1. Поняття і загальна характеристика дипломатичного права Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру. Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що в неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року містить аналогічне положення. Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, що визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, які здійснюють дипломатичну діяльність. Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу.

Дипломатичні привілеї та імунітети. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування. Під диплома тичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування. У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети). До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі: — недоторканність помешкань представництва —вона означає, що власті держави перебування не можуть ступати в це помешкання без згоди глави представництва. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво; — фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці; — свобода зносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Крім дипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширюються на членів їхніх родин.

2. Функції дипломатичного представництва і засоби їх здійснення.

Правовий статус глави дипломатичного представництва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акредитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави. У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). відповідності зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв розділяються на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються приглавах держав, та інших главах представництв еквівалентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать: — представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування; — захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом; — ведення*переговорів з урядом держави перебування; — інформаційна функція — з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них у

1. ряду держави, що акредитує; — функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки

2. Поняття і загальна характеристика консульського права.

Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. її розвиток пов'язаний з активізацією торгово-економічних зв'язків між державами. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном. Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі. У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ: 1. Генеральне консульство; 2. Консульство; 3. Віце-консульство; 4. Консульське агентство. Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств. Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування.Функції консульських установ і засоби їх здійснення.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать: — захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом; — сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;

— з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам; — виконання адміністративних і нотаріальних функцій; — надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової; — надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам та їхнім екіпажам; — виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, що представляється, які не забороняються законами і правилами держави перебування.