Уперше функції підприємства були визначені й систематизовані одним із представників школи адміністративного управління А. Файолем. Майже всі сучасні функції з організації управління підприємством спираються на них. При цьому в практиці менеджменту їх часом критикують або доповнюють, а інколи просто використовують без будь-яких змін.

Перш ніж вивчати конкретні функції підприємства, до­цільно з'ясувати питання про те, яка функція є найважливішою, або головною, тобто відносно якої усі інші є похідними. Тут нам не обійтись без використання інших понять — "мета під­приємства" і "мета підприємця (власника)". В економічній теорії ці поняття розрізняються.

Під метою підприємця (або власника) розуміють сукупність його намірів та інтересів як фізичної особи, спроектовані на підприємницьку діяльність.

Мета підприємства — це умовне аналітичне поняття, яке використовується для стислого опису чинників поведінки під­приємства. Мета підприємця як керівника повинна розгля­датися окремо від мети підприємства, тому що конкретне підприємство в деяких випадках є лише засобом реалізації особистих інтересів підприємця (власника).

Зокрема, такий захід, як ліквідація підприємства, може відповідати інтересам підприємця, але не відповідати цілям підприємства, Тому підприємство не можна ототожнювати ні з його керівником (директором), ні з власником, ні з трудовим колективом, ні з конкретною юридичною особою.

Підприємство - це реальна "жива" система, для функціону­вання якої залучаються особистий та речовий фактори, а також суб'єкти, що перебувають за його межами: постачальники, покупці тощо.

Внутрішні, органічно притаманні підприємству цілі досить різноманітні, але в узагальненій формі вони можуть бути охарактеризовані як забезпечення гармонійної взаємодії з навколишнім середовищем. Іншими словами, це можна визна­чити як прагнення до найкращої реалізації функцій підприєм­ства, тобто, по суті, до продовження його існування.

Функції будь-якого підприємства знаходять своє відобра­ження в системі його цілей, що містить такі головні складові:

1) задоволення потреб персоналу підприємства;

2) удосконалення структури підприємства, її адаптація до внутрішніх та зовнішніх змін;

3) створення та підтримка потенціалу для майбутнього розвитку, безперервності існування підприємства;

4) задоволення зовнішніх вимог до підприємства та пред'яв­лення власних вимог до навколишнього середовища.

Лише одночасно здійснюючи реалізацію усіх цілей, під­приємство здатне функціонувати та розвиватися. Такий підхід зазначає підприємство як унікальний соціально-економічний феномен, здатний, по-перше, забезпечити суспільні потреби і, по-друге, реалізувати органічну єдність виробничих та відтворювальних процесів.

Слід зазначити, що мета не обов'язково збігається з функ­цією, і саме цей факт є предметом дискусій.

Головною економічною функцією будь-якого підприємства є задоволення потреб споживачів у товарах або послугах. Тобто ця функція властива кожному підприємству незалежно від його структури, галузі, ступеня підпорядкованості органам держав­ної влади тощо.

За умов планової економіки критерієм належного виконання цієї функції є узгодженість її з планом. У ринковій економіці діяльність підприємства визначається цінами на товари і послуги, на фактори виробництва, сировину, а також витрати на управління підприємством. Тому метою підприємства стає здійснення його головної суспільної функції шляхом такої побудови його організаційної структури, за якої витрати на управління підприємством були б якомога меншими й водночас настільки ефективними, наскільки це необхідно.

Функція безпосереднього або опосередкованого задоволен­ня потреб споживачів реалізується на підприємстві окремими його ланками, число яких зростає зі збільшенням розмірів під­приємства. Але навіть у тих випадках, коли підприємство зов­сім мале і має лише один центр діяльності (дрібний продавець, котрий не використовує найманої праці), зміст його головної функції залишається таким самим. Наприклад, підприємства, котрі випускають автомобілі, купують у підприємства, що ви­пускає шини, його продукцію, призначену для задоволення кінцевого споживача. Підприємство, що продає свої шини, установлює ціни (або бере участь у їх формуванні), знаходить клієнтів, приймає замовлення тощо. Це - комерційна функція.

Після прийняття замовлень необхідно виготовляти продук­цію (проводити дослідження тощо). Це — технічна функція.

Але виробництво потребує певних коштів, необхідних для придбання засобів виробництва, залучення капіталів тощо. Необхідно забезпечити наявність таких коштів, поки виготов­лена продукція не буде реалізована. Це — фінансова функція. Функція закупівлі засобів виробництва, що споживаються у процесі виготовлення продукції, може розглядатися і як технічне постачання, і як комерційна функція (купівля для майбутнього продажу). З метою раціонального використання усіх засобів виробництва для досягнення поставленої мети необхідно забезпечити координацію дій працівників, належне управління персоналом та контроль за результатами праці. Це — адміністративна функція.

Таким чином, виходячи з головної соціально-економічної функції підприємства (задоволення потреб суспільства) як структуроутворюючого елемента економічної системи су­спільства визначають головні внутрішньоорганізаційні функції підприємства, що забезпечують його існування як самостійного суб'єкта господарювання, як ланки народного господарства, а саме: комерційну, технічну, фінансову, адміністративну.

Цей перелік може бути предметом обговорення. В еко­номічній літературі пропонуються й інші варіанти головних функцій. Так, Файоль розрізняв шість функцій, або операцій, що здійснюються на підприємстві: технічна (виробництво), комерційна (купівля, продаж), обліку, фінансова (фінан­сування), гарантування безпеки (збереження матеріальних благ та персоналу), адміністративна. Адміністративній функції він приділив особливу увагу, визначивши її роль так: передбачати, керувати, координувати, контролювати.

Отже, економічна роль підприємства в життєдіяльності та розвитку суспільства передбачає здійснення цілого ряду найрізноманітніших функцій та підфункцій, котрі не під­даються однозначному групуванню. Наприклад, облік ми не відносимо до головних функцій тому, що, будучи надзвичайно важливою, необхідною функцією, він, проте, лише фіксує результати названих вище функцій, він "нейтральний".

Додаткові функції — це ті функції, без яких навіть у тих випадках, коли вони практично необхідні на великих підприєм­ствах або коли вони визначені законом як. обов'язкові, невеликі підприємства можуть обійтися. До таких функцій, зокрема, належить функція гарантування безпеки у Файоля й адміністра­тивна функція у вузькому розумінні, тобто функції секре­таріату, документообороту тощо.

Адміністративна функція охоплює чимало допоміжних функцій, котрим не завжди дається чітке визначення. До даного типу функцій відносять облік, калькуляцію собівартості, статистичну звітність. Облік є одним із методів (у конкретних умовах ця функція може бути і найважливішою) спостереження за процесом та результатами виробництва. За своєю природою він нічим не відрізняється від інших допоміжних функцій. Але через те, що це одна з "найдавніших" функцій, а також завдяки "узаконеному" характеру облік дуже давно зараховують до найважливіших функцій.

До досить важливої функції, хоча і допоміжної за своєю природою, належить соціальна функція, або управління персоналом, за винятком прийняття на роботу та звільнення. До додаткових функцій відносять усі дослідні операції, тобто усі ті функції, котрі допомагають управлінню, сприяють своєчас­ному виявленню та вирішенню проблем, що виникають у процесі господарювання.

Таким чином, існують два види функцій, з яких перші завжди здійснюються на підприємстві, тоді як інші можуть бути відсутні. Але серед функцій, котрі можуть не здійсню­ватися (наприклад, на маленькому підприємстві, що виконує замовлення зі сторони, облік може не вестися), є такі, що мають більше значення, ніж окремі основні (головні) функції. Розме­жування між основними та допоміжними функціями полегшує розуміння відмінностей, які з'ясовуються при їх класифікації.

1.2 Організаційні форми сучасних підприємств.

Будь-яка підприємницька діяльність здійснюється в певних організаційних формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності визначаються суб’єктивними (особисті вподобання) та об'єк­тивними чинниками — сферою діяльності, наявністю коштів, перевагами та недоліка­ми відповідних форм підприємств.

Організаційною одиницею підприємниц­тва є фірма або компанія.

Фірма - це підприємство, організа­ція, установа, яка здійснює господар­ську діяльність з метою одержання прибутку.

Як фірми можуть бути представлені індивідуальні підприємці та їх об'єд­нання.

 Компанія — це асоціація підпри­ємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших формах організації бізнесу.

Це лише загальна назва, що використо­вується стосовно будь-якого підприємст­ва. Вона відображує лише той факт, що підприємства або організації мають права юридичної або фізичної особи (громадяни-підприємці). Проте поняття «фірма» або «компанія» не відображує організа­ційно-правового статусу суб'єкта підпри­ємницької діяльності. Тому крім назви фірми будь-якому підприємцеві важливо обрати конкретну організаційно-правову форму діяльності, тобто зафіксовану нор­мами права єдність організаційних і еко­номічних засад діяльності суб'єкта під­приємництва.

Визначальними ознаками, що вирізня­ють одну організаційно-правову форму з-поміж інших, є такі: кількість учасни­ків створюваного господарського суб'єк­та (об'єднання); особа власника статут­ного капіталу; джерела майна як матері­альної основи господарської діяльності; межі майнової (матеріальної) відповідаль­ності; спосіб розподілу прибутку і збит­ків; форма управління суб'єктом госпо­дарювання.

В умовах перехідної економіки найпо­ширенішими є три основних організацій­но-правових форми підприємницької ді­яльності: одноосібні володіння; партнер­ства (товариства); корпорації, які з поглибленням ринкових перетворень набува­ють все більшого розвитку.

За одноосібного володіння все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує при­буток і несе повну особисту відповідаль­ність за всі зобов'язання фірми.

Партнерство (товариство) — це об'єд­нання капіталів двох і більше фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ри­зику, прибутку і збитків на основі рівності, спільного контролю результатів бізне­су, активної участі в його веденні. Осно­вою відносин між сторонами, що вступа­ють у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників (парт­нерів) у діяльності підприємства розріз­няють такі товариства: акціонерні, пов­ні (з повною відповідальністю); командитні; з додатковою або обмеженою від­повідальністю.

Корпорація (акціонерне товариство) — домінуюча форма підприємницької діяль­ності, її власниками є акціонери, що ма­ють обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпо­рації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Розрізняють дві його части­ни: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів; друга — це нерозподілений прибуток, що використовується для реінвестування. Функції власності та контролю розподілені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

В умовах перехідної економіки поши­реними є підприємства, засновані на різ­номанітних формах власності:

§ на власності громадян - індивідуаль­не, сімейне, приватне підприємство;

§ на колективній власності — колективне підприємство; виробничий кооператив, підприємство, що належить кооперати­ву; акціонерне товариство, інше госпо­дарське товариство або підприємство, що належить такому товариству; спільне підприємство; підприємство релігійної організації;

§ на державній власності - державне, державне республіканське, державне комунальне підприємство.

 На початковому етапі ринкових пере­творень значного розвитку набувають кооперативні, орендні та акціонерні під­приємства (товариства).

Кооператив — це об'єднання фізич­них осіб з метою спільного виробниц­тва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів або послуг, бу­дівництва, сільського господарства тощо.

Мета створення виробничого коопера­тиву — господарська діяльність. Він ви­ступає як товаровиробник. Саме у цьому полягає головна відмінність кооперативів нового типу від споживчих кооперативів (житлових, садових тощо), діяльність яких спрямована на задоволення потреб їхніх членів.

Види господарської діяльності коопера­тиву визначаються його статутом. Матері­альною основою господарської діяльності кооперативів є майно, яке належить їм на правах власності або орендоване ними. Кооператив здійснює свою діяльність на засадах самоуправління, тобто всі питан­ня господарської діяльності та соціально­го розвитку кооператив вирішує самостій­но. В Україні найбільше кооперативів ді­яло на початку 1991 р.

 Орендне підприємство — це підпри­ємство, що створюється після укла­дання договору оренди між орендо­давцем (як правило, державним орга­ном) і організацією орендарів.

У найзагальнішому визначенні орен­да — це передавання майна (виробничих фондів, землі тощо) у розпорядження суб'єкта господарювання у тимчасове ко­ристування за певну плату. Оренду слід розглядати як перехідну форму до інших форм господарювання, а також до інших форм власності — колективної, приват­ної та акціонерної.

Оренда не тільки визначає форму та ступінь привласнення коштів кожним учасником цих відношень, відповідні форми та міру поєднання різноманітних економічних інтересів, а й установлює спосіб і форми роздержавлення власнос­ті і перетворення суб'єктів господарювання на реальних власників. Кількість підприємств України, що працюють в умовах оренди, останнім часом значно скоротилася. На 1 січня 2001 р. їх част­ка в загальній кількості недержавних під­приємств промисловості та в обсягах ви­робництва становила близько 1 %.

Акціонерне підприємство (товарис­тво) — це товариство, яке має ста­тутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номіналь­ної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов'язан­нями товариства лише в межах акцій, що їм належать. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оп­латили акції, відповідають за зобов'язан­нями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випуще­них акцій утворює статутний фонд акці­онерного товариства. Він не може бути меншим, ніж сума, еквівалентна 1250 мі­німальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерно­го товариства.

До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції яко­го розповсюджуються через відкриту під­писку та купівлю-продаж на біржах; за­крите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не мо­жуть розповсюджуватися шляхом підпис­ки, купуватися та продаватися на біржі.

Розвиток акціонерних форм організа­ції виробництва певною мірою сприяє роздержавленню в організації господа­рювання за рахунок змін у відносинах власності, а також ефективному викори­станню державних коштів. Розвиток цієї форми організації підприємницької ді­яльності активізується в перехідний пе­ріод. Так, в Україні станом на 1 січня 2001 р. акціонерні товариства в недер­жавному секторі за кількістю та обсягом продукції становили відповідно — 57,1 і 79,7%.

Згідно із законодавством в Україні мо­жуть діяти підприємства таких видів: при­ватне, засноване на власності фізичної особи; колективне, засноване на власнос­ті трудового колективу; господарське то­вариство; засноване на власності об'єд­нання громадян; комунальне, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне, засноване на держав­ній власності, у тому числі казенне під­приємство.