Протягом останніх дев'яноста років однією з найбільш поширених була марксистська, комуністична доктрина соціа­лізму, на якій грунтувалися численні партії. Її основними постулатами були зокрема: необхідність соціалістичної рево­люції і встановлення диктатури пролетаріату як витої форми демократії, тотальне усуспільнення засобів виробництва, централізоване планове ведення господарства і усунення ринкових відносин, заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.

Спроби реалізувати марксистську доктрину соціалізму показали її нежиттєздатність й утопізм. Вона втратила колишню популярність. Утвердження казарменого, тоталі­тарного "соціалізму" спотворило саму соціалістичну ідею. В змаганні з капіталізмом країни "реального соціалізму" про­грали в усіх сферах суспільного життя. Застій і відставання в економіці, неспроможність використати досягнення науко­во-технічної революції, падіння життєвого рівня, загострення соціальних і міжнаціональних конфліктів, криза моралі і культури — все це далося взнаки. Криза сталінської концепції соціалізму в суспільній свідомості, і не тільки на буденному, а й науковому рівні, відображається як неспро­можність взагалі марксизму-ленінізму, самої комуністичної доктрини соціалізму, її неадекватності реаліям сучасного світу.

Треба відзначити, що у повоєнні роки робились марні спроби модернізувати цю доктрину, відійти від "реального соціалізму", який найбільш яскраво виявив себе в колиш­ньому СРСР.

Концепцію соціалізму, яка відрізнялася від утвердженої в Радянському Союзі, було розроблено в Югославії. Її найбільш суттєвою рисою можна вважати здійснення прин­ципу самоврядування, а звідси — певна децентралізація і деетатизація господарського життя. Ця концепція передба­чала і ширше, порівняно з командно-адміністративною мо­деллю, використання товарно-грошових відносин.

Різко відрізнялася від радянської концепція народної демократії, яка розглядалася як спосіб переходу до соціалізму і як устрій нового суспільного ладу. Цій концепції в цілому властиве намагання забезпечити наступність попередніх де­мократичних рухів, не обривати демократичні традиції, які формувались у довоєнні роки і в час боротьби з фашизмом. Перехід до соціалізму передбачався мирним шляхом, без збройного повстання, без громадянської війни і диктатури пролетаріату, але при його гегемонії, на основі парламентського режиму. В економічному плані вважалося неминучим існування багатосекторної економіки як співіснування соціа­лістичних, державно-капіталістичних (під суворим контролем робітничого класу) і приватних укладів господарювання. Особлива увага приділялася кооперації як формі реального усуспільнення. У політичній сфері передбачалася традиційна для деяких країн Східної Європи парламентська форма, багатопартійність при наявності опозиційних партій, а також поділ влади на законодавчу і виконавчу. Отже, народно-де­мократична держава мала бути правовою державою. Проте концепція народної демократії не була реалізована.

У другій половині 70-х років як результат дедалі більшого неприйняття комуністами західноєвропейських країн прак­тики так званого реального соціалізму, що спричинила панування бюрократії, догматизму, утвердження командно-адміністративної системи, склалась доктрина єврокомунізму. Водночас необхідно було подолати властивий соціал-демократичній концепції так званої соціальної держави дефіцит | народовладдя. Головне у доктрині єврокомунізму — це ідея ^:універсального значення політичної демократії.             

У поглядах комуністів капіталістичних країн принципове значення мало усвідомлення того, що "право" природного здійснення революції не може бути монополією і привілеєм тільки комуністичних партій, що в авангарді боротьби за радикальні зрушення, які означатимуть утвердження соціа­лізму, можуть бути й інші політичні сили. Змінювався і сам погляд на соціалізм, який все частіше розглядається в діалектиці соціальних і науково-технічних завоювань.

Однак реалією є те, що в деяких країнах "реального соціалізму" ще й досі офіційно прийнята правлячими комуністичними і робітничими партіями командно-адміністративна система, заснована на культі особи, а в КНДР — по суті харизматична доктрина соціалізму. Хоча і тут, і на Кубі робляться спроби дещо модернізувати, "виправити" офіційну доктрину соціалізму.

РАДИКАЛІСТСЬКІ ПОГЛЯДИ "НОВИХ ЛІВИХ"

У цих доктринах відображені погляди радикально настроєних верств дрібних власників, інтелігенції, студентства. Звину­вачуючи робітничий клас у втраті революційності, вони проголошують єдиною революційною силою маргінальні вер­стви, по суті, дрібну буржуазію. Концепціям масових рухів 60—70-х років, відомих під назвою "нові ліві", властиві утопічність, ультраліва фразеологія, крайній ідейний еклек­тизм.

Теоретичні погляди "нових лівих" стосовно соціалізму можна умовно поділити на "нову ліву теорію революції" і погляди лівих радикалів на сутність і основні риси майбут­нього суспільства. У працях Г. Маркузе. О. Негта. Р. Дучке, С. Кармайкла та інших наголошується на політичному насиллі, руйнуванні, запереченні. "Теорія соціалізму", виз­начення шляхів його побудови постають, як правило, у вигляді вказівок на те, чого при соціалізмі не повинно бути.

при повному замовчуванні таких принципових проблем, як економічна структура майбутнього суспільства, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у суспільстві.

Ідеологи "нових лівих" намагаються поєднати марксист­ське вчення про соціалізм з фрейдизмом. Особливо яскраво це виявилося в концепції Е. Фромма. Його розуміння соціалізму, що зводиться до самовдосконалення особи, "ре­волюції в собі", близьке до релігійних принципів "очищення душі", "боротьби з гріхом".

Погляди "лівих радикалів" щодо соціалістичних перетво­рень у післяреволюційний період ще більш заплутані та еклектичні. В їхніх роздумах про майбутнє суспільства вихідною є категорія відчуження. Вважається, що його подолання — важлива мета революції. Деякі автори вважа­ють, що відчуження є біологічною якістю людської природи. а отже, практично не може бути подолане. Обстоюється необхідність усунення будь-яких форм державного контролю над економічним і політичним життям, заміна його "само­визначенням", що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Як правило, виявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долю приватної власності.

У середовищі нових суспільних рухів останнім часом набула поширення концепція "лібертарного соціалізму". Вона формується навколо центральної ідеї — індивідуальної сво­боди (в її індивідуалістичному розумінні). Послідовний лі-бертаризм передбачає недовір'я до будь-якої влади і авто­ритету, заперечення позитивної ролі держави і політичних партій. Він негативно ставиться до централізованих, ієрар­хічних організацій на національному і місцевому рівнях. Визнаються тільки горизонтальні суспільні зв'язки. Ідеальним вважається суспільство повністю добровільних автономних дрібних комун, вільних у своїй діяльності від плануючого центру.' Надії на прогресивний розвиток "лібертарний соціа­лізм" пов'язує головним чином зі стихійною діяльністю мас, з ініціативою знизу, самоорганізацією. Такі ідеї та вимоги випливають із анархо-соціалізму П.-Ж. Прудона, М. Ба-куніна, П. Кропоткіна.

Сучасний лібертаризм відрізняється від "класичного" анархо-соціалізму. Він дедалі більше спирається не на ідеологію традиційної анархічної думки, а на сучасні ідейні теорії, що віддають данину анархізмові. Так, екзистенціалізм навів нові аргументи на користь суб'єктивістського тлума­чення свободи, франкфуртська школа заперечує історичну роль робітничого класу. Прихильники сучасного лібертаризму спрямовують увагу на такі соціальні проблеми, як екологічна криза, спосіб життя, розвиток та індивідуалізація особи, культура. Головна ставка робиться вже не на насилля, терор як метод розв'язання соціальних суперечностей, а на ре­форми, експеримент, на заміну існуючих структур іншими. В цілому сучасний "лібертарний соціалізм" виступає як випрямлений варіант анархо-соціалізму. Він здатний до взаємодії з лібералами, соціал-демократами і навіть з ко­муністами.

СУЧАСНІ РЕЛІГІЙНІ ДОКТРИНИ

Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Наприклад, залишається незмінним один із найбільш істотних теоретичних принципів католицизму — твердження про абсолютний примат насам­перед релігійного прогресу над соціально-економічним, ду­ховного оновлення людства — над змінами об'єктивної соціально-політичної ситуації. Папа Іоанн Павло II наголо­шує, що церква повинна займатися моральними та релігій­ними питаннями, а не політикою. В реальній дійсності спостерігається орієнтація іншого спрямування. Зокрема, католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керуються настановою К. Аденауера— робити політику за допомогою релігії.

Значна увага приділяється проблемам робітничого руху, конфліктові між капіталом і працею. Підкреслюється не­обхідність граничне поважливого ставлення до людської праці. Це лейтмотив усіх соціальних документів католициз­му. Визнається справедливість багатьох вимог трудящих щодо поліпшення умов життя.

Католицизм визнає неминучими соціальні конфлікти. Разом з тим засуджує такі конфлікти і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найбільш прийнятною вважається політика реформ.

У соціальній доктрині католицизму з'явився новий сю­жет — захист прав людини, в тому числі свободи совісті. Використовується таке поняття, як демократія, тобто виз­нається, що джерелом влади є народ, "демос". Засуджується узурпація, використання правлячими групами державної влади задля власних інтересів або ідеологічних цілей.

Більш конкретним став підхід до проблем війни і миру. Визнано несумісність поняття "справедливої війни" з вико­ристанням зброї масового знищення. Загалом війна, зазначає Іоанн Павло II. ядерна і звичайна, її масштаби та страхіт­ливість цілком недопустимі як засіб розв'язання суперечок між державами. Вважається, що справжній мир не може бути результатом воєнної перемоги. Потрібно відкинути як хибну ідею про те, що війна є фактором суспільного прогресу.

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Починаючи з 70-х років спостерігається своєрідний "іслам­ський бум". В ньому пробиває собі шлях та ж тенденція, що й в інших світових релігіях. Суть її — переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правами й обов'язками людини, мірою її свободи і відповідальності та ін.

Модернізується і зовнішньополітична доктрина ісламу. Відбувається пожвавлення концепції панісламізму, робляться спроби привести його у відповідність з реаліями сучасного світу і створити механізм для реалізації цієї ідеї шляхом використання релігійного, політичного та економічного по­тенціалу мусульманських країн.

Сучасний панісламізм виступає як концепція "мусуль­манської єдності", мусульманської солідарності. При цьому центральною виступає ідея надкласовості, наднаціональності мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних. Відправною точкою є антикомунізм, який поєднується з формальним віддаленням від Заходу.

В основі цієї ідеї — концепція "умми", в якій закладена єдність світогляду і дій усіх мусульман, що грунтується на братерській любові, терпимості, взаємній повазі і здатності порозумітися. Цілісність світу досягається в силу "ідео­логічного посилення ісламу". Практичним завданням є вихід мусульманських організацій і держав з 00Н та створення організації об'єднаних мусульманських націй зі своєю радою безпеки, мусульманського "спільного ринку", об'єднаних мусульманських збройних сил з єдиним військовим коман­дуванням.

Якщо звернутися до сучасних зовнішньополітичних док­трин, то чітко визначається три підходи до проблеми війни та миру. Перший — моральний. Його прибічники стверд­жують, що тільки етичний спосіб життя, проповідуваний буддизмом, може врятувати людство від загибелі. Визна­чається агресивність імперіалізму і необхідність боротьби за права простого люду, підкреслюється вторинність соціальних, економічних і політичних проблем у порівнянні із завданням морального вдосконалення натури людини. Обстоюється про­паганда і поширення буддизму — як основна альтернатива пом'якшення міжнародного становища. Надії покладаються тільки на добру волю уряду в боротьбі за встановлення миру.

Другий підхід — кармічний, породжений вірою в непо­рушність кармічного закону, який визначає життя людей, націй, держав, усього людства. Він обґрунтовується поси­ланням на дію карми, "закону залежного існування". Згідно з кармічним підходом, справжня мораль, що формує спри­ятливу карму, властива людям, котрі стали на серединний шлях, охоронцем цінностей якого є санха. Отже, щоб поліпшити суспільну карму, потрібно сприяти буддійській громаді. Там, де є для цього умови, суспільство виживе у випадку термоядерної війни. Країни, які виробляють зброю масового знищення, формують погану карму, що призведе їх до взаємного знищення. Кармічний підхід забороняє завдавати шкоду живим істотам і це теж повинно стати непереборною перешкодою для воєнних дій.

Нарешті, соціально-політичний підхід. Він ставить своїм завданням забезпечити співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру. Наголошується, що пропагувати і втілювати ідеї миру, справедливості і людської гідності — це суть учення Будди. Звідси випливає необхідність захисту і підтримки національної незалежності і протистояння імпе­ріалізмові і неоколоніалізмові, агресивним військовим бло­кам, сприяння загальному і повному роззброєнню, співро­бітництва з іншими миролюбними рухами релігійних та нерелігійних організацій, що мають схожі цілі.