Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Право рабовласницької Індії»
Київ 2010
Вступ
Що ж таке – Схід? Питання це не таке просте, як може здатися на перший погляд. Йдеться не про географічне поняття – швидше про історико-культурне, соціополітичне, цивілізаційне… Йдеться про гігантську вселюдську спільність, хай в чомусь вельми неоднорідну і суперечливу, але все таки майже монолітно-цілісній в своїй глибинній основі, тій самій основі, яка, власне, і породила з часу виникнення античних держав (Стародавньої Греції і Риму) в I тисячолітті до н.е. дихотомію Схід – Захід [1].
Принципові відмінності східного і західного цивілізацій шляхів розвитку полягали в тому, що на Сході, на відміну від Заходу, де приватна власність грала головну роль, приватновласницькі відносини, відносини приватного товарного виробництва, орієнтованого на ринок, не займали значного місця.
Це в свою чергу позначилося на застійному характері східних соціальних структур, на відсутності на Сході умов для розвитку тих політичних і правових інститутів, які були покликані обслуговувати потреби зароджуваного громадянського суспільства: демократичне суспільне самоврядування з правами і обов'язки кожного повноправного громадянина, члена полісу-республіки, правові гарантії його приватних інтересів, прав і свобод.
Схід в давнину був представлений багатьма країнами, рядом найбільших регіональних цивілізацій (індо-буддійської, ассірійсько-вавілонської, конфуціансько-китайської), але вищевказані особливості (відсутність пануючої ролі приватної власності, застійний характер розвитку) були головними визначаючими рисами їх типологічної схожості на відміну від динамічно розвиваючих античних країн, а потім і країн Західної Європи – наступника античної цивілізації [5].
Індуське право – одна з найдавніших систем права. Важливим етапом на шляху його становлення була поява вельми своєрідних пам'ятників права – дхармасутр і дхармашастр з їх записом дхарм – особливих соціальних норм, що включали як релігійні і моральні норми, так і правові обов'язки індуса.
У дхармах знайшли відображення основні етапи розвитку норм соціального регулювання, характерні для розвитку людського суспільства взагалі.
Першим кроком до формального закріплення правових норм стало створення релігійно-правових трактатів – дхармасутр – таких, як Гаутама, Апастамба, Баудхаяна і ін., авторитет яких визнавався спочатку серед обмежених груп населення, і лише згодом вони стали розглядатися як джерело священного закону. На основі старих дхармасутр виникла згодом обширна правова література дхармашастр: Закони Ману, Яджна-валкья, Нарада і ін.
Дхармашастри закріплюють чіткі релігійно-правові межі між брахманами, кшатріямі, вайшиямі і шудрами, засновані на численних релігійно-ритуальних обмеженнях, заборонах, розпорядженнях [5].
Точних хронологічних рамок створення дхармасутр не встановлено. Відомий дослідник права Д. Дерретт датує їх між 800 р. до н.е. і 200 р. н.е. «З сутрами ми вступаємо, – пише С.А. Данге, – в епоху, коли вже з'явилися закони і покарання, сімейний ритуал, власність і інші атрибути суспільства, що перестало бути племінним» [2].
Характерні риси права за законами Ману
Право власності
Стародавня Індія по ряду основних параметрів близька до держав близькосхідної древності. Тут також панували влада-власність і централізована редистрибуція, відсутні по-європейськи вільного ринку і приватної власністі. Іншими словами, в структурному плані Індія цілком належить до традиційного Сходу і не має нічого спільного з античністю, хоча індоарії генетично досить близькі стародавнім грекам (мається на увазі їх індоєвропейська спільність).
Не зважаючи на відмінність цивілізаційного типу, в Древній Індії в період коли були створені Закони Ману стали добре розуміти різницю між власністю і володінням, і охороні приватної власності приділяється значна увага.
Закони свідчать про глибоке майнове розшарування індійського суспільства. Не дивлячись на збереження громадських і патріархальних відносин в індійському суспільстві, одержала значний розвиток приватна власність. Об'єктами приватної власності були: раби, худоба, зерно, домашній інвентар.
Закони указують сім можливих способів виникнення права власності: спадкоємство, отримання у вигляді дару або знахідки, покупка, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також отримання милостині. У Стародавній Індії був відомий і такий спосіб придбання права власності, як давність володіння (10 років). При цьому підкреслювалося, що тільки при законному підтвердженні людина з володільця перетворювалася на власника. Набувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності посиланням на добросовісне володіння заборонялося. Якщо у добросовісного набувальника виявлялася вкрадена річ, вона поверталася колишньому власнику.
Серед основних видів власності Закони називають землю. Земельний фонд країни складали землі царські, громадські, приватних осіб.
За незаконне привласнення чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, привласнювача чужої землі оголошували злодієм.
Втручатися в справи власника заборонялося. У Законах Ману говориться, що, якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, він не має права одержувати урожай. Лише сам власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони Ману охороняють і рухоме майно. Найбільш значним з нього було: раби, худоба, інвентар [7].
Зобов’язальне право
Зобов'язальні відносини одержали в Законах Maнy досить ретельну розробку. У законах регламентуються договори: купівлі-продажу, позики, дарування, перевезення і ін. В основному в Законах йдеться мова про зобов'язання з договорів. Детально описується один з найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність і спадкоємність боргових зобов'язань. Якщо боржник не міг сплатити боргу в строк, він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижчої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належить до вищої касти. Особа вищого походження, ніж кредитор, віддавало борг поступово. Допускалося отримання боргу за допомогою сили, хитрості, примушення. Після сплати боргу з відсотками боржник ставав вільним. У разі смерті боржника борг міг перейти на сина і інших родичів померлого [4].
Багато уваги приділяють закони Ману договору позики. Встановлюється максимальний розмір відсотків (2% у місяць для брахмана, 3% – для кшатрія, 4% – для вайшиї і 5% – для шудри). Указуються засоби забезпечення: серед них поручительство іншої особи і застава речі [7].
У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Цей договір набув поширення у зв'язку з проникненням в общину процесу майнової диференціації. Общинники, що позбулися землі, були вимушені орендувати її. Договір купівлі-продажу також згадується в законах Ману. Договір вважався дійсним, якщо здійснювався у присутності свідків, а як продавець виступав власник речі. Закон встановлював певні вимоги до предмету договору і забороняв продавати товар поганої якості, недостатній по вазі. Впродовж не більш ніж 10 днів після здійснення купівлі-продажу операцію можна було розірвати без яких-небудь поважних причин. Особливість цього договору для Індії полягала в тому, що тут існувало обмеження торгівлею людьми, і торгівля розглядалася як заняття, негідне для вищих каст.
Разом з тим держава зберегла за собою верховний нагляд за тим, як продається нерухомість, і у випадках, коли продавець одержував більше встановленого, вилучало надлишок в свою користь; якщо при суперечках між селищами обидві сторони зводили наклеп один на одного, поля переходили державі. Йому ж належали пустирі, ліси, знайдені в землі скарби, не кажучи вже про обширний царський домен.
При продажі речей, що володіють прихованими недоліками, дозволялось розірвання договору; для розірвання операції по покупці непридатних «чотириногих» давався термін в півтора місяці, для розірвання операції про «непридатних» рабів – один рік [7].
Згадується в законах Ману договір дарування. Встановлюючи положення, регулюючі окремі види договорів, закони сформулювали і деякі загальні для всіх правила. Так, договір був недійсним, якщо був складений п'яним, божевільним, дитиною, старим рабом, не уповноваженим. Недійсною була операція, здійснена з обманом, з примушенням, а також угода договір з порушенням дхарми, прийнятої в ділових відносинах. Встановлювалося також, що операція розривається таким же чином, як і заключалась.
Законам ману відомі були і, зобов'язання із спричинення шкоди. Як підстави для виникнення такого зобов'язання указувалося псування майна (потрава посівів скотом на обгородженій ділянці, втрата пастухом тварини), шкода, заподіяна рухом воза по місту. При цьому винний повинен був відшкодувати заподіяний збиток і сплатити штраф царю [4].
Висновок
У законах Ману простежується певна логіка викладу матеріалу, але немає ще виділення окремих галузей права, норму права не можна відокремити від релігійної і моральної норми. Указується спадково-професійний характер варн.
Законам Ману належить особливе місце серед дхармашастр. Закони Ману закріплювали рабство і інші форми експлуатації. Власне праву присвячені головним чином VIII і IX глави. Робиться спроба систематизувати норми права, при цьому змішуються приватні правопорушення і злочини.
На перший план в законах Ману виступає станово-вартовий поділ суспільства (брахмани, кшатрії, вайшиі, шудри та недоторканні).
У «Законах Ману» відтворюються і захищаються відповідні положення Вед і Упанішад про ділення суспільства на варни, їх нерівності і т.д. Особливе значення надається обґрунтуванню верховного положення брахманів і винятковому характеру їх прав в питаннях встановлення, тлумачення і захисту дхарми: «Саме народження брахмана – вічне втілення дхарми… Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот. Все, що існує в світі, це власність брахмана».
При своєму високому статусі цар, по «Законах Ману», повинен шанувати брахманів, враховувати їх поради і повчання, вчитися у них знанню Вед і «початковому мистецтву управління». Головне призначення царя (разом з його слугами) – бути охоронцем системи варн і всіх, хто слідує властивій їм дхармі.
Безумовно, Закони Ману внесли величезний внесок у розвиток держави і права. Дані державно-правові явища Стародавньої Індії дають загальне уявлення про основні типи східній деспотії в давньосхідних правових системах.
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Право рабовласницької Індії»
Київ 2010
Вступ
Що ж таке – Схід? Питання це не таке просте, як може здатися на перший погляд. Йдеться не про географічне поняття – швидше про історико-культурне, соціополітичне, цивілізаційне… Йдеться про гігантську вселюдську спільність, хай в чомусь вельми неоднорідну і суперечливу, але все таки майже монолітно-цілісній в своїй глибинній основі, тій самій основі, яка, власне, і породила з часу виникнення античних держав (Стародавньої Греції і Риму) в I тисячолітті до н.е. дихотомію Схід – Захід [1].
Принципові відмінності східного і західного цивілізацій шляхів розвитку полягали в тому, що на Сході, на відміну від Заходу, де приватна власність грала головну роль, приватновласницькі відносини, відносини приватного товарного виробництва, орієнтованого на ринок, не займали значного місця.
Це в свою чергу позначилося на застійному характері східних соціальних структур, на відсутності на Сході умов для розвитку тих політичних і правових інститутів, які були покликані обслуговувати потреби зароджуваного громадянського суспільства: демократичне суспільне самоврядування з правами і обов'язки кожного повноправного громадянина, члена полісу-республіки, правові гарантії його приватних інтересів, прав і свобод.
Схід в давнину був представлений багатьма країнами, рядом найбільших регіональних цивілізацій (індо-буддійської, ассірійсько-вавілонської, конфуціансько-китайської), але вищевказані особливості (відсутність пануючої ролі приватної власності, застійний характер розвитку) були головними визначаючими рисами їх типологічної схожості на відміну від динамічно розвиваючих античних країн, а потім і країн Західної Європи – наступника античної цивілізації [5].
Індуське право – одна з найдавніших систем права. Важливим етапом на шляху його становлення була поява вельми своєрідних пам'ятників права – дхармасутр і дхармашастр з їх записом дхарм – особливих соціальних норм, що включали як релігійні і моральні норми, так і правові обов'язки індуса.
У дхармах знайшли відображення основні етапи розвитку норм соціального регулювання, характерні для розвитку людського суспільства взагалі.
Першим кроком до формального закріплення правових норм стало створення релігійно-правових трактатів – дхармасутр – таких, як Гаутама, Апастамба, Баудхаяна і ін., авторитет яких визнавався спочатку серед обмежених груп населення, і лише згодом вони стали розглядатися як джерело священного закону. На основі старих дхармасутр виникла згодом обширна правова література дхармашастр: Закони Ману, Яджна-валкья, Нарада і ін.
Дхармашастри закріплюють чіткі релігійно-правові межі між брахманами, кшатріямі, вайшиямі і шудрами, засновані на численних релігійно-ритуальних обмеженнях, заборонах, розпорядженнях [5].
Точних хронологічних рамок створення дхармасутр не встановлено. Відомий дослідник права Д. Дерретт датує їх між 800 р. до н.е. і 200 р. н.е. «З сутрами ми вступаємо, – пише С.А. Данге, – в епоху, коли вже з'явилися закони і покарання, сімейний ритуал, власність і інші атрибути суспільства, що перестало бути племінним» [2].
Загальна характеристика законів Ману
За своїм значенням і популярністю Закони Ману не поступаються Законнику Хаммурапі. Їх складання датують ще до 1 сторіччя до н.е.
Повна назва – Manavadharmasastra (sastra – одкровення; dharma – розум, ідея, закон, право, моральність, релігія ін.). Тому часто дана пам'ятка іменується «Одкровення царевича Ману». З такої назви простежується глибинний зв'язок права і релігії, особливо характерний для староіндійського суспільства. Закони Ману – це пам'ятка сакрального права.
Авторами Законів Ману були, найімовірніше, мудреці однієї із староіндійських брахманських шкіл. Вони ж дали цій кодифікації ім'я Ману, одного з міфічних прародителів людини.
Написані Закони Ману у формі двовіршів (шлок), ритмічної прози, що повинно було полегшити їх запам'ятовування. Всього в Законах 2685 статей, об’єднаних в 12 глав [3].
Мова, на якій написані Закони Ману, називається санскритом – це мова стародавніх індусів.
По своєму словарному фонду і граматичній будові санскрит знаходиться в тісній спорідненості зі всіма основними європейськими мовами – грецькою і латинню, німецькими і слов'янськими мовами. Спільність так званих індоєвропейських мов давно вже привела дослідників до висновку про праісторичну територіальну близькість всіх тих народів, нащадками яких є стародавні греки і римляни, германці і слов'яни, кельти і литовці.
Зміст Законів Ману виходить за межі права. Вони трактують і про політику, мораль, релігійні розпорядження благочестивій людині.
Правова санкція доповнюється часто загрозою несприятливого наслідку поганого вчинку в потойбічному світі. І не тільки для самого правопорушника [5].
Дата: 2019-07-30, просмотров: 199.