Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
ПЛАН
Вступ
1. Загальні умови виконання судових рішень.
2. Наказ господарського суду.
3. Учасники виконавчого провадження.
4. Характеристика виконавчого провадження.
5. Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови.
6. Поворот виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.
7. Оскарження дій органів Державної виконавчої служби.
Висновки
Література
Додатки
Вступ
Актуальність теми дослідження: Головним конституційним обов’язком України на шляху розбудови правової демократичної держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави та захищаються судом.
Судові рішення, відповідно до статті 124 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій території України.
Примусове виконання рішень судів покладено на державну виконавчу службу, яка входить до системи Міністерства юстиції України, і після набрання чинності Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР, реформована із судових виконавців в окрему службу державного виконання в системі органів виконавчої влади.
Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених Законом України «Про державну виконавчу службу», адже невиконання будь-якого рішення підриває авторитет органів законодавчої, виконавчої і судової влади, що ускладнює виконання ними повноважень, встановлених Конституцією і законами України.
З введенням у дію з 1 липня 1999 року Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV державній виконавчій службі надаються широкі процесуальні повноваження. Цей закон визначає умови і порядок виконання рішень судів і інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку.
Таким чином, викладене вище зумовлю актуальність дослідження курсової роботи.
Об’єктом дослідження курсової роботи є чинне цивільно-процесуальне та господарсько-процесуальне законодавство України.
Предмет дослідження – процесуальні питання, пов’язані з виконанням рішень у господарських справах.
Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії господарського процесу. Означені проблеми відображено у публікаціях Грек Бориса, Костенко Лесі, Довженко С., Пащенко О.О. і ряду інших авторів.
Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, методу прогнозування, порівняльного.
Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.
Метою курсової роботи є дослідження процесуальних питань, пов’язаних з виконанням рішень у господарських справах.
Метою роботи зумовлене виконання таких завдань:
визначити теоретичні засади дослідження виконання рішень у господарських справах;
охарактеризувати особливості звернення судового рішення до примусового виконання;
дослідити повноваження органів державної виконавчої служби та суду, пов’язані з виконавчим провадженням по примусовому виконанню рішень.
Наказ господарського суду
Виконання рішення господарського суду здійснюється, як правило, за участю сторони, на користь якої воно винесено. Накази про стягнення грошових сум разом із рішенням видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом. Накази про стягнення грошових сум до бюджету надсилаються або видаються господарським судом місцевим органам податкової служби для виконання у встановленому порядку через установи банку. Решта наказів виконується державними виконавцями. Якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом (ст. 116 ГПК України).
Згідно зі ст. 117 ГПК України у наказі господарського суду має бути зазначено:
найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення,
дата видачі наказу та строк його дії;
резолютивна частина рішення;
найменування стягувача і боржника, їх адреси, номери рахунків у банках.
Виконавчий документ повинен суворо відповідати вимогам ст.19 Закону України «Про виконавче провадження». Так, відповідно до зазначеної норми статті, у виконавчому документі повинні бути зазначені:
назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;
дата і номер рішення, яким видано виконавчий документ;
найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;
резолютивна частина рішення;
дата набрання чинності рішенням;
строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Законом можуть бути встановлені також інші додаткові вимоги до виконавчих документів.
Якщо рішенням господарського суду встановлюється відстрочка або розстрочка виконання, в наказі зазначається, з якого часу починається перебіг строку його дії.
Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох років з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який виконання судового рішення було зупинено (ст. 118 ГПК).
Господарський суд може видати дублікат наказу (ст. 120 ГПК) у разі його втрати, якщо стягувач звернувся із заявою по це до закінчення строку, встановленого для пред’явлення наказу до виконання. До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв’язку про втрату наказу; при втраті наказу стягувачем; довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред’явлено. Про видачу дубліката наказу виноситься ухвала.
Досить часто державному виконавцю доводиться виносити постанову про відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа та відмову у відкритті виконавчого провадження у примусовому виконанні.
Нажаль, досить часто підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження стає елементарне нехтування стороною виконавчого провадження (зазвичай – стягувачем) вимог діючого законодавства. Сторони реалізують права та обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників.[2] В цьому випадку, повноваження представників мають бути підтверджені довіреністю. Досить часто стягувачі надсилають лише копії довіреностей представників, які не засвідчені належним чином. Непоодинокі випадки, коли державному виконавцю надсилають належним чином засвідчені довіреності, в яких не зазначено право представника представляти права та законні інтереси стягувача саме в процесі виконавчого провадження. Враховуючи п.7 ст. 26 Закону «Про виконавче провадження», державний виконавець за таких обставин відмовляє у відкритті виконавчого провадження.
Згідно з ст.18 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа. Іноді сторона виконавчого провадження – стягувач надає державному виконавцю лише ксерокопію виконавчого листа (наказу), навіть засвідчену у встановленому порядку. Але, за таких обставин державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження згідно з п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», а саме, на підставі «невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.19 Закону «Про виконавче провадження» та роз’яснює стягувачу стягувачу право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, про приведення виконавчого документа у відповідність із вимогами статті 19 Закону.
Ще однією підставою відмови у відкритті виконавчого провадження є відсутність у виконавчому документі зазначення строку його пред’явлення до виконання. Так, відповідно до ч.1 ст. 251 ЦК України, «Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення». Тож, якщо у виконавчому документі відсутній строк пред’явлення до виконання, керуючись п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження .
Непоодинокі випадки ухвалення судового рішення проти кількох відповідачів, отже видання судом кількох виконавчих листів. В кожному виконавчому документі повинно бути точно зазначено яку частину судового рішення треба виконати за кожним виконавчим провадженням. [3]Державному виконавцю надсилають на виконання виконавчі документи без зазначення, яку частину судового рішення треба виконати відносно кожного боржника. За таких обставин, згідно з п. 7 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов’язаний відмовити у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження у примусовому виконанні.
Зустрічаються такі порушення вимог ст.19 Закону України «Про виконавче провадження», як не зазначення у виконавчому документі місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) стягувача та боржника, строк пред’явлення для виконання виконавчого документа, дата набрання чинності рішенням. Виконавчий документ має бути підписаний та посвідчений печаткою. Кожен сотий виконавчий документ не відповідає даним вимогам – відсутня печатка суду, підпис уповноваженої особи (судді). У виконавчому документі іноді не зазначають дату видачі, що призводить до відмови в прийнятті виконавчого провадження. Іноді у виконавчому документі не визначено розмір суми, яка підлягає виплаті, що також виключає здійснення виконавчого провадження.
На мою думку, обов’язковим має бути зазначення судом у виконавчому документі коду ЄДРПОУ (для юридичних осіб) або ідентифікаційного коду (для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності) який надає державному виконавцеві ідентифікувати боржника серед багатьох інших суб’єктів господарювання.
Висновки
Виконавче провадження – завершальна стадія господарського судового процесу. Воно також завершує все господарське провадження і є метою, заради якої розпочинається судочинство. Взагалі всі норми Господарського процесуального кодексу, зокрема ті, які стосуються судового виконання, є логічними і врегульовують найважливіші питання цієї стадії процесу. Чітко визначені органи примусового виконання, суб'єкти, їх процесуальні права і обов'язки, підстави виконання, виконавчі документи, процесуальні строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання та інші. Але мені хотілося б подивитись на цю специфічну стадію цивільного та господарського провадження через призму застосування положень законодавства України про виконавче провадження на практиці.
На жаль, виконання судових рішень дуже часто супроводжується затягуванням, порушенням строків виконання, недостатньою компетентністю державних виконавців. Трапляються випадки коли судові рішення зовсім не виконуються. Невиконання або неналежне виконання рішень суду є причиною незадоволення діяльністю судової влади в цілому з боку громадян та юридичних осіб, які звертаються до суду за захистом своїх законних прав та інтересів. Це також призводить до підриву авторитету судової влади та зводить нанівець всі спроби держави зробити судовий захист прав, свобод та інтересів громадян універсальним. Такий стан речей непокоїть і потребує реформування нині існуючого механізму виконання судових рішень, що набрали законної сили.
Влітку 2009 року в Україні почули критику ради Європи про незадовільний стан справ із виконанням рішень судів. З цього приводу екс-міністр юстиції Микола Оніщук розповів про наміри свого відомства виправити ситуацію. Міністр ініціює зміни до законодавства і закликає Верховний Суд узагальнити практику порушення справ за невиконання судових рішень. Європейський суд з прав людини щороку отримує в середньому 4,5 тисячі справ українських громадян. З них близько сотні рішень виноситься на користь позивачів. «За період з 2001 по 2009 роки Європейський суд з прав людини розглянув і постановив 550 рішень, – повідомив міністр. – Це рішення, де відповідачем є Україна». Більшість заяв стосуються двох питань, а саме: тривале невиконання рішень українських судів та затягування слідства або судового розгляду.
Отже, через недосконалість законодавства підприємства деяких галузей, зокрема паливно-енергетичного комплексу, можуть дозволити собі зволікати із виконанням відповідних судових рішень.
До ВРУ поданий новий проект закону «Про виконавче впровадження», який передбачає додаткові заходи, які можна застосувати до керівників підприємств і всіх тих, в компетенції кого є виплата заробітної плати, у вигляді адміністративного арешту.
Також необхідно узагальнити судову практику щодо порушення кримінальних справ за невиконання судових рішень, більш активно застосовувати заборону виїзду за кордон посадовим особам і керівникам підприємств, які добровільно не виконують рішення судів. А насамперед треба розширити права судових виконавців, тому, що зараз виконавці фактично позбавлені можливості ефективно вплинути на боржника і змусити виконати вчасно рішення суду.
Я переконана, що запропоновані заходи мають позитивно вплинути на стан справ із виконанням судових рішень. Проте докорінно змінити ситуацію в Україні може лише повномасштабна реформа судочинства.
Література
1. Конституція України від 25.06. 1996 р. № 254к/96-ВР
2. Господарський процесуальний кодекс України вiд 06.11.1991 № 1798-XII
3. Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24.03. 1998 р. № 202/98-ВР
4. Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04.99 року N 606-XIV
5. Закон України “Про заставу” від 2.10 1992 р. №2654-ХІІ
6. Закон України «Про державну службу» вiд 16.12.1993 № 3723-XII
7. Закон України «Про звернення громадян» вiд 02.10.1996 № 393/96-ВР
8. Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5
9. Наказ МВС і МЮ України "Про затвердження Інструкції про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів" від 25.06. 2002 N 607/56/5
10. Наказ МЮ України "Про затвердження Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень" від 20.05. 2003 N 43/5
11. Наказ МЮ України "Про затвердження Примірного положення про відділ державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі" від 12.06. 2007 № 384/5
12. Наказ МЮ України "Про затвердження Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна" N 68/5 від 27.10.99
13. Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448.
14. Фуpса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навч. посіб. - К., 2002. - С.111.
15. Білоусов Ю.В., Виконавче провадження. Навчальний посібник (рек. МОН України), Издательство: Прецедент, c. 192, 2004 г.
16. Балюк І. А. Господарське процесуальне право: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2008. - 224 с.
17. Роїна О.М. Господарський процес. Практичний посібник, Издательство: КНТ, с. 180, 2007 г.
18. Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесуального права України: Навчальний посібник. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2003. - 220 с.
19. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України (www.zakon.rada.gov.ua)
20. Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України (www.minjust.gov.ua)
21. Карпеев О.В Хозяйственное производство на Украине // "Юрист" №8 2002, 64с.
22. Вісник господарського судочинства, № 6, 2008, С. 145--149.
[1] Ст. 115 Господарсько-процесуального кодексу України, www.zakon.rada.gov.ua
[2] Ст. 12 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.99 року N 606-XIV, www.minjust.gov.ua
[3] Балюк І. А. Господарське процесуальне право: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2008. - 224 с.
[4] Стаття 10 Закону України «Про виконавче провадження»,
[5] Білоусов Ю.В., Виконавче провадження. Навчальний посібник (рек. МОН України), Издательство: Прецедент, c. 192, 2004 г.
[6] Білоусов Ю.В., Виконавче провадження. Навчальний посібник (рек. МОН України), Издательство: Прецедент, c. 192, 2004 г.
[7] Фуpса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навч. посіб. - К., 2002. - С.111.
[8] - Роїна О.М. Господарський процес. Практичний посібник, Издательство: КНТ, с. 180, 2007 г.
[9] Господарський процесуальний кодекс України вiд 06.11.1991 № 1798-XII
ПЛАН
Вступ
1. Загальні умови виконання судових рішень.
2. Наказ господарського суду.
3. Учасники виконавчого провадження.
4. Характеристика виконавчого провадження.
5. Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови.
6. Поворот виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.
7. Оскарження дій органів Державної виконавчої служби.
Висновки
Література
Додатки
Вступ
Актуальність теми дослідження: Головним конституційним обов’язком України на шляху розбудови правової демократичної держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави та захищаються судом.
Судові рішення, відповідно до статті 124 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій території України.
Примусове виконання рішень судів покладено на державну виконавчу службу, яка входить до системи Міністерства юстиції України, і після набрання чинності Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР, реформована із судових виконавців в окрему службу державного виконання в системі органів виконавчої влади.
Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених Законом України «Про державну виконавчу службу», адже невиконання будь-якого рішення підриває авторитет органів законодавчої, виконавчої і судової влади, що ускладнює виконання ними повноважень, встановлених Конституцією і законами України.
З введенням у дію з 1 липня 1999 року Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV державній виконавчій службі надаються широкі процесуальні повноваження. Цей закон визначає умови і порядок виконання рішень судів і інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку.
Таким чином, викладене вище зумовлю актуальність дослідження курсової роботи.
Об’єктом дослідження курсової роботи є чинне цивільно-процесуальне та господарсько-процесуальне законодавство України.
Предмет дослідження – процесуальні питання, пов’язані з виконанням рішень у господарських справах.
Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії господарського процесу. Означені проблеми відображено у публікаціях Грек Бориса, Костенко Лесі, Довженко С., Пащенко О.О. і ряду інших авторів.
Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, методу прогнозування, порівняльного.
Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.
Метою курсової роботи є дослідження процесуальних питань, пов’язаних з виконанням рішень у господарських справах.
Метою роботи зумовлене виконання таких завдань:
визначити теоретичні засади дослідження виконання рішень у господарських справах;
охарактеризувати особливості звернення судового рішення до примусового виконання;
дослідити повноваження органів державної виконавчої служби та суду, пов’язані з виконавчим провадженням по примусовому виконанню рішень.
Загальні умови виконання судових рішень
Метою господарського процесу є встановлення взаємовідносин сторін, винесення і виконання законного та обґрунтованого рішення з господарського спору. Тому господарське процесуальне провадження охоплює всі питання, пов’язані як з розглядом, вирішенням господарських спорів, так і з виконанням рішень господарського суду.
Вступивши в законну силу, рішення господарського суду набувають якості обов’язковості і «виконавчості», внаслідок чого сторони зобов’язані діяти згідно з приписом рішення.
Виконання рішення господарського суду є завершальною і важливою стадією господарського процесу.
Реальний захист відновлення порушених суб’єктивних прав юридичної особи, громадянина-підприємця можуть бути забезпечені лише тоді, коли боржник добровільно підкоряється рішенню господарського суду або буде примушений до цього компетентними органами, коли буде виконане рішення господарського суду. Кожне рішення господарського суду повинно бути виконане у встановленому законодавством порядку, тобто реалізоване для досягнення тієї мети, про яку дбала зацікавлена організація, коли зверталася до господарського суду. В іншому випадку звернення до цього органу виявилося б непотрібними витратами коштів, сил, часу сторін і господарського суду, оскільки захист прав є не що інше, як його реальне, в необхідних випадках — примусове здійснення. Тому в рамках господарського процесу регулюються і здійснюються не тільки правовідносини по розгляду й вирішенню господарських справ, але й по виконанню прийнятих рішень.
Примусове виконання судових рішень забезпечує їх сталість, гарантує здійснення справ, визнаних рішенням господарського суду, і виконання підтверджених ним обов’язків. Виконавче провадження — це стадія господарського процесу, в якому спеціальні органи держави провадять примусове здійснення справ суб’єктів господарювання, які підтверджені рішенням господарського суду.
Як стадія господарського процесу виконання судових рішень здійснюється в процесуальній формі, та порядок діяльності органів виконання заздалегідь приписаний законом. Зацікавленим особам забезпечена можливість брати участь у виконавчому провадженні, при цьому їм надані певні процесуальні права.
Чітке і своєчасне виконання всіх рішень господарського суду робить діяльність його органів ефективною. Саме тому провадження по виконанню судових рішень має важливе значення і за своєю суттю є заключною стадією господарського процесу з конкретної справи.
Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України.[1]
Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Пред’явленням наказу до виконання порушується виконавче провадження.
Провадження по виконанню рішень будь-якого юрисдикційного органу має важливе значення в механізмі захисту прав. Помилки, які допущені на цьому заключному етапі захисту права, можуть звести нанівець попередню діяльність правоохоронного органу і призвести до зворотнього результату — порушення суб’єктивних прав сторін, які сперечаються. Тому примусове здійснення порушеного або оспорюваного права знаходиться під контролем суду, одночасно є заключною стадією провадження в юрисдикційному органі.
Виконання рішення господарських судів регламентуються нормами Господарського процесуального кодексу України (ст.ст. 115—122), Законом України “Про виконавче провадження”, Інструкцією про проведення виконавчих дій та іншими нормативно-правовими актами.
Необхідно відрізняти примусове виконання рішення господарського суду відносно боржника від стадії виконавчого провадження, яка складається з низки процесуальних дій, зокрема видачі наказу, який може і не бути подано до виконання у зв’язку з добровільним виконанням рішення; видачі дубліката наказу, якщо останній втрачено; відстрочки, розстрочки, зміни одного способу та порядку виконання іншим, повороту виконання рішення та інше. Названі дії пов’язані з виконанням рішення незалежно від того, яким чином воно виконується — добровільно чи примусово.
Вказані дії мають одну мету — реальне забезпечення захисту дійсно порушеного або оспорюваного права. Вони становлять самостійну і заключну стадію господарського процесу. Норми, які регулюють провадження в господарському суді, становлять самостійний інститут господарського процесуального законодавства.
Наказ господарського суду
Виконання рішення господарського суду здійснюється, як правило, за участю сторони, на користь якої воно винесено. Накази про стягнення грошових сум разом із рішенням видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом. Накази про стягнення грошових сум до бюджету надсилаються або видаються господарським судом місцевим органам податкової служби для виконання у встановленому порядку через установи банку. Решта наказів виконується державними виконавцями. Якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом (ст. 116 ГПК України).
Згідно зі ст. 117 ГПК України у наказі господарського суду має бути зазначено:
найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення,
дата видачі наказу та строк його дії;
резолютивна частина рішення;
найменування стягувача і боржника, їх адреси, номери рахунків у банках.
Виконавчий документ повинен суворо відповідати вимогам ст.19 Закону України «Про виконавче провадження». Так, відповідно до зазначеної норми статті, у виконавчому документі повинні бути зазначені:
назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;
дата і номер рішення, яким видано виконавчий документ;
найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;
резолютивна частина рішення;
дата набрання чинності рішенням;
строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Законом можуть бути встановлені також інші додаткові вимоги до виконавчих документів.
Якщо рішенням господарського суду встановлюється відстрочка або розстрочка виконання, в наказі зазначається, з якого часу починається перебіг строку його дії.
Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох років з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який виконання судового рішення було зупинено (ст. 118 ГПК).
Господарський суд може видати дублікат наказу (ст. 120 ГПК) у разі його втрати, якщо стягувач звернувся із заявою по це до закінчення строку, встановленого для пред’явлення наказу до виконання. До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв’язку про втрату наказу; при втраті наказу стягувачем; довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред’явлено. Про видачу дубліката наказу виноситься ухвала.
Досить часто державному виконавцю доводиться виносити постанову про відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа та відмову у відкритті виконавчого провадження у примусовому виконанні.
Нажаль, досить часто підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження стає елементарне нехтування стороною виконавчого провадження (зазвичай – стягувачем) вимог діючого законодавства. Сторони реалізують права та обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників.[2] В цьому випадку, повноваження представників мають бути підтверджені довіреністю. Досить часто стягувачі надсилають лише копії довіреностей представників, які не засвідчені належним чином. Непоодинокі випадки, коли державному виконавцю надсилають належним чином засвідчені довіреності, в яких не зазначено право представника представляти права та законні інтереси стягувача саме в процесі виконавчого провадження. Враховуючи п.7 ст. 26 Закону «Про виконавче провадження», державний виконавець за таких обставин відмовляє у відкритті виконавчого провадження.
Згідно з ст.18 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа. Іноді сторона виконавчого провадження – стягувач надає державному виконавцю лише ксерокопію виконавчого листа (наказу), навіть засвідчену у встановленому порядку. Але, за таких обставин державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження згідно з п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», а саме, на підставі «невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.19 Закону «Про виконавче провадження» та роз’яснює стягувачу стягувачу право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, про приведення виконавчого документа у відповідність із вимогами статті 19 Закону.
Ще однією підставою відмови у відкритті виконавчого провадження є відсутність у виконавчому документі зазначення строку його пред’явлення до виконання. Так, відповідно до ч.1 ст. 251 ЦК України, «Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення». Тож, якщо у виконавчому документі відсутній строк пред’явлення до виконання, керуючись п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження .
Непоодинокі випадки ухвалення судового рішення проти кількох відповідачів, отже видання судом кількох виконавчих листів. В кожному виконавчому документі повинно бути точно зазначено яку частину судового рішення треба виконати за кожним виконавчим провадженням. [3]Державному виконавцю надсилають на виконання виконавчі документи без зазначення, яку частину судового рішення треба виконати відносно кожного боржника. За таких обставин, згідно з п. 7 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов’язаний відмовити у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження у примусовому виконанні.
Зустрічаються такі порушення вимог ст.19 Закону України «Про виконавче провадження», як не зазначення у виконавчому документі місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) стягувача та боржника, строк пред’явлення для виконання виконавчого документа, дата набрання чинності рішенням. Виконавчий документ має бути підписаний та посвідчений печаткою. Кожен сотий виконавчий документ не відповідає даним вимогам – відсутня печатка суду, підпис уповноваженої особи (судді). У виконавчому документі іноді не зазначають дату видачі, що призводить до відмови в прийнятті виконавчого провадження. Іноді у виконавчому документі не визначено розмір суми, яка підлягає виплаті, що також виключає здійснення виконавчого провадження.
На мою думку, обов’язковим має бути зазначення судом у виконавчому документі коду ЄДРПОУ (для юридичних осіб) або ідентифікаційного коду (для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності) який надає державному виконавцеві ідентифікувати боржника серед багатьох інших суб’єктів господарювання.
Дата: 2019-07-30, просмотров: 154.