ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ

У питанні про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права за останнє десятиліття вітчизняна наука значною мірою переглянула свої позиції. У попередній (радянський) період виходили з самостійності цих двох правових систем, "кожна з яких покликана діяти у своїй сфері. Тому між ними нема будь-якої юридичної супідрядності" [1]. Стверджували також, що хоча міжнародні договори сприяють утворенню нових норм і юридичних актів, але при цьому не відбувається перетворення міжнародно-правових актів і норм у національно-правові [2]. Трохи раніше один з видатних представників української науки міжнародного права писав: "Міжнародне і внутрішнє право (кожне з них) мають свої особливі завдання, свої різні сфери застосування. Межу між ними доволі легко накреслити, якщо виходити з принципів суверенітету і незалежності держав, охороняти які покликане міжнародне право" [3]. Не таємниця, що позиція диктувалася політичними міркуваннями, прагненням захистити інтереси держави від зовнішнього втручання, для чого могло бути використане міжнародне право.

Перегляд став можливим на основі утвердження загальнолюдських цінностей, демократизації соціально-політичного життя суспільства, інтеграції в систему європейських правових інститутів [4]. З цього випливає, що проблема взаємовідношення міжнародного і внутрішньодержавного права має не тільки науковий інтерес, але й обґрунтовану практичну значимість. Ця значимість випливає з особливої соціальної цінності міжнародного права, яке втілює найбільш досяжну в нашу епоху ідею справедливості. Не випадково основоположні документи з прав людини, якими керуються всі демократичні держави, мають своїм джерелом міжнародне право. Переборюючи державний егоїзм, міжнародне право розробляє основи гуманізації збройних конфліктів, роззброєння, справедливого користування ресурсами нашої планети тощо. Розмежування міжнародного і внутрішньодержавного права може лише заподіяти непоправну шкоду будь-якій державі.

Слід підкреслити, що зарубіжна доктрина і практика давно різною мірою визнають пріоритет міжнародного права над внутрішнім законодавством. Одним з родоначальників цієї позиції був австрієць Ганс Кельзен і утворена ним віденська школа. Щоправда, Г. Кельзен спочатку виходив з допустимості примата або внутрішньодержавного права, або міжнародного — залежно від умов і обставин. Але у подальшому віденська школа перейшла на позиції примата міжнародного права, керуючись одним з основних принципів права, у тому числі й міжнародного: pacta sunt servanda.

Тепер частково ця проблема вирішується Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, відповідно до якої держави не мають права посилатися на внутрішнє законодавство для виправдання невиконання міжнародного договору. Проблема вирішується частково тому, що стосується лише міжнародних договорів. А міжнародне право складається не тільки з міжнародних договорів, але й зі звичаєвих норм, резолюцій міжнародних організацій, інших джерел. У кожній державі це питання вирішується по-різному.

Так, ст. 55 конституції Франції встановлює, що міжнародні договори й угоди, належним чином ратифіковані або прийняті, перевищують силу внутрішніх законів з моменту опублікування. Крім того, в преамбулі конституції проголошується, що Франція, "вірна своїм традиціям, бере до уваги положення міжнародного публічного права". Тим самим конституція визначає ставлення до міжнародних договорів і до інших джерел міжнародного права, визначаючи пріоритет перших і "беручи до уваги" останні. У ст. 10 конституції Італії встановлено, що "правовий порядок Італії узгоджується з загальновизнаними нормами міжнародного права". Це слід розуміти як угоди внутрішнього правопорядку з загальновизнаними нормами міжнародного права і верховенство міжнародних договорів над внутрішнім законодавством, оскільки Італія визнала для себе обов'язковою Віденську конвенцію про право міжнародних договорів. Відповідно до п. 1 ст. 96 конституції Іспанії "законно укладені й офіціально опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства". Далі в цій статті вказується, що зміна або припинення дії цих договорів може здійснитися у порядку, вказаному в договорах, або відповідно до загальних норм міжнародного права, тобто внутрішнім законодавством цього зробити не можна, що ставить міжнародний договір над законом Іспанії.

Значною мірою проблема співвідношення залежить від техніки включення норм міжнародного права у внутрішнє законодавство. Практика розрізняє два способи застосування міжнародних договорів у внутрішньому законодавстві. Перший з них називається дуалістичним, інший - - моністичним. При дуалістичному методі норма міжнародного договору заноситься у внутрішнє законодавство шляхом перетворювання її в норму внутрішнього права. Моністичний спосіб передбачає безпосереднє застосування норми міжнародного договору, без зміни її правового походження. У першому разі дійсність норми міжнародного права визначається внутрішнім законодавством (її співвідношенням, наприклад, з конституцією, конституційними та іншими законами держави), у другому — норма міжнародного договору визнається дійсною, діє, припиняє свою дію відповідно до вимог міжнародного права, а не внутрішнього законодавства. Саме цей метод складає зміст наведеної норми конституції Іспанії. При моністичному способі договори набувають статусу внутрішнього законодавства у зв'язку з їхньою ратифікацією і тим самим вони автоматично інкорпоруються в нормативну систему держави. Лише для застосування стосовно фізичних осіб вони мають бути опубліковані в офіційному виданні. Цей метод застосовують, крім Іспанії, також у Португалії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Австрії, у більшості країн Латинської Америки, США і деяких африканських країнах. Законодавча влада бере участь у процесі імплементації норм міжнародного договору лише у виключних, особливо важливих і чітко визначених випадках. У всіх інших згода законодавчої влади передбачається й іноді парламент лише повідомляється про укладення договору.

При дуалістичному способі договір заноситься в національне законодавство за обов'язкової участі законодавчої влади, яка видає відповідний акт. Таким є порядок у Великобританії, Ірландії, інших країнах Співдружності, в скандинавських країнах (Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція), до певної міри — в Італії та ФРН. Двоступенева система складається з акту ратифікації та імплементуючого закону. При цьому іноді імплемен-туючий закон лише повторює зміст договору, без якого-небудь згадування джерела — самого договору. У Нідерландах згода парламенту необхідна для всіх договорів, але лише для деяких — прямої та визначеної форми, в інших парламент може виразити мовчазну згоду.

У ФРН, Італії, США, Фінляндії, Данії і деяких інших країнах ратифікований договір (у тому числі ратифікований за участю парламенту) набуває сили внутрішнього закону. Це веде до його верховенства щодо раніш укладених законів, але він може бути скасований (змінений) укладеним пізніше. Разом з тим для зменшення можливого конфлікту між договором і внутрішнім законом судова практика у ряді країн, зокрема ФРН й Італії, допускає відміну положень міжнародного договору в подальшому укладеним законом тільки за припущення, що при інкорпорації договору парламент мав намір порушити зобов'язання за договором, що, природно, завжди виключається.

У ряді країн міжнародний договір набуває верховенства над внутрішнім правом. Вперше цей принцип містився в конституції Іспанії 1931 p., a теперішня конституція 1978 р. відтворює його у п. 1 ст. 96 достатньо широко. У Франції цей самий принцип був привнесений судовою практикою, зокрема рішенням Касаційного суду в справі Жака Фабре, котрим визнається пріоритет Римського договору стосовно французького законодавства (це саме було підтверджено у 1989 р. в рішенні Державної Ради у справі Ніколо).

Хоча і рідко, але в ряді випадків визнається примат міжнародного договору над конституцією. Таке передбачено п. З ст. 50 Австрійського Федерального конституційного закону від 10 листопада 1920 р. і вимагає певної процесуальної форми [5]. Подібне зустрічається в конституції Нідерландів.

Проблема взаємовідносин рішень міжнародних організацій з внутрішньодержавним правом є відносно новою проблемою. Обов'язковість резолюцій міжнародних організацій належить до невеликої їхньої кількості: Рада Безпеки ООН, Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці (МОП). Обов'язковими є також акти Євросоюзу, хоча, безумовно, для членів Союзу. Природно, ряд актів із охорони навколишнього середовища, євростандартів та ін. додержується не тільки членами Союзу, але й державами, котрі здійснюють торгово-економічні зв'язки з ними. Ст. 189 Римського договору прямо передбачає пряму дію постанов Товариства. Ця позиція підтверджена у відомій праці Т.К. Хартлі "Основи права Європейського Товариства" [6].

Міжнародно-правова практика України до початку дев'яностих років йшла у руслі загальноприйнятих у СРСР поглядів. Корінні зміни в Україні здійснилися з проголошенням її незалежності. Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголошувалось визнання пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права (ст. 10). У Законі України від 10 грудня 1991 р. "Про дії міжнародних договорів на території України" було встановлено, що укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, котрий встановлено для норм національного законодавства. Ця сама норма отримала підтвердження в п. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". При цьому в п. 2 цієї статті встановлювалось, що якщо міжнародним договором України, "укладення якого відбулося у формі закону", встановлені інші правила, ніж ті, котрі передбачено внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Формування правової позиції України в цій галузі було завершено прийняттям 28 червня 1996 p. Конституції України. У ст. 9 це сформульовано таким чином: чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Із зіставлення перелічених і чинних трьох правових актів, у тому числі Основного Закону — Конституції, можна дійти певних висновків:

а) Україна визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права;

б) якщо належно укладеним міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, котрі встановлені законодавством України, то застосовуються норми міжнародного договору. Слід підкреслити, що це правило міститься в багатьох законах України, прийнятих в останні роки;

в) міжнародні договори, згода на обов'язковість котрих дана Верховною Радою України, стають частиною її внутрішнього ("національного") законодавства.

Таким чином, в Україні визнається пріоритет загальновизнаних (основних) норм (принципів) міжнародного права, а також пріоритет норм міжнародного договору, якщо цей договір "укладений у формі закону". Треба визнати деяку невизначеність або неточність формулювань у Декларації про державний суверенітет і у Законі "Про міжнародні договори України". Швидше за все це було викликано недосвідченістю законодавця в перші місяці та роки незалежності, оскільки в міжнародному праві йдеться про основні принципи міжнародного права. Крім того, міжнародний договір не може бути укладений у "формі закону". У такій формі може бути визнана обов'язковість для України міжнародного договору, тобто вона виражається у формі прийняття закону про його ратифікацію. Але при всьому цьому виникають деякі неясності. Визнання пріоритету основних принципів міжнародного права вимагає уточнення самих принципів — їхньої кількості та змісту. Виходять з того, що основні принципи сформульовано й закріплено в Статуті ООН, а затим у Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої у 1970 p., де перелічені 7 принципів. У подальшому в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі до них додали ще 3. їх тепер 10. Але у міжнародно-правовій літературі не обмежуються цією кількістю. Польський міжнародник Лех Антонович у підручнику з міжнародного права, виданому у 1998 p., зізнався: "Нема повністю авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принципів міжнародного права" [7]. Я. Броунлі вважає, що поряд з відомими загальновизнаними принципами існують ще декілька інших, у тому числі згода, взаємність, остаточність судово-арбітражних рішень і урегулювань, добросовісність, свобода морів та ін. [8]. Внаслідок цього перед Україною постають серйозні труднощі, оскільки неясно, які принципи і норми мають пріоритет перед внутрішнім законодавством нашої країни Вважається не менш складною й інша проблема. Визнання у ст. 9 Конституції норм міжнародного договору частиною національного законодавства означає, що норма міжнародного договору прирівняна до того акта внутрішнього права, котрим її введено у склад національного законодавства. Отже, якщо її введено указом Президента, вона має юридичну силу указу Президента; якщо постановою уряду, — юридичну силу урядової постанови. Вочевидь, що й у першому, й у другому разі вона не може суперечити закону України, котрий має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів України, крім Конституції. Але з точки зору міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сила міжнародного договору не може бути залежною від способу введення його у внутрішнє законодавство. Якщо ж виходити зі змісту ст. 9 Конституції України, лише ратифіковані Верховною Радою договори стають частиною національного законодавства. А це суперечить принципу pacta sunt servanda.

Між тим у більшості законів України, прийнятих в останні роки, міститься стандартна формула, відповідно до якої, якщо міжнародним договором України встановлені інші норми, ніж передбачено даним законом, то застосовуються норми міжнародного договору. Це правило конкретизовано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування Конституції України під час здійснення правосуддя", відповідно до якої суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, котрі розглядаються, інакше, ніж це вказано у міжнародному договорі. З іншого боку, міжнародні договори застосовуються тоді, коли вони не суперечать Конституції України. Отже, норми міжнародного договору, які стають внутрішнім законодавством України, мають пріоритет перед її законами, що не відповідає Конституції України. Ця колізія вимагає вирішення, її слід шукати на шляхах конституційного визнання пріоритету міжнародних договорів над внутрішнім законодавством України, що практично має місце й тепер, але за відсутністю належної конституційної бази.

Викладеними міркуваннями проблема співвідношення не вичерпується. Частиною 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародного договору, котрий суперечить Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін в Конституцію України. Вочевидь, що встановлення суперечності між Конституцією і міжнародним договором є компетенцією Конституційного Суду України. Проте нормативно не урегульована проблема перевірки відповідності міжнародного договору до Конституції, якщо необхідність цього виявляється в період дії міжнародного договору в Україні, тобто після визнання його частиною внутрішнього законодавства.

Виключної важливості набуває проблема застосування загальних принципів міжнародного права в національному законодавстві України. Як згадувалось, законодавство України визнає пріоритет загальновизнаних принципів (загальновизнаних норм) міжнародного права, але їхнє практичне застосування (імплементація) законодавче не врегульоване.

Міжнародний договір стає нормою внутрішнього права в результаті або трансформації, або інкорпорації чи шляхом відсилання. Трансформація — це введення норми міжнародного права у внутрішньодержавну правову систему в результаті здійснення певних процесуальних дій. Інакше цю процедуру ще іменують імплементацією норм міжнародного права, хоча імплементацію слід розуміти ще й у широкому значенні як процедуру реалізації норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві. Під інкорпорацією слід розуміти введення норми міжнародного права у внутрішнє право шляхом видання внутрішньодержавного правового акта, котрий відтворює норму міжнародного права. При відсиланні в національному законодавстві відсутня відповідна норма, а її реалізація здійснюється на підставі відсилання до міжнародно-правового акта, де така норма є. Іноді ці процедури об'єднують і називають дуалістичною моделлю систему, при якій міжнародний договір спеціальною нормою вводиться у внутрішньодержавне право, або моністичною, — коли така норма не вимагається і міжнародний договір безпосередньо заноситься у внутрішнє право.

Разом з тим міжнародний договір припиняє свою дію як норма внутрішнього права також у зв'язку з внутрішньою нормою. Так, у рішенні від 15 травня 1931 р. Верховний адміністративний трибунал Польщі визнав, що польсько-грецька торгова угода припинила свою дію як внутрішнє право Польщі 17 червня 1929 p., тобто в день урядового оголошення про її припинення, а не 1 вересня 1928 p., коли вона припинила свою дію відповідно до міжнародного права [8]. Верховний суд Сполучених Штатів може визнати договір таким, що суперечить конституції, але від цього його сила як норма міжнародного права утрачена не буде.

Умовою інкорпорації міжнародного договору у внутрішнє право є порядок інкорпорації, прийнятий у даній країні. Тому в конституціях нерідко згадується про договори, котрі "укладені належним чином". Звичайно мається на увазі згода парламенту, що виражена у вигляді закону, як це відбувається у Верховній Раді України при ратифікації. Щоправда, Конституція України не згадує ратифікацію, йдеться про "згоду на обов'язковість", як це передбачено ст. 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, але п. 1 ст. 7 Закону України про міжнародні договори України у цьому разі передбачає тільки ратифікацію.

1. Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. — М.: Юрид.лит., 1982. — С. 70.

2. Игнатенко Г.В. Международное и советское право: проблемы взаимодействия правовых систем // Сов. государство и право. — 1985. — № 1. — С. 75.

3. Корецкий В.М. "Общие принципы права" в международном праве. — К.: Вища шк., 1957. — С. 8.

4. Див.: Денисов В.Н. Проблеми створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України. Суверенітет України і міжнародне право. — К.:Манускрипт, 1995. — С. 7—12, а також: Назаренко Е.В. До питання про співвідношення норм міжнародного та національного права України / / Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали наук.-практ. Конф. К. 1998. — С. 96—99.

5. Австрийская Республика. Конституция и законодательные акты — M :Прогресс, 1985. — С. 52.

6. Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества. — М.: Закон и право: ЮНИТИ, 1998. — С. 201 і далі. Автор також розробляє проблему співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

7. Antonowicz Lech. Podrecznik prawa miedzinarodowego. — Wyd. cwarte —W-wa: Wyd. Prawnicze PWN, 1998. — S. 35.

8. Броунли Я. Международное право: В 2 кн. Кн. 1. М.: Прогресс, 1977.. — С. 46.

9. Wyrozumska A. Stosowanie prawa miedzynarodowego w prawie Krajowym // Panstwo і Prawo. — 1996. — № 6. — S. 3.

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВА ЛЮДИНИ
ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Як в давньогрецькій філософії, так і в світових релігіях можна знайти принципи, які є основою ідеї прав людини. Але лише в XVIII ст. сформувалася концепція прав людини в сучасному її розумінні: природа наділила людину певними невід'ємними правами, які не повинні порушуватися державою; дотримання прав людини є необхідною передумовою належного людського існування.

Серед перших історичних документів, що кодифікували права людини, слід відзначити англійські Велику хартію вільностей 1215 року та "Білль про права" 1689 року. Ці документи гарантували права, які могли опинитися під загрозою за певних умов (наприклад, загроза свободі віросповідання), але не містили всеохоплюючої концепції прав та свобод особистості. В той час свободи розглядалися як права, які особи або групи мали згідно з власним соціальним статусом.

Згодом концепція свобод індивіда відокремилася від концепції його соціального статусу та стала розглядатись як право, властиве усім людським істотам. Значну роль в цьому процесі грали іспанські теологи та правоведи Франсіско де Вітторіа (1486-1546) та Варфоломея де лас Касаса (1474-1566), які розробили доктрину про необхідність визнання прав населення земель, що колонізувалися Іспанією. Інший видатний іспанський юрист, Васкес де Мончоа, обґрунтував теорію природних прав (ius naturalism).

Згодом значну увагу привернули ідеї Гуго Гроция, Самюеля фон Пуфендорфа та Джона Локка, що розробили всеохоплюючу концепцію природного права. Жан-Жак Руссо висунув концепцію, згідно з якою монарх отримує владу в результаті "громадської угоди" з власними підданими. Шарль Монтеск’є розробив концепцію розподілу влади. Термін "права людини" (droits de l'homme) вперше з'явився у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 року.

Ці теорії були основою для дій населення британських колоній в Північній Америці. Американська декларація незалежності, прийнята 4 липня 1776 року, основувалася на тому, що всі люди рівні і містила посилання на такі невід'ємні права, як право на життя, свободі та прагнення щастя. Ці ж ідеї відображені у "Біллі про права", прийнятому штатом Вірджинія в тому ж році. Згодом положення Декларації незалежності були прийняті іншими штатами, а також включені в “Білль про права”, що доповнив в 1791 році конституцію США 1787 року. Міжнародна теорія прав людини також отримала розвиток в французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 року. Обидві декларації - американська та французька - задумувалися як систематичний перелік універсальних прав людини.

Таким чином, класичні права XVIII-XIX сторіч відносилися до свободи індивіда. Але вже в той час отримала розвиток ідея, що громадяни мають право чекати від власної держави поліпшення умов існування. В деяких європейських конституціях ХІХ ст. містилися не тільки положення про класичні права людини, але й статті, що покладали на державу відповідальність у сфері зайнятості, соціального забезпечення, охорони здоров'я та освіти. Соціальні права було гарантовано в конституціях Мексики 1917 року, Німеччини 1919 року.

В ХІХ ст. Європа стала свідком конфліктів, пов'язаних із захистом прав меншостей. Ці конфлікти призвели до ряду "гуманітарних інтервенцій" та вироблення міжнародних гарантій в цій області. Наприклад, Берлінська угода 1878 року зумовлювала міжнародне визнання Балканських держав, що звільнилися від Османської імперії дотриманням прав релігійних меншостей в цих державах.

Необхідність вироблення міжнародних стандартів в галузі прав людини була вперше усвідомлена наприкінці ХІХ ст. В цей час промислово розвинені країни почали приймати закони з питань праці, при цьому рівень оплати праці зріс, і, як наслідок, вартість найманої праці. У зв’язку з цим промислово розвинені країни опинилися у програшному становищі по відношенню до країн, які не мали трудового законодавства. В результаті консультацій з`явилися перші конвенції, в яких держави брали обов’язки одна перед другою у відношенні власних громадян. Бернська конвенція 1906 року про заборону нічної праці жінок стала першою міжнародною угодою в галузі соціальних прав. Значна кількість конвенцій в галузі праці була розроблена Міжнародною організацією праці, створеною в 1919 році. Таким чином, соціальні права знайшли своє відображення у міжнародному праві значно раніше від класичних прав.

Злочини проти людяності, скоєні під час Другої світової війни, показали хибність традиційної точки зору, що спілкування держав із власними громадянами є власною справою держав. Підписання Уставу ООН 26 червня 1945 року зробило права людини невід’ємною частиною міжнародного права. Згідно з Уставом, держави ¾ члени ООН зобов’язалися проводити разом заходи, орієнтовані на захист прав людини в усьому світі. 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла та проголосила Загальну декларацію прав людини “як завдання, до виконання якого повинні прагнути усі народи та держави”. Прийняття Загальної декларації прав людини було поштовхом до подальшої розробки міжнародних стандартів у галузі прав людини та створення механізмів міжнародного контролю. За останні п’ятдесят років лише під егідою ООН було укладено більше 60 угод по правам людини. На європейському континенті значну роль у заохоченні та захисті прав людини має Рада Європа та Організація по безпеці та співробітництву в Європі.

Права людини в цілому можуть бути визначені як права, що людина отримує при народженні та без яких не може існувати як людська істота. Права людини відмінні від інших прав у двох аспектах. По-перше, кожна людина наділена правами людини від народження. Права людини не можна надати або придбати. Вони рівною мірою стосуються різних людей. По-друге, зобов¢язання по дотриманню прав людини покладено на державу та її органи, а не на інших індивідів. Інакше кажучи, держава зобов¢язана не тільки утримуватись від порушень прав людини, а й захищати одних індивідів від замахів інших.

Ідея прав людини виникла з необхідності захищати індивіда від зловживань державною владою. Тому перша ідея прав людини фокусувалася на обов¢язках держави утримуватись від певних дій. Іншим джерелом ідеї прав людини є уявлення про те, що необхідно людській істоті для гідного існування. В цьому відношенні права людини є для держави орієнтиром у прийнятті мір, направлених на всебічний розвиток особистості.

Термін “права людини” відноситься до досить широкого спектру прав: від права на життя до права вільно приймати участь в культурному житті суспільства. На міжнародному рівні розрізняють громадянські та політичні права, з одного боку, та економічні, соціальні та культурні права, з іншого.

Термін “громадянські права” застосовується по відношенню до прав, зазначених у 1-18 статтях Загальної декларації прав людини.

До політичних відносять права, зазначені в 19-21 статтях Загальної декларації прав людини: свобода виразу думок, свобода мирних зібрань та асоціацій, право обирати та бути обраним.

Економічні та соціальні права визначені в статтях 22-26 Декларації. Культурні права (статті 27,28): право на участь в культурному житті суспільства, право на захист моральних та матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць.

Однією з можливих класифікацій прав людини є поділ на “класичні” та “соціальні” права. Класичні права включають громадянські та політичні права, мета яких ¾ обмеження влади держави по відношенню до індивіда. Під “соціальними” розуміють економічні, соціальні та культурні права, що вимагають від держави забезпечення індивіду належного існування.

Розподіл між класичними та соціальними правами не є абсолютним. Наприклад, класичне право на справедливий суд вимагає від держави не тільки невтручання в діяльність судових установ, але й створення умов для їх нормального функціонування.

Незважаючи на те, що метою прав людини є захист кожного окремого індивіда, деякі з них можуть здійснюватись індивідами лише спільно: свобода мирних зібрань, право створювати профсоюзи та вступати до них, тощо.

З давніх часів народи та держави встановлюють відносини. З часом виробилися стабільні форми цих відносин, їх зараз називають “міжнародним правом”.

Міжнародне право регулює велике коло питань, що включають до свого складу безпеку, дипломатичні відносини, торгівлю, культуру і, звісно, права людини. Існує велика різниця між системою міжнародного права та правовим системами окремих держав. В міжнародному праві немає єдиної законодавчої влади, а також інституту, що має, як виконавча влада в окремій державі, монополію на використання сили. Тож міжнародне право, в тому числі й міжнародне право в галузі прав людини, може з¢явитись лише за згодою держав, що є його суб¢єктами, та значною мірою залежить від згоди окремих держав дотримуватись його.

Приєднуючись до угоди по правам людини, держава бере на себе зобов¢язання виконувати зазначені в ньому зобов¢язання та забезпечувати відповідність своїх національних законів положенням договору. Таким чином, приєднання до угоди у галузі прав людини передбачає підзвітність держави перед світовою спільнотою, перед іншими державами, що також ратифікували цю угоду, перед власними громадянами та іншими особами, що проживають на його території.

Право міжнародних угод є головною часткою сучасного міжнародного права. Окрім угод існує велика кількість інших документів (декларації, резолюції, акти...), що не мають обов’язкової сили. Але ці документи мають значний моральний вплив та є політичним руководством для держав при проведенні ними політики. Цінність цих документів у їх признанні та прийнятті значною кількістю держав, тож навіть не маючи обов’язкової сили, вони можуть розглядатись як документи, що декларують загально прийняти принципи в межах міжнародного суспільства. Найкращім прикладом є Загальна декларація прав людини, що не є обов’язковою з формальної точки зору. В той же час Декларація є основою багатьох інших документів, що мають обов’язкову силу. “Загальна декларація в якості загального стандарту прогресу для усіх народів та всіх націй ... не тільки виділяє політичну думку нашого часу, але й впливає на мислення законодавців усього світу”. (Даг Хаммаршельд, другий Генеральний секретар ООН 1953-1961 рр.)