Всі засоби гумору та сатири, які використовував Остап Вишня чітко можна простежити у творі «Зенітка», де письменник – патріот підносить тему мужності і нескореності народу в роки другої світової війни, утверджує його героїзм. Усі люди стала на захист Вітчизни. У боротьбі з кривавим фашизмом брали активну участь навіть старі діди й підлітки.

Головний герой «Зенітки» – мудрий, життєрадісний, винахідливий і дотепний. Людина мужня і скромна. Про всій героїчний подвиг у роки війни дід Свирид розповідає із стриманим гумором. У загальнонародну справу розгрому німецько-фашистських загарбників він вносить і свій носильний вклад.

Гумореска – це діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічим?» [14, 96]. Цією деталлю підкреслено всенародну війну з окупантами.

Твір складається з двох частин: «соприкосновеніє» діда Свирида з фашистами і побутові «стражелія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку» [14, 95].

У першій частині О.Вишня застосовує такі засоби сатири:

- бурлескну лексику: «загребли трьох отам на вигоні» (замість поважного поховали);

- лайливі, принизливі слова: погань, несиголовці, ім’я старости «Панько Нужник», сукині ви сини;

- вживання середнього роду замість чоловічого: «Воно сопливе виплакало, щоб його в колгосп прийняли»;

- варваризм: «Вас іст дас?», «діла-гут».

Вила-трійчати, якими Свирид, «як щурят подавив» гітлерівців виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». Ось як розповідає дід про своє генеральне «соприкосновеніє» з фашистами, що спали на горищі:

«Чую – хропочуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила трійчата залізні. Я розмахнувсь та крізь лісу вилами – раз, два, три!

 Як заверещать вони там, як закричать:

- Вас іст дас?

А Нужник:

- О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам на зенітку здаються, почекайте, ще не те буде» [14, 96].

У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий.

Засоби комічного, які використовує автор, такі:

Застосування військової термінології у розповіді про бабу Лукерку:

«… Вийде на ганок та як стрельне: - Свириде!…;

«Сокира «як на теперішню техніку, так чиста тобі «Катюша» «стратегію» й «тактику» своєї покійниці дід Свирид добре вивчив, тому й передбачливо готував «позиції» для «оборони».

«Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилося мені щодня»

«Кум і льотчик кріпкий був . Ас!»

«Держись, - кажу, - куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!» [14, 98]

Також О.Вишня вживає русизми: «У соприкосновенії з ворогом був», «війна – це ж моє рідне дєло», «ошибка організаційна вийшла!»

Комізм ситуацій використаний так, що вони нагадують військові повідомлення:

«Ось дід Свирид з кумом трусили кислиці, та на дереві вирішили й запалити.»

«Коли це знову як бахне: Знову за люльки!

Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберком води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі» [14, 96].

Отже, в гуморесці «Зенітка» О.Вишня через художній образ мужнього партизана розкриває патріотичну ідею вірності Вітчизні.

Широко відомою в літературі є гумореска «Чухраїнці» в якій О.Вишня особливо нещадно викривав слабість українців інстинкту громадської і національної єдності, їх анархічний псевдо індивідуалізм, їхню інертність, всі три риси в психології і думанні українця, що так довго обійшлися і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізацій.

«Гонів із сотню за Атлантидою, трошки вбік, праворуч» розташувалась така давня країна Чукрен, назва якої походить від того, «що її населення, люд тобто Божий, завжди чухався.

Дитина маленька, як тільки починало було спинатися на нього і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадаються, що зробити, зразу воно лізе до потилиці і починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…»[14, 64].

Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінь, а й на процеси малоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури, розчинення їх у союзному «кориті».

«Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», почали співати «Корито».

Ой корито, корито,

Повне води налито.

Там дівчонки руки мили

А мальчики воду пили,

Не хочу я чаю пить,

Не хочу заваривать,

Не хочу тібє любить,

З тобой разгаваривать”.

«Сусіди-атлантидяни оті самі, аж вікна було позачиняють:

- Співають чухраїнці! От народ!? А коли це вони вже за індустріалізацію візьмуться?» [14, 68].

Сатирик виділяє в ментальності чухраїнця аж п’ять глибоко-національних рис:

1. Якби ж знаття

2. Забув

3. Спізнивсь

4. Якось-то воно буде

5. Я так і знав.

Якби ж знаття – «найхарактерніша для чухраїнця риса». Прискіпливо аналізував українство сатирик, засуджуючи неповоротний спосіб його мислення, страшенно боляче було йому за таку нездатність до дії, безініціативність, пасивність нашого люду. Гостро висміював сльозливу емоційність на надмірний ліризм української літератури. В післямові сяйнула дотепом Вишнівська доброзичливість.

«- Нічого! Якось-то воно буде» Бо сам же мовляв з них, чухраїнців.

Отже, Остап Вишня увійшов в українську літературу як майстер «малої» сатирико-гумористичної прози. В історію і теорію малих жанрів письменник вніс багато нового, сповнивши їх актуальним на той час соціальним змістом, оригінальними комічними засобами відтворення життя.