. 113 ЦПК).

В окремих випадках повноваження судового представника можуть бути підтверджені усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу судового засідання (п. 5 ст. 113 ЦПК).

Повноваження батьків та усиновителів, що здійснюють пред­ставництво в інтересах своїх дітей, підтверджуються свідоцтвом про народження дитини або судовим рішенням про усиновлення. Опі­куни та попечителі повинні подати рішення державної адмініст­рації або відповідного виконкому Ради народних депутатів про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

Оригінали або копії документів, що стверджують повнова­ження представників, приєднуються судом до справи. У прото­колі судового засідання повинен бути зроблений запис про те, який документ підтверджує повноваження представника, ким він виданий і чи правильно оформлений.

Особи, які не мають довіреності або інших документів, що стверджують їх повноваження на ведення справи в суді, не можуть бути допущені до участі в процесі як представники. Відсутність у представника належно оформлених повноважень позбавляє здій­снені ним процесуальні дії юридичної сили. 

При наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи в суді представник допускається до процесу і на­буває право на здійснення всіх процесуальних дій, які вправі здійснювати сама особа, яку представляють.

Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні. До загальних відносяться ті, якими судові представ­ники володіють як особи, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 99 ЦПК це право знайомитися з матеріалами справи, роби­ти з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, по­давати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотан­ня та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, а також інші процесуальні права. Таким чином, обсяг загальних повноважень Представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використан­ня яких він не може здійснювати представницькі функції. Спе­ціальні — це повноваження по виконанню дій, що спрямовані на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. З урахуван­ням цього до спеціальних повноважень належать: право передачі справи до товариського чи третейського суду, повної або частко­вої відмови від позовних вимог, визнання позову, зміна предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей (ст. 115 ЦПК). Слід звернути увагу на те, що право на здійснення спеціальних повноважень договірним представником повинно бути спеціально обумовлено у виданій йому довіреності, а обсяг цих повноважень цілком залежить від волевиявлення довірителя. Ця вимога поширюється і на громадських представників.

Що стосується законних представників, то вони можуть здійс­нювати в суді всі ті процесуальні дії, які могли б виконувати самі особи, яких представляють, при наявності у них у повному обсязі цивільної процесуальної дієздатності та при умові безпосередньої участі в процесі. Отже, законні представники вправі здійснювати самостійно, тобто без спеціальних на те повноважень, процесуальні дії, що перелічені у ст. 115 ЦПК.

Судові представники у цивільному процесі зобов'язані сум­лінно користуватися належними їм правами і виконувати відповідні обов'язки.

Розділ 2