Паронімія як стилістичний засіб в творчості Л.Костенко

Вступ

 “Мова має постійну тенденцію до автоматизму в створенні та сприйнятті мовних знаків” [10;12], але цій тенденції протистоїть прагнення людини (зокрема, поета) відшукати в системі мови незадіяні ще ресурси, орієнтовані на смислову багатогранність, рельєфність та рефлективність слова. Вже на початку двадцятого століття одним із найпоширеніших способів оновлення мови поетичного тексту стає глибокий звуковий повтор, що тяжіє до паронімії і переходить поступово в неї. В українській поезії доцільно згадати Богдана-Ігора Антонича, Павла Тичину, у поезії яких використання такого смислового і звукового ефекту набуло значного поширення. Звукова подібність слів починає усвідомлюватись як їхня смислова близькість, що сприяє експресивності поетичної мови, створенню звукових метафор та звукообразів.

 Якщо Тичина та Антонич були в українській поезії одними із перших, для кого глибокі звукові повтори, процес поетичної семантизації слів став принципом створення окремих асоціативних образів, то в шістдесятих цю тяглість традиції перейняла ціла плеяда молодих авторів, серед яких особливо вирізняються за частотністю використання паронімії Ліна Костенко, Іван Драч, Б. Олійник, М.Вінграновський.

Темою нашого дослідження є паронімія у творчості Ліни Костенко. В ідіостилі поетеси цей прийом займає надзвичайно важливе місце, він є характерною рисою її мовотворчості, принципом побудови асоціативних зв’язків та створення нових семантичних полів між словами, пов’язаних звуковою близькістю.

Актуальність нашої теми зумовлюється як відсутністю ґрунтовних та систематичних досліджень щодо використання явища паронімії у текстах поетеси, так і бажанням розкрити особливості цього прийому на матеріалі окремо взятого індивідуального стилю. Також, ми вважаємо, що існує потреба в уточненні визначення і розуміння деяких основних понять пов’язаних з використанням паронімії у поетичному тексті. Власне, самі паронімічні явища почали досліджувати приблизно в шістдесятих роках 20 століття, тому це питання залишається ще доволі дискусійним.

Предметом та об’єктом дослідження є вияви паронімії (паронімічної атракції) у поезіях Ліни Костенко на матеріалі збірок “Вибране” та “Поезії”, які містять в собі твори різних періодів і можуть ілюструвати послідовність та систематичність у використанні письменницею “явища часткової звукової подібності слів при їх семантичній розбіжності (повній чи частковій)” [24;.121], тобто паронімії.

Методи дослідження визначені вже самою темою. Це, власне метод безпосереднього спостереження та виявлення досліджуваного стилістичного прийому у поетичному тексті, який дає нам матеріал для подальших класифікацій та узагальнень. Вивчення паронімічних поєднань в контексті художнього цілого, основних мотивів та ідеї проводиться методом контекстуального аналізу. Метод лексико-семантичної сполучуваності використано для аналізу поетичних значень атракантів. Метод лексико-семантичної сполучуваності та метод контекстуального аналізу застосовуються водночас і є взаємодоповнюючими. В нашому дослідження має місце також використання компонентного аналізу, при виділення спільних “квазі-“коренів у паронімічних атракантів.

Мета роботи полягає у з’ясуванні природи паронімічної атракції, розгляді проблеми створення спільних смислів на основі звукової подібності. Також ми прагнемо визначити домінуючі типи паронімії у поезії Ліни Костенко з погляду структурної класифікації; та створити стилістичну класифікацію паронімів за їхніми функціями у поетичному тексті. Нашою метою є розкриття глибини паронімічних асоціативно-семантичних полів шляхом потрактування деяких пар паронімічних атракантів. Ми прагнемо довести, що у римі паронімія виконує всі свої функції, і взагалі, можна говорити про паронімію як стилістичний засіб в римі, а не розглядати її в римованій позиції як просто багатий звуковий повтор в кінці рядків, що виступає лише самостійним ритмо – та звукоорганізуючим засобом, але не може розглядатися як вияв паронімічної атракції.

Робота складається зі вступу, двох основних частин, висновку та анотації. В кінці подається список літератури.

У першій частині – “Паронімія та паронімічна атракція у поетичному тексті” ми робимо огляд основних підходів до вивчення паронімії в широкому (В. Григор’єв, , Н. Дащенко , Л. Зубова, Р. Кадімов, І. Качуровський, А. Критенко, О, Пономарів) та вузькому розумінні (О. Вишнякова, П. С. Дудик Н. Колєсніков), зазначаючи, що в подальшій роботі будемо користуватись “широким” визначенням паронімії. В цій частині ми подаємо означення термінів паронімія, парономазія, паронімічна атракція, та вказуємо на можливість взаємозамінного їх використання (у випадку роботи над поетичним текстом як термінологічних синонімів). Також буде розглянута подібність і відмінність паронімії від схожих прийомів, зокрема, поетичної етимології та кореневого повтору; окреслюється віршований простір в межах якого спостерігаються явища паронімічної атракції, вказується кількість спільних фонем необхідних для того, щоб слова були класифіковані як пароніми. В другому розділі першої частини подано структурну класифікацію паронімів, з вирізненням найпродуктивнішого типу у Ліни Костенко.

Друга частина роботи присвячена стилістичній класифікації паронімів за їхніми функціями, проблемі осмисленості самого художнього прийому. Ми робимо акцент на розгляді асоціативних зв’язків в межах римованої паронімії. В останньому розділі другої частини подано пари деяких “постійних” паронімічних конструкцій у поезії Ліни Костенко.

Наукова новизна полягає в ґрунтовному вивченні фактів паронімії у творчості Ліни Костенко, трактуванні їх на рівні смислових асоціацій, систематизації стилістичних можливостей паронімії у поетичному тексті.

Постійні паронімічні пари

Питання постійних паронімічних пар (тобто поєднань паронімів, які повторюються у різних поезіях) не було окремим об’єктом нашого дослідження. Просто ми помітили, що Ліна Костенко інколи використовує сталі поєднання паронімів або ж у її поетичній творчості є такі слова, які частіше за інші вступають у паронімічні зв’язки.

Наприклад, слово “сон” в різних паронімічних конструкціях використовується дуже часто: “о, скільки слів/ і скільки снів/ мені наснилося про тебе”; “Це все було як марення, як сон. / Любов підкралась тихо, як Даліла./ А розум спав, довірливий Самсон”; “Дитя моє, теплі долоні/ і тихі, як сон, колисанки”; “волохатий, синій, теплий сон”; “І тільки сонце, сонце, сон”. Отже, як бачимо слово “сон” є “активним” атракантом і здатне створювати різноманітні паронімічні поєднання.

Знаходимо навіть паронімічні пари, які повторюються як мінімум в трьох поезіях. “І нехай не тремтить рука,/ і бентежних не треба слів,/ щоб розмова, як тиха ріка,/ не виходила з берегів”; “Захлинаються м’ятою луки./ Мерехтять вересневі зорі./ Розметавши ріки, як руки.”; “...помарніли барвисті луки,/ пересохли кленові пера/ опадають мені на руки.” Пари “ріка – рука”, “руки – луки”.

Наведемо приклад ще одних сталих паронімічних сполучень: “…оцей двадцятий невгомонний вік./ Завихрень – безліч./ Тиші – анітрохи./ А струсам різним утрачаєш лік.”; “…загуби своїм прикростям лік…/ Щастя треба на всякий випадок./ Сили треба – на цілий вік.” Очевидно, що такі постійні паронімічні пари “лік – вік” використовуються для зображення плинності часу.

В цьому розділі ми виклали тільки наші спостереження. Ґрунтовно дане питання в цій роботі не може бути досліджене. Але цікаво було б розглянути сталі паронімічні словосполучення через залучення досліджень з психолінгвістичного аналізу творчості; поєднати мовно-стилістичне питання паронімії із мотивними структурами тесту.

Отже, сталі паронімічні словосполучення ще раз підкреслюють, що паронімія у Ліни Костенко є одним із основних ознак її ідіостилю, і використовується не просто як оказіональна мовна гра, а виступає важливим засобом для творення різного роду смислових зв’язків між фонетично подібними словами.

 Висновки

Отже, ми дослідили паронімію у Ліни Костенко з двох поглядів: стилістично-семантичного та структурного, визначивши, що домінуючими фонетичними типами ПА є вокалічний, консонантний та аугментативний. Проаналізувавши стилістичні можливості паронімії, систематизувавши їх, виявили, що паронімічні атраканти у Ліни Костенко використовуюься у всіх можливих для цього прийому функціях; зробили таким чином висновок, що паронімія є принципом організації не тільки багатьох образів (“фонетика породжує смисл” [6;271]), а власне, і самої структури деяких поезій (як зовнішньої, так і внутрішньої). Паронімію, парономазію та паронімічну атракцію ми потрактовували у так званому “широкому” її розумінні, бо вважаємо, що недоцільно використовувати обмежений підхід до стилістичної фігури у поетичному тексті, адже більшість слів, які знаходяться поза звуковим повтор (тобто вже мають не тільки звукові, а й смислові перехрещення, які є власне ПА), але не є однокореневими паронімами зосталися б поза увагою дослідників. Загалом, питання паронімії є дуже актуальним для сучасного мовознавства та літературознавства, адже у деяких науковців (зокрема, О. Вишнякової) навіть терміни паронімія і парономазія є не дуже співвідносними.

Ми намагалися повсякчас підкреслювати, що в будь-якій стилістичній функції паронімія не позбувається своєї основної характеристики як засобу для творення нових семантичних та асоціативних полів між близькими і чужими за значенням словами, конструювання нової “етимології” слова, чи відтворенні давно забутої. Про це можна сказати паронімічним афоризмом самої Ліни Костенко: “шукаю суті в сутінках понять”. Додамо, що семантична атракція в паронімії майже завжди пов’язана з народженням художнього образу.

Особливу увагу ми звернули на приклади римованої паронімії і продемонстрували довершеність асоціативних зв’язків між ними, які здатні розкривати ідею та сутність поетичного твору.

Кожна окрема пара атракантів у поезії Ліни Костенко є неповторною, надзвичайно експресивною та емоційною. Тим не менш, помічаємо деякі часто вживані пари атракантів (ріки-руки), що можливо, якось співвідноситься з аспектами світовідчуття самої авторки, тобто, щось на кшталт домінуючих асоціацій.

Цікаве питання наскільки осмисленим є використання прийому ПА у Ліни Костенко? Чи цей прийом випадковий, оказіональний, і таким чином може бути сприйнятий лише як глибокий звуковий повтор, чи авторка навмисне використовує фонетично подібні слова для того, щоб дати поштовх до осмислення тих пластів тексту, які можна сприйняти лише на рівні почуттів та асоціації. Зважаючи на поширеність прийому парономазії у поезії шістдесятників, до яких належить сама Ліна Костенко, та на обсяг паронімічних конструкцій (або глибоких смислових повторів, якби це була лише гра з формальними елементами) в її текстах, ми доходимо висновку, що паронімія є однією із чільних характеристик індивідуального стилю письменниці, і без аналізу її стилістичних можливостей часто неможливо відчитати поетичний підтекст.

Список літератури:

1. Ліна Костенко. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С.4-551

2. Ліна Костенко. Поезії. - Балтимор ;Париж ;Торонто, Смолоскип,1969.

3. Вишнякова О.В. Паронимы в русском языке. – М., 1974. – С.8-41.

4. Гвоздев А.Н. Почерки по стилистике русского языка. – М., 1955. – С.67-70.

5. Григорьев В.П, Звуковая организация текста. Паронимическая аттракция/ Почерки истории языка русской поэзии 20 века. Поэтический язык и идиостиль. – М.: Наука, 1990. – С.162-300.

6. Григорьев В.П. Поэтика слова. – М.: Наука, 1979. – С.170-173; 251-299

7. Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови – К.: Рад.школа, 1986.

8. Дащенко Н.Л. Паронімічна атракція в українській поезії 60-80 рр. 20 ст.: Автореферат дисертаціїна здобуття ступеня кандидата філологічних наук. – К., 1996

9. Дудик П.С. Стилістика української мови. – К.:Академія. – С.164-166.

10. Зубова Л.В. Потенциальные свойства языка в поэтической речи Марии Цветаевой. – Ленинград, 1987. – С.12-27.

11. Кадимов Р.Г. Паронимическая аттракция в русской советской поэзии: Автореферат на соискание ученой степени кандидата филологических наук. – 1985. – С.1 –22.

12. Качуровський Ігор. Основи аналізу мовних форм (Стилістика). – Мюнхен – Ніжин, 1994. – С.27-28.

13. Ковальчук М.С., Левун Н.В. Стилістичні властивості паронімів у мові поезії. - www.nbuv.gov.ua/Articles/ KultNar/knp49_1/knp49_1_228-230.pdf

14. Колесников Н.П. Паронимия в современном русском языке/ Русский язык в школе. – 1961. - №3. – С.52-54.

15. Колесников Н.П. Парономазия как стилистическая фигура/ Русский язык в школе. – 1973. - №3. – С.86-89.

16. Критенко А.П. Паронімія в українській мові// Мовознавство. – 1968. - №3. – С.50-62; 48-58.

17. Кукушкина Е.Ю. О предпосылках паронимии в лирике А. Блока/ Проблемы структурной лингвистики. – М.: Наука, 1979. – С.195-204.

18. Лагутіна А.В. Щоб словам було тісно, а думкам просторо. – К.: Знання, 1970. – С.45-48.

19. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000. – С.51-55.

20. Русанівський В.М. Культура української мови: довідник. – К.: Либідь, 1990.

21. Самойлов Давид. Книга о русской рифме. – М., 1982. – С.223-251.

22. Тарабрин Л. О паронимах/ Русский язык в школе. – 1974. - №3. – С.60-62.

23. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2004.

24. Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови. – Запоріжжя, 2002. – С.6-47.

25. Шмелев Д.Н. Современный русский зык. Лексика. – М.: Просвещение, 1977. – С.231-233.

Сдана Турской Ириной, 2007 г, НаУКМА, руководитель - Лаврінець

Паронімія як стилістичний засіб в творчості Л.Костенко

Вступ

 “Мова має постійну тенденцію до автоматизму в створенні та сприйнятті мовних знаків” [10;12], але цій тенденції протистоїть прагнення людини (зокрема, поета) відшукати в системі мови незадіяні ще ресурси, орієнтовані на смислову багатогранність, рельєфність та рефлективність слова. Вже на початку двадцятого століття одним із найпоширеніших способів оновлення мови поетичного тексту стає глибокий звуковий повтор, що тяжіє до паронімії і переходить поступово в неї. В українській поезії доцільно згадати Богдана-Ігора Антонича, Павла Тичину, у поезії яких використання такого смислового і звукового ефекту набуло значного поширення. Звукова подібність слів починає усвідомлюватись як їхня смислова близькість, що сприяє експресивності поетичної мови, створенню звукових метафор та звукообразів.

 Якщо Тичина та Антонич були в українській поезії одними із перших, для кого глибокі звукові повтори, процес поетичної семантизації слів став принципом створення окремих асоціативних образів, то в шістдесятих цю тяглість традиції перейняла ціла плеяда молодих авторів, серед яких особливо вирізняються за частотністю використання паронімії Ліна Костенко, Іван Драч, Б. Олійник, М.Вінграновський.

Темою нашого дослідження є паронімія у творчості Ліни Костенко. В ідіостилі поетеси цей прийом займає надзвичайно важливе місце, він є характерною рисою її мовотворчості, принципом побудови асоціативних зв’язків та створення нових семантичних полів між словами, пов’язаних звуковою близькістю.

Актуальність нашої теми зумовлюється як відсутністю ґрунтовних та систематичних досліджень щодо використання явища паронімії у текстах поетеси, так і бажанням розкрити особливості цього прийому на матеріалі окремо взятого індивідуального стилю. Також, ми вважаємо, що існує потреба в уточненні визначення і розуміння деяких основних понять пов’язаних з використанням паронімії у поетичному тексті. Власне, самі паронімічні явища почали досліджувати приблизно в шістдесятих роках 20 століття, тому це питання залишається ще доволі дискусійним.

Предметом та об’єктом дослідження є вияви паронімії (паронімічної атракції) у поезіях Ліни Костенко на матеріалі збірок “Вибране” та “Поезії”, які містять в собі твори різних періодів і можуть ілюструвати послідовність та систематичність у використанні письменницею “явища часткової звукової подібності слів при їх семантичній розбіжності (повній чи частковій)” [24;.121], тобто паронімії.

Методи дослідження визначені вже самою темою. Це, власне метод безпосереднього спостереження та виявлення досліджуваного стилістичного прийому у поетичному тексті, який дає нам матеріал для подальших класифікацій та узагальнень. Вивчення паронімічних поєднань в контексті художнього цілого, основних мотивів та ідеї проводиться методом контекстуального аналізу. Метод лексико-семантичної сполучуваності використано для аналізу поетичних значень атракантів. Метод лексико-семантичної сполучуваності та метод контекстуального аналізу застосовуються водночас і є взаємодоповнюючими. В нашому дослідження має місце також використання компонентного аналізу, при виділення спільних “квазі-“коренів у паронімічних атракантів.

Мета роботи полягає у з’ясуванні природи паронімічної атракції, розгляді проблеми створення спільних смислів на основі звукової подібності. Також ми прагнемо визначити домінуючі типи паронімії у поезії Ліни Костенко з погляду структурної класифікації; та створити стилістичну класифікацію паронімів за їхніми функціями у поетичному тексті. Нашою метою є розкриття глибини паронімічних асоціативно-семантичних полів шляхом потрактування деяких пар паронімічних атракантів. Ми прагнемо довести, що у римі паронімія виконує всі свої функції, і взагалі, можна говорити про паронімію як стилістичний засіб в римі, а не розглядати її в римованій позиції як просто багатий звуковий повтор в кінці рядків, що виступає лише самостійним ритмо – та звукоорганізуючим засобом, але не може розглядатися як вияв паронімічної атракції.

Робота складається зі вступу, двох основних частин, висновку та анотації. В кінці подається список літератури.

У першій частині – “Паронімія та паронімічна атракція у поетичному тексті” ми робимо огляд основних підходів до вивчення паронімії в широкому (В. Григор’єв, , Н. Дащенко , Л. Зубова, Р. Кадімов, І. Качуровський, А. Критенко, О, Пономарів) та вузькому розумінні (О. Вишнякова, П. С. Дудик Н. Колєсніков), зазначаючи, що в подальшій роботі будемо користуватись “широким” визначенням паронімії. В цій частині ми подаємо означення термінів паронімія, парономазія, паронімічна атракція, та вказуємо на можливість взаємозамінного їх використання (у випадку роботи над поетичним текстом як термінологічних синонімів). Також буде розглянута подібність і відмінність паронімії від схожих прийомів, зокрема, поетичної етимології та кореневого повтору; окреслюється віршований простір в межах якого спостерігаються явища паронімічної атракції, вказується кількість спільних фонем необхідних для того, щоб слова були класифіковані як пароніми. В другому розділі першої частини подано структурну класифікацію паронімів, з вирізненням найпродуктивнішого типу у Ліни Костенко.

Друга частина роботи присвячена стилістичній класифікації паронімів за їхніми функціями, проблемі осмисленості самого художнього прийому. Ми робимо акцент на розгляді асоціативних зв’язків в межах римованої паронімії. В останньому розділі другої частини подано пари деяких “постійних” паронімічних конструкцій у поезії Ліни Костенко.

Наукова новизна полягає в ґрунтовному вивченні фактів паронімії у творчості Ліни Костенко, трактуванні їх на рівні смислових асоціацій, систематизації стилістичних можливостей паронімії у поетичному тексті.