Продовжуючи мову про характерні ознаки доктрини В. Липинського, не можна обминути засадничі принципи його світосприйняття. Свою головну працю, – "Листи до братів-хліборобів" В Липинський називає не лише політичною програмою, але перш за все світоглядом. Сам світогляд, на його думку, – це спосіб мислення [12, 78].

В його основі у В. Липинського лежить "християнський і ієрархічний погляд на світ". Все у цьому світогляді Липинського в'яжеться між собою "органічно" [12, 79]. Цей світогляд "виростає... з нашої минувшини, з цілого нашого життя". Такі настанови вже самі по собі відносять В. Липинського до органічно-консервативного стилю мислення.

У В. Липинського був суто консервативний погляд на природу людини, яка не удосконалюється і завжди розривається різними інстинктами. "А порода людська все остається та сама. Бо людина, в протилежности до звіря, бореться з природою не переміною свого організму, а удосконаленням своїх машин", – писав український вчений. "І чи в камяній, паровій чи електричній добі, чи за капіталізму чи за соціалізму – люди все ті самі однакові люди, що б усяких епохах для опанування й використовування своїх машин, для боротьби з природою їм потрібних, мусять у першу чергу опанувати самі себе, свої антигромадські, антиорганізаційні інстинкти, мусять творити в собі нові складніщі соціальні вартости, мусять разом з новою кращою і більш скомплікованою машиною творити нову вищу громадську національну мораль, виробляти в собі нову, більшу силу духа. В противному разі “вежа вавілонська” падає, сотворена людьми техніка та цивілізація повертається їм же на погибелі”, з цілого “поступу” лишається смішна й глупа байочка, й усе треба починати наново “від Адама” [12, 78-79]. Ці песимістичні думки перегукуються із тим загальним настроєм, що панував не лише серед українців, але й серед західних європейців 1920-х рр. [10, 43].

В. Липинський розрізняв універсальні поняття ідеї і матерії, звертав увагу на взаємовплив ідеї та матеріального виробництва, але попереду у нього – завжди ідея, віра. У 1931 р. вин писав, що "основним в процесах здійснюваня єсть образ, єсть ідея. Вона приводить в порядок, організує, оформлює хотіння" [10, 45]. "Хотіння" у В. Липинського тотожне поняттю волі. Він у "Листах" часто пише про "стихійне, ірраціональне хотіння українського народу" утворити власну державність. "...Штука будови і зберігання Держав лежить вся в умінню керувати істнуючими вже інстинктами і хотіннями" [12, 81]. Вірність та самопожертва у захисті ідеї — природна річ для. справжнього державника. Але коли В. Липинський пише про життя суспільства, то важливим стає матеріальне виробництво, бо тільки участь у ньому дозволяє продукувати ідеї. Тому власне Липинського не можна назвати "голим" ідеалістом, оскільки шанування ідеального, месіансько-харизматичного чиннику в історії для нього є результатом цілком матеріалістичного аналізу функціонування суспільства та історичного процесу. Ті ж ідеї, що висуваються відірваними від виробництва людьми (інтелігенцією), – не відбивають реальних інтересів суспільства [7, 27]. Тобто, – у кожному суспільстві є різні "ідейнотворчі групи" з різними політичним інтересами. Узгодження інтересів (міжкласовий компроміс) різних груп виробників е підвалиною стабільності та розвитку національного організму.

Загалом, процес формування суспільно-політичних поглядів В. Липинського та шлях використання ним доробку європейських ідейних напрямів свідчить про його виразно консервативні настанови, які, втім, не впадали у крайність банальної реакційності. В. Липинський свідомо шукав для українського консерватизму надійного суспілоствознавчого підґрунтя, безвідносно до того, праві чи ліві концепції він використовував. Головним критерієм була здатність певної ідеї чи розробки відповідати прагматичному завданню побудови стабільної української державності.

Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією [7, 28].

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою» [7, 28]. Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).