Світ-системний аналіз досліджує соціальну еволюцію систем суспільств, а не окремих соціумів, на відміну від попередніх соціологічних підходів, у рамках яких теорії соціальної еволюції розглядали розвиток насамперед окремих суспільств, а не їхніх систем. У цьому світ-системний підхід подібний із цивілізаційним, але йде трохи далі, досліджуючи не тільки еволюцію соціальних систем, що охоплюють одну цивілізацію, але й такі системи, які охоплюють більш однієї цивілізації або навіть усі цивілізації світу. Цей підхід був розроблений в 1970-ті рр. А. Г. Франком, І. Валлерстайном, С. Аміном, Дж. Арриги і Т. дос Сантосом. У якості найважливішого попередника світ-системного підходу, який заклав його основи, зазвичай розглядається Ф. Бродель. Тому не випадково, що головний світовий центр світ-системного аналізу (у м. Бінгхемптон, при Університеті штату Нью-Йорк) має ім'я Фернана Броделя [20, 42].

Найпоширеніша версія світ-системного аналізу, розроблена І. Валлерстайном. Згідно І.Валлерстайну, сучасна світ-система зародилася в т.зв. «довгому 16-му столітті» (приблизно 1450— 1650 рр.) і поступово охопила собою увесь світ. До цього часу у світі одночасно співіснувала безліч світ-систем. Ці світ-системи Валлерстайн підрозділяє на три типи: мінісистеми, світ-економіки й світи-імперії. Мінісистеми були характерні для первісних суспільств. Для складних аграрних суспільств характерні світ-економіки й світи-імперії. Світ-економіки являють собою системи суспільств, об'єднаних тісними економічним зв'язками, які виступають у якості певних одиниць, що еволюціонують, але не об'єднані в єдине політичне об’єднання. Згідно Валлерстайну, усі докапіталістичні світ-економіки рано або пізно перетворювалися в світ-імперії через їхнє політичне об'єднання під владою однієї держави. Єдине виключення із цього правила — це середньовічна європейська світ-економіка, яка перетворилися не в світ-імперію, а в сучасну капіталістичну світ-систему.

«Світ-Система - соціальна система, що має границі, структуру, правила легітимації й погодженість (соherence)». Це - організм, чиє життя визначається конфліктуючими силами; організм, що має життєвий простір (life-span), понад який його характеристики міняються в одному відношенні й не міняються в іншому. Критерій світу-системи - самодостатність (self-contained) його існування. «Світ – система» - не «світова система», а «система», що є «світом». Самодостатність - теоретичний абсолют (як вакуум), що не існує в реальності, але, що робить вимірними явища реальності.

Найбільш стійкі світ-системи – «свти-імперії» (Китай, Рим і т. д) Спосіб виробництва, який є їх основою, – редистрибутивно-данницький (redistributive-tributary) або просто данницький (tributary) [20, 44].

«Лейтмотив (key-note) цього способу виробництва - політична єдність економіки, яка існує не тільки при наявності високої адміністративної централізації («імперська» форма), але й при її відсутності («феодальна» форма)».

Практично І. Валлерстайн у першому випадку має на увазі спосіб виробництва, який зазвичай називають «азіатським» (більш вірним представляється термін «політарний», запропонований Ю.І.Семеновим), у другому - феодальний. Але в теоретичному плані, ніяких способів виробництва, крім винайдених ним самим, І. Валлерстайн не визнає. Самі по собі світи-імперії І. Валлерстайн також не розглядає.

Поряд з світами-імперіями виникають інші світи-системи - світ-економіки.

Світ-економіка - це система, принципово відмінна й від міні-системи, і від світ-імперії. У світ-економіці немає соціальних обмежень для розвитку виробництва, що стає можливим, за Валлерстайном, при звільненню економіки з-під диктату політичної влади. Такий диктат - сутність світ-імперії. Його скасування це перемога нового «способу виробництва» - капіталістичного.

Неміцні світ-економіки минулого швидко гинули, трансформуючись у мирі-імперії. Така доля світ-економік Китаю, Персії, Рима й інших. Вони також перебувають поза полем зору І. Валлерстайна - він досліджує одну і тільки одну світ-систему: сучасну світ-систему (СМС), вона ж - капіталістична світ-економіка (КСЕ), єдина з світ-економік, що не тільки вижив, але й перемогла інші соціальні системи, «втягнувши» їх у себе.

Виникнення КСЕ відноситься до XVI століття. Капіталістична світ-економіка базується на великому (extensive) поділі праці (меншою мірою обумовленому географічно, у більшій - соціально). Його складові частини - ядро, напівпериферія й периферія.

У розробці проблем відносин центру й периферії Валлерстайн іде за прихильниками концепції «залежного розвитку». Ядро в результаті нееквівалентного обміну виграє (розвинені капіталістичні країни), периферія - програє («третій світ»), напівпериферія займає проміжне положення (наприклад, Росія). У ядрі існує світовий лідер - гегемон. У ролі гегемона виступали в XVII-XVIII століттях - Голландія, в XIX столітті - Великобританія, в XX столітті - США. Навколо КСЕ перебували інший світ-системи - зовнішні арени - які були нею згодом поглинені. Населення КСЕ становлять «статусні групи» і «класи». «Класами» Валлерстайн називає «статусні групи», які усвідомлюють свої інтереси, й борються за них. «Класів» може бути не більш двох [12, 62].

Така, у короткому викладі, методологія І. Валлерстайна. При дослідженні проблем КСЕ вона виявляється досить плідною. Безсумнівним досягненням є вивчення горизонтальних зв'язків усередині світ-економіки. Але безсумнівною проблемою для світ-системного підходу виявилося співвідношення світ-економіки й окремих суспільств.

Існування окремих суспільств (Валлерстайн називає їх «національними державами») вважається вторинним, похідним від існування соціальних систем. На думку Валлерстайна, не соціально-історичні організми поєднуються в системи, а, навпаки, системи породжують соціально-історичні організми. Безсумнівно, цей погляд пов'язаний з тим, що головний предмет досліджень Валлерстайна - сучасність. Саме для сучасності характерний досить сильний зворотний вплив міждержавної системи на складові національної держави; Валлерстайн переніс цю ситуацію на минуле, коли подібний вплив був значний слабшим.

Незважаючи на те, що Валлерстайн виділяє різні типи соціальних систем і різні способи виробництва, стадіальної типології в нього немає - він не вважає, як можна було б припустити, що людство розвивається від стадії міні-систем до стадії світ-систем. Валлерстайн заперечує поняття «прогрес» і «розвиток», вбачаючи в історії тільки зміни, які не мають ніякої спрямованості.

Це помітно при поясненні ним причин появи КСЕ в Європі, що одночасно було, поясненням причин невиникнення КСЕ в інших місцях і в інші часи.

Видалося б, виникнення капіталізму нерозривно пов'язане з виникненням буржуазій із середньовічного бюргерства, зі специфікою європейського міста і т.д. І. Валлерстайн із цим не згодний. Це, на його думку, не більш, ніж «міф XIX століття», що не пояснює ні відставання одних країн від інших, ні способів ліквідації цього відставання. Корінь міфу він бачить у визнанні існування двох пар антагоністичних соціальних груп (буржуазії - пролетаріат, земельна аристократія - селянство), з яких перша пара належить капіталізму, друга - успадкована від минулого. Замість «міфу XIX століття» ним пропонується «Казка Нашого Часу», сюжет якої зводиться до твердження, що феодали перетворилися в капіталістів, а не були ними переможені.

Але ця гіпотеза не пояснює, чому одні феодали перетворилися в буржуа, а інші - ні. Тим більше вразлива «казка» Валлерстайна для пояснення невиникнення КСЕ в Азії. (А таке пояснення Валлерстайну необхідно було представити - адже для нього немає принципової різниці між європейським феодалізмом і іншими «світ-імперіями»: усюди існують «протокапіталістичні елементи» і має місце їх «блокування» політичною владою, отже, капіталістична світ-економіка в принципі може виникнути де завгодно й коли завгодно, необхідний лише сприятливий збіг обставин. Валлерстайн доводить, що такий збіг обставин мав місце в Європі XIV-XVI століть, але не доводить, що він не мав місце в Азії, Африці, доколумбовій Америці в будь-який інший час.) [12, 67].

Представляється, що Валлерстайн, побачивши (на конкретному матеріалі) тенденцію «вбудовування» європейської знаті в капіталістичний ринок, дав цій тенденції невірне тлумачення. Влада дворянства на периферії зв'язана владою буржуазії у ядрі. Існування КСЕ для Валлерстайна первинно стосовно існування окремих суспільств. Виходить, що дворянство й буржуазія становлять єдине ціле. Таким чином, Валлерстайн виявився заручником своєї теоретичної схеми. Можливо, свою роль зіграли і його політичні переконання, у рамках яких припустимо розглядати історичний процес, що направляється злою волею панівного класу - найбільш звичним для Валлерстайна є «однокласовий» стан світ-системи, при якому свої інтереси усвідомлює тільки панівний клас, а інші шари суспільства залишаються «статусними групами».

Валлерстайн, виходячи з висновків про тотожність дворянства й буржуазії, заперечує факт буржуазних революцій. Так, в III томі «Сучасної світ-системи», дійшовши до Великої Французької революції, він відмовляється бачити в ній соціальну революцію, що відбувся у Франції. Валлерстайн заявляє наступне: «Французька революція не відзначена ні базисними економічними, ні базисними політичними трансформаціями. Французька революція, у термінах капіталістичної світ-економіки, це момент, коли ідеологічна суперструктура наздогнала економічний базис». Тобто це не соціальна революція, а світоглядне зрушення, притому яке мало місце не у Франції, а у світ-економіці в цілому. Антиаристократичні гасла Французької революції для нього - гігантське відволікання уваги (diversion), «жарт і ігри» (fun and games), розпочате «аристократією-буржуазіями» для обдурювання селян і санкюлотів [13, 271].

Основних напрямків в еволюції КСЕ з XVII століття до наших днів було два - територіальне розширення, що означало периферизацію, земель, що підкоряються зовнішній арені, і боротьба за гегемонію в ядрі. Обидва процеси протікали відповідно до економічних циклів - за періодом експансії (А-Фаза) випливав період застою ( Б-Фаза). Періоди розширення КСЕ - 1620-1660 рр., 1750-1815 рр., 1880-1900 рр.

І.Валлерстайн і Т.К..Хопкінс у статті «Капіталізм і включення нових зон у світ-економіку» дають наступну картину розширення КСЕ.

В XVI столітті до її складу входить більша частина Європи ( крім Росії й Туреччини) і Іберійська ( іспанська й португальська) Америка.

В XVII столітті включаються Північна Америка й Кариби.

В XVIII столітті - Росія, Туреччина, Індія, узбережжя Західної Африки.

У другій половині XIX століття - інша Азія, Африка й Океанія.

У першу чергу включаються географічно близькі й політично слабкі арени, такі, як Східна Європа. Віддалені, але слабкі Америка й Кариби включаються швидше, ніж близька, але сильна Османська імперія. Ще більш сильна Росія включається в якості напівпериферії, а не периферії.

Включення йде поступово, у міру того, як ядро КСЕ сильнішає. Морська техніка європейців уже в XVI столітті забезпечувала перевагу в Індійському океані, а сухопутна - тільки в XVIII столітті дозволила завоювати Індію. Включення означало, по-перше, переорієнтацію виробництва для роботи на світовий ринок (розвиток гірничодобувної промисловості й плантаційного сільського господарства) і, по-друге, політичні зміни. Державні структури, «класи» і статусні групи уніфікувалися у відповідності зі стандартами КСЕ. Держава (там, де вона зберігалася) змінювалася таким чином,що її структури функціонували тепер «як члени міждержавної системи й під її керівництвом», втрачаючи частину суверенітету.

Час політичної й економічної трансформації кожної нової зони становив 50-75 років.

Включення нових зон у світ-економіку, пише Валлерстайн у III томі «Сучасної світ-системи», супроводжувалося перетворенням сусідніх зон у зовнішні арени. «З погляду капіталістичної світ-економіки, зовнішня арена була зоною, у продукції якої капіталістична світ-економіка бідувала, але яка пручалася ( можливо, лише культурно) ввозу мануфактурної продукції у відповідь і досить сильно підтримувала свої переваги політично». Коли була включена Індія, Китай знайшов якість зовнішньої арени, коли були включені одні частини Османської імперії - Балкани, Анатолія, Єгипет, то інші – «Благодатний півмісяць», Магриб - стали зовнішніми аренами. Те ж відбулося із Центральною Азією після включення Росії, із західноафриканською саваною - після включення західноафриканського узбережжя. Але зрештою опір усіх зовнішніх арен був зломлений і вони були включені в КСЕ [20, 66].

Поки зберігалася можливість екстенсивного росту КСЕ, йшов процес колонізації. В XX столітті, коли ці можливості були вичерпані, КСЕ, переживши кризу, прийшла до нової форми відносин ядра й периферії - неоколоніалізму. Хоча колоніальної системи в сучасному світі немає, відношення «центр-периферія» зберігається.

Здається, що з поля зору І.Валлерстайна випала проблема існування так званого «реального соціалізму» і його взаємин із КСЕ.Але це не так - у Валлерстайна є своя інтерпретація СРСР: це - напівпериферія КСЕ, така ж, як Російська імперія - до й Російська Федерація - після.

Щоб зробити зрозумілою логіку І.Валлерстайна, яка привела його до настільки ексцентричного висновку, необхідно розглянути історію інтеграції Росії в КСЕ і її становище там після інтеграції.

При виникненні КСЕ Росія залишалася зовнішньою ареною. Московське царство, створене Іваном Грозним, було одним з багатьох світів-імперій. Перше зіткнення цього світу-імперії й КСЕ - Ливонські війни - закінчилося внічию. «Якби цар Іван переміг - і значна частина Європи ввійшла б у його світ-імперію й перестала б бути капіталістичною, як це трапилося з Новгородською республікою. Якби переміг Захід – це швидше за все переросло б в остаточний розпад імперії, виникнення слабких держав з наступним включенням їх до складу периферії. Така добре нам відома історична траєкторія Моравії, Речі Посполитої, пізніше Китаю, імперій Османів і Великих Моголів. Периферійне положення у світ-економіці несумісне з існуванням сильної держави. На периферії попросту не вистачає ресурсів для підтримки ефективної системи влади. Московія ж за XVII століття приєднала Сибір, створила потужну для свого часу мануфактурну промисловість,і це дозволило їй при Петрі I увійти в європейську геополітику «зі щитом» [20, 68].

Росія була інтегрована в КСЕ в XVIII столітті, у період між правліннями Петра I і Катерини II (це відповідає звичайній тривалості інтеграції) і «дала класичний приклад не периферії, а саме напівпериферії - держави, що вигадливо поєднує як риси ядра,так і периферії». Риси ядра в Росії Валлерстайн бачить «в армії й у всьому, що в Росії з нею зв'язане. На відміну від азіатських імперій Росія XVIII-XIX століть контролювала дуже серйозний військовий потенціал, розташований поблизу від європейського ядра світ-системи. Росію можна було призвати в якості вирішального союзника у внутрішньо-європейських конфліктах, починаючи із Семирічної війни й особливо із часів наполеонівської спроби перешкодити настанню британської торгово-промислової гегемонії».

Час між правліннями Катерини II і Олександра II характеризується погіршенням умов обміну між Росією і ядром КСЕ, що було небезпечним у сповзанні країни на периферію. Він був відвернене скасуванням кріпосного права. Пішла спроба зробити Росію розвиненою капіталістичною країною. «Однак після 1873 року відбулося страхаюче накладення циклічного стиску КСЕ на внутрішньо-російську соціальну кризу й наростаюче політичне шумування... У Росії бракувало економічних ресурсів, щоб слідувати курсом Бісмарка, тому націоналістичний консерватизм Победоносцева набув чисто реакційне зафарблення. Це вело імперію в тупик, чреватий великою зовнішньою поразкою й, ймовірно, внутрішнім вибухом». Реформи Вітте й Столипіна - «індустріалізація, що бюрократично направляється» - не були доведені до кінця.

Що ж змінилося після 1917 року? За Валлерстайном, нічого або майже нічого. «Катастрофа зруйнувала соціально-політичну систему Російської імперії, але аж ніяк не КСЕ, блоком якої Росія продовжувала залишатися протягом усього періоду після 1917 року. Ні певна економічна замкнутість СРСР, ні військове протистояння Заходу, ні тим більше ідеологічна риторика комуністів не дають підстав вважати, що в Росії була створена принципово інша, особлива історична система. Ні прагнення до імперського експансіонізму, ні створення системи перерозподілу й соціальних гарантій для досить широких категорій населення, ні націоналізація виробництва, ні тим більше репресивний режим не виходять за рамки того,що є в межах КСЕ».

Також майже нічого не змінилося й наприкінці 1980-х - початку 1990-х років. Просто «всесвітня криза 80-х років поставила під сумнів увесь курс на військово-бюрократичну модернізацію, який походив від Вітте й Сталіна й виявив відносну слабість радянського апарата управління». Росія не переходить до капіталізму - капіталізм у ній уже існував (оскільки для Валлерстайна будь-яка експлуатація в сучасному світі є капіталістичною). Росія переходить до ринку - її колишній капіталізм не був заснований на ринку (оскільки для Валлерстайна не має значення відсутність ринку в економіці окремого суспільства, включеного у світовий ринок).

«Холодна війна», на погляд І.Валлерстайна, була «контрольованим суперництвом-партнерством» наддержав і навіть більш того – «танцем, який треба танцювати, а не боротьбою, яку треба виграти». Незрозуміло, щоправда, чому вона все-таки була виграна й чому США не кинули всі сили на порятунок партнера, який гине, - СРСР, а, навпаки, сприяли його загибелі (яка їм - по логіці Валлерстайна - була не потрібна). Очевидно, тому, що всі, крім Валлерстайна, сприймали «холодну війну» серйозно. Але якщо припустити, що прав Валлерстайн, то яку картину ми маємо?

CCCР - напівпериферія КСЕ. Одночасно він - друга наддержава, що визнає й Валлерстайн: «Росія дала приголомшливий приклад, коли здобула титул наддержави на тлі післявоєнного перетворення європейських країн у клієнтів США». Але «клієнти США», не цілком самостійні країни, - ядро, а СРСР, цілком самостійна країна - напівпериферія. Напівпериферія, яка змагається з гегемоном. Напівпериферія, яка всі 70 років свого існування (за виключенням змушеного співробітництва в 1941-45 роках) перебуває в стані конфлікту з ядром. Не з однією з держав ядра (як на початку століття - з Німеччиною), а з усім ядром. При цьому Валлерстайн стверджує, що СРСР, як усяка напівпериферія, передає на периферію вплив центру. Тобто радянський субімперіалізм передає вплив американського імперіалізму в Афганістан, В'єтнам, Китай і т.д. По цій логіці Варшавський Договір був молодшим партнером НАТО, а радянські війська повинні були б підтримувати американців при висадженні на Кубу або Гренаду [20, 69].

У дійсності нічого подібного не спостерігалося.

Очевидно, слід визнати, що І. Валлерстайн у цьому випадку серйозно помилився. СРСР не був напівпериферією КСЕ й взагалі не входив у КСЕ, а був центром іншої світ-системи, яка утворювалася шляхом відколу від КСЕ й де існував експлуататорський лад, відмінний від капіталістичного - індустріально-політарний - результат невдалого будівництва соціалізму у відсталих країнах. Першою КСЕ покинула Росія, потім - Китай, країни Східної Європи й деякі азіатські країни. Їхні правлячі кола прагнули до повної ізоляції своїх країн від КСЕ, що в сучасному світі, зазвичай, неможливо. Вплив КСЕ продовжував відчуватися. Крім того, можливості розвитку індустрополітаризма були невеликі.

Після того, як політарні виробничі відносини перетворилися в перешкоду на шляху розвитку продуктивних сил, індустрополітаризм у СРСР і Східній Європі звалився, причому не без впливу КСЕ, реальним (а не бутафорським) суперником якого була переможена світ-система. СРСР в останні роки свого існування поступово втягувався в залежність від КСЕ; нові незалежні держави, що з'явилися з її уламків, із самого початку виникли як країни залежного капіталізму.

Якщо прийняти таку точку зору, стають зрозумілі й інтервенція держав КСЕ в Радянській Росії в 1918-1922 роках, і «залізна завіса», і Карибська криза і інтеграція країн Східної Європи й СНД до складу КСЕ, яка розпочалася після 1989-1991 років. Інтеграція різних країн, як відомо, відбувається з різною інтенсивністю, і статус нових членів КСЕ буде явно різним; Росія ж, очевидно, у найкращому разі знайде своє старе місце напівпериферії. «Навіть ослаблена Росія занадто небезпечний супротивник, щоб допустити її сповзання на Південь».

Така інтерпретація в принципі не суперечить світ-системному підходу. Ф.Бродель писав про протистояння Венеції (центру європейської світ-економіки) і Туреччини (самостійної світ-економіки): «То був класичний випадок взаємодоповнюючих один одного ворогів - усе їх розділяло, але матеріальний інтерес змушував жити разом, і все більше й більше, у міру того, як поширювалося османське завоювання». Ні в Броделя, ні у Валлерстайна не було сумнівів у тому, що Османська імперія XV-XVI століть була самостійною світ-економікою, а не напівпериферією європейської.

Корінь помилки І.Валлерстайна у випадку зі СРСР - у невизнанні можливості виходу із КСЕ. Із всесвітньої економіки вийти, дійсно, неможливо. Але світ-економіка, як писав Бродель, - не всесвітня економіка. З неї вийти можна. І тепер деякі країни (КНДР,КНР) не входять у КСЕ, хоча, як видно, будуть нею зрештою поглинені.

І.Валлерстайн же, оголосивши про те, що розширення КСЕ закінчене, забіг уперед і сильно примітивізував свою теорію.

Другий напрямок еволюції КСЕ - завоювання й втрата гегемонії. Вони також підлеглі циклам: повільне нагромадження сил претендентами на гегемонію в умовах занепаду діючого гегемона, відносно швидкий кризовий період «війни за гегемонію» ( 1618-1648 рр., 1792-1815 рр., 1914-1945 рр. - щораз близько 30 років) визначення переможця, і повернення до суперництва між, гегемоном, що поступово слабшає і новими претендентами.

Результатом останньої війни за гегемонію (1914-1945 рр.) стало панування США, що хилиться з 1967-1973 рр. до кінця. Найбільш ймовірний майбутній гегемон - Японія. США стануть її молодшим партнером, а Китай - їх загальною напівпериферією. Об'єднана Європа залишиться на другій позиції в ядрі. Її напівпериферією буде Росія. Положення країн третього світу погіршиться: «заново відкритий Китай займе в товарних ланцюжках місце безлічі країн третього світу - від Афганістану й Бангладеш до Алжиру й Замбії. Ті попросту виявляться зайвими для функціонування найбільш потужного трикутника нагромадження капіталу в наступному столітті. Ці країни будуть мати статус «безробітних світового рівня» - вони не будуть мати перспективи ні в якості робочої сили, ні в якості споживачів». (Цікаво, що говорячи про «заново відкритий Китай», Валлерстайн де-факто визнає, що раніше КНР не входила в КСЕ. Тим більше це вірно для СРСР).

Природно виникає питання про майбутнє КСЕ.

Антиномією світової світ-системи (СМС) Валлерстайн називає «експлуатацію й відмову визнати експлуатацію необхідною або слушною». Природно, з боку експлуатованих. 6/7 населення світу до 1945 р. жили гірше, ніж їх предки до входження в КСЕ, і розрив між багатими й бідними регіонами продовжував збільшуватися. Неминуча боротьба, неминуче оформлення сил, що прагнуть зруйнувати КСЕ, особливо після того, як закінчилися його територіальне розширення, що давало «верхам» ядра необмежені можливості для маніпулювання «низами» своїх країн.

Антисистемні (або «революційні») рухи, що організаційно оформилися в XIX столітті, діляться на соціальні й національні. Ціль тих і інших - рівність людей (human equality), що виявляється недосяжним в умовах КСЕ, яка має ієрархічну структуру й базована на нерівності.

Розглянемо історію боротьби КСЕ проти антисистемних рухів .

Для КСЕ існувало завдання не тільки зовнішньої експансії, але й внутрішньої - інтеграції трудящих у свою політичну систему. Вона вирішувалася за допомогою ліберальної ідеології.

Лібералізм, як і соціалізм, і консерватизм (відповідно - центр, ліві, праві) виникає, з погляду Валлерстайна, після Великої французької революції, коли стає можливим поширення світської ідеології. В 1848-1914 роках лібералізм беззастережно панує, впливаючи на своїх ідеологічних конкурентів і породжуючи спочатку ліберальних консерваторів (Дизраелі, Бісмарк), а потім і ліберальних соціалістів (Бернштейн, Жорес). Метою лібералів і їх союзників була інтеграція робітничого класу ядра в політичну систему капіталізму. Першим засобом було загальне виборче право, організоване таким чином, що результати його здійснення приводили лише до мінімальних змін державних інститутів. Другим - передача робочим частини прибавочного продукту, але так, щоб основна частина зберігалася в руках пануючих шарів. Ціль була досягнута - робітничий клас ядра втратив революційність [20, 71-73].

І.Валлерстайн підносить ці події так, начебто робітничий клас не домагався загального виборчого права й соціальних гарантій, а був відвернений ним буржуазіями від головного завдання - знищення капіталізму. Такий погляд явно антиісторичний - робітничий клас XIX століття, при тодішньому рівні розвитку продуктивних сил, не міг знищити КСЕ, але міг вирвати (у завзятій боротьбі) певні поступки в буржуазії. Ці поступки були кроком на шляху винищування капіталізму, хоча, звичайно, буржуазії зробила все, щоб її відступ був мінімальним.

Після першої світової війни метою буржуазії стала ідеологічна інтеграція працюючих напівпериферії й периферії. Засоби цієї інтеграції були продовженням колишніх засобів: «самовизначення націй» як загальне виборче право в масштабі КСЕ й «національний розвиток» як підвищення добробуту, теж у масштабі КСЕ. Авторами ( можливо, мимовільними) цих засобів І.Валлерстайн вважає В.Вільсона й В.І.Леніна. Питання про відносини СРСР і КСЕ було розглянуте вище; тут же помітимо, що Валлерстайн знову бачить лише виверту буржуазію і не бачить реальної боротьби пригноблених ( у цьому випадку - народів периферії) за свої права. Природно, вони не мають сил добитися максимуму - загибелі КСЕ (бажаної не стільки ними, скільки лівою інтелігенцією ядра, подібної Валлерстайну), але те, що вони змушують буржуазію йти на поступки - уже прогрес.

Крім того, як справедливо помітив А.І. Фурсов, Валлерстайн проігнорував існування фашизму (націонал-соціалізму) - очевидно, тому, що той не вписувався в схему «національного розвитку» як єдиної ліберальної теорії.

В 1918-1989 роках «глобальний лібералізм» діяв успішно, хоча й не в такому ступені, як його європейський попередник XIX століття. Національно-визвольні сили, приходячи до влади, змушені були підкорятися законам КСЕ. В умовах, коли місця в ядрі були вже зайняті, «національний розвиток» не приводило, як правив, ні до чого. Як капіталістами можуть бути лише кілька відсотків населення, а інші - переважна більшість - капіталістами ніколи не стануть, так і країн ядра («світових капіталістів») завжди буде небагато. Інші залишаться «світовими пролетарями» або навіть «світовими безробітними» з усіма соціальними наслідками цього положення.

Валлерстайн підкреслює, що Маркс був правий, говорячи, що капіталізм веде до абсолютного, а не тільки відносного зубожіння більшості. «Велика ілюзія теорій модернізації полягала в обіцянці зробити всю систему ядром, без периферій. Сьогодні цілком очевидно, що це нездійсненне». Зникнення різкої поляризації в країнах ядра, видаване апологетами системи за подолання протиріч капіталізму, - лише наслідок посилення поляризації в масштабі КСЕ.

У ситуації, коли капіталізм не в змозі забезпечити більшості населення Землі стерпні умови життя, неминуче закінчення його світового панування й «вичерпання» пануючої ідеології - лібералізму.

Таке вичерпання поступове наступає в 1968-1989 роках.

І.Валлерстайн дуже високо оцінює події 1968 року (у ЧССР, Франції, Китаї - усі разом як єдине ціле), вбачаючи в них «всесвітню» революцію, що змінила вигляд КСЕ. В історії, на його думку, було тільки дві «всесвітні» революції - 1848 і 1968 років. 1989 рік завершує справа 1968 року, наносячи удар по самому міцному до цього часу бастіоні КСЕ - його напівпериферії. Дивно, але Валлерстайн не говорить про те, хто переміг в «всесвітніх» революціях. Очевидно, не антисистемні сили, раз КСЕ встояла і навіть стала більш агресивною. Але, у той же час, не сказане, що «всесвітні» революції зазнали поразки. Можливо, справа в тому, що Валлерстайн знову бачить в «революціях» не соціальне, а світоглядне зрушення, зміни в суспільній свідомості. (Для 1848 року - усвідомлення експлуатованими групами необхідності створення «антисистемної бюрократичної контрорганізації для захоплення державної влади», що й було втілено згодом у діях «старих лівих», вінцем яких стала перемога РСДРП(б) в 1917 році. Для 1968 року - усвідомлення необхідності боротьби із КСЕ не на національному, а на світовому рівні й виникнення «нового лівого» руху, який, на думку Валлерстайна, повинен вести таку боротьбу. А також - ослаблення культурно-психологічної влади Заходу над Сходом, «більшості» - над меншостями, капіталу - над працею, держави - над громадянським суспільством.) Так оголошене Валлерстайном «подолання поділу соціальної реальності на політику, економіку й культуру» закономірно обернулося відомістю політики й економіки до культури. Крім того, Валлерстайн знову ігнорує існування соціоісторичних організмів - адже події 1968 року, не говорячи вже про 1848-й, позначилися по-різному в різних країнах. В одних був сильний «старий лівий» рух, в інших – «новий», у третіх - і те, і інше, у четвертих - ні те, ні інше і т.д. Дійсність знову виявляється складніше схеми Валлерстайна.

Період мирного розвитку КСЕ, пише Валлерстайн, закінчений. Подальше розширення політичних прав і перерозподіл матеріальних благ поставлять під загрозу систему капіталістичного нагромадження. Тепер буржуазія буде опиратися тільки на силу. Вирішальним поворотом у політиці ядра КСЕ Валлерстайн вважає війну в Перській затоці 1991 року, коли Південь відкрито виступив проти влади Півночі на глобальному рівні й програв. У майбутньому Валлерстайн бачить три варіанти боротьби периферії проти центру: світський мілітаризм Хусейна, релігійний фундаменталізм Хомейні й масову міграцію жителів Півдня на Північ, не вважаючи, однак, що ці шляхи ведуть до подолання капіталізму.

Отже, дві «великі стратегії» розтрощення КСЕ - класова боротьба робітничого класу і боротьба за національне звільнення - при часткових удачах не досягли мети: КСЕ продовжує існувати. Чому? Щоб зрозуміти, як Валлерстайн відповідає на етап питання, необхідно глянути на проблему розвитку КСЕ.

Залишивши осторонь декларації І. Валлерстайна про необхідність відмови від поняття «розвитку", можна виділити головне в світ-системному підході: розвиток світ-системи як цілої, а не суми розвинутих окремих країн або цивілізацій. Якщо подивитися із цього погляду, виявиться, що той саме розвиток приніс одним народам багатство, іншим - убогість; те, що для одних країн стало зльотом, для інших обернулося занепадом, і без одного не було б іншого. Це неможливо побачити, якщо вважати єдиними суб'єктами історії соціально-історичні організми - тоді видні тільки «випередження» і «відставання», обумовлені якимись незрозумілими другорядними причинами. Світ-системний підхід відкриває шлях до розуміння розвитку як суперечливого процесу, у цілому - всупереч Валлерстайну - прогресивного.

Саме в орієнтації на рівень окремих держав, вважає І. Валлерстайн, полягала фатальна й неминуча помилка антисистемних сил. Вони мислили в масштабах своїх країн, їх же супротивники - у масштабі світ-системи (адже капітал вільно перетікає із країни в країну). Цю помилку й вважає за потрібне виправити Валлерстайн. Тут виникає необхідність відповісти на питання про долю КСЕ в майбутньому.

«Розвиток» як «національний розвиток» І. Валлерстайн справедливо вважає ілюзією. Поки існує КСЕ, існує і його ядро, яке не може розширитися, якщо не розширюється КСЕ, а йому тепер розширюватися нікуди. Коли КСЕ займає увесь світ, ядро стабільно - якщо одна країна займе в ньому місце, це буде означати, що інша країна його втратить, тільки й усього. При цьому розрив доходів між секторами КСЕ як єдиного цілого може навіть збільшитися.

Необхідний інший напрямок розвитку - не кількісний ріст, а досягнення більшої рівності. Для цього «трудящим слід сконцентруватися на завданні втримання як можна більшої частки прибавочного продукту. Один зі шляхів - збільшення ціни робочої сили або ціни продуктів, вироблених безпосередніми виробниками. Іншими словами, якщо завтра у всіх нових індустріальних країнах робітники текстильної промисловості доб'ються збільшення зарплати на 20%, покупці їх продукції повинні будуть звернутися до настільки ж «дорогих» зон або знайти інші «нові індустріальні країни».

Розподіл світ-економіки на ядро й периферію зникає не в результаті включення в ядро нових країн, а внаслідок поступового витиснення капіталізму. «Слабість капіталізму - у втіленні його ж цілей, у його повній самореалізації. У міру того, як його система в цілому стає усе більш товарною, зменшується його здатність до нерівного розподілу й, отже, до нагромадження капіталів, тому що зникає відмінність між центром і периферією. Однак товаризація не означає автоматичної загибелі капіталізму: надані самим собі, сили, що панують у КСЕ постараються загальмувати темп розвитку, і програми національного розвитку можуть у цих умовах стати засобом такого рятівного для капіталізму гальмування».

Повинна бути знищена вся капіталістична система цілком, а не окремі її ланки. Тільки такий розвиток гарантує остаточне зникнення капіталізму.

Розвиток, який пішов по шляху знищення капіталістичного присвоєння, по шляху переходу засобів виробництва в руки безпосередніх виробників, може стати не ілюзією, а дороговказною зіркою (lodestar). Але цей варіант, як підкреслює І.Валлерстайн, не гарантований, а може бути тільки завойований, причому в завзятій боротьбі.

Таким чином, Валлерстайн приходить до висновків, досить схожих на висновки К. Маркса, але приходить своїм шляхом. Ми маємо справу тут не з варіантом марксизму, а з незалежним підтвердженням правоти деяких положень К. Маркса, які прийшли з боку концепції (неомарксизм), що претендувала на те, щоб замінити марксизм.