Становлення та розвиток інституційного права ЄС

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

План

Вступ

1. Становлення та розвиток інституційного права ЄС

1.1 Передумови виникнення

1.2 Етапи створення

2. Інституційна структура Євросоюзу

2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу

2.2 Види інституцій Євросоюзу, їх структура, склад, функції та повноваження

2.3 Юридична природа актів органів Євросоюзу

3. Перспективи розвитку ЄС

3.1 Огляд Лісабонської угоди

3.2 Інституційні зміни в Євросоюзі відповідно до Лісабонської угоди

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Характерною рисою сучасних міжнародних відносин є активізація інтеграційних процесів, що розвиваються в різних регіонах світу і охоплюють різноманітні сфери співробітництва країн. Практика міжнародних відносин свідчить про появу і утвердження міждержавних інтеграційних об єднань, яким притаманні абсолютно нові ознаки і властивості. Вони змінюють усталені уявлення про традиційні міжнародні організації, включаючи відносини з країнами-членами. Передусім це стосується Європейського Союзу (ЄС) – найбільш впливового інтеграційного об єднання сучасності. Важливу роль в його організаційно-правовому механізмі відіграють виконавчі органи: Європейська Комісія – Рада ЄС, які демонструють виникнення у міжнародному співтоваристві принципово нового за правовою природою та змістом типу інституціоналізації інтеграційних процесів. Останні у межах ЄС розширюються та поглиблюються, набуваючи все більш визначених форм і способів самореалізації. Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднанням наднаціонального характеру, котре поєднує риси міжнародної організації з рисами країноподібного утворення та еволюціонує в бік здійснення його компетенції на федеративній основі, що підтверджується змістом Проекту Договору про встановлення Конституції для Європи 2003 р. До складу ЄС нині входять Європейське Співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії (Європейське об єднання з вугілля та сталі припинило існування в 2002 р.), котрі доповнені новими формами міждержавного співробітництва – спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки, а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. В ЄС діє єдиний інституційний механізм, ключову роль в якому відіграє тандем виконавчих органів: Європейська Комісія – Рада ЄС.

Актуальність теми полягає в тому, що досягнення економічних і політичних цілей ЄС та їх поетапна реалізація тісно пов’язані з розвитком права ЄС, що має пріоритетний характер стосовно внутрішнього права країн-членів і відповідні норми якого мають пряму дію в їх внутрішніх правопорядках. У зв’язку з визначенням Україною стратегічної мети – інтеграції до Європейського Союзу, включаючи членство в цьому міждержавному об єднанні, – важливим завданням є приведення вітчизняного законодавства у відповідність до права ЄС, що зумовлює необхідність реформування правової системи країни. З укладенням 16 квітня 2003 р. Угоди про вступ до ЄС десяти нових членів, постало питання щодо підвищення статусу співробітництва України з ЄС, що ставить перед країною нові завдання.

В українській науці міжнародного права дослідженню інституційного механізму ЄС, зокрема його виконавчих органів, до останнього часу не приділялося належної уваги. Висвітлювалися лише окремі питання з цієї проблематики, а саме в працях: В.Н. Денисова, М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, О.Ф. Висоцького, В.І. Євінтова, О.В. Задорожнього, Ю.В. Зайчука, Ю.М.К апіци, та ін., в яких аналізуються правова природа ЄС, особливості взаємодії права ЄС з внутрішнім правом країн-членів та міжнародним правом, формування єдиного правового простору в сфері діяльності банків та інвестиційних фірм, правові засоби вирішення спорів у межах ЄС тощо. В цих працях питання організації та діяльності виконавчих органів ЄС розглядалися, здебільшого, опосередковано.

Мета дослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у комплексному аналізі організаційно-правових засад діяльності виконавчих органів ЄС, особливостей становлення та розвитку виконавчих органів ЄС з виявленням їхньої специфічної природи й особливого призначення в інституційному механізмі ЄС.

Зазначена мета визначила необхідність зосередження уваги на виконанні таких основних завдань:

– дослідити компетенцію ЄС як новітню форму інституціоналізації інтеграційних процесів у Європі та дати правову характеристику співвідношення виключної компетенції ЄС і компетенції країн-членів; – показати особливості правової природи ЄС, зумовлені його наднаціональним характером, що позначається на структурі та діяльності інституційного механізму цього міждержавного інтеграційного об єднання;

– дати характеристику основних принципів діяльності виконавчих органів ЄС, передусім Європейської Комісії, що є наднаціональним органом ЄС;

– проаналізувати практику діяльності виконавчих органів ЄС, що впливає на розвиток інтеграційних процесів у межах ЄС;

– охарактеризувати правову природу і порядок прийняття Радою ЄС та Європейською Комісією правових актів – регламентів, директив, рішень і визначити особливості їх застосування;

Об’єктом дослідження є інституційний механізм Європейського Союзу, а предметом – правові аспекти організації та діяльності його виконавчих органів у процесі еволюційного розвитку цього міждержавного об єднання.

Передумови виникнення

Економічні передумови утворення Європейського Союзу полягають у процесі інтернаціоналізації господарських зв'язків, у результаті якого відбувається формування міжнародного ринку і його головних складових: транснаціональних корпорацій і банків, міжнародної кооперації й поділу праці, закордонних інвестицій капіталу й валютних операцій; міграції робочої сили й ін.

Однак рух убік економічної єдності, об'єктивний за своїм характером, вступив в протиріччя з політичною роздробленістю, що дісталася від минулого, Європи - з "Європою, суверенних держав", відділених друг від друга границями, митами, візами й іншими бар'єрами, що стискують господарські зв'язки між народами різних країн.

Дане протиріччя не є чимсь зовсім новим для європейських народів. Багато в чому воно повторює ситуацію, що вже існувала на рубежі кінця середньовіччя й нового часу, але на іншому рівні. У той період ринкове господарство, що прийшло на зміну натуральному, не змогло ужитися з феодальною роздробленістю й в остаточному підсумку перемогло її. Економічною основою виниклих тоді централізованих держав став національний ринок. [5]

Вихід господарських зв'язків за межі державних кордонів порушив питання про формування ще більш великої політичної організації народів Європи. Нею й стали Європейські співтовариства, першим великим починанням яких послужило створення саме загального ринку (за допомогою скасування всіх національних бар'єрів на рух товарів, робочої сили, інших факторів і результатів виробництва).

Такого роду взаємозв'язок у західній доктрині звичайно називають "ефектом переливу" або "ефектом зубчастої передачі". При цьому не підлягає сумніву, що її провідною ланкою, що дає імпульс іншим, виступає саме економіка як найбільш відкрита, найбільше "стимулююча" і найменш скована національними забобонами область діяльності людей.

Закономірне питання: чому описані вище тенденції одержали найбільший розвиток саме в Західній Європі? Адже міжнародний, а нині - світовий ринок охоплює й інші регіони планети. Тут, імовірно, головну роль зіграли фактори історичного й географічного характеру.

По-перше, саме в Західній Європі раніше, ніж в інших частинах земної кулі, склалася капіталістична система господарювання.

Стали налагоджуватися ринкові зв'язки. Процеси економічної інтеграції, таким чином, тут мали більше часу для розвитку. По-друге, відносно невеликі розміри території західноєвропейських держав набагато значніше, ніж у Росії або США, підкреслюють вузькість національних границь і внутрішнього ринку, підсилюють потребу в створенні "відкритого" суспільства.

Економічні передумови - головна, але не єдина причина процесу політичної централізації в рамках Європейського Союзу й зокрема європейського акціонерного права, оскільки економічний інтерес зачіпає саме діяльність великих гравців ринку. Причини цього явища лежать також в особливостях самої політичної системи Західної Європи, у тому числі в сфері геополітики.

На відміну від господарських, політичні передумови інтеграційного процесу сформувалися ще в середньовіччя. Залежно від територіальної сфери дії їх можна підрозділити на дві групи: внутрішні й зовнішні, хоча терміни в цьому випадку є чисто умовними. [8]

Внутрішні політичні передумови характеризують особливості взаємин європейських країн одна з одною, зовнішні - визначають ставлення Європи, насамперед західної її частини, до інших (неєвропейських) країн і регіонів планети.

І ті, і інші можна легко побачити, оглянувши поглядом політичну карту Європи й світу в цілому Перше, що впадає в око - наявність на відносно невеликій території значного числа держав, кожне зі своїми границями, законодавством, армією, поліцією й т.д.

Співіснування на вузькій площі безлічі країн створює сприятливий ґрунт для територіальних конфліктів між ними, у тому числі військових, які протягом попередніх століть (особливо, двадцятого) віднесли життя мільйонів європейців, не кажучі вже про збиток господарству, культурі, добробуту й психіці людей.

Мирні договори, пакти про ненапад або про "вічний світ", що укладалися між окремими країнами, неодноразово в минулому порушувалися, і немає стовідсоткової гарантії, що вони будуть строго дотримуватися в майбутньому.

Необхідність припинити розбрати між державами - не єдиний фактор політичного порядку, що підштовхує народи Європи до об'єднання й створення загальних органів керування. На всьому протязі європейської історії більшу роль грали також зовнішні фактори, а саме об'єднання перед лицем можливого агресора, загального супротивника.

У наступний час, особливо після Жовтневої революції, в очах багатьох ідеологів інтеграції метою майбутнього Європейського Союзу бачилося об'єднання сил проти можливої агресії з боку іншої країни: Російської Імперії, а потім СРСР. "Кожний європеєць повинен усвідомлювати небезпеку Росії", - затверджував в 1924 р. один з найбільш впливових прихильників цієї позиції, засновник і лідер Пан'європейского союзу граф Куденхов- Калергі.

На сучасному етапі роль головного конкурента Об'єднаної Європи переходить до Сполученим Штатам Америки, а посилення Європейського Союзу рівносильне зміцненню самостійності й незалежності Європи стосовно заокеанської держави. [9]

Хоча військове протистояння між Росією, США і ЄС у цей час, на щастя, малоймовірно, зміцнення наднаціональних рис Європейського співтовариства й Союзу служить у чималому ступені засобом забезпечити реальну вагу Західної Європи в міжнародній системі, особливо стосовно наддержав. Цієї мети західноєвропейським країнам важко було б досягти, діючи поодинці.

У сфері економічної політики - результати вже в наявності: створення загального ринку дозволило ЄС на рівні звістки "торговельні війни" зі США і Японією з 1970- х рр., а єдина валюта Співтовариства - євро - має потенціал, здатний послабити панування долара в міжнародних валютних відносинах. Все це пояснюється потребами в розвитку саме акціонерного права, оскільки найбільші компанії європейського простору були зацікавлені в співробітництві при мінімізації витрат.

Властиво, у військовій сфері головним кроком у даному напрямку служить створення Сил швидкого реагування Європейського Союзу, що заплановане на 2003 р. У цьому зв'язку один з вищих чинів французької армії помітив недавно стосовно США: "Вони могутні. Ми визнаємо, що існують речі, без яких сьогодні неможливо обійтися. Пізніше ми будемо здатні діяти самостійно. Європа - величезна економічна влада, але поки що вона не має діючий військової влади". Суспільні перетворення - результат дії не тільки об'єктивних причин, що лежать у сфері реального життя (суспільне буття). Важливою, а часом необхідною умовою служить також підготовка необхідного "стану розумів" людей, "настроювання" суспільної свідомості на позитивне сприйняття майбутніх реформ.

Етапи створення

Історично першим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу й у результаті побудова єдиної системи акціонерного права, послужила заява (декларація), з яким в 1950 р. виступив у Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман.

Реальним автором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а інший політичний діяч - Жан Монне (1888-1979), у той час - комісар по плануванню Французької Республіки, потім - перший Голова Верховного органа ЄОВС (1952- 1955 р.), засновник і керівник Комітету боротьби за Сполучені Штати Європи (1955-1975 р.).

План Монне-Шумана не обмежувався, однак, поточними ініціативами. У ньому була закладена програма наступного розвитку, поглиблення інтеграції в Європі, що визначає подальший розвиток Європейських співтовариств і Союзу. Ця програма відома зараз за назвою "комунитарний метод" - на відміну від "міжурядового методу", прийнятого в міжнародних (міжурядових) організаціях і заснованого на традиційних формах дипломатії й співробітництва держав-учасників без якого б те не було обмеження їхньої самостійності, суверенітету. [10]

"Комунитарний метод", розроблений Ж. Монне, містить у собі чотири основних положення.

Федеративна мета. "Шляхом об'єднання основних виробництв і створення нового Верховного органа. справжня пропозиція [план Шумана] забезпечить створення первинних реальних підвалин Європейської федерації, необхідної для збереження миру".

Поступовість інтеграції. Федерація як кінцева мета інтеграційного процесу не означає негайної організації Сполучених Штатів Європи (чого бажали деякі радикальні прихильники федералістських поглядів). Мова йде про поступовий рух у заданому напрямку - федералізації, що триває й донині. З урахуванням різноманіття й суперечливості Європи, як відзначалося в плані Шумана, необхідно в першу чергу забезпечити "злиття невід'ємних інтересів", насамперед на основі економічного об'єднання. Звідси випливає третя посилка "комунитарного методу".

Обмеження державного суверенітету й будівництво федеративної Європи - тривалий, поетапний процес. Його першим конкретним кроком став Паризький договір 1951 р.

Реалізація першого пункту "порядку денного", що втримується в плані Шумана, зайняла біля двох років. Незабаром після оголошення знаменитої декларації від 9 травня 1950 р. почалася міжурядова конференція по виробленню тексту угоди, а 18 квітня 1951 р. по її підсумках у Парижі був підписаний Договір про установу Європейського об'єднання вугілля й сталі (неофіційну назву - Паризький договір). Документ набув чинності після ратифікації всіма учасниками 23 липня 1952 р. [11]

Сторонами Договору про ЄОВС і, відповідно, державами - членами нової організації, як ми вже відзначали вище, виступили шість країн Західної Європи: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН. До участі в ЄОВС активно запрошувалася й Великобританія, однак уряд цієї країни в той момент ще не був готовий зважитися на такий крок (через небажання поступатися суверенітетом).

Як і передбачалося в плані Шумана, Договір про ЄОВС охоплював всі три найважливіші сфери громадського життя, які відтепер ставали також сферами інтеграційного процесу.

В економічній сфері передбачалося злиття національних господарств у загальний ринок, що з урахуванням предмета Договору про ЄОВС повинен був поширюватися тільки на вуглевидобуток і сталеливарне виробництво, тобто виступав як загальний ринок вугілля й сталі.

Договір про ЄОВС не тільки проголошував створення загального ринку й установлював його гарантії (наприклад, заборона мит і кількісних обмежень на рух товарів). Правовий режим загального ринку одночасно містив у собі також однакове регулювання ключових аспектів економічної діяльності: інвестицій і фінансової допомоги підприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV), цінової політики (гл. V), охорону конкуренції (гл. VІ й VІІ) і ін.

Загальний ринок ЄОВС, таким чином, засновувався як регульований ринок, що цілком відповідало поглядам Ж. Монне, що був активним прихильником планування економічної діяльності. Саме загальний ринок послужив каталізатором у створенні й розробці загальних доктрин акціонерного права.

Закономірне питання: чому загальний ринок був створений у першу чергу саме в рамках двох зазначених галузей? Тому було дві головних причини:

- перша причина пов'язана з тим, що така стратегія в повній мірі відповідала духу комунитарного методу, а саме принципу поступовості інтеграції. Загальний ринок - це досить серйозний експеримент, що може мати й негативні наслідки.

- інша причина лежить в особливостях політичної ситуації в Західній Європі до кінця 1940- х рр., а саме в так званій "німецькій проблемі".

Після 1945 р. дві німецькі землі - Рур і Саар - були відірвані від інших частин колишньої Німецької імперії й фактично перебували під керуванням Франції. Однак з моменту відновлення в 1949 р. у рамках західної частини Німеччини єдиної держави - ФРН - остання почала активно вимагати повернути їй ці території. Західну Німеччину в її домаганнях підтримували Великобританія й США, які вважали за необхідне зміцнити ФРН як форпост проти очікуваної "агресії зі Сходу". [14]

Діючим і досить ефектним виходом із цієї колізії саме й став план Шумана. З одного боку, спірні території вертаються ФРН. З іншого боку, все виробництво вугілля й сталі, центр якого перебував саме в Рурі й Саарі, переходить у руки наднаціонального органа, незалежного від німецького, французького й інших урядів і діючого в спільних інтересах.

Тим самим за допомогою ЄОВС і створення загального ринку вугілля й сталі Німеччина й Франція, пішовши на поступки суверенітету, змогли кожна по-своєму досягти своїх цілей: перша - повернути території, друга - убезпечити себе від військової погрози. Саме в рамках ЄОВС і його загального ринку були створені умови для примирення цих двох провідних держав Західної Європи. "Вісь" Франція - ФРН, утворена саме в ті роки, і донині залишається напрямною силою західноєвропейської інтеграції.

У політичній сфері Договір про ЄОВС передбачав створення загальних органів влади, для позначення яких був вибраний термін "інститути".

Головним серед них став Верховний орган, наділений як правотворчими, так і адміністративними повноваженнями. У фінансовій сфері Верховний орган був наділений правом установлювати збори, покладені безпосередньо на підприємства (ст. 49), а в окремих випадках і повноваженнями штрафувати їх (ст. 66). [15]

Договір про ЄОВС дав старт процесу економічної, політичної й правової інтеграції країн Західної Європи, але лише у двох сферах громадського життя. За цим, першим кроком неминуче повинен був піти другий: поширення інтеграції на все господарство, створення наднаціональної організації загальноекономічної компетенції.

Ця подія відбулася 25 березня 1957 р. у Римі, де був підписаний Договір про установу Європейського економічного співтовариства, що вступив у силу (після завершення ратифікації державами-членами) 1 січня 1958 р.

Договір про ЄЕС переніс принципи, установлені в ЄОВС, на всю сферу економічних відносин.

В економічній сфері створювався загальний ринок, що тепер охоплював всі галузі й сектори господарства (крім вугілля й сталі, які продовжували регулюватися Договором про ЄОВС). З урахуванням більших масштабів перетворень був установлений перехідний період - 12 років, протягом якого принципи загального ринку поступово повинні були вводитися в дію (ст. 8).

Поряд із загальним ринком у ведення нового Співтовариства перейшли розробка й здійснення загальної політики в різних сферах економічного й соціального життя: загальної аграрної, транспортної політики й т.д. (ст. 3).

У юридичній сфері ще більшою мірою, чим Паризький договір 1951 р., Договір про ЄЕС відкрив шлях для наднаціональноі правотворчості інститутів за допомогою нормативних актів, судових прецедентів і міжнародних договорів Співтовариства з іноземними державами й міжнародними організаціями.

При цьому норми права, створювані в рамках ЄЕС, мали своїм предметом набагато більше широке коло суспільних відносин (вся господарська сфера й багато питань соціального характеру).

ЄЕС - не єдине Співтовариство, що з'явилося в 1957 р. Одночасно з ним на підставі окремого договору була створена ще одна організація, за допомогою якої країни-учасниці (ті ж, що в ЄЕС і ЄОВС) сподівалися спільно, на основі "комунитарного методу" освоїти нову в той час і досить перспективну наукову й промислову сферу - ядерну енергію й, можливо, скласти конкуренцію двом ядерним наддержавам - СРСР і США.

Створені в 1950- ті рр. три Європейських співтовариства являють собою організації, що включають ті самі країни Європи (тоді, нагадаємо, їх було шість), що ставлять перед собою однакові цілі й діючі, у принципі, в одній і тій же сфері громадського життя (соціально-економічні відносини).

В 1965 р. був підписаний, а в 1967 р. набув чинності Договір про установу єдиної Комісії і єдиної Ради Європейських співтовариств, більше відомий за назвою (неофіційною) "Договір про злиття". [17]

Зміст цього документа зрозумілий вже з його заголовка: замість двох Комісій (ЄЕС і Євратому) і Верховного органа ЄОВС створена Комісія Європейських співтовариств, точно таким же способом була заснована єдина Рада. Після "Договору про злиття" три Співтовариства де-факто являють собою єдину організацію, керовану загальними інститутами, а виходить, тими самими людьми. Залежно від предмета й категорії питання Рада, Комісія, Асамблея й Суд керуються нормами Договору про ЄОВС (якщо предмет - сфера вугілля й сталі), Договору про Євратом (для рішень із питань атомної енергетики) або, найчастіше, Договору про ЄЕС (для всіх інших питань).

Процес формування "європейської" зовнішньої політики почався ще в 1960-ті рр. Маючи міжнародну правосуб'єктність, ЄЕС, а також два інших Співтовариства одержали можливість виступати єдиними представниками всіх своїх країн і народів у міжнародних відносинах.

Економічною основою для єдиного зовнішньополітичного курсу ЄЕС стало дострокове створення в 1968 р. митного союзу, у результаті чого весь простір Співтовариств перетворилося в єдину митну територію, на границях якої діє єдиний митний тариф.

Предметом зовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі й інші, здебільшого економічні відносини. У той же час інші, чисто "політичні" питання міжнародного життя як і раніше вирішувалися державами-членами самостійно. [17]

Європейське політичне співробітництво (ЕПС) було створено як спеціальний організаційний механізм координації дій держав - членів Європейських співтовариств на міжнародній арені з метою поступового формування "європейської" зовнішньої політики (термін "політичне" у цьому випадку ставився лише до питань зовнішньополітичної спрямованості).

У результаті в 1970- ті рр. процес західноєвропейської інтеграції розділився на дві окремі "галузі", "організаційні структури": з одного боку, Європейські співтовариства, що де-факто представляють собою єдину наддержавну організацію в соціально-економічній сфері, з іншого боку - Європейське політичне співробітництво, що займалося питаннями зовнішньої політики. При цьому й Співтовариства, і ЕПС мали той самий склад держав-членів. В 1985 р. Рада Європейських співтовариств прийняв рішення (всупереч опору представників Греції, Великобританії й Данії) скликати спеціальну конференцію урядів держав-членів. За підсумками конференції в 1986 р. був підписаний Єдиний європейський акт, що вступив у силу після ратифікації державами-членами 1 липня 1987 р.

Єдиний європейський акт (ЄЄА) - це перша велика реформа правових підвалин Співтовариств (головним чином, ЄЕС). Найбільше число його норм містять виправлення в установчі договори Європейських співтовариств (розділ ІІ "Положення, що змінюють договори про установу Європейських співтовариств"):

· по-перше, Єдиний європейський акт закріпив остаточну дату (31 грудня 1992 р.) побудови єдиного для всіх країн ЄЕС внутрішнього ринку, тобто "простору без внутрішніх границь, у якому відповідно до положень даного Договору забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталів" (ст. 8а Договору про ЄЕС у редакції ЄЄА);

· по-друге, Єдиний європейський акт розширив предметну компетенцію ЄЕС. Відтепер до ведення Співтовариства в особі його інститутів були віднесені нові сфери загальної політики: регіональна, науково-технічна, екологічна;

· по-третє, істотній реформі була піддана система інститутів Європейських співтовариств. Вона сприяла, з одного боку, зміцненню демократичних початків у процесі прийняття рішень, з іншого боку - посиленню наднаціональних рис, подальшої федералізації Співтовариств.

Зокрема, Асамблея, яка була раніше перейменована ЄЄА в Європейський парламент, одержала нові повноваження в законодавчому процесі (процедура співробітництва, у якій Рада може перебороти вето Європарламенту на законопроект тільки одноголосно). Парламент придбав також право вирішального голосу при рішенні питань про вступ нових держав-членів у Співтовариства, а нині в Союз.

Після підписання й набрання чинності Єдиного європейського акту плани створення Європейського Союзу перейшли в практичну площину. В 1990 р. приступили до роботи дві конференції (по розробці відповідно економічного й політичного союзу). Загальним їхнім результатом став Договір про Європейський Союз, підписаний 7 лютого 1992 р. у нідерландському місті Маастрихте (звідси інше розповсюджене, хоча й неофіційна назва документа - Маастрихтський договір). [5]

Оскільки Договір про Європейський Союз спричинив нові серйозні обмеження державного суверенітету країн-учасниць, що зажадало в багатьох з них провести конституційні реформи й референдуми, ратифікація цього документа зайняла досить тривалий період часу. Даний процес тривав понад півтора року, і 1 листопада 1993 р. Договір про Європейський Союз набув чинності. Якої ж зміни привніс в "інтеграційну конструкцію" Маастрихтський договір?

1. Насамперед була створена нова інтеграційна організація - Європейський Союз - діяльність, що охоплює всі основні сфери громадського життя. До них відносяться не тільки економічна інтеграція (уже проведена з 1950- х рр. у рамках Співтовариств) і загальна зовнішня політика й політика безпеки Союзу (колишнє ЕПС), але також здійснення правоохоронної функції за допомогою координації відповідних дій держав-членів - співробітництво в області правосуддя й внутрішніх справ. Одночасно керівні органи (інститути) Європейських співтовариств були перетворені в інститути Союзу в цілому, яких стало п'ять (до вже існуючих чотирьох інститутів Договір про Європейський Союз додав Рахункову палату). Громадяни держав-членів відтепер поряд з національним громадянством одержали також громадянство Європейського Союзу. З іншого боку, як ми вже відзначали, організація Європейського Союзу не привела до ліквідації Європейських співтовариств. Вони продовжують функціонувати й понині, виступаючи в якості одного з підрозділів (першої "опори") нової організації.

2. Договір про Європейський Союз не тільки з'єднав і синтезував у рамках єдиної організаційної "структури" різні сфери інтеграційного процесу. Ціль цього документа - позначити "новий етап у створенні як можна більше тісного союзу народів Європи" - обумовила нові обмеження державного суверенітету й розширення предметів ведення вже існуючих Європейських співтовариств.

Зміни головним чином стосувалися ЄЄС, що Маастрихтським договором перейменовано в Європейське співтовариство (ЄС). Європейське співтовариство, що більше не є економічним (вірніше не тільки економічним), було вповноважено за допомогою доповнень у Римський договір 1957 р. (Договір про ЄЕС, нині Договір про ЄС) здійснювати діяльність у таких сферах, як культура, освіта, молодіжна політика, "транс'європейські мережі", охорона здоров'я, захист прав споживачів і ін.

Маастрихтський договір уперше на рівні установчих документів визнав обов'язок Союзу в цілому дотримувати основних прав і волі людини й громадянина, насамперед ті, які закріплені в Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 р. Одночасно із введенням інституту громадянства Союзу в "конституції" ЄС був закріплений перелік основних прав громадянина: воля пересування, виборчі права, право петицій і ін.

Підписання й набрання чинності Договором про Європейський Союз 1992 р. не тільки не сповільнило, а, навпроти, прискорило процес реформування правових основ цієї інтеграційної організації, збільшило його масштаби й частоту. [8]

Безпосередньо в самому Маастрихтському договорі передбачалося, що в 1996 р. буде скликана нова "конференція урядів держав-членів" для внесення виправлень в установчі документи Союзу (Договір про Європейський Союз, а також у Паризький і Римський договори про Європейські співтовариства, що зберегли силу).

Результатом цієї конференції став підписаний 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі й вступив у силу 1 травня 1999 р. документ за назвою "Амстердамський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз, договори про установу Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти" (коротке найменування - Амстердамський договір).

Як видно вже з назви, Амстердамський договір не засновує нових організацій. Його призначення - внести зміни й доповнення у вже діючі установчі документи, які після набрання ним чинності були інкорпоровані, відповідно, у Договір про ЄС (колишнє ЄЕС), Договір про ЄОВС, Договір про Євратом і Договір про Європейський Союз. На квітень 2002 р. установчі документи Союзу діють у редакції Амстердамського договору.

Основні зміни й доповнення, внесені ним, полягають у наступному.

По-перше, був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства й Союзу в цілому. До ведення ЄС тепер стали відноситися візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості й ін. Європейський Союз був наділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань карного права й процесу.

По-друге, була продовжена інституційна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках, зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова ліквідація права вето представників держав- членів при голосуванні питань у Раді Європейського Союзу.

По-третє, Амстердамський договір уперше на рівні Союзу закріпив загальні принципи конституційного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) і встановив санкції до держав-членам за їхнє порушення.

По-четверте, за допомогою спеціального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС і Договір про Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включені Шенгенські угоди, прийняті на їхній основі нормативні акти й інші джерела. Шенгенське право відтепер перетворилося в один зі складених компонентів у системі права Європейського Союзу.

Нарешті, в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчих документів (частина друга "Спрощення"). Під "спрощенням" у цьому випадку мається на увазі насамперед усунення з тексту Договору про Європейське співтовариство (як головного установчого документа) застарілих положень, які втратили своє значення на сучасному етапі, наприклад про порядок створення загального ринку. [11]

Крім того, була змінена нумерація статей Договору про Європейський Союз і Договору про Європейське співтовариство. У першому документі літерні позначення були замінені на цифрові: ст. А стала ст. 1, ст. В - ст. 2, ст..7.1 - ст. 11 і т.д. У Договорі про Європейське співтовариство зміна нумерації мала на меті усунути з тексту номера статей, внесених за минулі 40 років як виправлення й тому мали змішане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у і т.п.). Після перерахування перша з них стала ст. 251, друга - ст. 124, третя - ст. 181 і т.д.

Джерелами "первинного права", як видно з назви, повинні виступати документи основного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змісті) виступає його конституція, прийнята сувереном, якої нині майже у всіх країнах проголошується народ. Засновниками Європейського Союзу виступають держави-члени, тому його "конституція" оформлена не як нормативний акт, а як міжнародний договір. При цьому в силу особливостей історії формування Союзу в його основі лежить кілька установчих договорів, відповідно, про три Співтовариства й про самий Союз.

Отже, установчі документи - це договори, на підставі яких створені й функціонують організації Європейського співтовариства і Європейський Союз.

До числа установчих документів відносяться наступні договори:

- Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі 1951 р. (Договір про ЄОВС, Паризький договір);

- Договір про заснування Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р. (Договір про Євратом);

- Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. (Договір про ЄС, ДЕС, Римський договір);

- Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір).

Найбільш важливими серед них є два останніх документи; договори про ЄОВС і Євратом у цей час великого значення не мають, і сфера їхнього застосування досить обмежена. В 1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейське співтовариство в якості його "основної конституційної хартії". [9]

Перспективи розвитку ЄС

Огляд Лісабонської угоди

Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community).

Конституційний комітет Європейського парламенту дав "зелене світло" процесу ратифікації Лісабонської угоди. Передбачається, що дана угода спростить механізм прийняття рішень в ЄС. Разом з тим, норми Євросоюзу не стануть більш чіткими та зрозумілими для його громадян.

Європарламентарі наполягають на необхідності ратифікації Лісабонської угоди усіма країнами-членами до кінця цього року. Це дасть змогу громадянам ЄС отримати чітке уявлення про інституційну структруру Євросоюзу та усвідомлено проголосувати на виборах до Європейського парламенту у червні 2009 року. [19]

Саме тому конституційний комітет 23 січня політично "благословив" доповідь представників Європарламенту - іспанського правоцентриста І. Мендеса де Віго та британського лейбориста Р. Корбетта (20 голосами "за" та 6 "проти").

Лісабонська угода демократизує Євросоюз завдяки посиленню ролі Європарламенту та національних парламентів, а також удосконаленню механізмів захисту прав людини через приєднання до угоди Хартії фундаментальних прав ЄС.

Разом з тим, депутати Європарламенту критикують особливі умови для Великобританії та Ірландії в сферах візової та іміграційної політики, а також незастосування положень Хартії фундаментальних прав на території Великобританії та Польщі.

Також європарламентарі шкодують, що Лісабонська угода не набула форми конституції на зразок Європейської конституційної угоди (яка не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах у 2005 році).

Представники Європарламенту вважають норми Лісабонської угоди менш чіткими та зрозумілими за норми Європейської конституції. [23]

Для вирішення цієї проблеми парламентарі пропонують урядам країн підготувати свою коротку доступнішу версію Лісабонської угоди у межах інформаційного забезпечення процесу ратифікації.

Новий договір повинен замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту. [20]

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія. [22]

Офіційне підписання Лісабонської сталось 13 грудня 2007 року, після чого документ повинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.

Висновки

Європейське право - великий і розгалужений комплекс (фахівці користуються нерідко поняттям "правовий масив"), що включає норми, що відносяться до різних галузей права. Тут переплітаються норми публічного й приватного права, традиційних і нових галузей права. Європейське право відрізняється й тим, що нерідко відмовляється від стандартних, звичних підходів і йде власним шляхом. До його аналізу часто важко підходити зі сталими критеріями й поданнями, тому що його принципова з вимагає серйозного перегляду багатьох колишніх поглядів. З відомою часткою умовності можна говорити нс тільки про комплексний, але й про "гібридний" характер європейського права, що, розвиваючись, вбирає в себе все прогресивне, досягнуте в самих різних галузях права сучасного світу. Одночасно європейське право сміло заглядає в майбутнє, створює й перевіряє на практиці нові інститути, процедури, традиції. Європейське право в певному змісті є збірним поняттям, що охоплює хоча й близькі й часом взаємозалежні, але проте різні правові феномени. Строго говорячи, одного, єдиного європейського права в природі не існує. Щораз, коли ми говоримо про європейське право, необхідно уточнювати, про що, власне, мова йде, що саме мається на увазі. Ситуація ускладнюється нерідко неоднаковим підходом до європейського права в різних країнах, що найчастіше відбиває принципові розходження відносно політичного керівництва тієї або іншої країни до інтеграції. Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, що право Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до національного й міжнародного публічного права).

У західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. Відповідно в системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або "інституціональне") право й право "матеріальне" (або "змістовне"). До "інституційного права" відносять норми, покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз, статус її інститутів і інших органів. "Питома вага" норм різних галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичного розвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми, що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.

Керівні органи, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в праве Європейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завдань Європейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутів Європейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йому країнами-членами. Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири, нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата.

У західноєвропейській доктрині Рада, незважаючи на склад, традиційно характеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу. Характеристика Ради як законодавця нині прямо відбита в установчих договорах, хоча поряд із законодавчим він здійснює багато інших повноважень, у тому числі й з виконавчої влади. Рада по загальних питаннях, що засідає в складі міністрів закордонних справ або міністрів по "європейських справах" (така посада нині існує в урядах деяких країн-членів). Рада по загальних питаннях приймає рішення зовнішньополітичного характеру, тобто в сфері відносин Співтовариств і Союзу із третіми країнами, а також з питань, що зачіпають Європейський Союз у цілому ("загальні питання"), наприклад, про скликання конференції по перегляду установчих договорів. Рада по загальних питаннях також координує роботу й розподіляє компетенцію між різними "формаціями" галузевої Ради, інакше називаного спеціальним.

Європейський парламент включає 732 члена (депутатів), що обираються в кожній країні-члені у відповідність із чисельністю населення, але не строго пропорційно (представництво невеликих країн завищене). Кількість депутатських місць для кожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі про Європейське співтовариство, тобто є "твердою" нормою. Ніццький договір, переглянув існуючі раніше квоти убік скорочення, щоб після прийому нових країн-членів (і, відповідно,обрання додаткових депутатів) чисельність Європарламенту не стала надмірно великою. Представницький характер Парламенту обумовлює наділення його депутатів вільним мандатом: вони не зв'язані наказами своїх виборців (тому що представляють всі народи ЄС, а не тільки свій округ), не можуть бути відкликані й голосують у відповідності зі своєю совістю й переконаннями.

З 1967 р. Комісія - єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС і Євратому - Комісія європейських співтовариств. Комісія в західній літературі й засобах масової інформації традиційно характеризується в якості головного виконавчого органа Союзу, а іноді навіть як його "уряд".

Європейський Суд являє собою незалежний правовий орган, необхідний для того, щоб через тлумачення й застосування цього Договору дотримувалося право Європейського Союзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1. Національними судами відповідно до процедур; 2. Позовами Європейської Комісії проти країн-членів; 3. Позовами, збудженими одною країною-членом проти іншого.

Європейська Рахункова палата була заснована відповідно до положень другого бюджетного договору 1975 р. і стала функціонувати в повному обсязі в жовтні 1977 р. Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцію й не належить ні до однієї з галузей влади ЄС.

Лісабонська угода, привнесла в інституційну будову ЄС наступні зміни:

· вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені

· голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів

· посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

· кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.

· Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

· в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.

· Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини.

· стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів».