Данильченко Є.П., Островський І.А., Шекшуєв О.А.

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Данильченко Є.П., Островський І.А., Шекшуєв О.А.

Конспект лекцій з дисципліни

«ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ»

для студентів 4 курсу денної форм навчання

спеціальностей 6.050400 «Туризм», «Готельне господарство»

Харків- ХНАМГ -2009

Конспект лекцій з дисципліни «Зовнішньоекономічна діяльність» для студентів 4 курсу денної форм навчання спеціальностей 6.050400 «Туризм», «Готельне господарство». Авт. Данильченко Є.П., Островський І.А., Шекшуєв О.А. – Харків: ХНАМГ, 2009. – 124 с.

Автори: Данильченко Є.П., Островський І.А., Шекшуєв О.А.

Рецензент: д.е.н., проф. Решетило В.П.

Харківська національна академія міського господарства,

Данильченко Є.П., Островський І.А., Шекшуєв О.А., 2009

Зміст

Стор.

Вступ……………….……………………………………………………………..	4
Тема 1. ЗЕД суб'єктів ринкових відносин ….…………………………………..	5
Тема 2. Регулювання ЗЕД.……………………………………..………………...	11
Тема 3. Митне регулювання .…………….……………………………………..	17
Тема 4. Валютне регулювання………………...……………………………..….	23
Тема 5. Форми виходу підприємств на зовнішній ринок.…………..…………	33
Тема 6. Форми зустрічної торгівлі.…………………..…………………………	38
Тема 7. Експортно-імпортні операції і порядок їх укладання………….……..	44
Тема 8. Посередницькі операції на зовнішніх ринках.………………….…….	52
Тема 9. Орендні операції в ЗЕД..……………………….……………………….	63
Тема 10. Організація і техніка підготовки, укладання і виконання зовнішньоекономічних контрактів…………….……..………………………	69
Тема 11. Структура і зміст міжнародних контрактів купівлі-продажу…...….	75
Тема 12. Ціна товару, валютні та фінансові умови контрактів, умови платежу, форми розрахунків……………….…………………………......	89
Тема 13. Організація і функціонування підприємств з іноземним капіталом……………………………………………………….………	101
Тема 14. Організація і технологія міжнародних перевезень…….……………	106
Тема 15. Маркетингові дослідження зовнішнього ринку при здійсненні експортно-імпортних операцій……...………………………………..	112
Тема 16. Економічна ефективність ЗЕД…………..……………………………	118
Рекомендована література………………………………………………………	124

ВСТУП

Основною метою викладання дисципліни «Зовнішньоекономічна діяльність» (далі ЗЕД) є засвоєння студентами теоретичних основ зовнішньекономічної діяльності й набуття ними системних знань і навичок щодо забезпечення економічної ефективності ЗЕД у сферах готельно-ресторанного і туристичного бізнесу. Предметом вкладання є сукупність господарських, економічних, правових, фінансових відносин у сфері економічної діяльності між підприємствами України – суб’єктами ЗЕД та іноземними фірмами як на території України, так і за ї межами.

Тексти лекцій з вибіркової дисципліни «Зовнішньоекономічна діяльність» охоплюють усі теми, передбачені освітньо-професійною програмою підготовки баклаврів спеціальностей 6.050400 «Туризм», «Готельне господарство».

Для досягнення вказаної мети студенти мають виконати наступні завдання вивчення курсу:

- розуміти сутність і специфіку механізму функціонування зовнішньоекономічної діяльності в Україні на сучасному етапі;

- знати й вміти використовувати нормативну базу з регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств;

- оцінювати тенденції, суперечності й доцільність діяльності при визначенні головних напрямків зовнішньоекономічної діяльності для підприємств різних форм власності, що є суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності;

- розуміти специфіку запровадження різних форм виходу на зовнішні ринки;

- знати й вміти використовувати на практиці основні процедури укладання та виконання зовнішньоекономічних контрактів;

- визначати ефективність укладених угод і зовнішньоекономічної діяльності підприємства в цілому;

- використовуючи одержані знання на практиці, приймати професійні рішення, що відповідають державній економічній політиці та основним положенням міжнародних угод, до яких приєдналася Україна.

Тема 2. Регулювання ЗЕД

1. Сутність і основні суб'єкти регулювання ЗЄД.

2. Інструменти регулювання на мікрорівні.

3. Інструменти макроекономічного регулювання.

4. Міжнародні інститути зовнішньоекономічного регулювання.

1. Зовнішньоекономічні відносини є складною, багаторівневою системою з прямими й зворотними зв'язками. Необхідність координації останніх виявляє необхідність зовнішнього впливу, що підпадає під категорію регулювання. Але й самі суб'єкти відносин здатні впливати на діючі процеси. Тому слід відзначити три рівні регулювання ЗЕД:

– мікроекономічний з боку безпосередніх учасників діяльності;

– макроекономічний з боку державних установ і недержавних загальнонаціональних інститутів;

– мегаекономічний з боку міжнародних установ; з курсу «Міжнародні економічні відносини» вам знайомі режими протекціонізму і вільної торгівлі.

Форми регулювання досить різноманітні, але за традицією вони підрозділяються на два типи:

– адміністративні;

– економічні.

Адміністративні форми пов'язані з прямим дозволом чи забороною, створенням додаткових бар'єрів, застосуванням неекономічних засобів тиску, використанням вибіркових підходів до партнерів чи клієнтів за межами економічної користі. Наприклад, мікроформою адміністративного регулювання є заборон паління персоналу, використання рекламних форм конкретного телеканалу за критерієм особистих стосунків та ін.

Макроадміністративні засоби набагато різноманітніші. Тільки політичні симпатії та антипатії здатні зруйнувати будь-які потенціальні корисні контракти.

Мегаадміністративне регулювання ґрунтується на членстві країни чи суб'єкта ЗЕД у міжнародних організаціях з конкретними вимогами статутів та інших базових документів. Претензії FATF (організації з боротьби з незаконним обігом тіньових капіталів) до конкретних країн здатні привести до арешту активів суб'єктів ЗЕД за кордоном.

Економічні засоби мікро-, макро- і мегарегулювання ґрунтується на непрямих, як правило, фінансових, організаційних, договірних засадах, які впливають на хід початкового контрактного процесу.

2. Мікрорегулювання ЗЕД починається з обов'язкової наявності у статуті суб'єкта діяльності розділу чи рядка про сутність і особливості створення стосунків з іноземним партнером. Наприклад, перелік форм вказаних стосунків обмежує стартові можливості. Тому тільки зміни або доповнення до статутних документів здатні усунути проблеми.

Мотивами регулювання на мікрорівні є такі моменти:

1. Поширення ринку збуту за національні межі.

2. Поширення імпортування корисних ресурсів.

3. Залучення консультаційних та інших послуг для потреб удосконалення виробництва і збуту.

4. Залучення іноземних інвестицій.

5. Поширення власної ринкової ніші в системі міжнародного поділу праці.

Ефективний менеджмент ЗЕД підприємства як складова загального менеджменту використовує як універсальні, так і специфічно зовнішньоекономічні засоби. Спільним для внутрішнього і зовнішнього менеджменту є використання загальних принципів і функцій управління, технологій розробки і прийняття рішень та ін. Специфічні риси зовнішнього менеджменту обумовлені особливостями об'єкта управління:

– інша і суперечливо різноманітна зовнішня сфера;

– значно більший територіальний простір;

– необхідність відносин з державними органами різних країн;

– необхідність використання міждержавних і міжнародних норм.

Вказані моменти обумовлюють необхідність регулюючих дій при коригуванні коротко-, середньо- і довгочасних планів, прогнозів і програм.

Важливим інструментом регулювання є використання можливостей національних і міжнародних організацій, членом яких може стати підприємство. Наприклад, участь в Українській спілці промисловців і підприємців надає можливість брати участь у розробці нормативно-законодавчих актів.

Участь у національних, регіональних і місцевих проектах розширює можливості залучення інвестицій, пільг, дипломатичної та організаційної підтримки.

Економічні засоби впливу спираються на внутрішні резерви виробничого, фінансового, організаційного і людського потенціалів. Скорочення витрат, збільшення асортименту, поліпшення якості, сервісу і гарантійного обслуговування, підбір, підготовка і кваліфікація кадрів – усі ці та інші чинники внутрішнього характеру покращують зовнішньоекономічний імідж.

Запорукою успішної ЗЕД є наявність сучасних засобів виробничої та соціальної інфраструктури, насамперед, можливостей інформаційного забезпечення діяльності. Тому оновлення засобів збору й обробки інформації, транспорту, фінансово-кредитного обслуговування, створення побутових умов світового класу для ведення переговорів і розташування іноземних партнерів є чинниками позитивного впливу на характер зовнішньої діяльності.

3. Макроекономічне регулювання ЗЕД включає дві складові:

– державне регулювання;

– регулювання з боку національних недержавних установ.

Державне регулювання спирається на діяльність загальнодержавних і місцевих органів влади і управління, що регламентується Конституцією і Законами. Так, Верховна Рада України виконує такі функції:

– приймає закони і постанови, що регулюють ЗЕД;

– ратифікує міждержавні й міжнародні документи;

– асигнує фінансові засоби, надає пільги для ефективного розвитку ЗЕД.

Кабінет Міністрів має такі завдання:

– видання розпоряджень на ґрунті прийнятих законів щодо розвитку ЗЕД;

– контроль за виконанням законів і розпоряджень;

– розробка проектів законів, зокрема закону про Державний бюджет.

Найбільший вплив на регулювання ЗЕД здійснюють міністерства і державні комітети та відомства, які безпосередньо курирують економічні зв'язки з іноземними партнерами. Насамперед йдеться про Міністерство економіки, в якому існують чотири департаменти, які безпосередньо займаються регулюванням ЗЕД:

– державної політики у сфері зовнішньої торгівлі;

– міжнародного торговельно-економічного співробітництва;

– торговельних обмежень і контролю за ЗЕД;

– міжнародного розвитку і європейської інтеграції.

Важливе значення за традицією мають укази Президента України. Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація України, Державний митна служба України, Антимонопольний комітет України, інші загальнофункціональні установи розробляють документи з конкретних питань, що впливають на багатогалузеві аспекти ЗЕД.

Галузеві міністерства і відомства є суб'єктами регулювання вузьких проблем зовнішньоекономічної діяльності.

Органами місцевого управління ЗЕД в Україні є місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі й розпорядчі органи з відповідними територіальними підрозділами. Компетенція місцевих органів влади та управління визначається Законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про місцеві Ради народних депутатів України і місцеве самоврядування» та ін. Безпосереднім органом управління ЗЕД на місцевому рівні є Управління зовнішніх відносин і зовнішньоекономічної діяльності обласної державної адміністрації.

Особливу і незалежну роль у регулюванні насамперед валютних і фінансово кредитних відносин виконує Національний банк України.

Адміністративні засоби й інструменти державного регулювання ЗЕД:

1) порядок реєстрації суб'єктів ЗЕД;

2) виконання вимог міжнародних документів, зокрема статутів міжнародних організацій;

3) нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі;

4) оперативне реагування на різноманітні події економічного і неекономічного характеру;

5) інші форми.

Основні економічні засоби й інструменти регулювання держави:

1) пряме й непряме фінансування, зокрема кредитування експортерів;

2) державне страхування;

3) фіскальні пільги й обмеження;

4) тарифне регулювання;

5) валютне регулювання;

6) інші форми.

Слід відзначити зовнішньоекономічні аспекти традиційних форм державного регулювання економіки:

1) індикативне планування (прогноз соціально-економічного розвитку прикордонних районів);

2) фіскально-бюджетна політика (пільги й податки на ЗЕД, офшорні зони);

3) антимонопольна політика (обов'язково конкурсна участь іноземних інвесторів у приватизації);

4) інвестиційна, зокрема інноваційна політика (технопарки, території пріоритетного розвитку);

5) цінова політика (державне регулювання цін на товари критичного імпорту);

6) соціальна політика (пільги щодо імпортних закупок для територій, які постраждали внаслідок стихійного лиха);

7) валютна й фінансово-кредитна політика (режим валютного курсу) та ін.

Виявимо основні недержавні установи регулювання ЗЕД.

1. Українська спілка промисловців і підприємців.

2. Торговельно-промислова палата України, зокрема її численні підрозділи.

3. Профспілки, які згідно із законом України «Про професійні спілки» мають можливість обговорення законів і законодавчої ініціативи.

4. Інші установи недержавного регулювання.

Закордонний досвід роботи недержавного макрорегулювання і особливості роботи вказаних установ треба розглянути самостійно (див. список додаткової літератури).

4. Мегаекономічний рівень регулювання ЗЕД спирається на документи таких міжнародних організацій:

1. Економічні організації системи ООН, зокрема:

1) ЕКОСОР (економічна і соціальна рада) як координатор соціально-економічної діяльності ООН та її спеціалізованих органів;

2) Територіальні установи (ЄЕК – Європейська економічна комісія, ЕСКАТО – економічна і соціальна комісія для Азії та Тихого океану та інші);

3) Спеціалізовані й галузеві установи (ЮНІДО – комітет ООН з промислового розвитку; ЮНКТАД – конференція ООН з торгівлі та розвитку; ЮНЕСКО – ООН з питань освіти, науки та культури; Статистична комісія ООН та інші).

2. Регіональні інтеграційні угрупування – ЄС, ЄАСТ, АСЕАН, НАФТА, ЄвроАзЕС та ін.

3. Міжнародні фінансово-кредитні установи – МВФ, Світовий Банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, Паризький і Лондонський клуби кредиторів.

4. Міжнародні організації з міжнародної торгівлі, – СОТ, МТП (Міжнародна торгова палата) та ін.

5. Координаційні організації – G-8 (група восьми провідних країн світу), ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку).

Для нашої дисципліни важливі конкретні обмеження і засоби стимулювання, які запроваджують вказані установи. Тим більше, що макро- і мікрорегулювання повинні спиратися на регламентуючі засади мегарегулюючих інститутів.

Наведемо деякі приклади. Міжнародний валютний фонд є маяком для інших фінансових установ. Його санкції, кредитні програми надають червоне чи зелене світло подальшому руху фінансових потоків. ЕБРР є суттєвим барометром вкладень в екологічні проекти. МТП розробляє базисні умови поставок товарів ІНКОТЕРМС, на які спирається більшість міжнародних контрактів купівлі-продажу.

Дуже часто виникають суперечності статутів різних організацій, що обмежує ЗЕД. Так, статут ВТО рекомендує скоротити до мінімуму тарифні й скасувати нетарифні обмеження. А статут ЕС надає можливість використання нетарифних торговельних обмежень з позаорганізаційними країнами.

Тема 3. Митне регулювання

1. Сутність і форми нетарифного регулювання.

2. Сутність і форми тарифного регулювання. Мито і його види.

3. Особливості митного регулювання в Україні.

1. Митне регулювання – пряма функція держави, елемент макроекономічного впливу. Але збільшується роль мегаекономічних інститутів, які змушують державні органи виконувати статутні зобов’язання.

Митна регламентація підрозділяється на тарифні й нетарифні засоби. Тарифні засоби пов’язані з прямим підвищенням ціни завдяки використанню митних тарифів.

Нетарифні засоби прямо не підвищують ціни, але є заходами прихованого протекціонізму. Існують численні методи нетарифного регулювання як адміністративного, так і фінансового характеру. Їх можна згрупувати таким чином:

1. Заборона експорту чи імпорту.

2. Кількісні обмеження, зокрема:

1) Квотування – визначення ліміту обсягу поставок у вартісному чи фізичному вираженні на період часу (квартал, рік та інше) у таких формах:

– глобальна квота без зазначення конкретної країни-партнера;

– групова квота для окремих товарів для деяких конкретних країн;

– індивідуальна квота при зазначенні однієї країни-партнера;

– антидемпінгова, компенсаційна і спеціальна квоти.

2) Ліцензування – обмеження у вигляді одержання права чи дозволу (ліцензії) від уповноважених державних органів на ввіз чи вивіз продукції з такими видами ліцензій:

– генеральна з дозволом експортно-імпортних операцій по даному товару чи в дані країни без обмеження кількості угод;

– глобальна без обмежень поставки чи закупки кількісно чи вартісно;

– автоматична, яка надається негайно після отримання заяви від експортера чи імпортера;

– разова (індивідуальна) для однієї угоди на період здійснення останньої.

Механізм розподілу ліцензій різноманітний з такими головними формами:

– аукціон;

– система явних преференцій з урахуванням колишніх підсумків ЗЕД;

– розподіл на позаціновій основі за підсумками експертних оцінок.

3) Так звані «добровільні» обмеження експорту, коли експортер зменшує поставки у зв’язку з небезпекою більш негативних бар’єрів.

3. Прихований протекціонізм, зокрема:

1) державні закупки як гарантування реалізації національних товарів з одночасним зменшенням ринкової ніші імпортної продукції;

2) вимоги про обов’язкове використання місцевих компонентів і чинників (сировина, робоча сила, транспортні засоби та ін.);

3) технічні бар’єри з вимогами подання сертифікатів якості, екологічної безпеки, виконанням санітарно-гігієнічних ветеринарних і фітосанітарних норм, правил техніки безпеки та ін.;

4) антидемпінгові засоби з переслідуванням постачальників іноземної продукції за заниженими цінами;

5) податки й збори на ввіз чи вивіз продукції (прикордонний податок за факт перетину кордону; екологічні, фітосанітарні та інші збори; митні збори за оформлення документів.

4. Фінансові заходи підтримки національних експортерів, зокрема:

1) субсидії національним експортерам у таких формах:

– прямі, що заборонені СОТ;

– непрямі через надання податкових пільг, переваг при страхуванні та інше;

– внутрішні, найбільш приховані й дискримінаційні для імпортерів при бюджетному фінансуванні національних виробників, які конкурують на місцевому ринку з іноземними постачальниками;

2) експортне кредитування національних постачальників і так зване зв'язане кредитування імпортерів при зобов'язанні закупки товарів тільки у фірм даної країни;

3) обов'язковий імпортний депозит - попередня застава, яку імпортер повинен внести у власний банк перед закупкою іноземного товару;

4) стимулювання демпінгу при експорті й антидемпінгові процедури при імпорті.

2. Мито – обов'язковий внесок, який збирається митними державними органами при імпорті, експорті чи транзиті, що сприяє підвищенню стартової ціни.

Мито виконує три функції:

– фіскальну як стаття доходів державного бюджету;

– протекціоністську (захисну) для захисту національних виробників і стри- мування імпорту;

– балансувальну для недопущення небажаного експорту товарів, якщо внутрішні ціни нижче світових.

Класифікуємо мито за певними критеріями:

1. За складністю встановлення:

– прості (одноколонні) з незмінною ставкою для товарів незалежно від країни походження;

– складні (багатоколонні) з встановленням двох і більше ставок по кожному товару залежно від країни походження.

2. За об'єктом нарахування:

– експортні;

– імпортні;

– транзитні.

3. За методом нарахування:

– адвалорні з відсотковим нарахуванням до митної вартості;

– специфічні з абсолютним грошовим нарахуванням до митної вартості;

– комбіновані (змішані) з об'єднанням адвалорного і специфічного засобів (наприклад, 10% від митної вартості, але не більше 100 грн. за одиницю ваги).

4. За характером дій:

– сезонні;

– антидемпінгові при імпорті товарів за цінами, які нижче внутрішніх цін країни-експортера;

– компенсаційні при встановленні факту отримання субсидій в країні екс-портера, що веде до зниження цін, при недопущенні небажаного експорту з власної країни.

5. За походженням:

– автономні, які встановлюються в однобічному порядку;

– конвенційні з встановленням за договором чи домовленістю з іншою країною.

6. За розміром:

– максимальні для товарів з країн, з якими відсутні домовленості;

– мінімальні для товарів з країн, з якими діє режим найбільшого благо-сприяння;

– преференційні для окремих товарів чи з окремих країн.

7. За типом ставок:

– постійні без змін протягом встановленого періоду;

– змінні з нестабільним рівнем, що коригується залежно від динаміки світових цін, рівня субсидій та інших обставин.

8. За засобом нарахування:

– номінальні, або вказані в тарифі;

– ефективні або реальні з урахуванням мита, яке було накладено на імпортні проміжні компоненти (вузли, сировина та ін.).

Таким чином, митне регулювання об'єднує тарифні й нетарифні засоби державної діяльності, яка може стимулювати чи стримувати експорт, імпорт і транзит.

3. Митне регулювання в Україні ґрунтується на таких нормативно-законо-давчих актах:

1) Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. з доповненням та змінами.

2) Митний кодекс України від 11.07.2002 р.

3) Закон України «Про єдиний збір, який стягується в пунктах пропуску через митний кордон України» від 4.11.1999 р.

4) Закон України «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті» від 23.09.1994 р. з доповненням та змінами.

5) Декрет Кабміну України «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» від 12.01.1993 р. з доповненнями та змінами.

6) Постанова Кабміну України «Про ставки митного збору» від 27.01.1997 р. з доповненнями і змінами

Державним органом, який здійснює митний контроль, є Державна митна служба України.

Порядок руху товарів та інших предметів через митну територію держави регулює Митний кодекс України.

Митний контроль здійснюється посадовими особами митниці шляхом перевірки необідних документів митного огляду транспортних засобів, товарів, особистого огляду, переогляду, обліку предметів, які перетинають митний кордон, а також в інших формах.

Митний контроль може доповнюватися ветеринарним, фітосанітарним і екологічним (зокрема радіологічним і хімічним) контролем.

Товари, транспортні засоби та інші предмети, що перетинають митний кордон, підлягають обов'язковому декларуванню. Декларування здійснюється шляхом заяви даних про мету переміщення товарів, їх якісні характеристики, які необхідні для митного оформлення і контролю.

Юридична або фізична особа, яка здійснює декларування, є декларантом. Декларант може бути представником сторін договору чи являти собою третю сторону.

Документом, який концентрує дані про товар, транспортний засіб, мету руху через митний кордон, є вантажна митна декларація (ВМД), порядок надання, оформлення і використання якої регламентований «Положенням про ВМД» і затверджений постановою КМУ від 9.06.97 р. № 574 з доповненням і змінами. Більш докладні моменти, що пов'язані з ВМД, розглянемо в наступних темах.

До митних платежів, що підлягають сплаті на митниці, відносяться:

– мито;

– митні збори;

– єдиний збір, який стягується у пунктах пропуску через державний кор-дон України;

– акцизний збір;

– податок на додану вартість (ПДВ).

Особливості вказаних платежів при експорті чи імпорті розглянемо в наступних темах.

Суб'єкти ЗЕД зобов'язані бути на обліку в митному органі за місцем державної реєстрації згідно з «Порядком ведення обліку суб'єктів ЗЕД у митних органах», затвердженим наказом Державного митного комітету України від 31.05.1996 р. № 237. Декларування товарів, як правило, здійснюється на митниці за місцем реєстрації. Але за особливих обставин декларування можливе в інших митницях на підставі листа-узгодження згідно з «Порядком митного оформлення товарів на митницях не за місцем обліку суб`єктів ЗЕД», затвердженим наказом Державної митної служби України від 5.07.2001 р., № 454.

Тема 4. Валютне регулювання

1. Валютні ринки й валютні курси

2. Основні валютні операції в сучасній ЗЕД

3. Особливості та інструменти регулювання валютних ринків

4. Проблеми валютного регулювання в Україні

1. Валюта у вузькому значенні – грошова одиниця іноземної держави

Валюта у широкому значенні – це всі активи, які здатні виконувати функцію світових грошей (цінні попери, благородні метали, дорогоцінні каміння та інше).

Національна валюта – платіжний засіб на території країни, яка її емітує.

Іноземна валюта – платіжний засіб інших країн, що використовується на території даної країни.

Резервна валюта – валюта, в якій країна має власні ліквідні міжнародні резерви, що використовуються для покриття від’ємного сальдо платіжного балансу.

Колективна валюта – платіжний засіб регіонального угрупування (наприклад, євро) чи міжнародної організації (наприклад, СДР (SDR) – спеціальні права запозичення в МВФ).

Тверда валюта – характеризується сталістю курсу, динаміка якого відповідає змінам головних макроекономічних показників.

Конвертованість валюти – можливість резидентів і нерезидентів вільно, без обмежень, обмінювати національну та іноземні валюти чи використовувати іноземну валюту в угодах з реальними й фінансовими активами.

Основні види конвертованості валюти:

1) по поточних операціях-відсутність обмежень по платежам і трансфертам, які пов’язані з торгівлею та послугами, міждержавними переказами доходів і трансфертів, що повинні виконувати країни – члени МВФ;

2) по капітальних операціях – відсутність обмежень при русі прямих і портфельних інвестицій, кредитів і грантів;

3) повна конвертованість – єдність поточної і капітальної конвертованості;

4) внутрішня – право резидентів купувати й здійснювати операції з іншими резидентами у власній країни;

5) зовнішня – право резидентів здійснювати операції з іноземною валютою з нерезидентами;

6) вільна – можливість безперешкодного обміну в зв’язку з високим міжнародним авторитетом, сталістю курсу і підтвердженням МВФ.

Класифікатор іноземних валют, затверджений постановою правління НБУ від 4.02.1998 р. № 34 (з доповненнями та змінами) визначає в ролі ВКВ євро, долари Австралії, США, Канади, фунт стерлінгів, крони Швеції, Данії, Ісландії та Норвегії, франк Швейцарії, єну Японії, СДР (SDR).

Три етапи розвитку світової валютної системи ви вивчали в курсах «Гроші та кредит» і «Міжнародна економіка».

Валютний курс – ціна однієї валюти, виражена в одиницях іншої валюти.

Валютне котирування – визначення валютного курсу на ґрунті обраних ринкових механізмів у таких формах:

– пряме – вираження одиниці іноземної валюти в одиницях національної (наприклад, 1 дол.США = 5 грн.);

– непряме (зворотне) – вираження одиниці національної валюти в одиницях іноземної (наприклад, 1 грн. = 0,2 дол. США);

– крос – котирування – вираження одиниці однієї іноземної валюти в одиницях іншої іноземної валюти на території даної країни (за винятком долара США, з яким традиційно кореспондуються інші валюти).

Слід зазначити, що на практиці здійснюється округлення до четвертого знака після коми. Найменший розмір змін курсу – пункт (остання цифра при написанні). Для більшості валют, зокрема гривні, це 0,0001. Для японської єни пункти складає 0,01, що підкреслює використання для порівняння 100 єн. Сто пунктів складають велику фігуру.

Котирування – це запис співвідношення двох валют, наприклад, 1 дол = 5,500 грн., де ліва сторона – базова валюта, права сторона – валюта котирування.

На валютному ринку курси підрозділяються на курс купівлі базової валюти (продажу валюти котирування) і курс продажу базової валюти (купівлі валюти котирування). При прямому котируванні купівля базової валюти нижче в порівнянні з її продажем.

Здійснюється такий запис: USD / UАН = 5,4998 / 5,4999, чи більш коротке вираження: USD / UAН = 5,4998 / 99.

Різниця між правою і лівою сторонами котирування називається спредом (spread).

Основними суб’єктами валютного ринку є:

– суб’єкти ЗЕД;

– комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування діяльності;

– валютні посередники, які діють за відповідну компенсаційну винагороду, насамперед валютні біржи;

– державні установи, головне місце серед яких займають центральні банки й державні казначейства;

– міждержавні, міжнародні, регіональні та інші коригуючі організації мегарегулювання.

Традиційно всі суб’єкти валютного ринку поділяються на резидентів і нерезидентів. До резидентів відносяться фізичні та юридичні особи, які мають постійне місце проживання на території країни, зокрема такі, що тимчасово перебувають за кордоном. Нерезидентами вважаються фізичні та юридичні особи, які не мають громадянства і їх постійне місце проживання знаходиться за кордоном.

2. Взаємодії суб’єктів валютного ринку здійснюються шляхом валютних операцій на трьох великих сегментах ринку:

– біржовому;

– позабіржовому або міжбанківському;

– готівковому.

Валютні операції поділяються на поточні й термінові при значній перевазі поточних операцій (до 90% ринкового обігу).

Поточні операції мають дві форми:

– поточні конверсійні з негайною поставкою;

– поточні депозитно-кредитні.

Конверсійні операції – це угоди агентів валютного ринку з купівлі-продажу (конверсії) певних сум грошей однієї країни за валюту іншої країни за погод-женим курсом на певну дату. Поточні конверсійні дії вживають англомовний термін Forex або FX (Foregn Exchange Operations).Операції конверсії поділяються на три категорії:

– з датою валютування «СЬОГОДНІ» (today або скорочено tod), наприклад, при операціях з UАН чи RUR до USD;

– з датою валютування «завтра» (tomorrow або tom) для операцій європейських валют, наприклад, до гривні;

– з датою валютування за дві доби – спот (spot).

Поточні депозитні операції в режимі «overnight» (одноденні депозити) також підкреслюють швидкісні можливості електронних переказів.

Термінові операції – це угоди, при яких сторони домовляються про поставку обумовленої суми в майбутньому за курсом, який є фіксованим у момент їх укладання. Валютні термінові угоди відбуваються на спеціалізованих біржах у великих міжнародних фінансових декторов, таких як Лондон (Лондонская біржа фінансових ф’ючерсів – LIFFE), Чикаго (Чиказька біржа опціонів) та інших.

Різниця між терміновим і поточним курсами має назву дисконт (при зниженні курсу) і премія (при підвищенні курсу).

Курси за терміновими угодами розраховуються на базі поточних курсів і відсоткових ставок за депозитами.

Термінові операції поділяються на три види:

– форвардні;

– ф’ючерсні;

– опціонні.

Форвардні угоди документують відносини двох контрагентів про майбутню постаку валюти за раніше обумовленим курсом, що укладаються поза біржею. Форвардні угоди є обов’язковими для виконання на відміну від ф’ючерсів та опціонів.

Ф’ючерсні операції – це угоди з купівлі-продажу в майбутньому за раніше обумовленим курсом, що укладаються на біржових ринках. Особливістю вказаних угод є те, що вони стандартизовані і поставки відбуваються у строго визначені терміни. Поставка валюти здійснюється за контрактом через рахункову палату біржи. Мета здійснення ф’ючерсів, по-перше, у страхуванні ризиків; по-друге, у проведенні спекулятивних операцій. Спекулянт відкриває валютні позиції на великі суми під незначне забезпечення (маржу). Чим сильніше коливаються курси, які лежать в основі контрактів, тим більше обсяг попиту на ці угоди і тим вище ціна контракту.

Опціонні операції – це угоди, що дають право (але не зобов’язання) одному учаснику угоди купувати або продати відповідну кількість валюти за фіксованим курсом протягом визначеного часу, тоді як другий учасник за грошову премію зобов’язується за необхідністю забезпечити реалізацію цього права при продажу або купівлі валюти за договірною ціною. Опціонні угоди здійснюються, як правило, через біржу, хоча можливі й позабіржові дії. На відміну від ф’ючерсу власник опціонного контракту може втратити тільки премію. Тенден-цією розвитку світового валютного ринку є стрімке зростання саме опціонів.

Своп (swap) – це валютна операція, яка поєднує купівлю-продаж двох валют на умовах негайної поставки з одночасною контругодою на відповідний термін з тими самими валютами. Своп використовується для здійснення комерційних угод для уникнення збитків при конвертації валют і придбання необхідної валюти без ризику (на основі покриття контругодою), також взаємного міжбанківського кредитування.

Усі валютні операції підрозділяються на торговельні й неторговельні.

Торговельні пов’язані з кредитуванням, інвестуванням, перевезеннями і торгівлею.

Неторговельні операції – це дії із забезпечення дипломатичних, торговельних представників і міжнародних організацій, витрати на перебування різноманітних делегацій, груп фахівців і окремих громадян, перекази за дорученням громадських та інших організацій, приватних осіб за кордон. Невелика частка (до 3%) неторговельних операцій зростає у зв’язку з поширенням туризму, гуманітарних контактів тощо.

3. Сучасний валютний ринок – це інституційно регульований об’єкт. Макро- і мегарегулювання здійснюється з боку держави і міжнародних організацій. Статутом МВФ визначено, що метою є забезпечення співробітництва у валютних проблемах, сприяння стабілізації валюти, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, досягнення рівноваги в платіжних балансах країн-учасниць. Директорат фонду спостерігає за валютно-фінансовою політикою і повинен не допускати дискримінаційної маніпуляції курсами, наприклад, валютними інтервенціями.

МВФ надає стабілізаційні кредити шляхом траншів. Підрозділи Світового банку надають середньо- і довготермінові кредити, які пов`язані з фінансуванням об`єктів виробничого призначення і структурною перебудовою економіки. Існують також регіональні валютно-фінансові установи, які забезпечують регламентацію діяльності в межах власної відповідальності. Принципи й методи, що визначаються МВФ та іншими мегасуб`єктами регулювання, на практиці втілюються державним валютним регулюванням.

Насамперед йдеться про встановлення режимів валютного курсу. Визначимо основні режими за чинником гнучкості:

1. Фіксований курс з межею коливання 2,25%. Фіксація має такі головні форми:

– фіксація до однієї іноземної валюти;

– використання виключно іноземної валюти як платіжного засобу;

– валютне правління при забезпеченості іноземною валютою і фіксацією до вказаної валюти;

– фіксація до валютного композиту;

– фіксація до валюти головного торговельного партнера на даний час;

– фіксація загальної для групи країн одиниці до однієї іноземної.

2. Обмежено гнучкий курс з офіційно невеликими коливаннями згідно з встановленими правилами за межами 2,25%.

3. Плаваючий (вільний) курс у таких формах:

– корегуємий з автоматичною зміною згідно зі зміною певного складу макроекономічних показників;

– плаваючий, що управляється з встановленням центральним банком;

– незалежно плаваючий під впливом коливань попиту та пропозиції валют.

4. Гібридний курс у таких формах:

– оптимальний валютний простір як підтримання фіксованого курсу з обмеженою кількістю країн і плаваючого курсу з іншими державами;

– цільові зони з параметрами курсу, до яких країна вважає за необхідне рухатися;

– валютний коридор з встановленням мінімальної і максимальної меж коливання;

– повзуча фіксація з встановленням відсотка коливання навколо центрального паритету;

– плаваюча, що управляється з активною політикою валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція – це маніпулювання пропозицією валют з метою впливу на курси. Назвемо три основні форми інтервенції:

– за рахунок власних резервів валюти;

– за рахунок продажу цінних паперів, які розміщені в іноземній валюті;

– з допомогою угоди своп.

Традиційними формами регулювання є також девальвація і ревальвація (офіційне відповідно зниження і підвищення фіксованого курсу національної валюти).

Корекція облікових ставок центрального банку дозволяє впливати на динаміку курсу. Так, підвищення облікової ставки поширює пропозицію іноземних капіталів, що дозволяє забезпечити зростання курсу місцевої грошової одиниці.

Регулювання платіжного балансу за рахунок субсидій, митних тарифів, податкових пільг, страхування також здатне вплинути на курсові співвідношення.

Усі вказані методи є проявом непрямого впливу. Але існують і прямі засоби регламентування або обмеження:

– ліцензування операції;

– блокування валютної виручки;

– обов’язковий продаж частки валютної виручки за встановленим державою курсом;

– регулювання термінів платежів;

– контроль за здійсненням інвестицій;

– надання додаткових документів щодо відносин з партнерами з офшорних зон.

Суттєвим моментом регулювання є такі елементи страхування валютних ризиків:

– валютні застереження;

– мультивалютні застереження;

– використання термінових операцій;

– захист засобами “інфраструктури зовнішньої торгівлі;

– застереження про перегляд сторонами контрактної ціни;

– хеджування.

4. Валютні відносини в Україні спираються на такі нормативно-законодавчі документи:

1. Митний кодекс України від 11.07.2002 р.

2. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. з доповненнями та змінами.

3. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюти» від 23.04.1994 р. з доповненнями та змінами.

4. Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. № 15-93 з доповненнями та змінами.

5. Класифікатор іноземних валют, затверджений постановою Правління НБУ від 4.02.1998 р. № 34 з доповненнями та змінами.

6. Інструкція НБУ «Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюти» № 527 від 18.10.1998 р.

Для виконання ЗЕД в іноземній валюті суб`єкт діяльності повинен відкрити валютний рахунок у банку на ґрунті пункту № 6 в наданому переліку документів.

Отримання іноземної валюти здійснюється через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. Вказані банки мають ліцензію НБУ згідно з «Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України», затвердженими постановою НБУ від 18.03.1998 р. № 127 с доповненнями та змінами.

Для отримання валюти суб`єкт ЗЕД подає в установу уповноваженого банку заяву на купівлю валюти згідно з додатком 2 «Тимчасових правил здійснення валютних аукціонів НБУ» від 3.03.1994 р. № 7-94. До заяви додаються такі документи:

– договір з нерезидентом;

– вантажна митна декларація, якщо товар перетинає митний кордон;

– акт здавання – приймання виконаних робіт;

– документи, які передбачені при документарній формі розрахунків (акредитив, інкасо);

– довідка Державної податкової інспекції (термін дії 180 діб), в якій резидент зареєстрований як платник податків з інформацією про суму інвалюти та рахунок в інвалюті, з якою здійснюється перерахування з метою виконання обов`язків перед нерезидентами.

Суб’єкт ЗЕД надає оригінал і копію комплекту документів, при цьому ори- гінал з підписом і печаткою уповноваженого банку віддається. Копія комплекту завіряється керівником суб`єкта ЗЕД або нотаріусом і залишається в банку.

Валюта, яку отримують через уповноважений банк, повинна використовуватися протягом 5 робочих днів з моменту зарахування на поточний рахунок резидента. У разі порушення зазначеного терміну валюта продається банком на міжбанківському валютному ринку таким чином, що позитивна курсова різниця прямується у державний бюджет, а негативна відноситься на підсумки господарської діяльності резидента.

У переліку на початку розгляду питання для експортних операцій виручка зараховується на валютні рахунки не пізніше 180 днів з дати митного оформлення.

Для імпортних операцій термін ввозу складає 180 днів з моменту здійснення оплати. Порушення вказаних термінів тягне за собою пеню у розмірі 0,3% від суми не отриманої виручки за кожний день.

У разі необхідності резидент може отримати індивідуальну ліцензію НБУ згідно з Інструкцією про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій по експортних, імпортних і лізингових операціях, яка затверджена постановою правління НБУ № 136 від 24.03.1999 р. з доповненнями і змінами.

Постановою правління НБУ «Про введення обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів» № 349 від 4.09.1998 р. встановлено, що при здійсненні розрахунків у іноземній валюті 50% надходжень валюти першої групи Класифікатора іноземних валют НБУ підлягають обов’яз- ковому продажу через уповноважені банки й фінансові установи.

Розрахунки між резидентами і нерезидентами можуть здійснюватися у гривнях, але обов`язковим є отримання індивідуальної ліцензії НБУ. Крім того, індивідуальна ліцензія потрібна для інших операцій згідно з п. 4 ст. 5 Декрету КМУ про валютне регулювання (документ № 4 у початковому переліку даного питання). Згідно із ст. 37 Закону про ЗЕД у разі порушення законодавства здійснюються спеціальні санкції у вигляді індивідуального режиму ліцензування, що регламентується «Положенням про порядок надання разових (індивідуальних) ліцензій», яке затверджено наказом Міністерства економіки від 17.04.2002 р. № 47.

Купівлі-продажу

1. Сутність і міжнародні правила укладання торгових контрактів.

2. Основні статті типового договору міжнародної купівлі-продажу.

1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) становить матеріально оформлену угоду двох чи більше суб'єктів ЗЕД та їх іноземних контрагентів, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення їхніх взаємних прав і обов'яз- ків у ЗЕД.

Установленню договірних відносин передує підготовчий переддоговірний період, протягом якого кожній їз сторін слід зібрати максимальну кількість інформації про свого партнера (контрагента) і провести переговори про умови майбутньої угоди, зокрема в інтересах кожної сторони одержати інформацію про рівень зацікавленості партнера в налагодженні ділових відносин, його плато- спроможності, надійності як контрагента, порядності, ділових якостях. У цей період за домовленістю однієї із сторін складається текст договору (контракту), що вивчається іншою стороною, після чого шляхом спільних переговорів формується остаточний текст договору (контракту).

Складання контракту – важлива складова зовнішньоекономічної угоди, оскі- льки саме цей документ регламентує умови угоди, права й обов'язки, а також відповідальність сторін у разі невиконання договірних умов і т. п.

На відміну від угоди внутрішнього характеру (між партнерами з однієї країни) зовнішньоторговельна операція відрізняється значною складністю. У цьому зв'язку, укладаючи зовнішньоекономічну угоду, необхідно приділити особливу увагу виконанню партнером узятих на себе зобов'язань. З цією метою текст зов- нішньоекономічного договору (контракту), на відміну від тексту договору (контракту) між особами однієї держави, необхідно забезпечити широким набором гарантій виконання сторонами своїх зобов`язань. Зокрема, такими гарантіями можуть виступати стовідсоткова передоплата, застава, задаток чи аванс, банківська гарантія, застереження про збереження права власності та заходи, що закликають партнера до належного і своєчасного виконання своїх зобов'язань.

Відповідно до Закону про ЗЕД суб'єкти мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо чи у винятковій формі заборонені законами України.

Відповідно до ст. 6 Закону про ЗЕД зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом ЗЄД чи його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законом. Більше того, відповідно до рішення Конституційного суду України (справа про порядок підписання зовнішньоекономічних договорів) від 26.11.98 р. № 16-рп/98 письмова форма зовнішньоекономічного договору (контракту) є обов'язковою для будь-якого зовнішньоекономічного контракту, що укладається суб'єктом ЗЕД України.

Винятки з цього правила можуть установлюватися тільки законом чи між- народним договором України.

Варто також мати на увазі, що ст. 154 Цивільного кодексу (що не суперечить ст. 6 Закону про ЗЕД) уточнює, що розуміється під письмовою формою договору і конкретизує це поняття. Так, відповідно до Цивільного кодексу, якщо законом чи угодою сторін передбачене укладання договору в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та іншими засобами, які підписані стороною, що їх відсилає.

При складанні тексту договору (контракту) суб'єкти ЗЕД мають право використовувати відомі міжнародні порядки, рекомендації міжнародних органів і організацій.

Порядок укладання зовнішньоекономічних договорів у міжнародній практиці регулюється Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу 1980 р.

Стосовно до України типова форма зовнішньоекономічного договору (кон- тракту) і зразки його формулювань наведені в Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), яке затверджене наказом Міністерства економіки і з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001 р. № 201 (далі-Положення № 201).

Відповідно до Положення № 201 в обов'язковому порядку в зовнішньоекономічний договір (контракт) треба включати таке:

1.1. Назва, номер договору (контракту), дата і місце його укладання.

1.2. Преамбула.

1.3. Предмет договору (контракту).

1.4. Кількість і якість товару (обсяг виконання робіт, надання послуг).

1.5. Базисні умови постачання товарів (приймання-здавання виконаних робіт чи послуг).

1.6. Ціна і загальна вартість договору (контракту).

1.7. Умови платежів.

1.8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг).

1.9. Упакування і маркірування.

1.10. Форс-мажорні обставини.

1.11. Санкції і рекламації.

1.12. Урегулювання спорів у судовому порядку.

1.13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові й платіжні реквізити сторін.

За домовленістю сторін у договорі (контракті) оговорюються додаткові умови, зокрема страхування; гарантії якості;умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів, перевізників; визначення норм навантаження (розвантаження); умови передачі технічної документації на товар,збереження торгових марок; порядок сплати податків, мита, зборів; різного роду захисні застереження; дата, з якої договір (контракт) набирає чинність; кількість підписаних екземплярів договору (контракту), можливість і порядок внесення змін у договір контракт) та ін.

Зовнішньоекономічний договір повинен містити назву (наприклад, договір купівлі-продажу, договір комісії, договір зовнішньоекономічного бартеру і т. п.), номер, дату і місце його підписання (укладання).

Дата укладання зовнішньоекономічного договору (контракту), якщо в тексті не зазначений інший термін вступу договору (контракту) у силу, як правило, означає момент, з якого договірні відносини набирають силу – момент, з якого виникають права й обов'язки сторін за договором (контрактом).

Місце підписання договору (контракту) при певних обставинах може мати дуже важливе юридичне значення. Наприклад, якщо сторонами не узгоджено, право якої країни застосовується до зовнішньоекономічного договору (контракту), то право, що регулює зовнішньоторговельну операцію, визначається відповідно до зазначеного в договорі місця підписання. Така норма найбільш характерна і поширена у практиці міжнародного права. Аналогічна норма присутня й у Положенні № 201.

Місце підписання, яке вказане в договорі, не обов'язково повинне відпо- відати фактичному місцю його підписання. Так, договір між україн- ським і російським підприємствами може бути підписаний в Україні, однак у преамбулі договору (контракту) місцем його підписання може бути зазначена Росія. У практичній діяльності це означатиме, що укладаючі договір на території України сторони за узгодженням обрали в якості права, що застосоване до їхнього договору, право Росії.

У преамбулі договору вказують:

- повні й точні найменування сторін-учасниць зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, з вказівкою країни;

- скорочене визначення сторін як контрагентів («Продавець», «Покупець», «За- мовник», «Постачальник» і т. п.);

- особи, від імені яких укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), найменування документів, якими керуються контрагенти при укладанні договору (статут підприємства, установчий договір і т. п.).

Назви контрагентів-учасників зовнішньоекономічної угоди, що вказуються в преамбулі договору (контракту), повинні бути справжніми, точними й відбиті в тексті у розгорнутому виглядіі без використання абревіатури. Традиційно першим у договорі (контракті) указується найменування продавця, другим – по- купця.

Якщо зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається відповідно до умов міжнародної угоди, то в преамбулі слід зробити посилання на таку угоду. Наприклад, у такому випадку в преамбулі договору (контракту) може бути зазначено: «Даний договір укладений відповідно до умов Торгової угоди між урядом України й урядом Республіки Бєларусь від «__» _____ р.».

Після формулювання вступної частини договору (контракту) випливає без- посередній виклад умов зовнішньоторговельної угоди, що відбиваються у відповідних розділах. Кількість розділів договору (контракту) залежить від харак- теру товару і договірних умов і повинне відповідати вимогам Положення № 201.

Розділ «Предмет договору (контракту)» є одним з основних розділів контракту. У ньому визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов'язаний постачати іншому з вказівкою точного найменування, марки, сорту чи кінцевого результату виконуваної роботи.

Найменування товару, що постачається продавцем, повинне бути точним і не допускати підміни. Якщо сутність товару, що постачається, чітко описати в договорі (контракті) проблематично, можна послатися в тексті договору (контракту) на документи, в яких наводиться опис товару, що постачається, і надаються його технічні характеристики і т. п.

Якщо товар (робота, послуга) має потребу в більш детальній характеристиці чи номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то дані про нього вказують в додатку (специфікації), що повинне бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна оцінка в тексті договору (контракту).

У разі укладання бартерного (товарообмінного) договору (контракту) чи контракту на переробку давальницької сировини в цьому розділі також указується точне найменування (марка, сорт) зустрічних постачань (чи найменування товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини). При цьому для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) додатки (специфікації) (якщо вони мають місце) також балансуються за загальною вартістю експорту й імпорту товарів (робіт, послуг).

Описуючи товар, постачання якого передбачається, у тексті договору (контракту) в обов'язковому порядку необхідно вказати його кількісні і якісні характеристики. У разі, якщо буде постачатися штучний товар, у тексті вказу- ється конкретне число, що позначає кількість даного товару. Особливу увагу при складанні договору (контракту) треба звертати на випадок, коли кількість товару вимірюється на вагу. У такому разі обов'язково слід вказати, яка вага, брутто (з тарою чи упаковкою) чи нетто (без тари чи упаковки), мається на увазі.

У ряді випадків (наприклад, при постачанні на велику відстань фруктів чи овочів) точне дотримання кількості на практиці виявляється неможливим. У такому випадку залежно від конкретної ситуації в тексті контракту вказують не точну кількість товару, що постачається, а приблизне. Наприклад, у тексті договору (контракту) може бути зазначено, що вага товару, який постачається, складає 5 тонн ±5%.

У 1979 р. економічна комісія ООН видала Загальні умови міжнародної купівлі-продажу свіжих фруктів і овочів, включаючи цитрусові, котрими у разі постачання свіжих фруктів і овочів визнана припустимою розбіжність між вагою, що зазначена у тексті договору (контракту), і вагою фактично постачаємого товару в розмірі ±5%. Щодо цитрусових така розбіжність встановлена в розмірі 5-10% (якщо договором не передбачене інше).

Це означає, що у разі виявлення розбіжності у вазі, що виходить за припустимі норми, покупець вправі зажадати від продавця додаткового постачання товарів чи відшкодування збитків.

У цьому розділі залежно від номенклатури визначається одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (тонна, кілограм, штука і т. п.), загальна кількість і якісні характеристики.

У тексті договору (контракту)на виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) і термін їхнього виконання.

Крім кількісних характеристик, у тексті договору слід домовитися про вимоги щодо якості товару, який постачається. Якщо постачається простий товар, то в тексті договору можна обмежитися посиланням на відповідність товару, що постачається, державним стандартам, каталогам, проспектам. Якщо товар є складним виробом (устаткування, верстати і т. п.), у тексті договору (контракту) варто зробити спеціальне застереження щодо відповідності його якості спеціальним документам. У договорі (контракті) обов'язково повинне бути зроб- лене посилання на конкретні документи, що підтверджують якість товару, який постачається.

Термін постачання товару може бути зв'язаний не тільки з певною календарною датою, але й з якими-небудь діями покупця (наприклад, з виплатою авансу чи задатку, здійсненням передоплати за товар і т. п.). Якщо термін постачання товару з якої-небудь причини в тексті договору не оговорений, то в такому випадку він визначається, виходячи із законів і звичаїв країни, право якої застосоване до даного контракту.

Приймання – здавання здійснюється за кількістю згідно з документами, які супроводжують товар, і за якістю – також згідно з відповідними документами.

Товар, що постачається, повинен прийматися за якістю і кількістю в тому місці й у той момент, коли відбувається перехід від продавця до покупця права власності на товар, а також ризик випадкової загибелі товару чи його пошкод- ження.

Зміст даного розділу контракту багато в чому залежить від базисних умов постачання, які прийняті сторонами, а також від характеру самого товару. Якщо товаром виступають продукти харчування, то приймання такого товару буде полягати в його огляді й експертизі, а також перевірці супровідних документів. Якщо товаром є складне устаткування, то приймання товару, крім зовнішнього огляду і перевірки супровідних документів, припускає перевірку устаткування в роботі.

У цьому розділі також слід передбачити відповідальність продавця, права покупця, якщо в результаті приймання буде виявлена невідповідність товару, що поставляється, вимогам, які викладені у договорі (контракті).

У розділі «Упакування і маркірування» вказуються дані про упакування товару (шухляди, мішки, контейнери і т. п.), нанесене на неї відповідне маркірування (найменування продавця і покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та ін.), а при необхідності також умови її повернення.

Характер вимог до упакування товару, що постачається, залежить від роду самого товару. У деяких випадках вимоги до упакування товарів певного виду можуть бути взагалі не встановлені договором (наприклад, це стосується товарів, що вантажуються на транспорт навалом – піску, вугілля, щебеню і т. п.). В інших випадках упакування надає товару товарний вигляд, робить його більш привабливим, чим полегшує збут товару, а інколи є невід'ємним атрибутом, що дозволяє забезпечити схоронність товару під час перевезення і доставки покупцю. В останньому випадку розділ договору, що стосується упакування і маркірування, варто розписувати більш чітко і докладно. При цьому обов'язково слід домовитися про відповідальність продавця за ушкодження і поломку товару внаслідок його неналежного упакування.

Маркірування товару повинне відповідати міжнародним нормам для да- ного виду вантажу і вимогам покупця. Якщо покупець не вимагає нанесення якого-небудь спеціального маркірування, воно виконується продавцем відповідно до загально-прийнятих міжнародних норм.

В обов'язковому порядку маркірування повинне містити такі дані про ван- таж:

- найменування і адреса продавця з вказівкою країни відправлення;

- найменування пункту призначення, адреси покупця товару;

- номер договору (контракту);

- номер пакувальної одиниці та її загальна кількість;

- габарити пакувальної одиниці;

- вага пакувальної одиниці (брутто);

- вага пакувальної одиниці (нетто).

Крім цього маркірування повинне містити вказівки транспортним організаціям про те, як треба обходитися з перевезеним товаром і попереджати про небезпеку, що може нести з собою перевезений вантаж у разі обходження з ним неналежним чином.

Розділ «форс-мажорні обставини» містить дані про те, в яких випадках умо- ви договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами (наприклад, через стихійне лихо, воєнни дії, ембарго, втручання з боку уряду та ін.). При цьому сто- рони звільняються від відповідальності на термін дії таких обставин чи можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково чи в цілому без додат- кової фінансової відповідальності.

В обов'язковому порядку в тексті договору (контракту) повинне бути визначено, що розуміється сторонами угоди під обставинами нездоланної сили. При цьому перелік форс-мажорних обставин повинен бути вичерпним. Наприк- лад, у зовнішньоекономічному договорі (контракті) може бути зазначено: «Під форс-мажорними обставинами розуміються обставини нездоланної сили, які не залежать від волі сторін, що не існували в момент підписання контракту і виникали мимо волі продавця і покупця, а саме: воєнні дії, блокада, ембарго, пожежа, землетрус, повен, замерзання моря, проток, портів, аварія на транспорті».

Настання і припинення форс-мажорних обставин повинні бути підтверджені документально. Підтвердженням терміну дії обставин нездоланної сили служить довідка, видана Торгово-промисловою палатою країни (у договорі (кон- тракті) цей факт також повинен бути обговорений).

За узгодженням сторін у тексті зовнішньоекономічного договору (контракту) може бути зазначено, що у разі виникнення форс-мажорних обставин термін дії такого договору (контракту) продовжується на час дії таких обставин. Однак у деяких випадках обставини нездоланної сили можуть продовжуватися досить тривалий період часу, в результаті чого виконання зовнішньоекономічного договору (контракту) втрачає економічний зміст. Тому в договорі (контрак- ті) варто вказати граничні терміни, після закінчення яких сторони мають право анулювати взаємні зобов'язання без вимоги від контрагента відшкодування збит- ків. Граничним термін дії форс-мажорних обставин залежить від ряду факторів: терміну виконання договору (контракту), характеру товару, способу продажу, торговельних порядків. Як правило, у договорах (контрактах) на продовольчі товари такий термін складає 15-30 днів, а на товари виробничо-технічного призначення – 3-6 місяців з моменту виникнення форс-мажорних обставин.

Розділ «Санкції і рекламації» є одним з найважливіших розділів зовнішньоекономічного договору (контракту), оскільки шляхом цілої низки санкцій закріплює за кожною стороною взяті на себе договірні зобов'язання.

Розділ установлює порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків і пред'явлення рекламацій у зв'язку з невиконанням чи не належ- ним виконанням контрагентами своїх зобов'язань. У договорі (контракті) повин- ні бути чітко визначені розміри штрафних санкцій, терміни виплати штрафів (від якого терміну вони обчислюються і протягом якого часу діють), терміни, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, способи урегулювання рекламацій.

У даному розділі зовнішньоекономічного договору в обов'язковому порядку слід домовитися про те, що сторони будуть розуміти під збитками. При цьому для запобігання можливих зловживань у тексті договору (контракту) мо- жна передбачити застереження щодо зобов'язань сторін вжити всіх заходів для зменшення збитку (інакше розмір штрафних санкцій буде переглянутий).

Розмір штрафів може бути визначений як у твердій грошовій сумі, так і у відсотках від загальної вартості товару, який не одержав покупець. Вибір порядку визначення штрафної суми виконують за розсудом сторін з урахуванням конкретних умов угоди, що укладається, і від установленого договором способу фіксації піни. Так, якщо сторони установили тверду ціну на товар, що постачається, то і розмір штрафу доцільніше встановлювати у твердій сумі. У разі встановлення ціни, що плаває, чи ціни з подальшою фіксацією логічно обчислювати штраф за прострочення постачання чи непостачання товару у відсотках від вартості товару, який не постачався.

Крім штрафних санкцій за прострочення постачання товару чи його непостачання, сторони зовнішньоекономічної угоди можуть передбачити в тексті договору штраф і за необґрунтоване відмовлення покупця прийняти товар, що відповідає встановленим нормам якості, чи за не повідомлення про зроблене відвантаження товару.

У розділі «Урегулювання спорів у судовому порядку» зазначається конкретний суд, який розглядатиме конфліктну контрактну ситуацію. Якщо в тексті договору не визначена країна розгляду позову однієї із сторін, то прийнято використовувати право території, на якій підписується документ, а також за правом країни, де заснована, має місце проживання чи основне місце діяльності така сторона:

- продавець – у договорі купівлі-продажу;

- наймодавець – у договорі майнового найму;

- ліцензіар – у ліцензійному договорі;

- хоронитель – у договорі збереження;

- довіритель – у договорі доручення;

- комітент (консигнант) – у договорі комісії (консигнації);

- перевізник – у договорі перевезення;

- експедитор – у договорі транспортно-експедиторського обслуговування;

- страхувальник – у договорі страхування;

- кредитор – у договорі кредитування;

- дарувальник – у договорі дарування;

- поручитель – у договорі поручительства;

- заставник – у договорі застави.

Крім того, ст. 6 Закону про ЗЕД встановлює такі місця судів:

- для договору про промислове співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт – країна здійснення діяльності;

- для договору про утворення спільного підприємства – країна утворення і офі-ційної реєстрації підприємства;

- для акційної, біржової та конкурсної (тендерної) торгівлі – країна місцезнаходження установи змагальної діяльності.

В інших випадках використовується право країни, яка виконує договір.

У розділі «Місцезнаходження (місце проживання), поштові й платіжні ре- квізити сторін» зовнішньоекономічного договору вказуються місцезнаходження (юридична адреса) чи місце проживання, повні поштові й платіжні реквізити (номер рахунка, найменування і місцезнаходження банку) контрагентів договору (контракту), а також підписи сторін.

Як вже зазначалося, за домовленістю сторін договором можуть бути оговорені додаткові умови зовнішньоекономічної угоди. Наприклад, зовнішньо-еко- номічний договір (контракт) може містити окремі розділи, що стосуються порядку внесення в нього змін і доповнень, а також терміну його дії. Так, у тексті договору (контракту) доцільно зробити застереження про те, що зміни і доповнення до договору будуть вноситися в письмовій формі і будуть невід'ємною частиною зовнішньоекономічного договору (контракту). У практиці зовнішньоекономічних відносин широке розповсюдження одержало внесення доповнень і змін у текст договору (контракту) шляхом пересилання сторонами повідомлень по факсу. У цьому зв'язку при укладанні договору (контракту) сторонами повин- но бути оговорено, що факсимільні зміни і доповнення договору (контракту) мають силу оригіналу і є його невід'ємною частиною.

У розділі «Термін дії договору» вказується погоджений сторонами термін його дії. Так, зовнішньоекономічний договір (контракт), наприклад, може бути укладений на місяць, на півроку, на рік, можливе також оформлення рамкового контракту на серію постачань з додатковим укладанням контрактів до генерального (рамкового).

Після узгодження сторонами умов зовнішньоекономічного договору відбувається його підписання. Для підписання не потрібен дозвіл якого-небудь органа державної влади, управління чи головної організації, за винятком випадків, що передбачені законами України.

До 16.11.99 р. згідно із ст. 6 Закону про ЗЕД для підписання зовнішньоекономічного договору від української сторони були потрібні два підписи: особа, яка має на це право відповідно до займаної посади за установчими документами, і особа, яка уповноважена на підписання договору (контракту) дорученням, яке видане за підписом керівника суб'єкта ЗЕД одноосібно, якщо інше не передбачено установчими документами.

Починаючи з 16.11.99 р. – дати видання в газеті «Урядовнй кур’ер» Закону України «Про внесення змін у статтю 6 Закону України «Про зовнішньоеко- номічну діяльність»» від 21.10.99 р., – зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути підписаний з української сторони однією особою (або керівником підприємства, або особою, яка уповноважена на підписання договору дорученням), а не двома (як це було раніше).

Якщо текст контракту написаний на декількох аркушах, то для надання договору (контракту) більшої юридичної чинності бажано, щоб кожна сторінка договору (контракту) була скріплена підписами обох сторін зовнішньоекономіч- ної угоди. Підписи повинні бути поставлені повністю, чітко і розбірливо.

Найчастіше в договорі (контракті) поруч з підписами повноважних представників зовнішньоекономічної угоди ставляться і ділові печатки сторін. Такий захід не є обов'язковим, оскільки в українському законодавстві відсутне згадування про необхідність скріплення договору (контракту) відповідними печатками. Однак незважаючи на це, скріплювати екземпляри договору (контракту) печатками рекомендується, тому що їхня присутність буде корисною щодо правової надійності договору (контракту). Відбитком печатки засвідчується підпис сторони, яка підписала.

У заключній частині договору слід вказати, на якій мові він складений, кількість екземплярів і скільки з них належить кожній зі сторін. Як правило, зовнішньоекономічний договір (контракт) складається як мовою продавця, так і мовою покупця. Але в деяких випадках мовою договору (контракту) можуть бути обрані не мови сторін, а якась інша мова.

Іноземним капіталом

1. Законодавство України про режим іноземного інвестування.

2. Особливості функціонування підприємств з іноземними інвестиціями.

1. В Україні проблеми міжнародної інвестиційної діяльності регламентуються такими головними законодавчо-нормативними актами:

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р.

2. Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р.

3. Митний кодекс України від 11.07.2002 р.

4. Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» від 16.07.1999 р.

5. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4.07.2002 р. та ін.

Згідно з вказаними документами іноземними інвестиціями є цінності, що залучуються в об`єкти інвестиційної діяльності на території нашої країни з метою одержання прибутку або здійснення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися в іноземній валюті, валюті Укра- їни при реінвестуванні, будь-якого рухомого і нерухомого майна, цінних папе- рів і корпоративних прав, будь-яких прав інтелектуальної власності, прав на про- ведення господарської діяльності та інших цінностей.

Виявимо основні форми іноземного інвестування:

- часткова участь у підприємствах;

- утворення підприємств з повною належністю іноземним партнерам;

- придбання майна або цінних паперів;

- придбання прав на користування землею або корисними копалинами;

- придбання майнових прав та ін.

Реєстрація іноземних інвестицій здійснюється обласними державними адмі-ністраціями протягом трьох днів після їх фактичного внеску.

За законодавством України організаційними формами інвестування є:

- утворення підприємств з іноземними інвестиціями;

- концесійні договори;

- контракти виробничої кооперації;

- інвестування у спеціальні економічні зони (СЕЗ) або території пріоритетного розвитку, а також технологічні парки.

Важливо відзначити деякі обмеження щодо інвестицій за кордон резидентами. Вказані інвестиції підлягають квотуванню, ліцензуванню (індивідуальна ліцензія) і спеціальному режиму переказу. Реалізація інвестиційних активів за кордоном відноситься до експорту з усім переліком обов`язкового документування, оподаткування, продажу 50% валютної виручки й термінів зарахування на рахунки в уповноважених банках.

2. Згідно з чинним законодавством суб’єкт ЗЕД набуває статус підприєм- ства з іноземними інвестиціями (далі ПІІ), якщо сума вказаних внесків у статут-ний фонд складає не менше 10%. Майно, що ввозиться на територію України в якості внеску в статутний фонд, звільняється від мита з наданням простого векселя на суму мита з відстрочкою платежу на 30 днів від дати оформлення ван- тажної митної декларації. Вексель погашається при зарахуванні інвестиції на ба- ланс підприємства і відмітці місцевої податкової інспекції на самому борговому документі. Якщо протягом трьох років вказане майно відчужувати, зокрема при ліквідації підприємства, ПІІ зобов`язане сплатити мито за офіційним валютним курсом на день здійснення операції.

ПІІ діють на загальних засадах з погляду визначення умов реалізації, оподаткування і захисту прав інтелектуальної власності. Особливості режиму діяльності підприємств уточнюються прийняттям додаткових правових актів.

Конкретний економіко-правовий зміст має визначення термінів «прямий інвестор» і «промисловий інвестор». Прямим є нерезидент, який володіє ПІІ за кордоном. Промисловим є прямий інвестор з певним досвідом роботи в галузі або даної діяльності, який гарантує збереження профільної діяльності об’єкта, який придбається.

Світовий досвід створення ПІІ підкреслює існування трьох основних організаційних форм:

- філія з 100% належності іноземному власнику;

- дочірня компанія з часткою нерезидента в статутному фонді більше 50%;

- асоціативна компанія з часткою нерезидента менше 50%.

Визначають класифікацію міжнародних інвестицій за такими критеріями:

1. За джерелами походження:

- офіційні (державні позики, кредити, гранти, допомога, кошти для міжнарод- них фінансових установ);

- приватні;

- інвестиції міжнародних організацій.

2. За характером користування:

- підприємницькі;

- позичкові.

3. За терміном вкладень:

- короткотермінові до 1 року;

- середньотермінові від 1 до 5 років;

- довготермінові більше 5 років.

4. За особливостями функціонування

- прямі – з метою одержання довготермінової зацікавленості при забезпеченні фінансового і управлінського контролю над об`єктом розташування інвестицій;

- портфельні – недостатні для здійснення контролю, як правило у вигляді цін- них паперів;

- інші, які пов`язані з міждержавними кредитами й банківськими депозитами;

- резервні, які пов`язані з наявністю золотовалютних запасів.

Зупинимося докладніше на формах прямих і портфельних вкладень.

За походженням прямі інвестиції виникають як вкладення за кордон влас- них коштів, реінвестування прибутку і внутрішньофірмові перекази.

Портфельні вкладення існують як правило у вигляді таких цінних паперів:

- первинні – акції, облігації, векселя та інші боргові розписки;

- інструменти грошового ринку – казначейські векселя, депозитні сертифікати, банківські акцепти;.

- вторинні – фінансові деривати.

Слід відзначити можливості мікро-, макро- і мегарегулювання міжнарод-ного інвестування. На мікрорівні текст статуту дозволяє маневрувати в ЗЕД. Державне макрорегулювання включає такі форми:

1) державні гарантії;

2) страхування;

3) урегулювання інвестиційних суперечок;

4) виключення подвійного оподаткування;

5) адміністративна і дипломатична підтримка;

6) фінансові засоби, зокрема:

- амортизаційний режим;

- режим обліку витрат;

- податки, що не пов`язані з прибутком;

- податкові стимули – податкові канікули, пільги, пільгові податкові зони, наприклад, офшорні.

Використання офшорних територій за сучасних умов має велику кількість ризиків. Після терористичних актів 11 вересня 2001 р. США зробили низку розслідувань і активізували діяльність міжнародної агенції з боротьби з незаконним відмиванням грошей (FATF). Перелік країн, які рекомендовані FATF для санкцій, очолюють деякі офшорні території, насамперед Океанії і Карибського басейну. Але факт існування офшорів затверджений міжнародним і національним законодавствами України. Так, діє розпорядження Кабінету Міністрів України № 53-р. від 14.02.2002 р. з доповненнями та змінами «Про перелік офшорних зон».

Міжнародне регулювання здійснюється на міждержавній основі (наприклад, режим найбільшого благосприяння), регіональних документах у межах інтеграційних угруповань або функціях світових інвестиційних установ (БАГІ (MIGA) – Багатостороння агенція з гарантій інвестицій, що діє в якості автоном- ної складової групи Світового банку; МЦУІС (ICSID) – Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів; Угода про інвестиційні засоби, які пов`язані з торгівлею, діюча в межах ВТО (TRIM); Комісія ЮНІДО (UNCTAD) з інвестицій та ін.).

Слід зазначити, що практика іноземного інвестування в Україні зіштовхнулася з низкою типових проблем на мікрорівні. Перелічимо основні з них:

1) недолік досвіду в осіб, які беруть участь у переговорах;

2) слабкість технологічних і фінансових можливостей вітчизняних суб’єктів ЗЕД;

3) помилки в прогнозах ринкової кон’юнктури;

4) відсутність методів і засобів вимірювання якісних параметрів виробів;

5) недосконале ціноутворення;

6) суперечності в управлінських і маркетингових концепціях, що веде до розходжень у виборі цілей та засобів їх досягнення;

7) слабка й відстала інформаційна база, що звужує маневр діяльності.

Список літератури

1. Митний кодекс України від 11.07. 2002. - К. Техніка, 2002.

2. Цивільний кодекс України від 16.01. 2003. – К.: Техніка,2001.

3. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991// Вісник Верховної Ради України. – 1991. - № 29.

4. Про режим іноземного інвестування: Закон України від19.03.1996 // Галицькі контракти. – 1996. - № 20.

5. Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті: Закон України від 23.09.1994. – К., 1994.

6. Про єдиний митний тариф: Закон України від 6.02.1996 // Галицькі контракти. – 1996. - № 10.

7. Про митний тариф України: Закон України від 5.04.2001 // Відомості Верховної Ради України. – 2001.- № 24.

8. Масенко В.К. Валютно-фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник. – К.: Центр навч. літ-ри, 2004. – 216 с.

9. Внешнеэкономическая деятельность предприятий: Учебник для вузов / Под ред. Л.Е. Стровского. – 3-е изд., перераб. и доп. – М: ЮНИТИ, 2003. – 847 с.

10. Гребельник О.П. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності: Підручник. – К.: Центр навч. літ-ри, 2005. – 696 с.

11. Гребельник О.П. Основи зовнішньоекономічної діяльності: Підручник. – К.: Центр навч. літ-ри, 2007. – 384 с.

12. Дідьківський М.І. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навч. посіб- ник – К.: Знання, 2006. – 462 с.

13. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів / Багрова І.В., Редіна Н.І., Власюк В.Є., Гетьман О.О.; За ред. проф. І.В. Багрової. – К.: Центр навч. літ-ри, 2004. – 580 с.

14. Івасів Б.С. Міжнародні розрахунки: Підручник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2007. – 223 с.

15. Кавторєва Я. Все про організацію та облік ЗЕД. – Харків: Фактор, 2004. – 320 с.

16. Каніщенко О.Л. Міжнародний маркетинг: Навч. посібник – К.: Політехніка, 2003. – 214 с.

17. Козик В.В., Панкова Л. А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник. 4-те вид. – К: Знання-Прес, 2004. – 406 с.

18. Козик В.В., Панкова Л.А., Карп’як Я.С., Григор’єв О.Ю., Босак О.А., Зовнішньоекономічні операції і контракти: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Центр навч. літ-ри, 2004. – 608 с.

19. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Підручник / За ред. О.А. Кири- ченка. – К.: Знання, 2005. – 493 с.

20. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. – К.: КНЕУ, 2007. – 948 с.

21. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность. Инкотермс 2000: Уч. пособие. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд.-торг. корпорация «Дашков и К^о», 2004. – 307 с.

22. Рум’янцев А.П., Рум’янцева Н.С Зовнішньоекономічна діяльність: Навч. посібник. – К.: Центр навч. літ-ри, 2004. – 384 с.

23. Саллі В.І. , Трифонова О.В. , Швець В.Я. Основи зовнішньоекономічної діяльності: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2003, – 176 с.

24. Трусов О., Рудяк Ю., Голубенко В. Довідник ЗЕДівця. – 2-ге вид., перероб. І доп. – Харків: Фактор, 2008. – 656 с.

25. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник / За ред. проф. А.І. Кредісова. – К.: ВІРА-Р, 2002. – 448 с.

Навчальне видання

Конспект лекцій з дисципліни «Зовнішньоекономічна діяльність» для студентів 4 курсу денної форм навчання спеціальностей 6.050400 «Туризм», «Готельне господарство»

Автори: Євген Перович Данильченко,

Ігор Анатолійович Островський,

Олександр Анатолійович Шекшуєв

Редактор: М.З. Аляб’єв

План 2009, поз. 135 Л

Підп. до друку Друк на ризографі. Тираж 100 прим.	Формат 60х84 1/16 Умовн.-друк. арк. 5,4 Замовл. №	Папір офісний. Обл.-вид. арк. 5,9
61002, Харків, ХНАМГ, вул. Революції, 12

Сектор оперативної поліграфії ЦНІТ ХНАМГ

61002, Харків, ХНАМГ, вул. Революції, 12