Уповільненість та диспропорційність розвитку малого бізнесу в Україні визначається наявністю суттєвих проблем і перешкод. Згідно з Національною програмою сприяння розвитку малих підприємств в Україні, основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є:

· відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;

· збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);

· відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки;

· надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;

· невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу;

· надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.

Наведені чинники фактично відображають результати опитувань представників малого бізнесу, хоча ієрархія проблем в останніх дещо інша. Зокрема, за результатами опитування, проведеного у 2006 році фахівцями Міжнародної фінансової корпорації, основними перешкодами в діяльності малих підприємств були:

· високі ставки податку – на думку 83 % опитаних;

· велика кількість податків – 68 %;

· низький попит на продукцію – 46 %.

· часті зміни у формах звітності – 39 %;

· велика кількість ліцензованих видів діяльності – 38 %;

· перевірки державними органами – 38 %;

· складність отримання кредиту – 36 %.  

Серед решти вказаних опитуваними причин фігурували: тиск з боку кримінальних елементів (25 %), недостатність ділової інформації (12 %), недостатність управлінських знань (8 %).

Слід особливо зауважити, що основні обмеження ділової активності в Україні лежать не лише суто у сфері регуляторної політики. Такими обмеженнями є також:

· невпорядкованість відносин власності;

· вузькість ринків збуту;

· нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;

· нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;

· платіжна криза;

· нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;

· дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;

· недостатність професійної кваліфікації керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;

· відсутність економічного механізму сполучення інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;

· дефіцит вірогідної ділової інформації тощо.  

Вищевказані обмеження утруднюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи одноразового отримання високих прибутків у “тіньовій” сфері. Попри деякі позитивні зрушення, які відбулися в останні роки, більшість перешкод на шляху розвитку малого бізнесу в Україні залишаються вельми потужними.

Регуляторні бар’єри. За підрахунками Спілки кооператорів та підприємців України, право перевіряти підприємців на сьогодні мають 31 орган, 18 з них можуть безпосередньо накладати стягнення. Підприємства сплачують 25 загальнодержавних та 15 місцевих податків. Це обумовлює досить значний регуляторний тиск на малі підприємства та адміністративні перешкоди у сфері підприємництва, а саме потребу в отриманні великої кількості дозволів та погоджень, велику кількість та тривалість перевірок, велику середню тривалість перевірки, недосконалість процедур сертифікації та реєстрації тощо.

Незважаючи на те, що кількість нормативних актів, які тією чи іншою мірою регулюють діяльність малого та середнього бізнесу, останніми роками різко збільшилася, їхня узгодженість, повнота охоплення всіх неврегульованих питань залишають багато сумнівів. Досить часто окремі норми сформульовані нечітко, що викликає можливість їхнього різного прочитання, а відповідно, потребує прийняття відповідних підзаконних актів та роз’яснень. Законодавство України з питань підприємництва багатьма оцінюється як складний і заплутаний лабіринт з нестабільними “правилами гри”. В результаті, за матеріалами опитування МФК, 48 % респондентів вважають доцільним забезпечити стабільність законодавства, причому ця цифра навіть більша від числа респондентів, які пропонують вдосконалити законодавчу базу підприємництва (37 %).  

Загалом система адміністрування та регулювання діяльності малого бізнесу в Україні відтворює систему неформальних відносин у сфері взаємодії влади та підприємницьких структур. За визнанням багатьох підприємців, через складність та суперечливість цієї системи створюються бар’єри входу на ринок, що носять адміністративний характер. Фактично, підприємцю, який бажає заснувати власну справу, але не має певних зв’язків в місцевих органах влади, чинитимуться бюрократичні перепони, встановлюватимуться адміністративні бар’єри доти, доки він не встановить таких зв’язків, використовуючи будь-які засоби, або не втратить бажання до підприємницької діяльності.

Процеси реєстрації, ліцензування та перевірок є відчутними факторами адміністративного втручання в підприємницьку діяльність. На погляд західних дослідників, час, затрачений на спілкування підприємців з держслужбовцями, в Україні є найвищим серед країн СНД.

Серед основних регуляторних перешкод для функціонування МП фахівці виділяють:

· значну кількість та тривалість перевірок малих підприємств. При цьому слід зазначити, що значних збитків суб’єктам господарювання завдає корумпованість перевіряючих органів. В останні роки вдалося дещо зменшити регуляторний тиск на підприємства. Зокрема, у першій половині 2006 року середня кількість перевірок суб’єктів господарювання зменшилася до 2 (проти 12,7 у 1999 році), а їхня середня тривалість - до 2,8 дня (проти 5-6 у 1999-2003 рр.). Проте зберігаються випадки, коли деякі з підприємств перевірялися по декілька разів на тиждень;

· непрозорість регуляторної політики та відсутність законодавчо встановленої відповідальності контролюючих органів у разі здійснення ними правопорушень та завдання збитків чи недоотримання внаслідок цих дій доходів малими підприємствами;

· значні перешкоди при реєстрації, процедура здійснення якої є невиправдано ускладненою, необхідність отримання значної кількості дозволів, погоджень, ліцензій при започаткуванні та здійсненні господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва. Затрати часу та коштів є значними для підприємців. Навіть в регіонах, де, за даними опитувань, ці питання вирішуються більш швидко, на думку дослідників МФК, є вагомі підстави вважати, що працює неофіційна система “доплати за швидкість”;

· складність та об’ємність державної статистичної, бухгалтерської та податкової звітності. Малі підприємства часто не мають достатніх фінансових ресурсів, щоб наймати висококваліфікованого спеціаліста, аби уникати помилок за умов частої зміни законодавства та вимог до обліку та звітності. Наслідком цього стає значна кількість порушень ними нормативно встановленого порядку обліку та складання звітності, що спричиняє накладання стягнень та понесення ними додаткових витрат. Дещо поліпшило ситуацію введення у дію спрощеної системи обліку та звітності, проте не для всіх малих підприємств перехід на спрощену систему виявився вигідним. Наприклад, якщо мале підприємство має комерційні зв’язки з підприємствами-платниками ПДВ, які потребують надання продавцем податкової накладної по ПДВ, воно не може переходити на спрощену систему. Таким чином, неузгодженість законодавства у сфері спрощеного оподаткування штучно посилює розрив між малим та великим бізнесом;

· значні розбіжності в рівні сприятливості регуляторного середовища по регіонах, що свідчить як про недостатність контролю за діяльністю державних органів на місцях, так і про низьку ділову етику місцевого бізнесу. Фактично, в останній рік йдеться про зміщення фіскального тиску на підприємства на місця, причому, за визнанням представників Держпідприємництва, Комітет у цьому разі практично не в змозі вплинути на рішення місцевої влади.  

Зважаючи на великі повноваження місцевих органів влади та державних органів влади, які втручаються в діяльність підприємницьких структур, рівень корупції та пошук власної вигоди в лавах держслужбовців оцінюється як досить значний. Виступаючи на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України 14 грудня 2005 року, Президент України Л. Кучма зазначив, що “в Україні “криміналізовані” і “тінізовані” буквально всі сфери... Збереглася стійка тенденція поширення корупції практично в усіх структурних підрозділах органів влади та на всіх рівнях управління”.  

За оцінками спеціалістів, у певних корумпованих взаємостосунках перебувають майже 90,0 % підприємницьких структур. Як свідчить аналіз, серед хабарників, щодо яких порушено кримінальні справи, значною є частина державних службовців окремих міністерств і відомств, місцевих органів влади та управління. Протягом 2005 року підрозділами МВС України складено 3869 адміністративних протоколів (за аналогічний період 2004 року – 2717) відносно суб’єктів Закону України “Про боротьбу з корупцією”, у тому числі: на держслужбовців – 2779, на депутатів різних рівнів – 162, голів місцевих рад – 484, інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави – 441. Із загальної кількості направлених до суду адмінматеріалів 783 складено за відмову у надані фізичним чи юридичним особам інформації або надання недостовірної інформації; 613 – за сприяння посадовими особами у здійсненні підприємницької діяльності; за незаконне одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг – 585; надання незаконних переваг фізичним чи юридичним особам під час прийняття і підготовки нормативно-правових актів чи рішень – 524. Особливістю корупції є її тісний зв’язок з організованою злочинністю. Із загальної кількості викритих у 2005 році організованих злочинних груп 28 мали корупційні зв’язки в державних органах влади і управління. Ними скоєно 47 злочинів у кредитно-фінансовій системі, з них 31 – у банківській сфері, 11 – в органах виконавчої влади й управління, 3 злочини у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Значного негативного впливу на розвиток малого бізнесу завдають загрози особистій безпеці підприємців та фізичній безпеці їхнього бізнесу. Впродовж 2005 року органами внутрішніх справ вживалися заходи щодо встановлення осіб, причетних до вчинення 746 тяжких і особливо тяжких злочинів стосовно працівників малого бізнесу, розкриття яких перебувало на контролі керівництва МВС. Серед них: 106 – умисних вбивств, 14 – тяжких тілесних ушкоджень зі смертельними наслідками, 374 – розбійних нападів і заволодінь автотранспортом, поєднаних з насильством. Вжитими заходами розкрито 625 (84,0 %) з числа вказаних злочинів, у тому числі, 665 умисних вбивств (61,3 %), 7 тяжких тілесних ушкоджень, 332 розбійні напади та заволодіння автотранспортом.  

Усе вищевказане викликає невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу та збільшує їхні трансакційні видатки. Відповідно, це веде до збільшення витратності бізнесу та, з одного боку, запроваджує більш високі очікування щодо необхідної норми рентабельності, які зупиняють осіб, які потенційно могли б зайнятися малим підприємництвом, з іншого, поглинає ресурси розвитку вже діючих малих підприємств. Відповідно, відбувається “тінізація” малого бізнесу в Україні.

Поряд з цим, слід розуміти, що корені значного регуляторного тиску на українські підприємства лежать в хронічних проблемах наповнення державного бюджету та спеціалізованих державних фондів. Це не може не викликати посилення використання регуляторних процедур насамперед з фіскальною метою.

Щодо перспектив малого бізнесу в Україні, то тут слід відмітити, що позитивні тенденції економічної динаміки, які спостерігаються в Україні з кінця 1999 року, свідчать про поступовий перехід національної економіки до нової фази розвитку, в якій повинні знаходити вияв результати здійснених протягом 10 років ринкових економічних перетворень. Між тим, практика останніх років поки що не дає підстав для висновку про незворотність та стійкість змін на краще. З поступовим зміщенням акценту економічного зростання на внутрішні чинники розвитку, яке відбувається з другої половини 2004 року, спостерігається уповільнення темпів економічного зростання, погіршення стану надходжень до державного бюджету України. Таким чином, перед українською державою сьогодні постало завдання надання економічному зростанню стабільності та переведення його на рейки інноваційної спрямованості та поширення ефекту від нього в економічній та соціальній сферах. Завдання сучасного етапу, зокрема, були сформульовані екс-прем’єр-міністром України А. Кінахом у промові перед Верховною Радою. На його думку, ці завдання полягають у “посиленні соціальної спрямованості реформ, реформуванні податкової системи, економічно обґрунтованому протекціонізмові, підтримці й захисті вітчизняних товаровиробників на внутрішньому й зовнішніх ринках, активній структурній промисловій та аграрній політиці, що базується на інноваційній моделі розвитку, забезпеченні рівних умов для всіх суб’єктів господарювання тощо”.  

Фактично, йдеться про формування в Україні “економіки зростання” – економічної системи, розвиток якої відбувається переважно під впливом внутрішніх та іманентних їй чинників і має відносну автономію щодо внутрішніх та зовнішніх політичних впливів. Завданнями в цій сфері є:

· забезпечити термінове відновлення ємності внутрішнього ринку як найкращого способу поширення позитивного ефекту від економічного зростання. Розширення внутрішнього ринку має сприяти розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг, що стимулюватиме прискорене капіталотворення для послідовної реалізації динамічних структурних пріоритетів – розвитку ракетно-космічної галузі, ОПК і наукоємного машинобудування;

· зберегти стан відносної валютно-грошової та фінансової стабільності, утримуючи темпи інфляції, курсову динаміку, показники внутрішнього та зовнішнього боргу, баланс бюджету, платіжний баланс в межах, які не перешкоджають розвитку бізнесу в Україні;

· забезпечити реалізацію факторних переваг України, серед яких основними є геоекономічні чинники, наявність родючих сільськогосподарських угідь, висококваліфікована робоча сила, розвинена виробнича інфраструктура. Значний потенціал на цих напрямах дає підстави очікувати суттєвого зростання ВВП лише за рахунок збільшення його використання;

· забезпечити випереджаючий розвиток людського капіталу як основного конкурентного чинника в сучасній економіці, якнайповніші розвиток та використання інтелектуального та підприємницького потенціалу нації;

· суттєво активізувати інвестиційні процеси, надати їм переважно інноваційної спрямованості, забезпечити зміну структури національної економіки, виходячи з вимог соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності;

· забезпечити поширення соціального ефекту від економічного зростання у вигляді підвищення рівня реальних доходів та купівельної спроможності населення, посилення соціального захисту, поліпшення умов життєдіяльності.

Виходячи з аналізу, проведеного в попередніх розділах, слід зробити висновок про винятково важливу роль, яку має відіграти у формуванні “економіки зростання” в Україні малий бізнес. На нашу думку, основним змістом стратегії підтримки малого бізнесу в Україні на даному етапі має бути його повномасштабне використання як важеля позитивних структурних зрушень, формування ефективного конкурентного середовища на основних ринках, інструмента мобілізації ресурсного потенціалу країни (фінансових, трудових, природних, матеріальних, інформаційних ресурсів) на побудову “економіки зростання”.

На жаль, реальні показники розвитку малого бізнесу свідчать про те, що така можливість поки що залишається на рівні потенціальної. Офіційні джерела сьогодні розглядають розвиток малого бізнесу майже виключно в контексті виконання ним соціальних функцій – забезпечення зайнятості та доходів населення. Між тим, його виробнича та структуроутворююча функції залишаються незаслужено забутими. Забезпечуючи часткове вирішення поточних потреб, така державна політика водночас закладає передумови для глибокої структурної диспропорції між великими та малими і середніми підприємствами, перешкоджає формуванню стійкої інституційної структури, забезпеченню конкурентоспроможності національної економіки, веде до нераціонального використання національного ресурсного потенціалу, а також закладає суттєві загрози розвиткові самого малого бізнесу в Україні.

Майбутнє малого бізнесу прямо визначається можливостями розвитку реального виробництва і формування тісних коопераційних зв’язків малих і великих підприємств. Як свідчить іноземний досвід, у розвиненій ринковій економіці значна, якщо не домінуюча, частина малих фірм так або інакше знаходиться в сфері впливу великих підприємств. Встановлення довгострокових відносин на базі субконтрактних схем, переплетення капіталів, надання різного роду фінансової чи консультаційної підтримки, укладення інших довгострокових угод забезпечують стійкість становища малих підприємств, їхні стабільні доходи, фінансові й інвестиційні можливості.  

В Україні на кінець 1998 року з 151,4 тис. малих підприємств лише 45,8 тис. були утворені за рахунок так званої “малої приватизації”, тобто, можливо, “успадкували” корисні виробничі зв’язки з колишніми діловими партнерами чи з головним підприємством, від якого їх було від’єднано. Решта підприємств, як правило, визначально не були включеними до мереж економічних взаємовідносин та змушені були самостійно будувати мережу партнерів, постачальників та клієнтів. На жаль, поглиблена регламентація питань розвитку малого бізнесу у спеціальних законодавчих актах все більше виділяє його з єдиного законодавчого поля підприємництва і може ускладнити взаємодію малого бізнесу з великим. Випадіння з розгляду категорії “середній бізнес”, який вже не в змозі користуватися пільгами для малих підприємств, але ще не набув фінансової та політичної ваги, притаманних великим підприємствам, дестимулює зростання малих підприємств через збільшення обсягів їхніх оборотів та чисельності зайнятості на них.

Стимулювання кооперування малих підприємств між собою і з великими підприємствами повинно стати важливою складовою як державної, так і корпоративної політики. Великі підприємства зацікавлені в співробітництві з малими вже тому, що таке співробітництво компенсує їхній консерватизм щодо реалізації нових технічних рішень та дозволяє проникати на нові ринки збуту, сприяє оперативному здійсненню передових інновацій, дає можливість поділу ризиків, дозволяє позбутися виробничих операцій, в яких великий масштаб підприємства відіграє негативну роль, поліпшити якість виробничого, збутового, кадрового менеджменту тощо.  

З іншого боку, кооперування малих підприємств з великими підприємствами здатне певною мірою нейтралізувати недоліки державної політики підтримки малого бізнесу, компенсувати проблеми фінансового забезпечення, стабілізувати постачальницько-збутову сферу та скористатися з уже розробленої цієї сфери великих компаній. Диверсифікація номенклатури продукції, яку можуть виробляти малі підприємства, орієнтовані не лише на споживчий, але й на виробничий ринок, знімає обмеження, які накладає ємність споживчого ринку на збільшення кількості малих підприємств та чисельності зайнятих на них.

На нашу думку, розвиток малого бізнесу в умовах “економіки зростання” в Україні можливий лише в разі суттєвої активізації практики його співпраці з великим бізнесом.  

Не можна залишити поза увагою також аспект вичерпності наявної моделі функціонування малих підприємств в Україні. Слід усвідомлювати, що подальше просування національної економіки до “цивілізованих” норм функціонування містить у собі низку “пасток”, які загрожуватимуть розвиткові і самому існуванню малого бізнесу в його теперішньому вигляді. Серед таких “пасток” можна назвати:

· впровадження європейських норм і стандартів у технічній сфері, яких малі підприємства часто дотримуватись не в змозі;

· реалізацію вимог щодо соціального забезпечення, пенсійного, медичного страхування та безпеки праці, які накладають суттєві обмеження на використання праці та значно підвищують вартість трудових ресурсів для малих підприємств;

· поступове поширення регуляторних вимог, які притаманні розвиненим ринковим відносинам, проте накладають додаткові зобов’язання щодо витрат з боку малих підприємств (страхування, аудит, консалтинг, забезпечення умов праці тощо);

· посилення жорсткості додержання фіскальної дисципліни та “детінізації” економічних відносин, які, як зазначалося вище, є джерелом певної частки доходів більшості малих підприємств;

· підвищення, в міру поліпшення становища на внутрішньому ринку, ваги ефекту економії на масштабах, у тому числі – у традиційній сфері діяльності малих підприємств – торгівлі;

· зростання важливості володіння сучасними технологіями управління, маркетингу, фінансового аналізу, які є поки що недоступними для більшості малих підприємств.

Збільшення відкритості національних ринків після прийняття вимог ГАТТ/СОТ та зближення України з іншими інтеграційними об’єднаннями суттєво підвищить конкурентний тиск, у тому числі – і на ринках, нині зайнятих малим бізнесом. Малий бізнес, який утворився й утворюється в Україні сьогодні, створюється в рамках наявних виробничих відносин, тому є непристосованим (у своїй більшості) до функціонування в умовах відкритого ринкового середовища та так само, як і великі підприємства, потребуватиме серйозних структурних змін, необхідність яких має враховуватися в стратегії підтримки малого бізнесу в Україні. 

Світовий досвід свідчить, що вирішення нагальних економічних і соціальних проблем неможливе без розвитку підприємницької сфери. Малий і середній бізнес стає головним джерелом інновацій, доходи від підприємництва у розвинених країнах становлять 40-60 % ВВП. За даними експертів ООН, у сфері малого бізнесу зайнято понад 50 % працюючого населення світу.  

Соціальний ефект розвитку малого підприємництва полягає, насамперед, в самоорганізації найбільш активної частини населення з метою включення в процес суспільного відтворення, що частково знімає з держави безпосередні зобов'язання щодо працевлаштування, що, в свою чергу, суттєво впливає на зниження бідності та соціальної напруженості в суспільстві. Підприємництво сприяє пробудженню у значного прошарку населення ініціативи до активної трудової діяльності, до керівництва виробництвом, до прояву творчого підходу до конструктивної діяльності з урахуванням інтересів конкретного споживача.

Послідовну державну організаційно-правову підтримку малого бізнесу здійснює Держпідприємництво: сприяє прийняттю нормативних актів щодо підприємництва, зокрема, Закону України "Про деякі питання загальнообов'язкового соціального страхування суб'єктів підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування своїх доходів"; розробляє механізм розповсюдження дії спеціальних торгових патентів по всіх регіонах України; здійснює супроводження забезпечення сталості Податкового кодексу України; сприяє започаткуванню механізмів мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва за допомогою спеціалізованих установ і кредитних спілок; усуває адміністративні бар'єри, що перешкоджають підприємницькій діяльності, та бере участь у законотворчому процесі шляхом залучення до розробки проектів Законів України "Про засади державної регуляторної політики у сфері підприємництва" та "Про основні засади проведення перевірок суб'єктів підприємницької діяльності контролюючими органами" тощо.

На нашу думку, мале підприємництво в Україні недостатньо розвинене у сфері науково-технічних розробок та інновацій. На цей напрям доцільно розповсюдити держзамовлення або пільгові умови господарювання, виходячи із загальнонаціональних потреб. Розвиток підприємництва у науково-технічній сфері міг би частково забезпечити відповідною зайнятістю досвідчених науковців і спеціалістів, які через відсутність попиту на свої знання (і навіть таланти) мігрують за кордон, застосовуючи в інших державах знання, отримані на батьківщині, або ж, змушені боротися за виживання, поповнюють ряди дрібних торговців.

В Україні рівень зареєстрованого безробіття на початок квітня 2006 року становив 3,9 % населення працездатного віку, або 1110,7 тис. осіб. Із Фонду загальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття протягом березня 2006 року на допомогу по безробіттю було витрачено 66,8 млн гривень. Зменшення безробіття, на наш погляд, може бути досягнуте за рахунок малого підприємництва і, навпаки, розвиток малого підприємництва слід розглядати як один з важливих соціально-економічних чинників, у т. ч. щодо зниження безробіття.

Творчі, освічені керівники малих підприємств мають сформувати у суспільстві середній клас, який повинен стати головною силою у завершенні економічних реформ в Україні. Підприємницький клас може скласти значний прошарок населення, на який держава спиратиметься в розбудові вітчизняної економіки. Стабілізація економічного середовища в країні єднає інтереси малого підприємництва з загальнодержавними інтересами.

Повага до суб’єктів малого і середнього бізнесу з боку посадових осіб різних рівнів та сприяння їхній діяльності як структур, що створюють додаткові робочі місця і додатковій продукт, напрацьовуючи підприємницький доход, мають стати суспільною нормою сьогодення.

Висновок

Процес становлення в Україні малого бізнесу завершився створенням нормативно-правової бази державної регуляторної політики, яка в цілому відповідає встановленим міжнародним нормам у даній сфері. Не в останню чергу деяке економічне зростання останніх років забезпечено в результаті підвищення активності саме малих суб'єктів підприємницької діяльності.

Водночас слід зауважити, що ці форми насамперед зайняли ніші, які в командно-адміністративній системі були незаповнені, внаслідок чого спостерігався відчутний дефіцит у задоволенні споживчого попиту. Отже, й сьогодні малий бізнес розвивається екстенсивним шляхом, що, з одного боку, підвищує конкуренцію на споживчому ринку, а, з іншого - створює обмеження для його якісного розвитку.

Є багато чинників, які негативно впливають на підприємницьке середовище, пригнічуючи виробництво та заганяючи діяльність у "тінь". Серед них: надмірний податковий тиск, утиски з боку місцевої влади та контролюючих органів тощо. Є питання, від вирішення яких залежить гармонійний розвиток малого бізнесу в Україні.

Під таким розвитком слід розуміти перш за все своєчасну з боку держави орієнтацію підприємців на структурні зміни в економіці та економічних відносинах. В даному контексті виникає питання: що має в стратегічному плані стати економічним пріоритетом - зростання чи розвиток?  

Відповідь слід шукати в соціально-економічних тенденціях сучасного світу. Визначальною з них є становлення нового постіндустріального, або інформаційного суспільства. Основним фактором економічного зростання в ньому виступають інформаційні ресурси, створення яких неможливе без існування потужного інформаційно-промислового комплексу. Економічне зростання в інформаційному суспільстві докорінним чином відрізняється від зростання в індустріальному суспільстві, орієнтованому на масове споживання. Останньому притаманні великі форми організації серійного виробництва, що сьогодні спостерігається в Україні. Зародження постіндустріального суспільства викликало нові форми організації ведення бізнесу: венчурні фірми, які залучали кошти дрібних інвесторів для розвитку високих технологій; технопарки; аутсорсинг тощо. Розвинені країни приділяють велику увагу розвитку таких форм, забезпечуючи вагому державну підтримку малого та середнього бізнесу за цими напрямами. Адже середні та малі компанії не володіють необхідними ресурсами для перебудови своєї діяльності відповідно до вимог постіндустріальної економіки.

Особливо цікавою для нашої країни є форма аутсорсингу, яка дозволяє залучати економічні суб'єкти до вирішення завдань непрофільного характеру. Вона застосовується у відносинах як між великими та середніми і малими підприємствами, так і між державою та приватними компаніями. Аутсорсинг стає основним принципом корпоративного управління "новою економікою", його поширення та ефективність використання забезпечуються розвитком інформаційних мереж, зокрема "Інтернету". Політика аутсорсингу дозволяє суттєво розширити сферу діяльності малого та середнього бізнесу, створити умови розвитку економічної бази для формування середнього класу.