Визначення розміру зарплати має два підходи: з боку найманого персоналу і з боку роботодавця.

Роботодавець обчислює не тільки ту частину витрат, що визначається ставками заробітної плати, а й валові витрати на наймання працівників. Найманий персонал під заробітною платою вважає той заробіток, який він одержує на руки в касі підприємства. На рис.3.2. показано структуру заробітної плати з точки зору підприємця і працівників, яка є характерною для Німеччини.[3, с. 239]

Як видно з рисунка, на підприємствах Німеччини робітник одержує в касі підприємства лише 35% того, що витрачає роботодавець прямо чи опосередковано на використання найманої ним робочої сили.

Рис. 3.2. Валові витрати роботодавця на найманих працівників і відповідна чиста заробітна плата найманого працівника

Для характеристики рівня оплати праці застосовуються показники номінальної і реальної заробітної плати.

Номінальна заробітна плата – сума грошей, яку одержує працівник за свою працю. Включає в себе відрахування на соціальне страхування і прибутковий податок. Одиницею виміру тут є погодинна ставка заробітної плати, яка визначається коливанням попиту і пропозиції на ринку праці. На погодинну ставку впливають і такі чинники: фондоозброєність праці, її продуктивність і якість, рівень застосованої технології праці, кваліфікації найманих працівників, ефективність праці, природні умови (клімат) і традиції країни.

Номінальна заробітна плата, тобто кількість грошей, одержаних працівником на руки, не дає повного уявлення про доход на фактор найманої праці, тому що в різний час за одну і ту ж кількість грошей можна купити різну кількість життєвих благ. Тому визначення рівня оплати праці здійснюється через реальну заробітну плату.

Реальна заробітна плата визначається кількістю товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату за існуючого рівня цін після відрахування податків та інших платежів. Отже, рівень реальної заробітної плати визначається сумою номінальної оплати праці, рівнем податків і цін на життєві блага. При даному рівні цін реальна заробітна плата змінюється прямо пропорційно змінам номінальної заробітної, а при даному рівні номінальної заробітної плати – обернено пропорційно зміні цін на споживчі товари і послуги.

Реальна заробітна плата – відносний показник, який характеризує купівельну спроможність номінальної заробітної плати під впливом змін роздрібних цін на товари й послуги та рівня витрат на сплату податків і обов’язкових платежів. Абсолютна величина реальної заробітної плати розраховується діленням номінальної заробітної плати поточного періоду без урахування податків і обов’язкових платежів на індекс споживчих цін.

Виділяють такі фактори, які визначають рівень заробітної плати:

1) розмір номінальної заробітної плати;

2) рівень цін на товари та послуги (індекс вартості життя);

3) розмір податків, які сплачують робітники до бюджету держави і фондів соціального страхування.

Для визначення реальної заробітної плати індекс номінальної зарплати ділять на індекс вартості життя.

Рух реальної заробітної плати визначається за такою формулою:

,

де Ірзп – індекс реальної заробітної плати; Інзп – індекс номінальної заробітної плати; Іц – індекс цін на товари і послуги.[3, с.240]

Ця формула показує, що номінальна і реальна заробітна плата необов'язково змінюються в одному й тому самому напрямі. Так, номінальна заробітна плата може зростати, а реальна заробітна плата знижуватись або залишатися незмінною.

Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач.

Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення:

,

де: Др — доходи реальні;

Дн — доходи номінальні;

Іц — індекс споживчих цін.

Чинник цін (рівень інфляції) в обчисленнях динаміки реальної заробітної плати розраховується як індекс вартості життя (індекс цін споживчих товарів – коефіцієнт, що відображає зміну цін).

В умовах державного регулювання розподілу національного доходу і доходів населення майже в усіх країнах законодавче встановлюється мінімальна заробітна плата, яка націлена на зниження бідності в країні.

Основою розрахунку мінімальної заробітної плати виступає показник прожиткового мінімуму (вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення вузького кола першочергових потреб людини).

Отже, мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг роботи) , за яку некваліфіковані робітники могли б утримувати свої родини. У Законі України «Про оплату праці» наводиться таке її визначення: «Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу». Тобто маємо безпосередню вказівку на лінійний зв’язок заробітної плати з ціною праці (чи її послуг).

Державне регулювання оплати праці полягає передусім у визначенні і перегляді розміру мінімальної заробітної плати й умов, які впливають на її величину.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:

§ вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;

§ загального рівня середньої заробітної плати;

§ продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Установлюючи мінімальну заробітну плату, країни з розвинутою ринковою економікою орієнтуються на відповідні конвенції Міжнародної організації праці. Як свідчить практика цих країн, визначення мінімуму заробітної плати на загальнонаціональному рівні є хоча і важливим, проте додатковим, а не основним інструментом регулювання оплати, оскільки пріоритет зберігається за колективними переговорами. Державне регулювання оплати праці має за мету визначити найменший рівень заробітної плати, «стартові» позиції учасників колективних переговорів, нижче рівня яких угоди неможливі.

У сучасних умовах в Україні метою встановлення мінімальної заробітної плати є фіксування нижньої межі розмірів оплати праці. Отже, мінімум заробітної плати розглядається як інструмент у боротьбі з бідністю через надання всім працівникам на умовах найму на підприємствах усіх форм господарювання гарантованого захисту від невиправдано низьких ставок заробітної плати.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених у процесі переговорів представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексів цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Установлена на рівні держави мінімальна заробітна плата являє собою її державну гарантію для всіх категорій найманих працівників і не підлягає зниженню на рівні галузі і підприємства.

Мінімальна ж зарплата в даному Законі визначається, як «законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну погодинну норму праці (обсяг робіт)». Тут неначе і є вказівка на врахування обсягу прожиткового мінімуму і в той же час — немає. Формування мінімальної зарплати має базуватись на обчисленні прожиткового мінімуму, який не може бути нижчим за межу малозабезпеченості. На жаль, в Україні протягом 90-х років усі ці показники не корелювались, нормативи встановлювались довільно. Тому при їх аналізі будь-яка економічна логіка відсутня. Водночас у розвинутих країнах розмір мінімальної погодинної зарплати законодавчо встановлюється з урахуванням прожиткового мінімуму (наприклад, у США її розмір становив у кінці 90-х років понад 5 доларів).

Висновок

Формування цивілізованих економічних взаємовідносин між капіталом та працею передбачають подолання протиріч в стосунках робітника і капіталіста, який мав місце на ранніх етапах розвитку західного суспільства. Нині ці відносини наповнюються іншим змістом. Трансформуються самі основи виробничих зв’язків.

Вони набувають ознак партнерства й співробітництва. Як писав нобелівський лауреат П. Самуельсон, відносини, про які йдеться, набувають економічної симетрії. З одного боку, на зміну відносинам купівлі-продажу робочої сили прийшли відносини її колективно-договірної оренди, з другого – колективи працівників виступають, по суті, в ролі орендарів капіталу і втілених у ньому засобів виробництва. Йдеться про те, що за нових умов праця здатна таким же чином відігравати роль наймача капіталу, як і капітал – наймача праці.

Капітал — це вартість, яка приносить дохід, тобто приріст до початково авансованого розміру вартості активів (грошових, матеріальних і нематеріальних). Капітал складається з двох частин: постійної та змінної.

Постійний капітал — це витрати підприємця на придбання засобів виробництва, він переноситься конкретною працею на новостворений продукт. Отже, постійний капітал С бере участь у процесі виробництва своїм речовим змістом і є фактором виробництва (знаряддя та всі засоби праці, сировина, матеріали, паливо, електроенергія тощо). Він не бере участі у процесі збільшення вартості.

Друга частина капіталу — вартість робочої сили, яка визначається за домовленістю між працівниками і роботодавцями (в руках працівників вона є заробітною платою), змінює свою вартість у процесі виробництва і тому є змінним капіталом V. Ця частина капіталу забезпечує збільшення первісної вартості, відтворюючи первісну вартість і створюючи додану вартість т.

Отже, постійний капітал і вартість робочої сили (С + V) становлять витрати виробництва, а створювана найманими працівниками нова вартість розпадається на еквівалент вартості робочої сили і додану вартість. Додана вартість є доходом виробництва.

Капітал фіксує деякі ключові елементи феномену: він пов'язаний з грішми і являє собою специфічний спосіб організації виробництва.

Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісно вкладена.

Найманий працівник продає капіталісту-підприємцю не працю, не послуги праці, як це видається на перший погляд, а робочу силу. Остання є сукупністю фізичних, розумових і організаторських властивостей і здібностей людини, набутих нею знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва споживних вартостей.

Як і всякий товар, робоча сила – як товар, має споживну вартість і вартість. Споживною вартістю робочої сили, тобто її корисністю, є здатність її приносити додаткову вартість (прибуток, дохід). Фірма (підприємець) наймає робочу силу лише тоді, коли вона приносить фірмі (підприємцю) дохід (прибуток). Якщо на останнє робоча сила не здатна, то для роботодавця вона не викликає ніякого інтересу.

Вартість робочої сили (як специфічного товару) визначається суспільно необхідними витратами на її відтворення (тобто належного рівня освіти, кваліфікації), відповідними витратами на утримання сім'ї. Вартість робочої сили упродовж тривалого періоду зростає, що свідчить про постійне зростання ролі особистісного фактора у виробництві, ускладнення споживної вартості даного товару, про дію закону зростання вартості останнього. Таке зростання зумовлює збільшення реальної заробітної плати.

Заробітна плата є грошовим виразом вартості та ціни товару робоча сила і результативності її функціонування. На ціну робочої сили (а отже, і на заробітну плату) істотно впливають попит і пропозиція. Комплексно сутність заробітної плати розкривається у виконуваних нею функціях (відтворювальній, стимулюючій і розподільчій).

Таким чином, заробітна плата – це нарахування працівникам у грошовій та натуральній формі (незалежно від джерела фінансування) за відпрацьований час або виконану роботу, премії, доплати, надбавки, а також інші види оплати за невідпрацьований час.

Отже, продається на ринку не сам процес праці, а лише здатність до праці, тобто робоча сила. Якщо ж кажуть, що на ринку праці продається праця, то саме під нею розуміють робочу силу.

Будь-якій людській праці, незалежно від того, в яких суспільних умовах вона здійснюється, властиві дві міри кількості праці: безпосередньо відпрацьований робочий час і вироблений продукт. Відповідно до цього заробітна плата виступає в двох конкретних формах: почасової і відрядної плати. Тому форма заробітної плати показує міру кількості праці, що застосовується з огляду на об’єктивні умови процесу виробництва. Форму заробітної плати слід відрізняти від системи заробітної плати. Останнє характеризує різновидність певної форми і пов’язана із способом організації праці та методом розрахунку заробітку робітника.

Заробітна плата, що виплачується за певний час функціонування робочої сили (година, день, тиждень, місяць), називається почасовою заробітною платою.

Одиницею вимірювання почасової заробітної плати є погодинна ставка заробітної плати, яка іменується ціною праці.

Для характеристики рівня оплати праці застосовуються показники номінальної і реальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата – рівень заробітної плати, нижче якого вона бути не може. Основою мінімальної заробітної плати є прожитковий мінімум. Мінімальна заробітна плата може не співпадати, а то й бути нижчою за прожитковий мінімум, що залежить від рівня економічного розвитку країни. В економічній теорії є різні погляди щодо ролі категорії мінімальної заробітної плати. Одні вважають, що встановлення мінімуму заробітної плати на рівні вищому за рівноважну викликає зростання надлишку робочої сили на ринку, тобто безробіття. Інші ж, навпаки, заперечуючи це, вбачають в мінімальній заробітній платі суттєвий засіб підтримки доходів населення.

Отже, економіку будь-якої країни не можливо уявити без механізму взаємодії таких категорій як капітал і праця. У свою чергу ці поняття є нерозривно взаємопов’язані і не можуть існувати окремо, що було досліджено в даній курсовій роботі.