За своєю суттю це була антифеодальна всенародна визвольна війна, головною рушійною силою якої виступало селянство, а потім силою і лідером – козацтво, яке вело за собою і всі інші стани феодального суспільства України. Ця війна була досить довготривалою, набула великого розмаху і мала рішучій характер. ЇЇ очолював видатний діяч і воєначальник Богдан Хмельницький.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі здобули блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням таємної угоди в Бахчисараї з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ, згідно з якою той зобов’язувався надати повстанцям військо (3 тис. чол.). Хан погодився на це тому, що знав про план антитурецької війни короля Владислава IV.

На нараді гетьмана з отаманами було вирішено відрядити Хмельницького з військом, яке складало 9 тис. козаків, а решта в бойовій готовності залишалась поблизу Січі на випадок необхідності. Від упійманих шпигунів Хмельницький дізнався, що проти нього йдуть два загони: один – суходолом, другий – водою, по Дніпру. 22 квітня гетьман виступив з Січі і підійшов до річки Жовті Води і балки Княжий Байрак, де й влаштував табір із возів. Турецьке військо йшло позаду Хмельницького, а прийшовши до річки стало окремо, у засідці. Бойові дії почалися 4 травня, коли за наказом Хмельницького невеликий загін татар вдарив у тил польського війська. Через запеклі сутички поляки вимушені були відступати. Передбачивши цей відступ, козаки вирили в ярах рови і канави, завалили дорогу стовбурами дерев і камінням, що зробило відступ неможливим. Це була перша блискуча перемога.

Богдан Хмельницький зі своїм військом рушив назустріч основним силам противника. Протягом 14-15 травня до Корсуня підійшли козацькі повстанські полки поділені на 4 підрозділи. Зі слів реєстрового козака, який був провідником польського війська, Хмельницький дізнався про плани поляків. Козаки організували засідку на їхньому шляху. Вони викопали рови, зробили шанці для своєї піхоти, а в лісі поставили артилерію. Заманивши польське військо в хащі, першими почали обстрілювати поляків татари. Далі вдарила із засідки козацька артилерія, а з шанців почала стріляти козацька піхота. Вороже військо було розчленоване, і кожна частина знищена окремо. Польська армія перестала існувати. Переможний шлях повстанців продовжувався.

Після корсунської перемоги Б. Хмельницький та Туганбей пішли на Білу Церкву. На цьому шляху козацьке військо зросло до 30 тис. чоловік.

Гетьман розіслав універсали, у яких звертався до селян і міщан із закликом братися за зброю.

У цей же час перед Б. Хмельницьким постала проблема стосунків між козаками й татарами. Туганбей став виявляти прихильність до поляків і без дозволу хана не хотів продовжувати похід. Татари, по-перше, захоплювали собі більшу частину здобутих воєнних трофеїв, по-друге, грабували українські міста і села. Це суперечило умовам союзу з Кримом. Козаки вимагали розриву угоди з татарами, але Хмельницькому потрібна була швидка татарська кіннота і конфлікт був залагодженим. Але кримський хан вступив у переговори з королем Владиславом ІV. На шляху до Криму татари спустошували міста й села України. Все це ускладнило ситуацію і змусило гетьмана почати переговори з поляками.

Перебуваючи в Білій Церкві, Б. Хмельницький вжив заходів до укріплення міста та організації розвідки по всій Україні. Він добре знав, що Польща формує нову армію з метою придушити повстання.

До вересня 1648 року визвольна армія Богдана Хмельницького вже нараховувала понад 80 тисяч чоловік і була готова вести подальшу боротьбу за праве діло всього народу.

На початку осені 1648 р. польсько-шляхетське військо зосередилося на Волині. Сюди ж у похід виступив і Б. Хмельницький. У цій лісистій, порізаній балками і р. Пилявкою місцевості гетьман вирішив отаборитися. Дещо пізніше підійшло татарське військо.

З метою оточення ворога Хмельницький вислав сильні загони на Волинь і Поділля, тримаючи головні сили в таборі. Польське військо підійшло під Старокостянтинів, де їх вогнем зустріла сильна козацька застава. Протримавшись день, козаки вночі несподівано залишили позиції. Цей відступ ворог витлумачив як панічну втечу. Але то був тактичний маневр Хмельницького з метою заманити ворога на свої оборонні позиції під Пилявці.

Перевагою повстанського війська було не лише вигідне для оборони місце, але й встановлена гетьманом сувора дисципліна.

Польське військо виступило в поле, аби чекати козаків на рівнині, порізаній кількома глибокими балками. Унаслідок неузгоджених дій польська кіннота вступила у бій раніше запланованого, почалася метушня, якою скористався Б. Хмельницький і кинув на польські шанці свої свіжі сили. Розбивши передові польські укріплення, козацькі полки наступали на польський військовий табір. Військова рада поляків вирішила відступати в бойовому порядку. Хмельницький посилив наступ, змусивши ворога покинути табір і втікати. Це була панічна втеча. Зброя, панцирі, артилерія й запаси пороху дісталися переможцям. Таким чином, Пилявецька битва була ще однією блискучою перемогою Б. Хмельницького. А відносна легкість перемоги – результат стратегічного плану полководця.

Пилявецька битва здійняла нову хвилю повстанського руху в Україні, зокрема в Галичині. Б. Хмельницький вважав необхідним підтримати ці повстання й послав бічними шляхами окремі полки. А сам з головною армією вийшов із Старокостянтинова в напрямку на Львів – через Збараж, Тернопіль, Зборів. Більше як 100-тисячне військо взяло захищений мурами й валами Львів у облогу.

Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за словами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило у путь».

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир’я під Замостям. Такий крок викликав багато суперечок. Очевидно гетьмана турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами помітною ставала і втома збройних формувань повстанців. Свою роль відігравали і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Ситуація ускладнювалась нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а військо воювати в зимовий період не було підготовлено. Також після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили татар повертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише незначна частина формувань Тугай-бея. Крім того у Польщі зберігався ще й досить могутній потенціал, і існувала загроза удару з боку Литви.

У листопаді українське військо обложило Замостя, а окремі козацькі полки дійшли аж до р. Вісла. Не розгортаючи великих бойових дій Хмельницький уважно стежить за ходом обрання нового короля Речі Посполитої. Обраний король Ян Казимир розуміючи, що Польща не готова до масштабної війни пропонує мир. До Польщі було відправлено козацьке посольство на чолі з Іваном Гирею. Універсалами король і гетьман сповістили своїм народам про мир.

23 грудня 1648 року Б. Хмельницький урочисто вступив до Києва. Між тим, польська сторона, використавши умови перемир’я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649 р. розпочала наступ на українські землі. Потужні збройні формувалися із польського та литовського війська. Проте литовську армію зустріли білоруські повстанці, підсилені козацькими загонами. Військо Вишневецького було оточене під Збаражем. Польський король вирушив на допомогу оточеним, але гетьман не тільки зупинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати табір для оборони. Для польського війська назрівала подвійна поразка – під Зборовим і під Збаражем.

Проте у вирішальний момент кримський хан Іслам-Гірей зрадив Б.Хмельницького, так як становлення та зміцнення української державності не приваблювали татар.

Під тиском обставин Б. Хмельницький був змушений піти на укладання 8 серпня 1649 року Зборівського мирного договору. Договір декларував підтвердження «привілеїв» козакам і старшині, визначав 40 тисяч реєстру козацького війська, а шляхта могла повертатися до своїх маєтків. Для більшості селян відновлювалося кріпацтво, воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля.

У 1649-1650 рр. Б. Хмельницький займається великою державною діяльністю: він зміцнює козацьку адміністрацію, проводить адміністративно-територіальний поділ підвладної території на полки й сотні. Полковники, сотники мали на підвладних територіях військову, судову владу, контроль над фінансами, податками, охороною торгівлі і ремесел, налагоджувались дипломатичні зв’язки.

Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею і боротьба спалахнула з новою силою. Вже в 1650 р. король Ян Казимир обговорював з папським нунцієм плани нового походу на Україну, за що і отримав від папи римського освячений меч і благословення на війну. У лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля і захопили м. Красне. Ця подія стала початком нового протистояння.

Головні сили противників зійшлися на Волині під Берестечком в червні 1651 року

У битві 150-200 тисячному польському війську, включаючи 20 тис. німецьких найманців протистояло 100 тис. осіб війська повстанців, до яких приєднувалися 50 тис. татар, які у вирішальний момент під час артилерійського обстрілу покинули поле бою, втікаючи до містечка Лешнів, після чого повернули до переправи через р. Пляшівка біля Козина. Загнані на переправу татари вночі спалили Козин, а жителів вирізали.

Після втечі татар король повернув фронт наліво проти козацького табору, і цілу ніч під дощем поляки обстрілювали його з гармат.

Коли Б. Хмельницький поїхав вслід за ханом, сподіваючись його повернути, то сам потрапив в полон, з якого визволився лише через деякий час і то за викуп.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Обидві ворогуючи сторони були виснажені боями. До того ж в Київ увійшло 10-тисячне польсько-литовське військо. Польське командування запропонувало Хмельницькому перемир’я, і він прийняв пропозицію, як того вимагала ситуація.

18 вересня 1651 року у Білій Церкві було підписано мир. За ним козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч козаків. Влада гетьмана обмежувалася лише Київським воєводством, йому заборонялися зовнішні відносини. Шляхта діставала право займати свої землі й всякі «пожитки». Гетьман зобов’язувався розірвати союз з Кримом і відіслати з України татарські загони. Це були дуже тяжкі для України умови. Але гетьман зберіг основну територію Війська Запорозького – Наддніпрянщину.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром у такій мірі, що Б. Хмельницькому довелося їх втихомирювати.

За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє , що вибитися власними зусиллями з-під польського панування, маючи лише ненадійного союзника – татар, не вдасться. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина. Ще в другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українськім купцям права перетинати Чорне море, торгувати без мита в турецьких володіннях. Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії. Рішення гетьмана про Молдавський похід було не зовсім продуманим кроком. Для Б. Хмельницького молдавський похід закінчився трагічно. Був смертельно поранений його син Тиміш, а Валахія і Трансільванія переходять на польській бік, татари знову зраджують і переходять по війська польського. Ці події підштовхнули гетьмана до відмови від союзу з Туреччиною і визначили проросійській вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Починаючи з 1648 р. Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Навіть погрожував війною. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію.

Коли стало зрозуміло, що ослаблена тривалою війною Польща не зможе успішно воювати з сильною державою, московський цар Олексій Михайлович погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний Земський собор із широким представництвом від різних соціальних станів. Учасники собору висловилися за таке рішення; «Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами й землями прийняти». Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р.

31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна прибуло до Переяслава, де на нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час перебував у Чигирині на похоронах сина Тимоша. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж прибула й генеральна старшина. У Переяславі було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького). І здійснено усний акт присяги.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

§ стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;

§ стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

§ стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування";

§ стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

§ стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

§ стаття 6 - затвердження маєтків київського митрополиту;

§ стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;

§ стаття 8 - надіслання російських військ на польський кордон;

§ стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;

§ стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

§ стаття 11 - забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодак і у Запорізькій Січі.

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:

­ про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;

­ про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;

­ про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана за давніми звичаями, закріплення за козаками і їх нащадками належних їм маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

Якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу. Але промосковська орієнтація таки не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненьське перемир’я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир’я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв’язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів – приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведській вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

24 Анархія 1919 року.

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості придбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що поставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни.

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з’явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозацьким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборонити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з’являлася нагода пограбувати «класового ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе самі собі були законом.

Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і Матвій Григор’єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв’язки з українськими лівими радикалами. Інший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від 35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України. Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комунід каціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була влада зброї.