В політичний лексикон термін «центризм» увійшов у зв’язку із подіями Великої французьської революції XVIII ст., коли в залі засідань національної асамблеї – парламенту Франції – праворуч від головуючого розташовувались консерватори (прихильники монархії), луворуч – радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали – посередині між консерваторами та радикалами. В наступному поняття політичного «центру» традиційно вживалось для визначення серединної позиції політичної сили по відношенню до наявних альтернатив. Більшість дослідників центризму згідні з тим, що центризм не має постійного та незмінного змісту: в різні історичні періоди, в різних суспільствах він набуває особливих форм.  

Першим виникло переважно технологічне розуміння центризму, як політики послідовних реформ, яка протистоїть одночасно революції та реакції. Така політика направлена на пошук та еволюційну реалізацію найбільш вигідної для суспільства альтернативи розвитку. Політичні сили об’єднуються для рішення якоїсь близької за змістом задачі, хоча по іншим проблемам у них можуть бути протилежні позиції [1].

Побутують й інші точки зору. Один із російських дослідників проблеми політичного центризму А. Соловйов переконаний, що останній «може існувати й у вигляді інституціональної безвідносної до позицій суб'єктів системи стримувань і противаг, що створює гарантії недопущення крайнощів…» [2]. Інституціональність у даному разі необхідно розглядати в її найширшому інтегративному розумінні як сукупність взаємопов'язаних, взаємодіючих і взаємообумовлених у політичному процесі інститутів, цінностей, норм, традицій, моделей поведінки тощо. Разом з тим автор, як і більшість інших дослідників даної проблеми, концентрує свою основну увагу на з'ясуванні ціннісного виміру політичного центризму й перспективах його накладення на ментальні риси російського політикуму, залишаючи поза межами аналізу його системний характер. За умов подібного підходу центризм подається як статична категорія, що суттєво звужує його сутність.

Засновники другого підходу, згідно з яким центризм є деякою ідейно-політичною конструкцією, розглядають центризм як програмну орієнтацію на рівновіддаленість від крайностей політичного спектру. «Центристський курс передбачає проведення такої ліні, яка на практиці є серединою між стремлінням до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням суспільних верств досягти більшої соціальної рівності» [3]. Тобто центризм як орієнтація на помірковані методи та програми в рамках практично наявного спектру ідеологічних уявлень або ж як сукупність партій або їх блоків, початково націлених на діяльність в політичному просторі між радикальним реформізмом та охороництвом. При цьому підкреслюється, що основні ринципи центризму – примирення та стабілізація в суспільстві [4].

Третій підхід визначає центризм як системну характеристику. Наприклад, вчений Г. Водолазов стверджує, що це нова сучасна метадоктрина, тип мислення нашого часу, що характеризується заміною конфронтаційного стилю дій на стиль партнерства, взаємоподільності, консенсуса, компроміса. Перехід розвинених суспільств до центризму є наслідком зникнення класового антагонізма, зупинення боротьби різних соціальних груп на знищення. Всередині центристського типу мислення можуть існувати різні ідеології від неомарксизму до лібералізму. Мета центризму – забеспечити їх здорову конкуренцію. Центризм навіть не повинен намагатися розробити певну центристську програму, тому що не можливо апріорно вивести формулу, яка б змогла врахувати все розмаїття факторів, щохвилинно впливаючих на наше життя. Задача центризму полягає в створенні механізму формування такої формули. Необхідно створити демократичний механізм, де були б представлені соціальні групи, прошарки, напрямки, де були б політично артикульовані їх вимоги, і вони могли б вести між собою цивілізовану дискусію, відстоювати свої вимоги [5]. Запропонований підхід і дозволяє чітко визначити центризм як парадигму суспільного розвитку, «вітер епохи», віяння якого визначає хід людського мислення.

Досвід становлення політичних систем західних країн переконливо доводить, що центризм у цьому розумінні є результатом гармонійної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. Тому будь-які спроби його непослідовного впровадження заздалегідь приречені на провал. Ідеться про те, що реалізація, наприклад, системи цінностей політичного центризму при використанні нецентристських засобів і методів політичної боротьби є неможливою, як неможливими видаються і спроби проведення центристської політики в умовах відсутності збалансованої демократичної політичної системи [6].

Відповідь на запитання, чому більшість вітчизняних дослідників концентрує свою увагу на ціннісному ряді політичного центризму полягає в бажанні осягнення перспектив його впровадження або ж практичної реалізації на тлі менталітету, притаманного населенню країн пострадянського простору. Проблема, якою мірою і в якій формі суспільство здатне сприйняти й підтримати устремління певних політичних сил у даному напрямку в умовах тривалої кризи моральних цінностей (інакше кажучи, в умовах ідеологічного вакууму), навіть за наявності розмаїття різних політичних течій, напрямків тощо залишається невирішеною і змушує орієнтуватися на визначення соціальної бази політичного центризму. Особливого загострення вона набуває в контексті браку сподіваної суспільної підтримки центристських партій і організацій [7].

Більшість дослідників із цього приводу схиляється до думки, що лише так званий середній клас і є основною соціальною базою центристських партій. Проте глибший аналіз виявляє значно ширшу соціальну базу центризму. Річ у тім, що історичний досвід неодноразово підтверджував хибність спроб абсолютизації середнього класу як надійної опори демократичних політичних сил і еволюційного шляху розвитку суспільства. Варто лише пригадати той факт, що саме середній клас був основною опорою націонал-соціалізму (фашизму) в Німеччині в роки правління Гітлера.

Саме поняття «середній клас» надто аморфне й розпливчасте, а прихильними до ідеологічних засад центризму можна вважати також деякі соціальні верстви, що традиційно до нього не відносять (зокрема, представників великого бізнесу, працівників державного сектора, бюрократичного апарату, банкірів тощо), які, безумовно, зацікавлені в стабільному й поступальному розвитку суспільства, дотриманні законності і порядку всіма учасниками соціально-економічної та й, зрештою, політичної діяльності [8]. Аналогічного висновку дійшли й учасники круглого столу з проблем політичного центризму в Росії: «Центристської орієнтації можуть дотримуватись люди, партії, політичні рухи, що належать до різних прошарків суспільства. Більше того, у будь-якому політичному русі або партії можуть бути виокремлені групи, віддані центристським цінностям. Все це, природно, не принижує роль середнього класу як соціальної бази центризму, але по-іншому розставляє акценти в його теоретичній інтерпретації» [9].

Політичний центризм у своїй системній якості теоретично може претендувати на вироблення, організацію і представництво загальних суспільних інтересів. Потенційна здатність спиратися на широкий спектр інтересів фактично всіх суспільних верств, прошарків і відповідних соціально-політичних сил, груп тощо (про що згадувалося вище); можливість гармонізації їх діяльності та взаємовідносин на засадах гуманізму і адекватній методологічно-технологічний основі; опора на загальнолюдські демократичні цінності як на духовному, так і практичному рівнях дозволяють вивести політичний центризм на загальнонаціональний, загальнодержавний рівень. Можна навіть стверджувати, що центризм – це механізм взаємодії та взаємоузгодження загальнолюдського, національного і класового (корпоративного) як філософських категорій у політиці [10].

Зрештою, окреслене коло специфічних рис центризму дозволяє зробити висновок, що прагнення поміркованих політичних сил до єднання обумовлене бажанням сформувати своєрідний центр ухвалення оптимальних державно-політичних рішень, який став би постійно діючим, і ґрунтувався б на широкій суспільно-політичній, соціально-економічній, морально-етичній базі феномена, що нами розглядається.

Отже, серед розмаїття як глибоких теоретичних, так і, здебільшого, поверхових публіцистичних досліджень феномена політичного центризму, основна увага концентрується або на підході до центризму як до сукупності способів та методів політичної діяльності чи технології досягнення компромісу, або на фрагментарному аналізі певних його сторін, таких як ціннісні виміри, припинення конфліктного протистояння між політичними акторами тощо.

Один з підходів визначає центризм як варіант політичної поведінки, яка відрізняється прагматизмом та здатністю до компромісів. В даному ракурсі центризм іноді розуміють як ціннісно-нейтральну політичну технологію, яка забеспечує згоду різних політичних сил. Другий підхід пов’язаний з розумінням центризму як ідейно-політичної течії, яка репрезентована в політичному спектрі певними структурами, мета яких – діяти в політичній ниші між радикалами. Ряд дослідників об’єднують ці поняття центризму. Третій підхід аналізує центризм на рівні системної характеристики.