Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Вступ
1. Середньовічні Університети як фактор формування західноєвропейської науки
1.1 Університет і його становлення
1.2 Освіта в середньовічному суспільстві
1.3 Концепції Університету
1.4 Організація учбового процесу
2. Розвиток науки в епоху Відродження
2.1 Основні риси Епохи Відродження
2.2 Свобода і світський індивідуалізм.
2.3 Проникнення гуманізму в університети
2.4 Наука Відродження.
Висновок
Список літератури
Вступ
Актуальність дослідження. Будь-який прогрес суспільного розвитку пов'язаний з передачею культурно-історичного досвіду від покоління до покоління. Цілком природно, що, роблячи відкриття в пізнанні світу (гуманітарні, технічні, природничо-наукові), люди прагнули передати ці знання нащадкам. Певної стадії розвитку кожного суспільства, як правило, відповідає і певна система освіти. В кожному суспільстві існує свій механізм пізнання науки та отримання освіти.
Поки сума знань про навколишній світ була невеликою (на ранніх етапах розвитку людського суспільства) і зводилася швидше до досвіду пристосування до навколишньої дійсності, а не до її пізнання, питання про способи передачі цих знань не вимагало від людей спеціального осмислення. Але на пізніших етапах культурного розвитку, з появою основ не тільки емпіричного, але і теоретичного наукового пізнання, великі мислителі стали звертатися до аналізу шляхів ефективності процесу передачі накопичених знань. Так з'явилися перші наукові та педагогічні теорії і практичні моделі навчання і виховання.
Так, середньовіччя в нашій свідомості асоціюються перш за все з трьома його інститутами - Церквою, Імперією і Університетом. З них два перших прийшли в середньовіччя з античності, і лише університет народжений саме середньовіччям.
Раннє Середньовіччя іноді називають "темними століттями". Перехід від античності до Середньовіччя супроводжувався в Західній Європі глибоким занепадом культури. Не тільки варварські вторгнення, що знищили Західну Римську імперію, привели до загибелі культурних цінностей старовини. Не менше руйнівним, ніж удари вестготів, вандалів і лангобардів, стало для античної культурної спадщини вороже відношення з боку Церкви.
Монастирські і церковні школи були найпершими учбовими закладами Середньовіччя. І хоча Християнська Церква зберігала лише вибіркові, потрібні їй залишки стародавніх наук (в першу чергу латинь), саме в них продовжувалася культурна традиція, що зв'язувала різні епохи.
Але час йшов. Містам і міцніючим державам, що ростуть, потрібно все більше освічених людей. Потрібні було судді і урядовці, лікарі і вчителі.
Прийшла черга утворення вищих шкіл - університетів.
Об’єктом даного дослідження виступає процес створення середньовічних університетів, їх історичний розвиток та вплив існування університетів на формування західноєвропейської науки.
Предметом дослідження є зміст впливу середньовічних університетів на формування середньовічної науки.
Мета дослідження полягає в детальному розгляді процесів формування середньовічних університетів, а також їх впливу на формування середньовічної науки, та науки відродження.
Завдання даного дослідження:
· Дослідити створення університетів в середньовічному суспільстві;
· Проаналізувати вплив університетів як фактору формування середньовічної науки;
· Дослідити наукову діяльність університетів в добу середньовіччя та відродження;
· Проаналізувати вплив наукової діяльності університетів доби відродження як фактору формування нової науки.
Методи дослідження:
· Історичний;
· Структурно-функціональний;
· Аналізу та синтезу;
· Порівняльно-типологічний;
· Системний
· Понятійно-категоріальний;
· Емпіричний;
Гіпотеза дослідження полягає у впливі середньовічних університетів на формування середньовічної науки та науки відродження, а саме яким чином та в якій мірі відбувався даний вплив, і чи відбувався він взагалі.
Концепції Університету
Університет працював на відкритому ринку освіти. Із самого початку студенти мали право вибору університету, викладача і факультету. Викладачі також мали право вибору університету. Було звичною практикою, що викладач, пропрацювавши декілька років в одному місці, переїздив в інше. А за найвідомішими вчителями спрямовувалися і студенти. В цих умовах не могло бути і мови про такий же строгий контроль, як в монастирській школі. І ця свобода призводила до того, що університети набагато краще уловлювали потреби суспільства.
Необхідність у фахівцях, яку вже не могли задовольнити монастирські школи, привела до появи нових інститутів. Так, в містах з'являються міські школи (магістратські, цехові, гільдійські). Тут вперше почали навчати дітей на рідній мові, звертати увагу на повідомлення корисних знань. Але були необхідні і інститути, що дають вищу освіту. Тому починають складатися позацерковні союзи вчених. Саме так виникли медична школа в Салерно, юридичні школи в Болонье і Падує. (6; 135)
Необхідність появи нових форм освіти розуміли і власті. Починаючи з 12 століття, з'явилися перші університети. Вони створювалися як вищі освітні установи. Назва пішла від латинського слова "універсум", тобто співтовариство. Щоб стати університетом, установі потрібно було одержати папську буллу (указ) про своє створення.
Своєю буллою тато римський виводить ці школи з-під контролю світської і, частково, місцевої церковної влади. Тата узаконювали існування університету.
Найважливішим привілеєм університету було право на привласнення вчених ступенів (лінциати, доктори і т.д.). Зрозуміло, і інші установи видавали дипломи про своїм випускникам: академії, різні школи і т.д.. Але вони признавалися тільки там, де існувала влада, що узаконила ці установи, наприклад в рідному місті. А дипломи університетів признавалися всім католицьким світом. Диплом, що одержав, людина міг викладати і працювати в будь-якій католицькій країні.
Тільки в 14-15ст. університет стане окремою академічною установою.
Широко була розвинена практика отримання освіти у окремих світських учених. Але тільки в Західній Європі виник університет як спеціальна організація для освіти. Його специфіку визначали три найважливіші моменти - автономія, виборність властей і дискусія як основа навчання і науки. Найважливішою відмінністю університету була його значна незалежність від різних властей, будь то церковні або світські. Влада в університеті вибиралася, і тут велику роль виконував авторитет, завойований в дискусіях.
Університет володів цілим рядом прав і привілеїв:
- право вивчати не тільки сім вільних мистецтв, але і право (цивільне і канонічне), теологію, медицину.
- право одержувати частину бенефіциальних церковних доходів на навчання.
- право володаря ступеня з однієї школи викладати в будь-якому іншому університеті без додаткових іспитів (ius ubique docendi).
- особлива підсудність для студентів - по своєму вибору або перед вчителями або місцевим єпископом замість загальної підсудності міським суддям. Так в Парижі вони підлягали суду ректора або паризького (королівський намісник Парижа), але не місцевому суду городян.
- право видавати свої закони, статути і розпорядження, що регламентують оплату праці викладачам, прийоми і методи навчання, дисциплінарні норми, порядок проведення іспитів і т.д.(4; 162)
Були і інші привілеї, що носили в основному місцевий характер. Таким чином, перед нами, по суті, ідея "вченого цеху". Скрізь стало складатися загальне позначення "studentes": так іменувалися не тільки учні, але все, хто "вивчає", тобто присвячує себе науковим заняттям, вчителі і учні.
Таким чином, ці асоціації організовувалися за зразком ремісничих і купецьких гільдій і прагнули добитися корпоративності, тобто затвердженого вищою владою права мати загальну власність, обирані посадовці, складені самими членами асоціації статути, друк, власний суд. Боротьба за ці права пнулася довго і нове слово "університет" викликало таку ж неприязнь, як слово "комуна".
До 1500 року в Європі існувало вже 80 університетів, чисельність яких була сама різна. В паризькому університеті в середині 14 століття навчалося близько трьох тисяч чоловік, в празькому до кінця 14 століття - 4 тисячі, в краківському - 904 люди.
Навчання в університетах відбувалося в декілька циклів. Першим (по зростаючій складності предметів і соціальної значущості) був загальноосвітній факультет (facultas artium) або так званий "факультет вільних мистецтв", а надалі філософський факультет, де проходило поглиблене вивчення "семи вільних мистецтв". Наступним після філософського факультету був медичний, потім юридичний і, нарешті, найпрестижніший - теологічний. Методика викладання на всіх факультетах була строго канонізована. Аксіоматичний рівень освіти на будь-якому факультеті був строго певним набором текстів. Текстуальним каноном на нижчому факультеті були логічні твори Арістотеля, так званий "Органон", на медичному факультеті базисними текстами були роботи Гіппократа і Галена, на юридичному - церковне право (canones et decreta) і римське право (Кодекс Юстініана), на теологічному - Священне писання і інші догматичні тексти.
У середні століття не було відділення вищої освіти від середньої, тому в університетах і існували молодший і старші факультети. Після вивчення латині в початковій школі школяр (scolarius) в 15-16, а іноді навіть в 12-13 років вступав до університету на підготовчий факультет. Тут він вивчав "сім вільних мистецтв" (septem artes liberales), що складалися з двох циклов- "трівіум" (trivium - "перехрестя трьох шляхів знань": граматика, риторика, діалектика) і "квадрівіум" (quadrivium - "перехрестя чотирьох шляхів знання": музика, арифметика, геометрія, астрономія). На навчання на факультеті вільних мистецтв йшло в середньому приблизно п'ять-сім років. Цей термін міг бути менше або більше залежно від конкретного студента і місцевих традицій. Той, що проучився перші 2 роки одержував ступінь бакалавра, прослуховуючий повний курс магістра вільних мистецтв. Тепер вони мали право викладати на своєму факультеті або продовжити навчання на інших Факультет Вільних мистецтв закінчували приблизно третина студентів. Навчання медицині і праву займало ще приблизно шість років. Богослов’ю вчилися мінімум 8 років. А частіше навчання затягувалося на 15-16 років. Тільки після вивчення "філософії" надавалося право поступати на старші факультети: юридичний, медичний, богословський.(9; 252)
Наука Відродження
Якщо в мистецтві Відродження загальним ідеалом і природним критерієм стала плотська тілесність, то в науці ця роль відводилася раціональній індивідуальності. Не індивідуальне знання або думка, а достовірність самої індивідуальності виявлялася істинною підставою раціонального пізнання. Все в світі можна поставити під сумнів, безперечний тільки факт самого сумніву, який є безпосереднім свідоцтвом існування розуму. Таке самопізнання розуму, прийняте як єдино істинна точка зору, є раціональною індивідуальністю. Наука Відродження мало відрізнялася від мистецтва, оскільки була результатом особистого творчого пошуку мислителя. Художник - це шукач істинних образів, мислитель - шукач істинних ідей. У художника є техніка зображення, у мислителя - техніка прояснення, або метод пізнання. Мислитель здатний проникнути за межі плотського світу в задуми Творця. І як в творчості художника продовжувалося творення миру на основі досконалих образів, так і в творчості ученого відкривалися задуми Бога про світ. Може показатися дивним, але традиція бачити в чистому розумі засіб збагнення Бога і його задумів, якої дотримувалися вчені Відродження, розвивалася в середньовічному містицизмі. Ця традиція бере початок ще в античності - в навчаннях піфагорійців, у філософії Платона. Чим могло харчуватися переконання Платона в тому, що йому було дано осягнути світ ідей, по моделі якого створений мир речей? Ідея є самоочевидність розуму, узятого без жодних образів, сама виступаюча інструментом створення і конструювання образів. Ідея, яку з превеликою працею може осягнути смертний, є в той же час початковий принцип побудови буття, а значить, повинна бути і принципом побудови істинного знання. Так було у Платона, але М. Екхарт, думку якого ми вже приводили, теж був переконаний, що мислитель, що пізнає Бога "без допомоги образу", стає тотожним Богу. Вчені Відродження також вважали, що істини, що відкриваються розумом і не мають наочного виразу, дані як би самим Богом. З одного боку, учені віддавали дань своєму часу, коли прийнято було вважати, що вищі істини можуть бути встановлені тільки Богом. З другого боку, в апеляції до Бога був своєрідний "героїзм послідовності". Адже логіка мислення вимагала виходу за межі уяви, тобто в сферу неназваного, яке все ж таки потрібне було якось назвати і позначити. Знання про те, що не можна представити наочно, що є протиприродним з погляду земного існування, тільки в Новий час стали називати природними законами природи, а мислителі Відродження посилалися на Бога або на універсальний Розум. (7; 53)
Хоча свідомість учених Відродження була сумішшю раціоналізму і містицизму, потрібно відзначити, що їх Бог - це не старозавітний Бог, що заборонив Адаму куштувати плоди "пізнання добра і зла". Саме ця обставина служила підставою для переслідувань деяких учених інквізицією. Католицька церква надавала протидію навчанню Миколи Коперника (1473-1543) про геліоцентризм. Жертвою переслідування став італійський філософ Джордано Бруно (1548-1600). Був зраджений суду інквізиції Галілео Галілей (1564-1642), якого звичайно відносять до основоположників науки Нового часу. Він розділяв ідею відродження та самовідречення людини, одним із слідств якої з'явився науковий світогляд. Ця ідея була представлена ще в навчанні Миколи Кузанського (1401-1464), одного з якнайглибших мислителів Відродження; по його думці, єство людської особи є вираз нею загального, тобто Бога. А італійський філософ Піко Делла Мірандола (1463-1494), автор знаменитої "Мови про гідність людини", затверджував, що якщо Бог є творцем себе самого, то і людина повинна теж створювати себе сам. Гуманістична спрямованість Відродження виявлялася в тому, що науковий світогляд епохи був пов'язаний з проблемою людського існування. (5; 232)
Вчення про суспільство і державу.
Природно, що найяскравіше цей зв'язок виявлявся в гуманітарних науках, які діячі Відродження розглядали як засоби виховання. Канцлер Флоренції Колюччо Салютаті (1331-1406) вважав за можливе створення царства добра і милосердя на Землі, наголошуючи при цьому на необхідності визнання свободи волі у людини. Леонардо Беруні (1370-1441), інший канцлер Флоренції, розвивав теорію цивільного гуманізму, демократії і свободи, вважаючи їх природними формами спільності людей. Найважливішим етичним боргом, вважав він, є служіння суспільству, республіці. Природний погляд на державу розвивав Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він заперечував божественність політичної влади, рахував політичну боротьбу рушійною силою історії. Його твір "Государ" (1513) був настільною книгою багатьох найбільших політичних діячів різних країн. Один із засновників вчення про природне право, голландський юрист, соціолог і дипломат Гуго Гроцій (1583-1645), вважав, що це право ґрунтується не на волі Бога, а на природі людини і основними принципами такого права є особиста свобода, недоторканність власності, дотримання договорів, справедливе покарання за злочин. Соціальними навчаннями закладалися основи буржуазної демократії і державності. (7; 155)
Малюючи ідеал людської особи, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, здатність творити і створювати навкруги себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407 1457 рр.) і Л. Альберта (1404 1472 рр.) вважали накопичені знання, які допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи його волі: особа сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися його особистими достоїнствами, а не положенням в суспільстві: "Благородність немов якесь сяйво, витікаюче від чесноти і освітлюючи її володарів, якого б походження вони не були". ( З "Книги про благородність" Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV століття).
Культура Ренесансу формувалася як заперечення середньовічних догматів, але в ній не міг не виявитися вплив середньовічної культури. Це переважання біблійних тим сюжетів, вплив схоластики, більшість замовлень майстрам робила церква. Відродження - це час висунення на 1-й план живопису через прагнення мистецтва Ренесансу пізнати і відобразити реальний мир, його красу і різноманітність. Наступала епоха стихійного і буйного самоутвердження людської особи, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі, що підпорядковує індивіда цілому.
Епоха Відродження - час великих відкриттів, великих майстрів і їх видатних творів. На ній наголошено появою цілої плеяди художників-учених, серед яких перше місце належить Леонардо да Вінчі.
Характерною межею Ренесансу був тісний зв'язок науки і мистецтва. Це зумовило титанізм осіб Відродження: майстри Ренесансу, особливо Високого, суміщали в собі і художників, і поетів, і інженерів, і музикантів.
Своєрідний характер мало північне Відродження (Німеччина, Нідерланди, Франція). Воно відстає від італійського на ціле сторіччя. В мистецтві північного Відродження більше середньовічного світогляду, впливи релігії, символіки. Філософською основою північного Ренесансу був пантеїзм, який, не заперечуючи Бога, як би розчиняє його в природі. Засновником і найбільшим представником північного Відродження був Альбрехт Дюрер. Він був теоретиком мистецтва, першим в Німеччині створив працю про перспективу. Дюрер був автором безлічі картин, гравюр, гравюр на дереві, малюнків і акварелей. Вплив пантеїзму зумовив появу пейзажу як самостійного жанру. (9; 112)
Проторенесанс - це підготовка до Відродження, він був тісно пов'язаний з середньовіччям. На рубежі XIII і XIV сторіч італійська культура переживає блискучий підйом. Культура Італії XIII - XIV століть складна і суперечлива. Багато що в ній ще органічно пов'язано із загальноєвропейською середньовічною культурою, але одночасно в ній з'являються нові риси, що передують розвитку Ренесансу.
Висновок
Не дивлячись на всі свої недоліки, середньовічний університет все ж таки давав можливість дістати непогану освіту. В університетах навчалися такі відомі діячі культури, як Пьер Абеляр, Петро Ломбардській, Хома Аквінській, Дунс Скотт, Вільям Оккам і ін. Середньовічні університети були складним організмом, що стояв в центрі культурного життя Європи і чуйно реагував на всі перипетії соціальної і класової боротьби. В них концентрувалася розвиток науки того часу. Велика роль середньовічних університетів в розвитку культури. Вони сприяли інтернаціональному культурному спілкуванню.
Університетське середовище, збудоване на вільнодумстві і виборності влади, сприяло формування нового менталітету, заснованого на пошані до особи людини і уміння висувати і боронити в суперечках нові ідеї.
Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження пройнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасної, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А.К.Джівелегов, - мала на увазі окрему особу. Гуманізм доводив, що людина в своїх відчуттях, в своїх думках, в своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинне бути силою волі, що заважає йому відчувати і думати, як хочеться". В сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренессанського гуманізму. Але, безумовно, гуманізм слід розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від всього ходу історичного розвитку Італії в епоху розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин, що почалося. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяв затвердженню засобу культури, спираючись, перш за все на античну спадщину. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного сторіччя, внутрішню перебудову і поступові упади в XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, надало могутню дію на художню культуру Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, його місце і роль в природі і суспільстві. Це навчання складалося переважно в етиці і збагатило в самих різних областях культури ренесансу. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики, В рішенні яких вони спиралися на уявлення про потужність творчих здібностей і волі людини, про його широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони рахували гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особи і нерозривно пов'язаного з ним вдосконалення соціального організму і політичних порядків. Це додавало багатьом етичним ідеям і навчанням італійських гуманістів яскраво виражений характер.
Список літератури
1. Культурология. История мировой культуры: Учебное пособие для вузов / Под ред. проф. А.Н.Марковой. - М, 1995.
2. Из истории культуры Средних веков и Возрождения. Издательство "Наука", М 1976 г.
3. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989.
4. Н.А.Дмитриева "Краткая история искусств" Выпуск I и выпуск II 1991г.
5. Энциклопедия: "Всемирная история." Том 1. Гл. Редактор Мария Аксёнова. Москва "Авант +" 1997 год. Стр. 351
6. Западная философия. "От истоков до наших дней: Средневековье".Джованни 7. Реале и Дарио Антисери. ТОО ТК "Петрополис" Санкт - Петербург 1995 год.
8. История средневековой философии. Фредерик Копстон. "Энигма" Москва 1997 год.
9. Интеллектуалы в средние века. Жак Ле Гофф. Аллерго - Пресс. Долгопрудный 1997 год.
10. История средних веков А. Я. Гуревич, Д. Э. Харитонович. Москва, ИНТЕРПРАКС 1995 год
11. Энциклопедия: "Из истории человеческого общества". Том 8. Академия педагогических наук СССР. Издательство "Просвещение" Москва 1967 год
12. Большая Советская Энциклопедия. Москва "Большая Энциклопедия". Гл. Редактор А. М. Прохоров. Москва 1989 год.
Вступ
1. Середньовічні Університети як фактор формування західноєвропейської науки
1.1 Університет і його становлення
1.2 Освіта в середньовічному суспільстві
1.3 Концепції Університету
1.4 Організація учбового процесу
2. Розвиток науки в епоху Відродження
2.1 Основні риси Епохи Відродження
2.2 Свобода і світський індивідуалізм.
2.3 Проникнення гуманізму в університети
2.4 Наука Відродження.
Висновок
Список літератури
Вступ
Актуальність дослідження. Будь-який прогрес суспільного розвитку пов'язаний з передачею культурно-історичного досвіду від покоління до покоління. Цілком природно, що, роблячи відкриття в пізнанні світу (гуманітарні, технічні, природничо-наукові), люди прагнули передати ці знання нащадкам. Певної стадії розвитку кожного суспільства, як правило, відповідає і певна система освіти. В кожному суспільстві існує свій механізм пізнання науки та отримання освіти.
Поки сума знань про навколишній світ була невеликою (на ранніх етапах розвитку людського суспільства) і зводилася швидше до досвіду пристосування до навколишньої дійсності, а не до її пізнання, питання про способи передачі цих знань не вимагало від людей спеціального осмислення. Але на пізніших етапах культурного розвитку, з появою основ не тільки емпіричного, але і теоретичного наукового пізнання, великі мислителі стали звертатися до аналізу шляхів ефективності процесу передачі накопичених знань. Так з'явилися перші наукові та педагогічні теорії і практичні моделі навчання і виховання.
Так, середньовіччя в нашій свідомості асоціюються перш за все з трьома його інститутами - Церквою, Імперією і Університетом. З них два перших прийшли в середньовіччя з античності, і лише університет народжений саме середньовіччям.
Раннє Середньовіччя іноді називають "темними століттями". Перехід від античності до Середньовіччя супроводжувався в Західній Європі глибоким занепадом культури. Не тільки варварські вторгнення, що знищили Західну Римську імперію, привели до загибелі культурних цінностей старовини. Не менше руйнівним, ніж удари вестготів, вандалів і лангобардів, стало для античної культурної спадщини вороже відношення з боку Церкви.
Монастирські і церковні школи були найпершими учбовими закладами Середньовіччя. І хоча Християнська Церква зберігала лише вибіркові, потрібні їй залишки стародавніх наук (в першу чергу латинь), саме в них продовжувалася культурна традиція, що зв'язувала різні епохи.
Але час йшов. Містам і міцніючим державам, що ростуть, потрібно все більше освічених людей. Потрібні було судді і урядовці, лікарі і вчителі.
Прийшла черга утворення вищих шкіл - університетів.
Об’єктом даного дослідження виступає процес створення середньовічних університетів, їх історичний розвиток та вплив існування університетів на формування західноєвропейської науки.
Предметом дослідження є зміст впливу середньовічних університетів на формування середньовічної науки.
Мета дослідження полягає в детальному розгляді процесів формування середньовічних університетів, а також їх впливу на формування середньовічної науки, та науки відродження.
Завдання даного дослідження:
· Дослідити створення університетів в середньовічному суспільстві;
· Проаналізувати вплив університетів як фактору формування середньовічної науки;
· Дослідити наукову діяльність університетів в добу середньовіччя та відродження;
· Проаналізувати вплив наукової діяльності університетів доби відродження як фактору формування нової науки.
Методи дослідження:
· Історичний;
· Структурно-функціональний;
· Аналізу та синтезу;
· Порівняльно-типологічний;
· Системний
· Понятійно-категоріальний;
· Емпіричний;
Гіпотеза дослідження полягає у впливі середньовічних університетів на формування середньовічної науки та науки відродження, а саме яким чином та в якій мірі відбувався даний вплив, і чи відбувався він взагалі.
Середньовічні Університети як фактор формування західноєвропейської науки
Система наук - теоретична (пізнання ради самих знань); практична (рекомендації для поведінки людини); творча (пізнання з метою принесення користі). Головна проблема - відношення одиничних речей і загальних понять (ідей). Ідеї існують не реально, а як результат нашого пізнання. Характеристики єства: кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Перший принцип - не створить матерії. Матерія вічна, але вона існує як можливість речей. Вона пасивна і нерухома. Активний початок - форма, джерело руху, яке існує зовні матерії. В результаті дії форми на матерію виходить річ. Бог безтілесний, його єство - неможливість. Щонайвища дійсність - це розум. Людина - політична тварина. Праці: "Метафізика", "Фізика", "Політика", "Про тварин" і ін. (2; 29)
Наука Середньовіччя (14-16 ст.) характеризується двома основними ознаками: по-перше, не створювалися окремі самостійні теорії, а використовувалися компоненти філософських систем для побудови реального освітнього процесу. По-друге, наукові переконання знаходилися під сильним впливом релігії, і всі погляди на науку розвивалися виключно в межах релігійної ідеології.
Схоластика, догматизм, механічне заучування, навчання не на рідній, а на латинській мові - ці і інші ознаки навчання відображають загальну соціальну обстановку "похмурого Середньовіччя" з його нетерпимістю до всього, що виходило за рамки релігійних канонів. Така поляризація не могла не привести до активізації гуманістичних тенденцій. І на противагу схоластичній науці середньовіччя виникли прогресивні ідеї мислителів епохи Відродження.
Дата: 2019-07-30, просмотров: 228.