Протягом усього психічного розвитку людини виявляються дві взаємопов’язані тенденції. Людина, по - перше , шукає своєї спільності зі світом, свого єднання з ним, і вона тим більше стає особистістю, чим більше вбирає в себе багатство світу. Розвиваючись у колективах , усвідомлюючи інтереси своєї держави і всього людства – вона стає громадянином. Усе краще, всі заслуги цього великого цілого стають її надбанням. Будь-яке нехтування цього єдиного спільного людина сприймає як приниження, втрату власної гідності. По-друге, вона прагне поєднати себе з цим великим спільним не як незначна, невиразна істота, а як неповторна індивідуальність [14].

Вище вираження своєї індивідуалізації людина знаходить у творчій діяльності. Це стосується не тільки художньої творчості, де індивідуальність художнього бачення і зображення є основною вимогою. Навіть наукова творчість, яка має своєю метою відкривати об’єктивні закони дійсності, не може відбуватись інакше як шляхом використання «індивідуальної методики», індивідуального таланту і його своєрідних хитрощів, які примушують природу розкривати свої таємниці.

Творча думка людини – вища форма індивідуалізації – прагне абсолютної співвіднесеності зі світом як основної мети пізнання. Вища, ідеальна форма співвіднесеності виражається у світогляді людини, а вища практична форма – в її вчинках. Людський геній – найбільш індивідуалізоване явище, і тільки геній співвідноситься з усім людством. Багатство творчого життя індивіда полягає в багатстві його дійсних відношень до світу [14].

Уся практична сфера людської діяльності є вираженням прагнення людини до неповторності. Найважливішими сторонами духовного життя особистості, в яких найповніше виявляється її неповторна індивідуальність, можна вважати, зокрема, кохання, світогляд і творчість. У науці та художній літературі мало звертають увагу на те, які високі вимоги до людської індивідуальності ставить кохання [14].

Розглянемо, наприклад, кохання. Жоден не стане заперечувати, що кохання – дуже сильна емоція, яка спроможна мати вплив на всю самосвідомість людини, є одним з найефективніших «стимуляторів» творчої думки людини. І, хай це не звучить занадто дивно, журналістика також є проявом творчої думки. В. Роменець говорить про різне кохання та на ступінь впливу цього почуття на творчу самосвідомість людини, зокрема юнацьке кохання виступає однією з центральних проблем віку і здатне шалено стимулювати творчу діяльність, воно, проте, значно поступається перед зрілим індивідуалізованим почуттям – більш обмеженим, стриманішим, спокійнішим, але разом із тим незрівнянно багатшим своїм духовним змістом. воно визнає людину в її своєрідності, живиться цією своєрідністю. Лише в такому високо індивідуалізованому коханні може настати і високе духовне розуміння між людьми. Ось чому кохання є найпершою природною школою, де людина вчиться мужності сприймати явища в їхній індивідуалізованій неповторності. У формуванні індивідуалізованого світогляду відбувається теж саме, що і в процесі виникання індивідуалізованого кохання. Людина від пізнання найзагальніших принципів переходить до розкриття реального світу [14].

Світогляд – зазначає дослідник -  визначається рівнем суспільної свідомості, рівнем знань, з яких складається наукова картина світу. Та людина крім цього визначає своє місце у природі, суспільстві, спрямованості своєї діяльності. І в цьому виявляє свої особливі риси, що забарвлюють характер усього її світогляду. Індивідуальні риси у світогляді не заперечують його науковості, об’єктивності, а лише виражають своєрідність світосприймання, його теплоту або холодність, більшу або меншу активність у діянні, в емоційній реакції на оточення [14].

Творцем справжніх художніх цінностей можна вважати того, хто, спираючись на об’єктивні закономірності явищ дійсності, вміє відтворювати їх з неповторною індивідуалізацією. Багатство світу – передумова розкриття художньої своєрідності митця, а ця своєрідність – передумова розкриття об’єктивних рис дійсності. Лише оригінальний підхід дає змогу побачити смисл, красу довколишніх явищ, предметів.

Коли ж індивідуальність починає розуміти іншу людську індивідуальність, виникає творче спілкування між людьми. Кожна людина вбирає в себе духовне багатство людства.

У спілкуванні оригінальностей є певна суперечність. Те, в чому люди розходяться, що їх відрізняє, стає ґрунтом для змістовного зв’язку. Кожен професіональний журналіст, наприклад, потребує спілкування з іншими журналістами – професіоналами, або людей дотичних до журналістської професії, задля обміну творчим досвідом, це вже не кажучи про життєво необхідну комунікацію з представниками різних галузей для творчого процесу та правдивого висвітлення реальності [14]. 

 «Загальнолюдське, гуманізм, людяність найповніше розкриваються тільки у формі неповторної індивідуальності та її творчих можливостей. Справжня неповторна індивідуальність є інструментом проникнення людства у природу речей. Ця індивідуалізована суб’єктивність розкриває загальні закони буття, об’єктивні закони світу. Їх можна бачити лише з оригінальної точки зору.» - каже В. Роменець, хоча, якщо вищесказане спробувати на прикладі журналістики, ми стикнемося з протиріччями. Як відомо, існує декілька так би мовити журналістських шкіл в світі, які в багато чому мають розбіжності. Так західна школа журналістики, має на меті висвітлення реальності без виявлення індивідуальності журналіста, до цієї школи відносяться Сполучені штати Америки, Західна Європа. Тут творчість журналіста вбачається в безособистісному викладі фактів, утримання від оцінки подій, від аналітики. Тут, на нашу думку, втрачається цілий жанр журналістських творів, а саме аналітика, та в дечому публіцистика. Ряд вчених–журналістикознавців, говорять, що саме через це на Заході відкрилося так зване «полювання на сенсацію», справа в тому, що без елементів аналітики, індивідуального бачення журналістом події, матеріал втрачає свою неповторність, оригінальність і фактично стає «прісним», становище може врятувати оригінальність не самого матеріалу, а фактів, які є основою будь якого журналістського твору. Така тенденція не є позитивною, адже при відсутності сенсації, журналісти не рідко вдаються до вигадування сенсації, а це вже не є журналістикою.

Будь яка творчість не мала би розвитку без фантазії (уяви). Творча уява становить значний інтерес як здібність, яка відіграє важливу роль у всіх сферах людської діяльності і є її складовою частиною. Щодо участі фантазії у художній творчості існує багата цікавих міркувань. Творча фантазія бере участь також і в духовному формуванні особистості. Активне життя людини починається в грі, і саме в ній фантазія створює особливий новий світ, в якому дитина почуває себе повним господарем і завдяки якому вона, граючись, дістає можливість збагнути найпростіші відношення в оточуючій її дійсності. Творча фантазія має знайти духовний вихід у людських вчинках. У зрілому віці фантазія не деградує, як думають деякі психологи, а лише переключається на виконання нових завдань, які ставить перед людиною суспільство, та істотно перетворюється [14].

Існує таке загальноприйняте формулювання фантазії: це «створення нових образів із старого досвіду» або «нова комбінація старих елементів»[14].  Чи не можна на основі самого лише мислення прийти до нової ідеї? Як відомо, у звичайному логічному міркування людина встановлює досить довгу низку опосередкувань, щоб мати суцільний логічний ланцюг доказів. Але для виникнення самого процесу мислення людина повинна вже мати перед собою проблему, ідею, задум. І тут на допомогу приходить фантазія. Саме вона, ніби ігноруючи цей мислений ланцюг, дає можливість зіставляти віддалені речі - ланки цього ланцюга, повертати їх у різних площинах так, що між ними раптом виникла певна спорідненість. І от, коли таке зіставлення відбулося і фантазія зіграла свою роль у наближенні фактів, з’являється, нарешті, можливість детально їх проаналізувати, з’ясувати тонкі структурні зв’язки тощо. Як свідчить досвід науки, мистецтва, творча знахідка часто приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший для автора момент. До речі, ця особливість так зближує фантазію та інтуїцію, що їхні творчі механізми деякі дослідники небезпідставно ототожнюють.

Як художня, так і наукова фантазія відтворюють певну подію у формі відповідного образу чи думки. Але подія в художній інтерпретації побудована та, що вона показує одиничне явище і разом з тим відображає типові характери, обставини, вчинки. При цьому саме одиничне повинно підноситися до типового, але так, що при створенні образу і при його сприйманні виступає насамперед індивідуальне явище. Інакше зникає сила художньої правди. В науці навпаки, індивідуальна подія має місце тільки як момент, що зникає, указуючи на існування закону. Художня фантазія може бути пояснена насамперед тією її особливістю, що вона створює ефект присутності людини, яка сприймає твір, стає свідком і навіть незримим актором, героєм, співучасником події. Ефект присутності можна також назвати ефектом перенесення в зображувальний світ [14]. Тут не можемо не згадати такий жанр журналістського твору як репортаж. Адже ключовим у репортажі є саме ефект присутності. Читач (глядач, слухач) ніби переноситься у самий центр події і якість репортажу залежить не тільки від інформативності, а й від фантазії журналіста, його вміння яскраво зобразити подію, створивши таким чином «прилад телепортації». Прикладом вдалих репортажів може послугувати авторська передача Леоніда Парфьонова «Намедни», що виходила на російському телеканалі НТВ до 2003 року. Яскраві, насичені образністю, але разом з тим не уступають в інформативній насиченості.