Події, що відбувся після закінчення « холодної війни» і розпаду СРСР, і особливо за перший рік XXI століття, зажадали від політологів, соціологів, геополітиків, а також психологів перегляду поглядів на теорії міжнародних відносин. Неомарксизм заявляє про себе через критику основних положень реалістичної парадигми. Прихильники неомарксизму представляють світ у вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, суспільств, ідеологій і культур. Як стверджують неомарксисти, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються в агентів, що передають національним економікам вимоги світ-економіки з метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. Але існують і процеси, протилежні глобалізації, — диверсифікованість економічних, політичних, суспільних, соціокультурних і інших організацій і структур, пошуки шляхів розвитку. На думку представників неомарксизму, радикально-ліберальна ідеологія прагне завуалювати ці процеси. Вона вселяє людям, що альтернативи глобалізації немає, що в основі, твердої конкуренції, яка спостерігаються на світовій арені, дерегламентації взаємодій і егоїзму лежить економічна логіка.

На думку ідеологів неомарксизму, гіперліберальна світ-економіка потребує лідера, здатного змусити поважати її правила. Після «холодної війни» роль лідера привласнили собі США, що дозволяє претендувати на привілеї у вигляді виключень із загальних правил поведінки на міжнародній арені. Будучи найбільшим у світі боржником, США розраховують на подальше одержання кредитів і продовжують жити, витрачаючи набагато більше, ніж це дозволяють їхні власні можливості. Їхні лідери пояснюють це «вагою військової ноші», яку Сполучені Штати змушені нести, захищаючи решту людства (і насамперед західний світ) від численних погроз його безпеки. Насправді міжнародні відносини здобувають залежний від США характер. Ця залежність стосується не тільки «маргінальних» (традиційних) периферійних зон світової системи, тобто слаборозвинених країн «третього світу», не тільки її «активних» або «головних» периферійних зон, якими стають країни Східної Азії, Східної Європи, Латинської Америки, Росія, Індія, але й таких традиційних «центрів системи», як Японія й Західна Європа. Погоджуючись і підтримуючи політику Вашингтона, Японія й Західна Європа ризикують у довгостроковій перспективі загострити цим не тільки японсько-європейське суперництво, але, протиріччя між західноєвропейськими країнами, які пом'якшилися в останнє десятиліття [26, 137].

Однак, як показують теоретики неомарксизму, подальша еволюція світової системи багато в чому буде залежати від політичної волі й здатності «периферійних» країн і регіонів порвати зі стратегією, яка нав'язує їм, розвиток в сфері як внутрішніх, так і міжнародних відносин, а також від ефективності опору цій стратегії з боку трудящих.

Таким чином, рушійними силами міжнародних відносин, прихильники неомарксизму,вважають не держави, а класи, і поведінка всіх акторів пояснюється саме класовими особливостями. Держави, багатонаціональні корпорації та деякі міжнародні організації репрезентують у світовій економічній системі інтереси домінуючого класу. Світова економіка жорстко обмежує свободу маневру держави. Ключовою рисою світової економіки є розподіл світу на центр, напівпериферію та периферію.

Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму змінює роль національного суверенітету. Основна функція держави полягає, перш за все, у сприянні ринковим силам. Водночас держава поступово втрачає функції соціального захисту населення. Перерозподіл на користь бідних регіонів розглядається в рамках цієї ідеології як «протекціоністське втручання», що суперечить логіці ринку. Тому регіони все менше пов’язують свої інтереси з центром. Посилюються сепаратистські рухи: багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відокремлення стане найліпшим шляхом вирішення їхніх проблем.

Суверенітет у термінах неомарксистської школи не є ключовим поняттям, оскільки він стосується політичних і юридичних аспектів. Найважливішою ж рисою світової політичної системи є ступінь економічної автономії, і всі держави вимушені грати за правилами, визначеними міжнародною капіталістичною економікою. Так, представники школи неомарксистської теорії зазначають, що економічно малорозвинені країни перебувають у залежності від більш розвинених, причому економічне відставання не є природним етапом розвитку, притаманним усім державам, а наслідком нерівноправних міждержавних відносин.

Прихильники цього підходу піддають сумніву положення, що суверенітет, як такий, що володіє відносно незалежною політичною логікою, може бути відокремлений від світової економічної системи. Відповідно, суверенітет та розподіл праці є не просто протилежними принципами, але й елементами єдиного політичного та економічного порядку, міжнародної спільноти «вбудованого лібералізму» [26, 139]. Саме суверенітет поступово знищується глобалізацією, оскільки глобальні економічні процеси обмежують спроможність держави визначати та проводити незалежну економічну політику. До певної міри такі обмеження державної автономії існували завжди. Цю точку зору поділяють, в основному, автори, які розглядають світ передусім як глобальну капіталістичну систему. Фактично характеристика, що раніше давалася слабким державам у світовій економічній системі, в епоху глобалізації може бути застосована практично до всіх держав світу.